Главная | Обратная связь

МЕТОДИ ВСТАНОВЛЕННЯ ЦІН

1. Розрахунок ціни за методом «собівартість (середні витрати) плюс прибуток». Цей розрахунок найчастіше застосовується на практиці.

2. Розрахунок ціни на підставі фіксованої величини прибутку. Він є різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат. Особливість його в тому, що ціна поставлена в жорстку залежність від загального обсягу прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції. За умов прямолінійної динаміки залежних величин ціна встановлюється з використанням формули

С_зм – змінні витрати на одиницю продукції;

С_пост – постійні витрати на одиницю продукції;

П_раг – загальна сума прибутку, яку можна одержати від реалізації продукції в натуральному вираженні.

3. Встановлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару. Ця ціна розраховується виходячи із потенційного (реально виявленого) попиту.

4. Метод ціноутворення за рівнем поточних цін полягає в тому, що ціну розглядають та встановлюють з урахуванням цін на аналогічну продукцію конкурентів. Цей метод має різні модифікації:

* встановлення цін на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижчої за неї;

* встановлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію

5. Встановлення ціни на підставі результатів закритих торгів. Це різновид методу за рівнем поточних цін. Він застосовується для одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6. Метод ціноутворення за рівнем попиту. Він передбачає встановлення цін за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. Враховуються умови продажу, кон’юнктури ринку, супутні послуги. Внаслідок використання цього методу в різних сегментах ринку ті ж самі товари можуть мати різну ціну.

7. Метод встановлення ціни за місцем походження товару. Цей метод полягає в тому, що товар передається транспортній організації за умов «франко-вагон», після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходить до покупця (замовника).

8. Встановлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку. Сюди включаються фіксовані суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця.

9. Метод встановлення зональних цін полягає в тому, що товаровиробник виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10. Встановлення ціни базисного пункту. Продавець бере конкретний район (міста, області) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, яка дорівнює вартості поставки з цього району незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

11. Встановлення ціи із взяттям на себе витрат на поставку. У цьому випадку підприємство частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару покупцям для стимулювання надходження замовлень.

12. Метод встановлення ціни зі знижками. Підприємство-продавець зменшує свою ціну з урахуванням дострокової оплати рахунків, закупівлі великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю тощо, що допомагає підприємству підтримувати стабільний рівень виробництва протягом року.

5.5. ВНУТРІШНІ ЦІНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЇ ВНУТРІШНЬОВИРОБНИЧИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Як уже зазначалося, внутрішні ціни є важливим інструментом економічних відносин між підрозділами підприємства, між останні­ми і апаратом управління. В основі таких відносин лежить економі­чний інтерес, що реалізується через прибуток. Звідси виникає проблема визначення величини прибутку в ціні виробів, що виготовляються підрозділами. Вона стосується передусім цін на продукцію внутрішньокоопераційного призначення, що формується не на ринкових цінах, а на основі витрат. Ця проблема вирішується шляхом попереднього базового розподілу частини прибутку підприємства між його підрозділами, на продукцію яких установлюються ціни.

Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Однак такому розподілу може підлягати лише та частина прибутку від реалізації, яка залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним та комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивідендів та створення фондів на рівні підприємства.

Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змогу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв'язання деяких важливих проблем перспективного розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєн­ня, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення вироб­ничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.).

За критерій розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами можна брати виробничу собівартість або додані витрати (вартість обробки). Додані витрати підрозділів включають власні витрати даного виробничого підрозділу та витрати (додані витрати) допоміжних, обслуговуючих та забезпечуючих підрозділів, які співпрацюють на договірній основі з даним підрозділом.

Якщо за базу розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами взяти додані витрати, то спочат­ку обчислюється коефіцієнт розподілу:

де Пр — частина прибутку від реалізації, яка підлягає розподілу між його виробничими підрозділами;

Сд — сумарні додані витрати виробництва в повній собівар­тості продукції, що реалізується підприємством.

 

Звідси внутрішня планово-розрахункова ціна визначається так:

де Ц планово-розрахункова цінау j-го виробу (виду робіт, послуг) і-го підрозділу;

С — база ціни (витрати виробництва);

С — додані витрати на виробництво у-го виробу (роботи, послуги) і-го підрозділу;

g — коефіцієнт розподілу прибутку, який доводиться до всіх підрозділів у вигляді єдиної норми рентабельності.

Такий підхід дає змогу економічному (фінансовому) управ­лінню підприємства встановити об'єктивні планово-розрахункові ціни на внутрішньовиробничому рівні, а виробничим підрозді­лам — формувати прибуток:

де Пр — прибуток i-го підрозділу, отриманого від реалізації j-го виду продукції (виконання робіт, надання послуг).

 

Зі свого чистого прибутку підрозділи можуть створювати власні фонди накопичення та споживання, а також резервний фонд, Кошти з фонду накопичення можуть спрямовуватися на фінансування розвитку виробництва; кошти фонду споживання, як пра­вило, використовують для фінансування соціального розвитку та матеріального заохочення трудового колективу; кошти резервного фонду необхідні підрозділам, наприклад, для формування обо­ротних виробничих фондів понад централізовано встановлені лі­міти. Збільшення цих фондів проти встановлених лімітів здійснюється за рахунок прибутку підрозділу.

Цей підхід до формування прибутку виробничих підрозділів дає змогу:

•на рівні планування розподіляти між виробничими підрозді­лами частину прибутку підприємства від реалізації пропорційно доданим витратам виробництва, що встановлює пряму залежність валового та чистого прибутку підрозділів від результатів роботи підрозділу з виконання планових і договірних зобов'язань;

• формувати планово-розрахункові ціни на продукцію (роботи, послуги) підрозділів, що дає змогу впроваджувати елементи то­варно-грошових відносин на внутрішньофірмовому рівні.

Слід зазначити, що при формуванні внутрішніх цін можна засто­совувати різні коригуючі коефіцієнти, які дають змогу враховувати специфіку кожного підрозділу та об'єктивно відображати її в рівні внутрішньої планово-розрахункової ціни на його продукцію.

Визначаючи внутрішні ціни, адміністративно-управлінському апарату підприємства необхідно об'єктивно оцінити в рівні ціни основні параметри виробничого потенціалу кожного підрозділу. Одним із таких параметрів є фондоозброєність праці, яка зале­жить від наявності машин та обладнання в окремому структурному підрозділі. Рівень фондоозброєності праці в багатьох ви­падках залежить від технологічних умов виробництва і тому в підрозділах підприємства може бути неоднорідним. Через це при встановленні внутрішніх цін часто відображають виробничі можливості структурного підрозділу.

Вивчення практики господарювання вітчизняних підприємств дає підстави стверджувати, що затратний метод ціноутворення формує ціни автономно по групі підрозділів і не дає змоги здійснити ранжирування рівнів цін виходячи зі ступеня фондоозброє­ності праці.

Розподільний метод ціноутворення на відміну від затратного методу визначає рівні цін сукупно по групі підрозділів, що забез­печує їх ранжирування. Однак широке застосування до недавнього часу критеріїв розподілу (зарплатомісткість, трудомісткість) не забезпечували урахування фондоозброєності праці, бо вони відображали лише затрати живої праці.

Щоб уникнути цього недоліку при застосуванні розподільного методу визначення внутрішніх цін, за критерій розподілу частки витрат і прибутку доцільно використовувати трудомісткість виробництва виробу, скориговану на фондоозброєність праці за формулою:

де Тк, Т — трудомісткість відповідно скоригована та планова;

Ф_і, Ф_g — відповідно індивідуальний і середньогруповий показник фондоозброєності праці.

У свою чергу, показник фондоозброєності праці визначається за формулою:

де А — планова величина амортизаційних відрахувань;

Т — планова трудомісткість продукції підрозділу.

При визначенні індивідуального показника фондоозброєності праці використовуються амортизаційні відрахування та трудомісткість по окремому підрозділу, а середньогруповий показник фондоозброєності визначається по групі підрозділів, які пов'язані між собою технологічним процесом.

Вибір величини амортизаційних відрахувань як показника оцінки фондоозброєності пояснюється тим, що, по-перше, вихо­дячи з концепції ціноутворення на продукцію виробничо-тех­нічного призначення ціна на високоефективне обладнання ви­ща, ніж на низькоефективне; по-друге, застосування прискорених норм амортизаційних відрахувань забезпечує встановлення більш високих відрахувань з нового обладнання, ніж зі старого. Взагалі ці обидва фактори дають підстави стверджувати, що сума амор­тизаційних відрахувань по окремому структурному підрозділу може забезпечити достовірне відображення рівня технічних мож­ливостей наявного обладнання та його новизну.

Таке коригування трудомісткості по підрозділах, які ха­рактеризуються високим рівнем фондоозброєності, зумовить установлення більш низького рівня цін, що примусить підрозділи намагатися максимально використовувати наявне обладнання.

Аналітичні дослідження практики господарювання вітчизняних підприємств показали, що внутрішні ціни не відображають змін у якісних параметрах продукції при виробництві різних її модифікацій.

Відсутність взаємозв'язку між рівнем цін та якісними параметрами кінцевої продукції підприємства не заінтересовує структур­ні підрозділи вживати спільних заходів, спрямованих на забезпе­чення додаткових якісних параметрів готової продукції. Ця проблема може бути вирішена через упровадження механізму формування надбавок та знижок до внутрішньогосподарських цін за критерієм якісних параметрів продукції, який базується на баль­ній оцінці впливу якісних параметрів окремого виду продукції структурного підрозділу на якісні параметри готової продукції підприємства. Бальна оцінка установлюється методом експертного аналізу, який здійснює комісія в складі служби головного кон­структора і головного технолога, а також виробника. Ця комісія на основі конструкторської і технологічної документації визначає ступінь впливу окремого підрозділу на якісні параметри готової продукції. На її основі визначається рівень надбавок (знижок) за якісні параметри певного виду продукції структурного підрозділу за формулою:

де Ц — надбавка (знижка) по і-му виду продукції структурно­го підрозділу за г-й якісний параметр;

В — кількість балів по і-му виду продукції структурного підрозділу за г-й якісний параметр;

Ц — частка підвищення (зниження) ціни по g-му виду го­тової продукції підприємства за г-й вид якісного параметра;

В — кількість балів по g-му виду готової продукції підпри­ємства за г-й вид якісного параметра (В = 100 балів).

Подібний механізм формування надбавок і знижок дає змо­гу забезпечити взаємозв'язок між якісними параметрами го­тової продукції підприємства і продукції кожного окремого підрозділу, результатом чого має стати формування мотива­ційного механізму господарської діяльності для забезпечення якості готової продукції без додаткового контролю й управління з боку адміністративно-управлінського апарату підприємства.

Таким чином, використовуючи систему внутрішніх цін підроз­діли дістають реальну можливість здійснювати свою виробничо-господарську діяльність на принципах самоокупності та частко­вого самофінансування.

5.6. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЦІНОУТВОРЕННЯ

В кінцевому результаті ціна товару визначається ринком, на неї значно впливає відношення попиту та пропозиції і вона представляє собою компроміс між бажанням продавця і можливостями покупця. Проте, витоком формування продажної ціни є калькуляція. Незважаючи на докорінні зміни в системі ціноутворення через певну лібералізацію, калькуляційний метод формування цін залишається головним, оскільки ціна має забезпечувати покриття всіх витрат і крім цього ще й отримання прибутку. Якщо розрахована калькуляційним методом ціна вища тієї, що склалася на ринку, слід шукати шляхи зниження витрат чи взагалі відмовитися від виробництва даного товару.

Попередньо розраховуються дві ціни кожного товару, виробництво якого передбачається в наступному році: продажна, яка забезпечує виробнику нормальні умови відтворення і мінімальна, яка компенсує підприємству витрати при мінімальному прибутку. Якщо укладається контракт, здійснюється велике замовлення, то замовники мають право ознайомитися з калькуляціями виробника. Виробник в свою чергу може відмовитися від представлення калькуляційних звітів, замовник в такому випадку – від придбання товару, ціна якого видається йому явно завищеною.

Крім калькуляційного застосовуються також і інші методи формування цін на вироби, що тільки починають випускатись: параметричний, що базується на залежності ціни від головного параметру виробу (потужності, швидкодії, грузопід’ємності і т.п.); статистичний, основа якого – аналіз динамічного ряду цін аналогічних чи споріднених виробів. Але, слід відмітити, що при всіх умовах ціна повинна компенсувати витрати виробника, тому використання калькуляцій – просто необхідний процес в ціноутворенні. Іноді проектування цін на, так звані, елітні вироби доручають спеціалізованим консалтинговим фірмам, в об’єктивності яких впевнені обидві сторони – як замовник так і виробник. Наприклад подібного роду роботи виконує американська фірма Rand Corporation.

Використання короткострокової тактики ціноутворення не дає можливості управлінцям підтримувати надійну довгострокову рентабельність для вирішення проблем, пов’язаних з витратами, споживачами та конкурентами. Довгострокова рентабельність і становище між конкурентами потребують такої стратегії ціноутворення. Внесемо деякі уточнення щодо складання стратегії ціноутворення. Вона включає:

· внутрішня структура витрат компанії по кожному продукту, групі продуктів чи споживачів;

· „споживацька чутливість” і того, як споживачі цінять унікальні якості продукції даної фірми;

· становище між конкурентами, за виключенням потенційної можливості і стратегії.

Підсумувавши, можна сказати, що рентабельна політика ціноутворення потребує розуміння взаємодії трьох сил – витрат, споживачів та конкурентів, – забезпечення водночас їх оптимального поєднання.

Розуміння структури витрат.

Можна сказати, що основною інформацією про витрати для потреб ціноутворення є відомості. Основною інформацією про витрати для потреб ціноутворення є відомості про те, яким чином змінюються витрати з зміною об’єму продажу . Таким чином, розуміння структури витрат (чи є витрати простими або постійними при продажу додаткових об’ємів продукції) просто необхідне розуміння для встановлення рентабельного поєднання граничного рівня ціни та розмірів сегменту ринку. Тому, перш за все, при зміні ціни слід визначити дійсну природну вартість продукції, тобто, які саме витрати було зроблено, якщо товар купили і які, якщо товар так і не купили.

То ж витрати, які не змінюються, не впливають на рентабельність ціноутворення. Звичайно, постійні витрати важливі, в першу чергу для визначення кінцевої рентабельності, але вони, разом з тим, не впливають на зміни рентабельності, пов’язані з підвищенням або пониженням цін. Керівники можуть встановити граничний рівень ціни продукції , визначивши дійсну вартість продажів. Про це можна довідатись, віднявши від ціни природну змінну вартість. Звідси можна розрахувати точку беззбитковості при зміні об’ємів продажу. Таким чином:

 

% зміни точки беззбитковості = зміни в ціні витрати – граничний рівень зміненої ціни

 

Використовуючи цю формулу, можна одночасно згладити і конфлікти між відділами фінансів та збуту. Так, наприклад, якщо управлінець з відділу збуту хоче знизити ціну, щоб стимулювати продаж товарів, то за цією формулою він може визначити, наскільки слід збільшити об’єм продажу, щоб досягти тих же рівнів у фінансових результатах.