Главная | Обратная связь

ВІДНОСИНИ США З КРАЇНАМИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ ЗА ЧАСІВ ПРЕЗИДЕНТА Б. ОБАМИ

Актуальність теми дослідження пояснюється зростанням ролі Східної Азії в глобальній економіці та політиці, її перетворення на двигун розвитку світової економіки. З огляду на нові регіональні й глобальні тенденції зазнала суттєвих змін політика США щодо країн Південно-Східної Азії (ПСА). Міжнародні відносини США з країнами ПСА складалися протягом багатьох років. Ще з часів «холодної» війни американський уряд надавав допомогу цьому регіону, виходячи із стратегічного завдання не допустити тут комуністичного режиму. Також посилення Китаю сприймалося обома регіонами як загроза, і це вимагало від країн ПСА посилення військового співробітництва із США.

Приводом для зближення було й те, що і США, і країни ПСА були зацікавлені в економічній присутності США в регіоні. Проте внаслідок Азійської фінансово-економічної кризи 1997-1998 рр. інтерес до АТЕС значно ослаб. З точки зору східноазійських країн криза була використана США для поширення американської моделі капіталізму на Східну Азію та відкриття специфічних регіональних ринків для американських компаній.

Проте під час правління адміністрації Дж. Буша дещо посилилася активність американського уряду щодо відновлення американсько-азійських відносин. Причиною тому було посилення впливу Китаю у країнах ПСА та швидкий розвиток торгівельно-економічних відносин між КНФ та АСЕАН.

Через кілька років адміністрація президента Б.Обами не тільки продовжила розпочате попередником, а й удосконалила свою зовнішню політику.

У даній статі автор ставить за мету дослідити розвиток відносин між США та країнами Південно- Східної Азії і охарактеризувати основні фактори, що здійснили вплив на рівень двостороннього співробітництва.

У програмній статті Б. Обами «Відновлення американського лідерства», опублікованій влітку 2007р. в журналі «Форін Еффеерз» [1] відображені основні напрямки адміністрації Президента.

По-перше, необхідність створення США «більш ефективної структури в Азії поза межами двосторонніх угод, нерегулярних самітів і угод з певної нагоди, як-то шестисторонні переговори з північнокорейської проблеми»

По-друге, формування «інклюзивної інфраструктури з країнами Східної Азії», що може сприяти стабільності регіону і допомогти боротися з транснаціональними загрозами.

По-третє, сприяння перейняттю Китаєм «відповідальної ролі як зростаючої влади» для вирішення спільних проблем XXI століття. «Наше важливе завдання полягає в тому, щоб побудувати відносини, які розширюють співробітництво і водночас зміцнюють нашу здатність конкурувати» [2].

Серйозною заявкою на повернення США лідерства в АТР стало залучення Вашингтону до урегулювання ситуації в Південно-Китайському морі, де відновилися давні суперечності між країнами — претендентами через статус островів Спратлі. Заяви Держсекретаря Хіларі Клінтон про підтримку свободи навігації і урегулювання спорів в Південно-Китайському морі на основі багатосторонніх домовленостей за посередництва США, оскільки Південно-Китайське море є сферою національних

інтересів США (на саміті АРФ в липні і Ханойському саміті АСЕАН в жовтні 2010 р.) засвідчили «повернення» США до ПСА в контексті проблеми морської безпеки і «свободи морів».

Нові підходи адміністрації Обами до здійснення зовнішньої політики були сформульовані у виступі Хіларі Клінтон перед сенатським комітетом із закордонних справ у зв’язку із затвердженням її кандидатури на посаду Держсекретаря. Йшлося про політику, що базується на поєднанні принципів прагматизму, а не жорстокої ідеології, на визнанні взаємозалежності сучасного світу; на необхідності здійснення «розумної влади» шляхом використання повного набору дипломатичних, економічних, військових, політичних, юридичних і культурних заходів, їх правильної комбінації для кожної конкретної ситуації. Авангардом зовнішньої політики в контексті «розумної влади» мала стати дипломатія [3]. Іншим важливим положенням промови Держсекретаря була необхідність для США, в умовах обмеженості ресурсів, обирати пріоритети зовнішньої політики. Ці положення були розвинуті в наступних виступах Хіларі Клінтон найбільш повно викладені в програмній статті «Тихоокеанське століття Америки», опублікованій в журналі «Рогеі§п Роїзсу» («Форін полісі») в жовтні 2011 р. Держсекретар вказала: «Майбутнє політики визначатиметься в Азії, не в Афганістані чи Іраку, і США мають бути в центрі цих дій» [4]. Нова американська стратегічна активність буде поширена від західних берегів США до Індостанського субконтиненту. X. Клінтон виділила три основні принципи адміністрації Б. Обами, якими керуються при сучасній політиці в ПСА.

По-перше, це підтримка політичного консенсусу в основних цілях з альянсами.

По-друге, гарантія того, що альянси США є достатньо адаптивними для використання нових можливостей і вирішування для використання нових можливостей і вирішування нових задач.

І по-третє, США повинні гарантувати, що обороноздатність та комунікаційна інфраструктура альянсів є спроможними стримати провокації державних та недержавних суб’єктів.

Але ще більш, ніж військова могутність, чи економічне зростання американською головною цінністю є підтримка демократії та прав людини. І це лежить в основі їх зовнішньої політики, в тому числі й в Азійсько-Тихоокеанському регіонові. Поглиблюючи відносини з партнерами, з якими СІНА не згодні з цих питань, Державний департамент закликає їх запровадити реформи, вдосконалити управління та дотримуватись прав людини. Прикладом може слугувати Бірма, де американський уряд сповнений рішучості домогтися відповідальності за порушення прав людини. США не можуть і не прагнуть нав’язати свою систему цінностей. Але існують універсальні цінності, притаманні кожній країні світу, в тому числі і Азії.

Зазначимо, що велике значення для реалізації азійсько-тихоокеанської стратегії США мало 9- денне турне президента Обами до АТР в листопаді 2011 р., під час якого він взяв участь в саміті АТЕС (Гонолулу, Гавайї), в третьому саміті «АСЕАН-США» і Східноазійському саміті (Балі, Індонезія), відвідав Австралію, провів двосторонні зустрічі з лідерами Індії, Індонезії, Малайзії, Філіппін.

17 листопада в австралійському парламенті президент Обама виголосив програмну промову, в якій обґрунтував політику США в АТР. «США були і завжди будуть Тихоокеанською нацією... Тут ми бачимо майбутнє, як найбільш швидко зростаючий регіон світу і дім понад половини глобальної економіки Тихоокеанська Азія критична для досягнення мого найвищого пріоритету - створенняробочих місць і можливостей для американців. Як президент я зробив виважене і стратегічне рішення - як Тихоокеанська нація США відіграватимуть більшу і довготермінову роль у розвитку регіону і його майбутнього [5].

Привертає увагу визнання Б. Обамою лідерства США в АТР як просування «набору міжнародних норм», забезпечення дотримання однакових правил усіма учасниками. У цьому контексті було представлено бачення Вашингтоном нового міжнародного порядку: «Ми виступаємо за міжнародний порядок, в якому підтримуються права і відповідальність усіх націй і народів. В якому здійснюються міжнародний закон і норми. В якому не створюються перешкоди торгівлі й свободі навігації. В якому країни, які розвиваються роблять внесок в регіональну безпеку, в якому суперечності вирішуються мирним шляхом. Це майбутнє, якого ми прагнемо»[6].

Листопадове турне президента США визначило перспективи пріоритетних напрямків політики США в АТР: посилення двосторонніх безпекових альянсів; поглиблення робочих відносин з провідними країнами, що розвиваються, включаючи Китай; залучення до регіональних багатосторонніх інституцій; поширення торгівлі й інвестицій; розвиток широкої військової присутності; захист демократії і прав людини.

Коментуючи листопадовий візит президента Обами в АТР і регіональну політику його адміністрації, політичні оглядачі часто використовують термін «поворотний момент» («ріуоі», «зігаїеціс ріуоі», «ріуоіаі тотепі»). Дійсно, адміністрація Обами здійснила рішучий поворот у зовнішній політиці США із Західної в Східну Азію, з проблем традиційної - до нетрадиційної безпеки. Відновлюючи американське лідерство в регіоні, вона проводить багатотрекову стратегію -- розвиток діалогу з Китаєм, уникаючи конфронтації з ним; розвиток двосторонніх відносин з регіональними державами і АСЕАН як колективним органом; участь в регіональних багатосторонніх інституціях; залучення в якості посередника у врегулювання ситуації в Південно-Китайському морі; розвиток економічної інтеграції на двосторонньому і багатосторонньому рівні; розширення рамок регіону за рахунок підключення до нього Індії. Важливим чинником є визнання адміністрацією Обами взаємозалежності світу, спільності загроз і викликів, що робить проблематичним одноосібне лідерство; прийняття ідей інтеграції як основи своєї зовнішньої політики, вирішальна роль дипломатії в її реалізації [7, 195].

Ми можемо спостерігати за встановленням американської військової бази у Сінгапурі, Філіппінах та Малайзії. 5 січня 2010 р. Барак Обама оприлюднив програму реформування оборонної стратегії СІНА. Він заявив, що американська армія стане більш компактною, але зможе зберегти свою світову перевагу і спрямує свої зусилля на Азійсько-Тихоокеанський регіон. Переформування армії перш за все пов’язано зі зміною страт егії, в центрі якої можливість США вести одночасно дві війни.

Відзначимо що, ще восени 2011 року Леон Панетта, міністр оборони США, говорив, що наголос у військовій стратегії СІІІА буде зроблений на посилення американської присутності в країнах Азії та Тихоокеанського басейну з метою протидії посиленню впливу Китаю в цьому регіоні [8]. Китай в останні роки збільшує свої військові витрати,тим часом США скорочують свій військовий бюджет. Хоча Вашингтон все ще далеко випереджає Китай по озброєнню та технологіям. Отже, маємо констатувати, що було зроблено та які спільні цілі стоять перед країнами ПСН та США. Відновлюючи двостороннє співробітництво з країнами ПСА Вашингтон запропонував широке коло сфер взаємодії, включаючи угоди в сфері безпеки, співробітництво з економічних питань, в сфері охорони природи, розвитку освіти тощо. Сполучені Штати оновлюють і зберігають партнерські відносини с Філіппінами й Таїландом, збільшуючи кількість кораблів і робітників для успішного завершення підготовки філіппінських військ у боротьбі з тероризмом. У Таїланді, давньому партнерові США планується створити центр гуманітарної допомоги при надзвичайних ситуаціях. З іншими країнами ПСА передбачається встановлення більш тісних партнерських відносин, ніж раніше. Це такі країни, як Китай, Індія, Індонезія, Сінгапур. Нова Зеландія, Малайзія, Монголія, В’єтнам, Бруней та тихоокеанські острівні країни. Звісно ж, основна увагу приділяється відносинам з Китаєм, їх проблемам, та вирішенням цих питань, адже це партнерство важливе як і для США, так і для Китаю.

Слід акцентувати увагу на тому, що важливим для США виглядає нове партнерство з Індонезією, третьою за розміром демократією в світі, найбільшою мусульманською нацією, членом Великої двадцятки. У 2010-2011рр. було відновлено спільне навчання з індонезійськими частинами спеціального призначення, підписано кілька угод у галузях медицини, освіти, оборони, науки і технологій. Обидва уряди мають наміри в подальшому збільшувати кількість обміну студентів, збільшення інвестицій у освіту, енергетику та аграрну політику, а також збільшення оборонної торгівлі, що стає важливим компонентом міжнародних відносин. Відповідно такому напрямку у 2012 році урядами було профінансовано програму, яка дозволяє студентам обох країн проводити дослідження та публікуватися. Відповідно цьому підвищується науково-дослідна конкурентоспроможність країн. Також активно проводиться обмін студентами, вченими та інститутами в обох країнах з питання збереження морського середовища та біотехнології, місцевих рослин і продовольчої безпеки, охорони здоров’я та адаптації до зміни клімату [9, 8].

Показовою стало зміна політики США щодо М’янми. 30 листопада 2011 року відбувся перший за останні чверть століття візит Держсекретаря США до М’янми, що був розцінений як «поворотний момент» у політиці США щодо цієї держави.

Слід зауважити, що значну увагу приділено розвитку відносин АСЕАН, що перетворилася на центр регіональної інтеграції в Східній Азії. Про це свідчать: щорічна участь Держсекретаря X. Клінтон у Регіональному форумі АСЕАН (АРФ); відновлення в 2009 р. щорічних самітів США-АСЕАН; підписання США в липні 2009 р. Договору про дружбу і співробітництво в ПСА (ТАС), що відкрило шлях до вступу США до Східноазійського саміту; відкриття в 2010 р. місії США до . АСЕАН і призначення першого посла до АСЕАН в квітні 2011 р. тощо.

В період 2008-2009 років відбулось обговорення стратегії планів США по відношенню до країн АСЕАН. Так, у грудні 2008 року була опублікована доповідь Вашингтонського центру стратегічних та міжнародних досліджень (С8І8) по результатах міжнародної конференції «Сполучені Штати Америки та Південно-Східна Азія. Стратегія підвищеної зацікавленості».

Також експерти закликали президента до створення ролі США як «країни-резидента». Для цього необхідно було поєднувати військово-економічну міць і публічну дипломатію. Така політикапередбачає розширення всіх переговорних процесів, прийняття на себе зобов’язань щодо забезпечення екологічної та енергетичної безпеки, активізацію всіх механізмів публічної дипломатії і насамперед приєднатися до Договору 1976 р. У передвиборчій агітації Обами не відзначалася необхідність розвитку відносин з країнами АСЕАН. Але, підвищений інтерес до АСЕАН в зовнішньополітичних інтересах США при демократичній адміністрації Б. Обами проявився в лютому 2009 року. Індонезія стала другою країною після Японії яку відвідала Держсекретар США X. Клінтон. І це не випадково, так як у Джакарті розташований Секретаріат АСЕАН. Центральною подією візиту стало перше за 32 роки діалогового партнерства відвідування Хіларі Клінтон Секретаріату АСЕАН. Наслідком цього візиту стала заява Клінтон про прийняття рішення приєднатися до Балійського договору 1976 р. [10, 192]. Також, цей візит можна розглядати як прагнення Вашингтону до примирення з мусульманським світом.

Збільшення уваги до АСЕАН з боку США має як глобальні, так і регіональні підстави. З точки зору глобальних змін це є продовженням впливу на ті кризові процеси, котрі мають перебіг по всьому світу (включно із Західною Європою та США), і котрі, звісно, відбиваються у регіоні ПСА, але є ще й регіональні причини, і, можливо, вони більш різко виявлені на сьогоднішній день. Оскільки в ПСА є і дуже потужні гравці, передусім Китай, який на сьогодні все більш чітко робить заяви про своє домінування в регіоні. Навіть під час візиту президента США Барака Обами на саміт АСЕАН представник Китаю чітко дав зрозуміти, що це проблема, в котру США не мають втручатися. Окрім Китаю, є й інші міжнародні актори, такі як Індія, Росія, які теж намагаються посилити свій вплив у цьому регіоні. І тому США, як світовий лідер, має приділяти увагу тій ситуації, що склалася у ПСА.

Отже, на сучасному етапі США проклали шлях для взаємодії у АТР, і втім, варто зазначити, що вони сповнені рішучості проводити надалі політику партнерства, адже це одне з найбільш важливих завдань для сьогоденної Америки. Міжнародні відносини між США та ПСА продовжують свій розвиток, а це в свою чергу впливає на ефективність економічного розвитку, сприяє внутрішній та регіональній стабільності, особливо для підтримки національного розвитку в усіх сферах життя.