 |
|
Втілення Жовтого бога 5 страница
Ось у чому річ! А я гадав… Мені на мить стало соромно.
– Людей калічать і вбивають, – так само вів далі емір. – Нехай небагатьох. Ти погодишся, що твоя рука – це небагато? І правильно зробиш. Але ми не маємо сил покласти цьому край. Ми – інші. Нам не зрозуміти, як зброєю можна вбивати. А вони, ті, кого ми шукаємо, – такі, які вони є. І, отже, частина з нас мусить уподібнитися їм. Іншого шляху немає.
– Але це неможливо! – розгублено вимовив я.
– Наші предки були здатні на це, якщо вірити легендам. Отже, можливо. І Емрах іт‑Башшар хоче стати першим…
Дауд Абу‑Салім надовго замовк, і я не зважувався перервати його мовчання. Я й так розумів, ким хоче стати розпачливий Емрах і навіщо йому це потрібно. Ой, як я його розумів!..
– Я хочу, щоб ти став другим, – нарешті вимовив емір. – Хочу – і не можу наказати тобі. Але інакше, зіткнувшись із Іншими, ти будеш… приречений.
– Я?! А чому я?..
– Не перебивай мене! І вислухай до кінця. Я припускаю, що Емрах, бажаючи помститися за друга, справді навчиться… – емір усе не міг вимовити потрібне слово. – І я навіть припускаю, що він зможе знайти корінь злочинів. Але я хочу, щоб у цей момент поруч із іт‑Башшаром була людина, здатна не лише на… необачні вчинки, але й на розуміння. Інакше ми будемо гасити вогонь вогнем. Тим паче, що в Емраха напевно будуть послідовники. Помста – хвороба заразна, на кшталт чуми…
– Так, заразна, – тихо погодився я. – Гірша від чуми.
– Рано чи пізно ти сам дійшов би до цього, – кивнув емір. – Я лише трішечки підштовхнув тебе. Просто ти – один із небагатьох, здатних устояти на межі. І… ти вже змінився. Хіба ти не завважуєш?
– Завважую, – хрипло мовив я, не впізнаючи власного голосу, і відкинув правий рукав халата, оголюючи обрубок. – Але ще я завважую й оце… Не годжуся я тепер у герої. Сам, без руки…
– Ти будеш не сам. Пошуками будуть займатися й інші, крім Емраха з Харзи й тебе. А найвищу буллу, що забезпечить тобі сприяння по всьому емірату – а подекуди й поза ним – я вже заготував. Тепер що стосується твоєї руки…
Емір якось дивно глянув на мене.
– Є людина, який береться допомогти тобі, – закінчив він.
Я відчув за спиною якийсь рух і швидко обернувся.
Переді мною стояв блазень. Друдл Муздрий.
Доволі кремезний чолов’яга, схожий на пустельного тушканчика, якщо можна уявити собі тушканчика з тхоровою непосидючістю, нахабністю портового пацюка й багатьма іншими сумнівними для тушканчика рисами. Восьмикутна фірузька тюбетейка дивом трималася на його поголеній лискучій потилиці, а численні плями на куцому вовняному халаті‑джуббе промовляли про рясні обіди, що супроводжувалися не менш, а то й більш рясними узливаннями.
Крихітні блазневі очки блищали двома чорними маслинами, а між ними червоніла слива кирпатого носа; місяць його обличчя вінчала чорна цап’яча борідка, немита й нечесана від сотворення світу. Або й довше.
Таким стояв переді мною найблазенніший Друдл Муздрий, усміховище всього Кабіра.
Зі своїм дурнуватим тупим кинджалом за поясом. До того ж, із дитячим маленьким ятаганом, якого тягав останнім часом.
– Поговори з Вищим Ченом, Друдле, – спокійно мовив емір. – А я не буду вам заважати.
Дауд Абу‑Салім несподівано легко підвівся на ноги й беззвучно розчинився серед тіней.
Я очікувально глянув на блазня. Друдл не звернув на мій погляд ані найменшої уваги й одразу ж плюхнувся на ту ж подушку, з якої щойно підвівся емір.
У блазневих руках у невідь звідки опинилася таця з горіховою пахлавою, і він миттю набив солодощами свій рот, що розтягнувся аж до вух. По моєму, стільки пахлави не влізло б і в сідельний хурджин.
– Ти дурень, – Друдл для певності тицьнув у мене товстим і липким пальцем. – Сперечатися будеш?
Я спершу похлинувся, ніби це в мій рот набили гору ласощів, потім уявив, як я сперечаюся з Друдлом на запропоновану тему, й сам не помітив, як заперечно похитав головою – заперечуючи невідь що.
– Отже, домовилися, – задоволено підсумував блазень. – Ти дурень. І я дурень. Тому поговоримо, як дурень із дурнем. Руку нову хочеш?
– Зле жартуєш, Друдле, – упівголоса відповів я, відчуваючи, як у мені закипає гнів.
– Це відповідає розумний Чен Анкор, – таця з пахлавою порожніла на очах. – А що відповів би дурень? Спробуємо ще раз… Руку нову хочеш? Кажи?!
– Хочу!
Я навіть не встиг зміркувати, що відповідаю. І справді стаю дурнем…
Друдл жбурнув порожньою тацею об стіну й радісно застрибав на подушці, що сплющилася під його важким задом.
– Вийшло, вийшло! – заволав він на всі покої, і я злякався, що зараз сюди збіжаться слуги – рятувати еміра від нічних демонів.
Я озирнувся – про всяк випадок – і пропустив момент, коли в Друдла з’явилася нова таця. Із виноградом. Із рожевим гератським виноградом.
– Так, продовжимо, – блазень задумливо пожував ягідку, плюнув кісточками в мідне кадило, не потрапив і досадно скривився. – Переходимо до другої частини наших дурних міркувань! А меч ти новий хочеш? Гарний…
– Ні, – твердо відрізав я. – Не хочу.
– Чому? – запитав блазень, хоробро об’їдаючи гроно виноградне. – Була одна залізяка, буде інша…
Я похмуро усміхнувся.
– Меч – не залізяка, Друдле. Меч – традиція роду. Меч – продовження мене самого. Дурень ти все‑таки…
– Ясна річ, – легко погодився блазень. – Я й не сперечаюся. А ти перестань зображати грозову хмару – свічки від страху згаснуть. Ти краще ось про що подумай: меч твій – залізний… Та знаю, знаю, що сталевий – не будь мудрагелем! Отож, меч – залізний, рука – жива… меч, як ми з’ясували, це продовження тебе самого… А рука?
– Що – рука? – тупо запитав я.
– Рука – теж продовження тебе самого? Чи ти справді дурень? За моєю думкою стежити не встигаєш? Ану, швидко відповідай! Рука – продовження чи не продовження?!
У мене раптом запаморочилося в голові.
– Продовження, – промимрив я. – Аякже… це ж рука. Жива…
– Виходить, що в тебе, дурню Чене, два продовження? Одне – залізне, а інше – живе?
– Виходить, що так, – приречено погодився я.
А що мені залишалося робити?
– І одне продовження – живе – тобі вкоротили… То, може, нам для рівноваги треба іншу частину подовжити, га? Залізну? Меч – залізний, півруки – залізні, а далі – як і раніше! І вийде в нас…
– Не вийде, – тужно заперечив я, дивуючись, що взагалі обговорюю цю ненормальну ідею з ненормальним співрозмовником. – Невже ти сам не розумієш – пальці, долоня, зап’ястя… Це тобі не просто шматок заліза!
– А меч – просто шматок заліза? – хитро прищулився Друдл, зрушуючи тюбетейку ще далі на потилицю.
– Ні… меч…
– Звісно, звісно – продовження тебе самого! Послухай, Чене, по‑моєму, ти сам собі суперечиш! Ото вже справді – всі лиха з розуму!..
Друдл схопився на ноги й затанцював навколо мене, плескаючи в долоні й кривляючись так, що йому міг би позаздрити опівнічний людожер якша.
– А в Чена‑дурня є залізна рука! – співав він противним фальцетом. – Є залізна рука – вічна штука отака!
– Ні, – твердо заявив я. – Я в це не вірю.
– Бо розумний, – напоумляв мене Друдл, танцюючи. – Був би дурень – повірив би. А в меч свій віриш?
– У меч вірю.
– Отже, і в руку повіриш. Ось здурієш – і повіриш. – Друдл був непохитний. – Та що я тебе, зрештою, як маленького вмовляю?! Тобі це треба чи мені? Ти мав би радіти…
– Як дурень, – закінчив я недоказану думку. – Як усе просто – раз плюнути. Сходити в кузню до вправного майстра… Хто в нас зі зброярів у Кабірі верховодить? Ассатор іль‑Убар? Чи Мансайя Одноокий? Сходити й замовити їм…
– Ні, – Друдл раптом став напрочуд серйозний. – Ці відмовлять. Вони розумні, а ми з тобою – дурні. Отже, нам і коваль на кшталт нас потрібний…
– І хто ж він? – поцікавився я.
– Коблан. Коблан Залізнолапий, – вагомо відповів блазень. – Є на околиці такий коваль…
– А чому саме Коблан?
– Він теж дурень. Як я. І ти.
Розділ 5
Якщо в чомусь Кабір і був одностайний, то це в тому, що Коблан Залізнолапий – коваль із дивацтвами. Причому з багатьма. Майстром він вважався зразковим, і навіть, можна сказати, видатним – хоча зброя його роботи й поступалася за добірністю й тонкощами зовнішньої обробки виробам того ж Мансайї Одноокого. Утім…
У тому й лихо, що було ще це «утім». Мало замовлень брав упертий Коблан, та й ті, на які погоджувався, брав не в кожного – і справа була не в шляхетності походження чи ваговитості гаманця замовника. Наскільки я знав від інших, коваль за все його життя жодного разу не зробив двох однакових або просто схожих клинків. А ще з невідомих причин він страшенно не любив вузьких мечів на кшталт естока мого дворецького Коса ан‑Таньї чи того ж Єдинорога; навіть рідкісні в Кабірі шпаги, такі популярні серед заїжджих гостей із далекого Фіону, заслуговували, на думку Коблана, долі шампурів для шашлику.
Та й то – шашлику з худих старих баранів. У найкращому разі.
Загалом, на зброю, яка йому не подобалася, Коблан замовлень не брав. Навіть якщо така зброя заповідалася всуціль оригінальною і ні на що не схожою. А якщо замовник, якому відмовили, впирався і призначав подвійну чи потрійну ціну, Залізнолапий, дивлячись упертюхові в очі, скручував спіраллю штирі для міських воріт або кликав дужих підмайстрів, і вони безкоштовно виносили наполегливого клієнта на свіже повітря.
Зате Залізнолапий міг два тижні поспіль поратися з якимось кривим ножем, замовленим сусідом‑м’ясником, а тоді взяти за роботу сущі копійки. Але в тому випадку, якщо ніж м’ясникові був справді потрібний. Причому – конче.
У цьому й була заковика. Зброяр Коблан робив лише те, що було необхідне людям. Можливо, зброя, яка виходила з під його рук, мала не настільки елегантний вигляд, як в Ассатора іль‑Убара або Ахмета Кутого Нігтя (Мансайю я вже згадував), зате вона була саме тією річчю, якої конче потребував замовник.
Зручність і надійність. Головне – надійність. І гранична простота у всьому. Нічого зайвого.
Мабуть, Друдл дав мені й справді мудру пораду…
Отож, наступного після заручин ранку я стояв перед дверима дому Коблана Залізнолапого – коня я відправив назад разом із Косом, що супроводжував мене, – і не без хвилювання налаштовувався на майбутню розмову з ковалем.
Двері, що перепиняли мені шлях, були надзвичайно великі, важкі й окуті металевими смугами. Очевидно, роботи самого господаря. Поважні були двері. Міцні. І надійні, як будь‑яка Кобланова робота.
Ось лише навіщо? Щоб не сунули замовники, яким відмовили?
Доки я міркував і вагався, двері відчинилися несподівано без рипіння, і на порозі зринув розпатланий молодик у коротких полотняних штанах, просторій сорочці й шкіряному фартуху, з‑за якого визирав малий крис – кинджал із хвилястим клинком і зміїною головою на руків’ї.
Дивної роботи був крис. Чи не Кобланової?..
Підмайстер, схоже, впізнав мене. Не дивно – у Кабірі Чена Анкора багато хто знає, і не лише навіч. Але зараз ця думка чомусь не викликала в мене звичного почуття задоволення.
– Проходьте, прошу, Вищий Чене Анкоре! Я зараз доповім устадові Коблану. Прошу…
Ні, улесливості не було в голосі кошлатого підмайстра, і це несподівано заспокоїло мене. Я переступив поріг, і ми пішли вузьким темним коридором, а відтак підмайстер залишив мене у квадратній кімнатці без вікон, яку освітлювали тільки два смолоскипи, що немилосердно чадили.
Мій провідник вийшов – певно, доповідати ковалеві про моє прибуття, як і було обіцяно – а я сів на єдиний (і чомусь п’ятикутний) ослінчик, який виявив у кутку, і взявся чекати.
До речі, ослінчик був старий, але збитий на віки. Невже Коблан знічев’я бавиться столярським ремеслом? Навряд чи…
Чекати довелося доволі довго. Коблан, безумовно, не шанував непрошених гостей. Хоча, судячи з розповідей, він і прошених шанував не більше. Що довше я сидів, то жорсткішим ставав ослінчик і частіше я згадував Друдла, переконуючись у тому, що я таки дурень. Мав рацію блазень – як не крути, а дурень, і все тут.
Я глянув з одного боку, тоді – з другого, з третього, і це не поліпшило мені настрою. Гаразд, подивимося ще, яким виявиться цей Коблан. Якщо Друдл і щодо нього не збрехав…
Двері, за якими зник мій провідник, відчинилися, і на порозі зринув майже голий здоровань у вже знайомому мені шкіряному фартусі. Спершу в мене навіть мигнула думка, що він відібрав фартух у підмайстра. Хоча ні, цей таки більший – і фартух, і здоровань.
Усе його тіло поросло густою жорсткою шерстю – звісно, не шерстю, і не все, але спершу мені здалося, що все – і якщо на голові де‑не‑де виблискувала сивина, то в інших видимих мені місцях кучеряве волосся було бездоганно чорне.
Цим волохатим чолов’ягою був Коблан Залізнолапий, і дуже великий. Утім, і одвірок був чималий, тож бо коваль (а хто ж іще міг стояти переді мною?!) у ньому цілком умістився.
– Вищий Чен? – прокашлявшись, хрипким басом запитав коваль, і привітності в його голосі було стільки ж, як у гарчанні марно розбудженого лева.
Я підвівся і поклонився, відчувши легкий біль у затерплому хребті.
– А ви, я гадаю, устад Коблан… е‑е‑е…
Не доказавши, я глянув на його руки. Ні, не руки – лапи. І якщо те, що я бачив, не було обманом зору, – коваль виразно заслуговував свого прізвиська. Так само, як і звання устада – майстра, що має учнів із правом на власне іменне клеймо.
– А хто ж? – гмикнув Коблан. – Ходімо…
І відійшов, пропускаючи мене вперед.
За кілька хвилин ми опинилися в просторій і доволі світлій кімнаті, однак чомусь майже порожній. Крихітний різьблений столик на гнутих ніжках, килим на підлозі, приосадкувата тахта в кутку – і все.
Ага – на столику надзвичайно гарний мідний глечик і дві піали.
Коваль мовчки наповнив піали й присунув одну мені.
– І? – очікувально й доволі непривітно запитав він, коли я зробив кілька ввічливих ковтків і поставив піалу на стіл.
Вино було надміру міцне й гірке.
– Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.
– Таверна за рогом, – відрізав Коблан, опускаючись на килим і підтискаючи під себе великі волохаті ноги. – Хіба ти вино пити до мене прийшов?
Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадіяв. Зате розлютив і повернув самовладання.
– Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сів навпроти й зухвало усміхнувся в обличчя ковалеві (вірніше, у ті острівці, що визирали з океану бороди). – Нагадаєш, я потім розпоряджуся, щоб тобі кілька бочок тахирського мускату доставили…
Коваль глянув на мене зацікавленіше, а я гостріше відчув, у яку дурнувату ситуацію втрапляю.
– Ось, – я засукав правий рукав і показав Кобланові обрубок. – Бачиш?
– Бачу, – похмуро відповів коваль. – Не сліпий.
– І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цій руці.
– Як ти це собі уявляєш? – запитав коваль, подумавши.
– Погано уявляю, – чесно зізнався я. – Щось на кшталт залізної руки…
І осікся.
Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до ніг.
– Ти дурень? – поцікавився він.
– Так, – несподівано для себе самого підтвердив я.
– Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобі таке нарадив?
– Та, – ухильно відповів я. – Ще один дурень…
Коваль добряче ковтнув зі своєї піали, підвівся і пройшовся по кімнаті. Я відчув, що в горлі у мене пересихало, і теж поспішив піднести до губ піалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало. Навіть навпаки.
– Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто переді мною.
– Він, – вичавив я, похлинувшись вином.
Коваль задоволено хмикнув і знову заходився міряти кроками кімнату.
– Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотів він у такт ходьбі. – Друдл… Найлютіший язик Кабіра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи ні?
Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пізно. І взагалі, не люблю я брехати. Не люблю й не вмію.
Я вже відкрив було рота, щоб сказати «так», але замість цього просто кивнув.
Коваль зупинився посеред кімнати, трохи подумав про щось своє; потім, певно, дійшов якогось висновку й повернувся до стола.
– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довірчо повідомив мені Залізнолапий. – Геть. А так – поговоримо…
…У кузні було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами світла були: невелике віконце під стелею й кілька запалених смолоскипів. Двоє підмайстрів ретельно лупили великим і малим молотами, надаючи хитромудрої форми розпеченій смузі металу – певно, ґарді майбутнього меча.
Третій підмайстер орудував ковальським міхом, роздмухуючи горн – який і без того, на мій неосвічений погляд, горів доволі добре.
По стінах на вбитих гаках були розвішано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, кліщі, щипці й ще безліч інших інструментів, назви яких я не знав. Пахло вогнем (якщо вогонь має запах), розпеченим залізом і ще чимось незрозумілим, але приємно збудливим.
Доки я з цікавістю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув мені рукою, запрошуючи йти за собою.
У протилежній від входу стіні кузні, за три кроки від горна, виявилася ще одні двері, яких я раніше не завважив. Коваль відчинив їх і, пригнувшись, щоб не знести головою одвірок, увійшов.
Я протиснувся слідом.
Це було якесь підсобне приміщення, але мені на гадку одразу спали два слова: царство металу.
Тут справді виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталі, бронзи, міді й різних сплавів, старі й нові інструменти, ціла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталі огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяїн міг запросто відшукати будь‑яку потрібну річ.
Коблан оглянув свій склад, несподівано швидко запустив лапище в найближчу купу заліза й з гуркотом витягнув звідти якийсь дивний предмет – металевий циліндр завтовшки приблизно з передпліччя й завдовжки долоні на півтори, із двома отворами: скраю і збоку.
Для чого ця штука призначалася й чому слугувала раніше, було абсолютно незрозуміло.
Схоже, ковалеві це теж було не зовсім зрозуміло. Він повертів знахідку у своїх воістину залізних лапах, тоді скоса глянув на мене.
– Може, краще не руку? – з деякою надією запитав Коблан. – Може, щось… щось отаке? Будеш до передпліччя пристібати, у дірку меч вставляти – я тобі руків’я перероблю… Безкоштовно. І швидко освоїшся. А рука – штукенція складнюща, і мороки з нею…
Я чудово розумів, що Коблан має рацію. І не виключено, що я й справді навчуся працювати Єдинорогом, закріпленим у цій штуці – я вже подумки бачив залізний тримач, із якого хижо витикається клинок Єдинорога, я вже продумував деякі зміни в поєднаннях випадів і переміщень, я…
То що, блазню Друдле Муздрий, хто із нас дурень?
Обидва.
Обидва дурні.
– Ні, майстре, – вперто заявив я. – Засунь цю штуку… назад у купу. А мені рука потрібна. Першосортна. Не гірша, ніж мати з батьком зробили. Щоб пальці… і все інше.
Коваль важко зітхнув, пробурмотів щось на кшталт: «І звідки він узявся на мою голову?!» – але відклав циліндр убік і продовжив пошуки.
Якийсь час він нишпорив у своїх завалах із шумом аж ніяк не меншим, аніж лавина в горах Сафед‑Кух, потім раптом випростався й лунко ляснув себе долонею по лобі, залишивши над бровами брудний відбиток.
Після цього дивного ритуалу, який, певно, означав деяке прояснення думок, Коблан ступнув у куток і схилився над масивною запилюженою скринею, якої я спочатку не помітив.
Залізнолапий, мов пушинку, підняв кришку – а вона важила приблизно стільки ж, як і я – запалив свічку, що стояла поруч на полиці, сховав кресало й заходився витягати зі скрині різні предмети геть незрозумілого призначення.
Добірно вигнуті металеві жолоби, відполіровані до блиску або покриті витравленими візерунками й золотими накладками; кухлі без ручок, зате із кріпленнями з боків; плетива зі сталевих кілець і тонких пластин, що найдужче скидалися на частини верхнього одягу…
Але металевого одягу?!
Навіщо?..
– Що це? – не стримавшись, запитав я в Коблана.
– Я й сам до путя не знаю, – щиро зізнався спітнілий коваль. – Ще від прадіда мого залишилося. І йому – теж у спадщину перейшло. Прадід казав: ці штуки збруєю називаються. Мовляв, за старих часів люди їх на себе вдягали. Були неначебто любителі отаку вагу на собі тягати…
Я підійшов ближче й придивився до витягнутої зі скрині збруї. Справді, на багатьох металевих частинах були шкіряні підкладки або повстяний підбій, а також численні ремінці й застібки, якими все це, очевидно, кріпилося до тіла.
Піднявши вигнутий воронований щиток, я приклав його до своєї кукси. Якби п’ясть була на місці, щиток виявився б саме впору.
«Ось якби тоді, на турнірі, була на мені така штука – ще невідомо, чи залишився б я без руки!» – мигнула в мене божевільна думка, і я вже зовсім по‑іншому глянув на цю купу заліза.
Здається, я почав розуміти, навіщо збрую надягали на себе. Але що ж це виходить?! Виходить, що предки весь час, під час кожної Бесіди, боялися залишитися без руки, ноги чи голови? Зброєю погано володіли – чи не довіряли Бесіднику?!
Я згадав танець Кемаля аль‑Монсора й Масако Тодзі. Одягни їх у збрую, змусь боятися одне одного – що вийде?!
Та нічого не вийде…
– А тепер – поглянь сюди, – перервав мої міркування Коблан.
Я підвів голову – і побачив.
Переді мною була залізна рука.
Моя майбутня рука.
Звичайно, це була не рука. Це була рукавичка, мистецьки сплетена з дрібних сталевих кілець, із пластинами на тильному боці. Доки я розглядав рукавичку, Коблан встиг скласти збрую в скриню, зачинив кришку й розшукав у черговій купі металевого мотлоху кілька гнутих штирів, які засунув у велику кишеню свого шкіряного фартуха.
– Одначе з тиждень повозитися доведеться, – оголосив коваль уже цілком по‑діловому. – Завтра й почнемо. Цей час поживеш у мене, а опісля – побачимо.
– У тебе? – зачудувався я. – Навіщо? Тобто, звичайно, спасибі за запрошення, але…
– Ось і домовилися, – перебив мене Коблан. – Ти ж був присутній при своєму народженні? Ану, відповідай – був присутній?!
І саме питання, і манера, з якою його поставили, одразу воскресили в моїй пам’яті Друдла Муздрого. Я навіть відчув у роті присмак горіхової пахлави… до чого б це?
– Був присутній, – покірно погодився я. – Каюся…
– Ото й при народженні нової руки теж повинен бути присутній! Щоб бути до цього причетним. Інакше… інакше вона просто не буде тебе слухатися.
Схоже, Друдл мав рацію не лише щодо мене, але й щодо Коблана. Залишалося сподіватися, що два дурні все‑таки зуміють знайти спільну мову.
І я згідно кивнув.
Отже, я тимчасово переселився в дім Коблана Залізнолапого, що примикав до кузні, розташованої на околиці Кабіра. Перебрався я сюди якось легко й одразу – заїхав до себе, попередив ан‑Танью, що я тиждень або більше буду жити в коваля, і відправив уперед слуг зі зміною одягу й кількома суліями тахирського мускату – рука рукою, а своє вино нехай Коблан п’є сам.
То ж вечеряв я вже в Коблана. Родини в коваля не було, а підмайстри їли мовчки, лише зрідка перекидаючись повсякденними словами. Відтак підвівся, подякував господареві за вечерю – справді ситну й смачну – і пішов у відведену мені кімнату. Невелику, щоправда, зате чисту й затишну.
Ліжко, як і все в цьому домі, не вирізнялося вишуканістю й було жорсткувате, зате збите на совість. Відсутність перин мене не збентежила, і заснув я швидко – завтра чекав великий день.
…Розбудив мене зранку сам господар.
– Уставай, Чене! Пора до роботи… – прогудів його голос у мене над вухом, і я прокинувся.
Прокинувся й з’ясував дві речі. По‑перше, говорив Коблан, стоячи в дверях – а здавалося, що над самим вухом. По‑друге, коваль уже встиг приготувати для мене одяг підмайстра: полотняні штани, простору сорочку й шкіряний фартух із величезною кишенею на животі.
Я був щиро вдячний майстрові, бо відразу зрозумів, який матиму безглуздий вигляд у кузні в своїй шовковій кабі – мов павич у стайні, – та й за збереження мого франтівського вбрання ніхто б не поручився.
«То що, Чене‑дурню, чи сподівався ти коли‑небудь, що носитимеш одяг підмайстра? – запитав я себе, беручи в ліву руку піхви з Єдинорогом і роздумуючи над тим, куди б їх причепити за відсутності пояса. – Але, з іншого боку, – чи гадав ти, що втратиш руку, погодишся з блазнем і, зізнавшись у власній дурості, з’явишся до Коблана Залізнолапого замовляти собі залізну руку замість відрубаної?»
Ні. Не гадав. Ніколи ні про що подібне я й не думав. І меч у моїй руці немов став утроє важчий, відтягаючи п’ясть – але чомусь не до землі, а трохи вперед, начебто намагаючись повести за собою.
Куди? У кузню? Що ж, ходімо… досить думи думати.
«І правильно! – несподівано підтвердив усередині мене чийсь голос, який вельми скидався на Друдла Муздрого. – Дурням багато думати шкідливо – так і порозумнішати можна!»
Я дослухався до поради, опустив меч на зім’яту постіль і взявся одягатись. На щастя, одяг був неспівмірно простіший, ніж той, до якого я звик, тож я впорався із ним і однією рукою. Відтак знову взяв Єдинорога – і завагався.
І навіщо він мені потрібний у кузні? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?
– Бери‑бери, – порадив від порога Коблан, який доти очікував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.
Я з подивом глянув на коваля, а потім махнув рукою (тією, вкороченою) – ми, дурні, народ дивний, навіть один одного не завжди розуміємо…
Моя майбутня рука лежала поруч із ковадлом на старому потертому ослінчику – здається, це на ньому я сидів учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослінчика були розставлені маленькі кілочки на круглих блюдцях‑підставках, між ними натягнуті мотузки з безліччю вузлів і обривків пергаменту, що нагадували паперові гроші для поминання покійних предків; а по кутках ослінчика горіли чотири тоненькі свічки чорного воску й каганець з олією, у якій плавав кручений ґнотик.
Кілька разів раніше мені доводилося бути присутнім у кузні під час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кінці цього ритуалу, і недовго – але там усе було інакше. Та й звісно, клинок ж бо – не рука… і ковалі там нормальні були, і замовники…
Я повісив Єдинорога на один із вільних гаків, спіткнувшись і відбивши собі великий палець ноги об дворучний ґердан, що лежав біля стіни, – важку шпичасту палицю з головою, подібною до гігантського кокосового горіха. Судячи з ґерданових розмірів, орудувати ним міг сам лише Залізнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.
У горні вже розжарювалися ті самі штирі, які Коблан учора відкопав у своєму царстві металу. Я сподівався незабаром з’ясувати, що коваль збирається з ними робити.
– Поки що стій і дивися, – непривітно розпорядився Коблан. – Або можеш присісти. Якщо знайдеш куди. Ні, краще все‑таки стій…
І одразу, геть‑чисто забувши про мене, він підступив до горна, мало не вліз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – підмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь. Міх зашумів старанніше, Коблан хмикнув, підкинув у горн вугілля, поворушив коцюбою і ще раз вилаяв підмайстра – по‑моєму, просто так, про всяк випадок.
Відтак підійшов до ковадла, трохи спостерігав за діями двох інших своїх помічників (ті чаклували над якимись обрізками), злегка скривився, але нічого не сказав – дав їм закінчити й покласти заготовку до горна.
Потому сказав їм усе – і дуже докладно, з барвистими відступами.
Відвівши душу, майстер сам узявся за діло: з несподіваною для його статури жвавістю схопив довгі щипці, що стояли поруч із горном, запустив їх у піч і спритно вивудив один зі штирів, що розжарилися начервоно.
За мить штир опинився на ковадлі й коваль, притримуючи вже іншими щипцями (і коли він встиг їх перемінити?!), взявся методично постукувати середньої величини молотком, надаючи заготовці невідому мені поки що форму.
Коли метал почав тьмяніти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн і висмикнув замість неї іншу.
Це повторювалося п’ять разів, після чого майстер вибрав собі один із найменших молоточків – у його лапах цей мініатюрний інструмент здавався смішним і недоречним – підкликав до себе того підмайстра, з‑за фартуха якого визирала вже знайома мені зміїна голівка хвилястого криса, а тоді уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутність.
– А ти чого стоїш? – крикнув він із обуренням. – Ану бери кліщі – і вперед!..
І я, Чен із Анкорів Вейських, спадковий ван Мейланя, відчув себе ледарем‑підмайстром, що ухиляється від роботи, і майстер піймав мене на цьому.
Я квапливо підвівся, схопив лівою рукою кліщі, протягнені мені одним із підмайстрів, і з третьої спроби ніяково зачепив ними заготовку, допомагаючи собі обрубком.
– Ближче, йолопе, ближче до себе перехопи, – майже добродушно пробурчав Залізнолапий, і я слухняно перехопив, мало не впустивши собі на ногу розпечену заготовку.