Економічні ресурси або фактори виробництва

Структура виробництва

У структурі виробництва виділяються матеріальна і нематеріальна складові.

Матеріальне виробництво – це вирішальна сфера людської діяльності. Вона визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального виробництва. Водночас, нематеріальне виробництво має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва.

Нематеріальне виробництво охоплює галузі, де створюють нематеріальні блага і послуги (охорона здоров’я, освіта тощо). Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг. Вона охоплює підприємства й галузі, що виробляють як матеріальні, так і нематеріальні послуги.

Праця у сфері обігу (оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування, зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням гання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням процесу виробництва.

Економічні ресурси або фактори виробництва

У соціально-економічній літературі є два основних підходи до характеристики передумов виробництва. В одному випадку їх називають економічними ресурсами, а в іншому – матеріальними й особистими факторами. Згідно з першим, економічні ресурси поділяються на матеріальні та людські.

До матеріальних ресурсів відносять землю і природні матеріали та капітал, а до людських – працю і підприємницьку діяльність. Другий підхід характерний для нашої економічної науки. Згідно з ним передумовами виробництва є матеріальні й особисті фактори виробництва. До матеріальних факторів відносять засоби виробництва, які включають засоби праці й предмети праці. До особистих факторів виробництва належать, з одного боку, робоча сила (праця), а з іншого – сама людина як носій робочої сили (праці).

Робоча сила – це потенційний фактор виробництва, який стає реальним лише тоді, коли відбувається процес праці. Праця – це процес взаємодії між людиною і природою, внаслідок якого предмети природи змінюють свою форму, набуваючи здатності задовольняти людські потреби, тобто життєвими благами.

Важливе співвідношення процесів виробництва і праці. На цю проблему є два погляди: перший – ці два процеси ототожнюються, а в другому – розмежовуються. Спільними рисами для праці й виробництва є робоча сила, засоби і предмети праці. Відмінність між ними полягає у змісті.

Процес виробництва завжди є результатом взаємодії відповідних факторів, які в економічній науці одержали назву фактори (ресурси) виробництва. Останні поділяють на дві великі групи: матеріально-речові та особисті. У свою чергу, матеріально-речові фактори поділяються на засоби виробництва, створені людиною (капітал), і природні фактори, що об'єднуються поняттям "земля". Особистий фактор визначається поняттям "праця".

Земля як фактор виробництва відіграє особливу роль. Відомий англійський економіст, класик економічної науки Вільям Петті ще в XVII ст. підкреслював, що земля - мати багатства. І понині значення цього фактора не зменшується. Земля - це засіб праці, створений природою. Поняття "земля" як фактор виробництва має широкий зміст: земля є одночасно операційним базисом виробництва (у промисловості), сховищем природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водоймища). У сільському господарстві земля - це й основний засіб праці, і предмет праці. Природа зробила різні землі якісно неоднаковими. З метою диференціації земель щодо продуктивності розробляють кадастри - бальні оцінки різних земельних ділянок.

Праця як фактор виробництва охоплює людські ресурси: фізичні та розумові здібності, освітній та професійний рівень, виробничий досвід зайнятих у виробництві. Відомо, що з розвитком виробництва вдосконалюються й істотно змінюються засоби виробництва, виникає повністю автоматизоване і роботизоване виробництво, нетрудомісткі технології тощо. Але роль особистого фактора при цьому не тільки не зменшується, а за деяких умов і зростає. Зумовлюється це такими обставинами. По-перше, під впливом науково-технічного прогресу вдосконалюються засоби виробництва і технології, відповідно виникає потреба у вищій кваліфікації працівників. По-друге, виробництво стає дедалі більш наукомістким, тобто таким, що потребує наукового забезпечення. По-третє, виробництво розв'язує складніші завдання, орієнтовані на зростаючі потреби людей і все більше обмежені ресурси, отже, досконалішим має бути й управління. По-четверте, збільшується частка ризикових виробництв (наприклад, атомна енергетика), що вимагає від людини не лише високої кваліфікації, а й значного психічного напруження.

Зростання ролі особистого фактора висуває нові вимоги не лише до кваліфікації компетентності та знань працівників, а й до загальноосвітнього рівня. Культурна, освічена людина інакше розуміє відповідальність, є ініціативнішою, вимогливішою до себе. Основи знань з багатьох наук людина здобуває в школі, там же закладаються основи її світогляду. Тому школа відіграє не меншу роль у творенні майбутнього фахівця, ніж, скажімо, професійне училище, коледж чи університет.
Капітал (матеріальний або фізичний) як фактор виробництва -це засоби виробництва, що належать підприємцям або іншим власникам і використовуються в процесі створення речей і послуг. Особливістю капіталу є те, що він має бути кимось нагромаджений, сформований. Капітал існує у продуктивному використанні саме тоді, коли його власники одержують доходи від користування та володіння своїм майном. Частина цих доходів повертається у виробництво, нагромаджуючи капітал і забезпечуючи кошти для вдосконалення виробництва.

Якщо засоби виробництва не використовуються у створенні речей і послуг, то вони не є капіталом. Нагромадження засобів виробництва у випадку, коли таке виробництво стає збитковим, втрачає для їх власника будь-який сенс.

Капітал - засоби та предмети праці - перебуває у процесі постійних змін, що втілюються у переході до вищих технологічних укладів

Крім трьох уже згаданих факторів (ресурсів) виробництва - землі, праці та капіталу, існує особливий, четвертий фактор: здатність до підприємництва. Він знаходить своє матеріальне втілення лише у кінцевих результатах виробництва - у доході, який отримує підприємець. Роль здатності до підприємництва надзвичайно важлива. Для того, щоб якась справа (бізнес) була започаткована, хтось має виявити ініціативу, відшукати незадоволену потребу, придбати засоби виробництва, найняти людей. Щоб розпочате виробництво продовжувало діяти і розвивалось, його необхідно щоденно організовувати. А для процвітання справи хтось має ризикувати: знаходити додаткові джерела фінансування, вчасно скорочувати або розгортати виробництво тощо. Всі ці здібності і навички й охоплюються поняттям "підприємництво". Здатність до підприємництва є рідкісним талантом, яким володіє незначна частина людей. Учені вважають, що лише 5-7% громадян країни мають природну здатність до підприємництва. Якщо врахувати те, що не всі ті, хто має цей талант від природи, правильно обирають свою професію, здобувають необхідну освіту, то зрозуміло, чому справжні підприємці є багатством нації. Детальніше зміст явища підприємництва розглядатиметься у подальших розділах підручника.

Економічна наука з другої половини ХХ ст. виокремлює ще два важливі фактори (ресурси) сучасного виробництва - людський капітал та соціальний капітал.

Людський капітал близький, але не тотожний за своїм змістом поняттю "ресурс праці". Носіями людського капіталу є працівники, що мають сучасні знання, навички та мотиви до трудової діяльності. Вважається, що нагромадження людського капіталу передбачає розвиток системи освіти, культури, підвищення кваліфікації, охорони здоров'я, інформаційної мережі. Отже, більший потенціал людського капіталу має та країна, в економіці якої зайняті працівники з такими рисами, як освіченість, здатність пристосовуватися до технологічнихзмін, гарний фізичний стан, поінформованість щодо потреб ринку праці.

Соціальний капітал - це такі відносини між учасниками процесу виробництва, які ґрунтуються на довірі та співробітництві, передбачають створення можливостей вільного доступу до освіти і культури усім громадянам. Соціальний капітал дуже важко виміряти. Але наслідком його нагромадження, а отже, створення відносин, що передбачають довіру і співробітництво у виробництві, стає прискорення соціального, економічного і технічного розвитку. Яскраві приклади такого розвитку у другій половині ХХ ст. демонстрували, наприклад, Німеччина та Японія, які завдячують своїм прискореним розвитком саме розбудові таких відносин.

Причини виникнення та сутність товарного виробництва.
Проста і розвинена форми товарного виробництва.

Причини виникнення та сутність товарного виробництва. Матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим вмістом є суспільний поділ праці, що означає спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Суспільний поділ праці відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. На основі суспільного поділу праці виникають виробничі відносини між людьми не лише у сфері безпосереднього виробництва, а й у сфері обміну продуктами праці. Суспільний поділ праці й обмін продуктами — два взаємозумовлених процеси. Але сам суспільний поділ праці не породжує товарних відносин.

У докапіталістичних формаціях суспільний поділ праці був розвинений слабо. Так, виділення пастуших племен із маси первісних поклало початок першому великому суспільному поділу праці. Це зробило можливим регулярний обмін між общинами. Про поглиблення суспільного поділу праці йшлося в попередніх темах.

З погляду суспільної форми виникнення товарних відносин зумовлене соціально-економічною відокремленістю виробників, яка від часу розпаду первісного ладу є формою приватної власності на засоби вироб

ництва. Внаслідок цього обмін діяльністю і продуктами праці перетворився на товарний обмін. Оскільки приватна власність існує у двох діаметрально протилежних за економічним змістом формах (дрібнотоварна, що базується на власній праці, та заснована на експлуатації безпосередніх виробників), то й відокремлення має різний характер.

Економічна відокремленість виявляється, передусім, у тому, що працівники самі привласнюють результати своєї праці. Характер відокремленості (повна або часткова) залежить від панівного типу власності. Постає питання: чому відбувається відокремленість виробників?

З погляду речового змісту така відокремленість спричинена, насамперед, неоднорідністю праці. Види праці різняться своєю складністю, неоднаковим функціональним змістом праці — співвідношенням творчого та шаблонного компонентів, розумової та фізичної праці. Існують різні умови праці, залежно від яких виділяють працю легку і складну, працю у шкідливих умовах та ін. Не однакові фізичні й духовні здібності людей до праці, не однакові їхні навички до щоденної наполегливої праці. Тому результативність, ефективність праці різних людей різна. З погляду суспільної форми відокремленість виробників зумовлена їхнім прагненням привласнити результати своєї праці (за умов простого товарного виробництва) і чужої праці (в експлуататорських формаціях, насамперед, за капіталізму).

У сучасних умовах формами вияву економічної відокремленості товаровиробників є: 1) приватна власність на засоби виробництва (що базується на власній і чужій праці); 2) самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отриманих прибутків тощо; 3) незалежність в управлінні виробництвом і збутом продукції; 4) самостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, комплектуючих виробів, відповідальність за виконання контрактів, договорів; 5) самофінансування, економічний ризик, самоокупність тощо.

Безпосередньо матеріальною основою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділ праці. Ці форми створили великі матеріально відокремлені одна від одної сфери виробництва, злиття яких у сукупний суспільний відтворювальний організм за соціально-економічного відокремлення виробників здійснюється внаслідок обміну продуктів праці як товарів. Товарне виробництво — така організація суспільного господарства, коли окремі продукти виготовляють відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих продуктів, що стають товарами на ринку.

Звідси випливає, що основними рисами товарного виробництва є:

а) суспільний поділ праці; б) приватна власність на засоби виробництва; в) повна соціально-економічна відокремленість виробників; г) економічні зв’язки між відокремленими товаровиробниками через обмін; д) стихійний та анархічний характер розвитку.

Проста і розвинена форми товарного виробництва. Проста форма товарного виробництва існує за умов рабовласницького і феодального способів виробництва, розвинена — при капіталізмі. Остання отримала назву капіталістичного товарного виробництва.

Просте товарне виробництво характеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте товарне виробництво базується на власній праці, капіталістичне — на експлуатації чужої праці. Продукт праці в простому товарному виробництві належить товаровиробникові, у капіталістичному — власникові засобів виробництва, тобто капіталістові. Водночас товаровиробником майже три тисячі років тому, як зазначається в Біблії, був не кожний дорослий виробник споживчих вартостей, а лише голова сімейного клану. Просте товарне виробництво є дрібним, розпорошеним, у ньому не існує одиничного поділу праці, а кінцева мета — задоволення особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинений одиничний поділ праці. Його мета — отримання прибутку капіталістом. Просте товарне виробництво має обмежений характер (одна частина вироблених у суспільстві продуктів використовується безпосередньо на особисте споживання, друга — на ринок), а капіталістичне — загальний.

Зі сказаного випливає висновок про те, що просте товарне виробництво — це, здебільшого, процес виробництва продукції для обміну відокремленими дрібними товаровиробниками (селянами і ремісниками), які не використовують найманої праці.

Просте товарне господарство з боку суспільної форми означає процес індивідуальної праці з метою виготовлення товарів та приватного привласнення його результатів, що використовуються для споживання.

Капіталістичне товарне виробництво означає процес виробництва продукції на малих, середніх та крупних капіталістичних підприємствах для обміну з метою отримання прибутку та його використання для розширення виробництва і для споживання. Основною відмінністю простого і капіталістичного виробництва є те, що останнє з погляду відносин обміну означає перетворення на товар робочої сили. Отже, не лише продукти праці та засоби виробництва набувають товарної форми, але й робоча сила. Найелементарнішою клітинкою товарного виробництва є окремий товар.

Гроші за своєю сутністю — це загальний еквівалент. Розкриваючи сутність грошей, К. Маркс у своїй праці »Капітал» дав їм таке визначення: »Специфічний товарний вид, з натуральною формою якого суспільно зростається еквівалентна форма, стає грошовим товаром, або функціонує як гроші»

Сутність грошей як загального еквівалента виявляється в тому, що гроші:

- це економічна категорія, яка виражає певні притаманні товарному виробництву виробничі відносини між людьми;

- це загальноприйнятий засіб стихійного врахування кількості і якості уречевленої в товарі суспільно-необхідної праці;

- споживна вартість грошей (на тому етапові розвитку, коли вони були представлені товаром) подвоюється за рахунок задоволення потреби в загальному еквіваленті;

- поява грошей (у їх розвиненій формі) розколює увесь світ товарів на товар еквівалент як носій вартості та на всі інші товари як носії споживної вартості.

Гроші — це важливий елемент організації суспільного виробництва, адже без грошей неможливо уявити собі, наприклад, процес інвестування. Для того щоб здійснити модернізацію виробництва, його розширення і т. ін., необхідно спочатку накопичити певну кількість вартості як такої, а її носієм у сучасних умовах саме і є гроші. Взагалі роль грошей у суспільному виробництві настільки велика, що за станом грошового обігу в країні можна досить упевнено робити висновки про фінансовий стан країни і про ті чи інші напрямки і тенденції розвитку виробництва.

Функції грошей є конкретним проявом їхньої сутності. У цьому плані очевидно, що трансформація економічної природи сучасних грошей зумовлює й модифікацію їхніх функцій. Традиційно в економічній науці виділяють п’ять головних функцій грошей:

міра вартості;
засіб обігу;
засіб платежу;
засіб нагромадження;
світові гроші.

Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство і еквівалентний товарний зв’язок між товаровиробниками.

Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту. Масштаб цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.

У функції засобу обігу гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов'язково повинні бути в наявності.

Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.

Обидві функції грошей як міри вартості і як засобу обігу органічно взаємопов'язані. Саме ці дві основні функції зумовлюють сутність грошей. Функція грошей як засобу обігу доповнює функцію грошей як міри вартості. Ідеальна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.

Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (відстрочкою платежу). Покупці сплачують гроші за товари лише тоді, коли настає строк платежу.

Розвиток кредиту і банківської системи закономірно звужує поле застосування грошей як засобу обігу і значно розширює масштаби використання кредитних грошей – грошей як платіжного засобу. Переважання грошей як засобу обігу характерне для кризових економічних умов.

Виконання грошима функції засобу платежу створює можливість виникнення ситуації взаємної неплатоспроможності і заборгованості. Проблема неплатежів стала однією з найгостріших у сучасній фінансовій системі України. На ринку збільшується кількість продавців, які прагнуть продати свій товар, щоб одержати реальні гроші; і навпаки, покупці не можуть купити товари, бо не мають для цього грошей.

У функції засобу нагромадження гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках (в установах банків). Такі заощадження є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.

Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн світу відбувається на міжнародних грошових (валютних ринках). При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.

Інфляційний процес у своєму розвитку проходить два етапи. На першому з них темпи знецінення грошей відстають від темпів зростання паперової маси у сфері обігу, дезорганізуючий вплив інфляції на процес суспільного відтворення ще не вловною мірою виявляється. Тимчасово може створюватися специфічно висока ринкова кон'юнктура, основою якої насправді є інфляція. На першому етапі згубна дія інфляційного процесу проявляється неповно. Реалізація тут комплексу протиінфляційних заходів потребує найменших затрат, а їх дієвість - найвища. Економічна система ще має ряд ефективних засобів регулювання, тому є можливість не тільки обмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати їх.

На другому етапі свого розвитку інфляційний процес різко прискорюється, темпи зростання суспільного виробництва починають відставати від знецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення сфери грошового обігу стає вже очевидним. Це спричинюється:

1) занепадом національного виробництва, зростанням відставання у науково-технічному прогресі, зниженням суспільної продуктивності праці;

2) зменшенням товарообігу, зумовленого зниженням якості та скороченням асортименту товарів; скороченням закупівель імпортних товарів;

3) зростанням дефіцитності товарів;

4) від'ємним платіжним балансом країни, коли збитки від зовнішньоекономічної діяльності вже не покриваються доходами.

Інфляція — це багаточинниковий складний процес, який чітко відображає всі основні проблеми й суперечності національної економіки. Найбільш очевидно вона проявляє себе в систематичному переповненні сфери грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, що призводить до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу на шкоду більшості населення країни. Здійснюючи емісію (випуск) грошей, держава може випускати їх не тільки для потреб товарообігу, але й для вирішення інших проблем, зокрема для покриття дефіциту державного бюджету. В результаті порушується співвідношення між товарною і грошовою масою, що може призвести до виникнення інфляції.

Інфляція - це переповнення сфери грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, не забезпечених матеріальними цінностями, що призводить до їх знецінення, до стійкого зростання загального рівня цін на товари та послуги (явного чи прихованого). Під час інфляції відбувається знецінення грошей щодо золота, іноземної валюти, товару.

Будучи наслідком всієї сукупності диспропорцій і суперечностей процесу суспільного відтворення, інфляція спостерігається в усіх країнах на певних етапах їх економічного розвитку. Однак темпи і масштаби інфляції різні. Зокрема, інфляція може бути відкритою, коли зростання загального рівня цін внаслідок невідповідності попиту і пропозиції не стимулюється державою, і прихованою, коли здійснюється загальний державний контроль над цінами. Прихована інфляція відбувалася в колишній адміністративно-командній системі господарювання, коли держава, контролюючи весь процес суспільного відтворення, стримувала ріст цін і доходів. Для господарської діяльності краще мати справу з очевидною інфляцією.