 |
|
Втілення Жовтого бога 6 страница
– А тепер тримай міцніше, – Коблан подивився на мої невмілі спроби, пожував губами, немов збираючись і мене вилаяти для більшої переконливості, але промовчав – певно, вирішив, що я недостойний.
І вони удвох із підмайстром загупали молотами по заготовці: Коблан – маленьким молоточком, а підмайстер – здоровенною кувалдою, опускаючи її точно в тих місцях, де вказував майстер.
А я тримав. Заготовка, як жива, рвалася з кліщів, самі кліщі затято вібрували – але я тримав, до болю закусивши нижню губу, не відчуваючи онімілих пальців (і тих, що в мене були, і тих, котрих не було), доки Коблан не перехопив у мене потьмянілий штир кривими щипцями й сунув його назад у горн, вийнявши замість нього інший.
І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.
І так – п’ять разів.
П’ять разів. П’ять болісних вічностей, п’ять залізних штирів, п’ять пальців у руці…
П’ять.
Пальців.
П’ять…
Пальців.
П’ять…
Розуміння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…
Але тут усе й закінчилося.
І Коблан Залізнолапий, майстер із дивацтвами, оголосив, що нам час обідати. Йому і різним неробам і ледарям, імена яких він і вимовляти відмовляється на голодний шлунок.
Чи я зголоднів, як ніколи, чи ще щось, але обід у Коблана виявився анітрохи не гірший, ніж у мене – чудовий плов по‑дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка піті з гострими пахучими приправами й аличею, свіжі фрукти, два сорти вина…
Перший сорт – Кобланова отрута; і другий – мій мускат із сонячного Тахиру, який, крім мене, чомусь ніхто не пив.
– Пригощайся, устаде, – я підсунув обплетену сулію Коблану.
– Це в кузні я – устад, – Залізнолапий із сумнівом оглянув сулію, обережно підніс її до губ і майже одразу ж поставив на стіл. – А за столом я – Коблан, і ти знатніший від мене. Хоч і молодець ти, – несподівано зізнався коваль, і я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу кліщі схопить і до ковадла стане. Не чекав…
– І даремно, – усміхнувся я. – Що з дурня взяти?
Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усміхаюся – і раптом оглушливо зареготав. Я не стримався й розреготався слідом за ковалем. Підмайстри, що сиділи в кінці стола, несміло захихикали, але їхня боязкість невдовзі минула…
Отак ми сиділи й сміялися – і гнітюча напруга останніх більше ніж двох місяців, що минули від того клятого дня, поступово відпускала мене. Я відчував себе колишнім, відчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним і легковірним; таким, яким був…
Ні, не таким. Я обманював сам себе й не міг обманути до кінця – отже, я вже був інший. Мав рацію емір Дауд. Багато чого в мені змінилося, і не лише зовні… Отакі справи, Чене‑підмайстре!
Я підсунув до себе сулію з мускатом і мало не перекинув її – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулія майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.
Тепер зрозуміло, чому він п’є лише своє вино. А я йому всього кілька бочок тоді запропонував, дурень…
Дні змінювали один одного, палахкотів горн, висів у кутку кузні над шпичастим Коблановим ґерданом мій Єдиноріг, сам Коблан із підмайстрами лупили молотами, я в міру сил допомагав їм – тримав кліщами заготовки, крутив ножний привід шліфувального кола, іноді брав в уцілілу руку вже майже готові фаланги сталевих пальців, теплі після шліфування, і надовго стискав їх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав їх до руків’я свого меча.
У мене більше не виникало сумнівів у тому, чи потрібно це. Розумів: потрібно.
Металева рука народжувалася в мене на очах. Із ювелірною точністю коваль підганяв шарнірні зчленування, необхідні для майбутніх пальців і зап’ястя, і я лише дивувався, як однаково акуратно він міг працювати кувалдою й легеньким молоточком.
Це справді був Майстер.
І весь цей час древня рукавичка, сплетена зі сталевих кілець із пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; і рівно горіли чотири тонкі свічки й один каганець.
Рукавичка чекала. Чекала свого часу.
І дочекалася.
…Коблан дістав із горна вже готову, загартовану й відпущену, що аж пашить жаром, руку і дбайливо опустив її – ні, не у воду.
В олію.
Із шипінням рука занурилася в цю купіль; здійнялася хмара густої, з різким запахом, пари. І коли рука вийшла назовні – вона тьмяно полискувала, і краплі гарячої олії стікали з неї, як краплі… краплі крові!
Кістяк.
Рука без шкіри.
Мені стало холодно. У кузні, біля палаючого горна.
Ми з Кобланом стали з двох боків над рукавичкою, кільчастою шкірою, що відображала колихкий вогонь свічок. Ми стояли один навпроти одного: він – із залізною рукою, що стікала олією, у своїх залізних лапах, я – з оголеним Єдинорогом у лівій, помітно зміцнілій останнім часом руці.
Потім Коблан простягнув уперед металевий кістяк руки, я перехопив меч за клинок – і блискучі пальці торкнулися руків’я протягненого мною Єдинорога. Майстер притримав меч другою рукою, і моя власна долоня лягла зверху, стуляючи штучні пальці на руків’і меча.
Краплі олії зривалися вниз і важко падали на рукавицю, що чекала своєї черги.
Було тихо, лише гуділо полум’я в горні. Підмайстри стали за нашими спинами, торкаючись вузлуватих мотузок; підмайстри були такі ж мовчазно врочисті й серйозні, як і ми.
І пролунав голос Коблана Залізнолапого, дивного коваля – немов ще одне полум’я гуділо в новому горні…
Клянусь я днем початку світу,
клянусь я днем його кінця,
Клянусь я пам’яттю Муніра,
божественного коваля,
Клянусь землею й синім небом,
клянуся водою й теплим хлібом,
Клянусь я невимовленим ще я,
останнім іменем Творця,
Клянусь…
…Коблан ще говорив, але я погано розбирав, що саме, а коли луна його голосу затихла під склепінням кузні, я заледве розтиснув металеві пальці й повернув меч на його гак. Потім ми з Кобланом одночасно торкнулися кільчастої рукавиці, трохи потримали руки, і коваль дбайливо витягнув рукавицю з чотирикутника свічок погасивши по дорозі каганця.
Починалась остання стадія. Я вже знав, що мало натягнути рукавичку, як шкіру на кістяк, – пальці й шкіра повинні стати нероздільним цілим.
І знову стукав молот, горів горн, плювався червоними іскрами розпечений метал, сичала олія, горіли свічки – цього разу вже навколо ковадла. Я бачив, що Кобланові незручно працювати, увесь час побоюючись зачепити й збити свічу; але я розумів – треба…
Нарешті моя майбутня рука – остаточно готова, відполірована й з’єднана з кріпильними ремінцями й застібками – знову лягла на руків’я Єдинорога.
Тепер ритуальні свічки були довгі, товсті й білі – їх мусило вистачити на всю ніч. Мій вузький і прямий меч лежав на вівтарі ковадла в обіймах сталевих пальців, а над ним – точніше, над штучною рукою, що стискала руків’я – висів на ланцюзі шпичастий Кобланів ґердан.
Так було треба.
І ще треба було, щоб ми тихо вийшли, щільно причинивши за собою двері…
…Коваль підтягнув останній ремінець, застебнув пряжку – і я підвів до очей свою нову руку.
Вона була дуже схожа на справжню, лише одягнену в залізну рукавицю. І її вага незвично відтягала мені передпліччя. Нова рука була припасована міцно, зручно, не зіслизала й не тиснула.
І тут мені захотілося негайно повернутись додому, взяти спадкоємний ніж кусунгобу й зробити те, на що я не зважився на самому початку.
Я чітко уявив собі, як вийду в товкотнечу денного Кабіра, від якої я відвик, знайду маленьку Чин і скажу їй:
– Добридень, Чин! Поглянь, яка в мене є нова чудова рука! Хочеш таку ж?..
Я навіть не намагався стиснути пальці. Це були не мої пальці. Це були взагалі не пальці.
Мертвий метал.
Мертвий.
Залізна рука марним вантажем висіла на моїй куксі.
Заради Восьмого пекла Хракуташа, на що я сподівався?!
На диво?..
Добридень, Чин… хочеш нову руку? Я тепер майстер, я вам усім можу зробити нові руки – і тобі, й Фальґримові, й емірові Дауду, й любому пустунові Друдлу…
Хочете?!
– Обідати ходімо, – ніби ніде нічого, буркнув коваль, і мені захотілося щосили вдарити його по обличчю.
Мертвою рукою.
Бажання було гостре і палюче, мов юшка піті, яка щойно закипіла.
– Ходімо, ходімо, – байдуже повторив Коблан і вже від дверей додав: – Додому щоб і не думав повертатися… Пошлеш за новим одягом і вином. І ось що… частіше клади її на руків’я меча. Зрозумів?
Я упустив руку й почув довгий і чистий дзвінкий звук.
Виявляється, я зачепив ковадло.
Розділ 6
…Де я? Навіщо? Що це?!
Ні!!! Ні…
Я прокинувся в холодному поту й сів на ліжку. Я ще не остаточно відрізняв жахіття від яви, і тому поспішно запалив свічку й задивився на кляту залізну руку. Вона була на місці, і пальці її, як звичайно, були холодні й нерухомі – як і годиться металевим штирям, що закріплені в добре змазаних шарнірах і обтягнуті кольчужною рукавицею…
Стій! Адже вчора увечері я, здається, зняв ненависну руку… Точно, зняв. А тепер вона знову на мені. Немов величезний павук, що присмоктався до живої плоті. Як так? Я ж пам’ятаю… Чи не пам’ятаю?
Звечора я знову напився… так, напився, оскільки тепер мені це вдається легко. Я хочу напитися – я п’ю – я напиваюся. Отак. Лише вина мені для цього потрібно все більше й більше… Навіть Кобланової отрути.
Отже, я напився, і мене досі хитає, і голова гуде, і язик у роті сухий і шорсткий, як наждак, і хочеться пити… пити… ой, як пити хочеться!..
На столі – глечик. Що в ньому? Не знаю. Не пам’ятаю.
Я заледве встаю з ліжка, на негнучких ногах роблю два‑три кроки до стола й важко навалююся на нього всім тілом. Стіл міцний. Він витримає.
Чи витримаю я?
Стою так якийсь час. В голові й далі паморочиться. Мені зле. Мені дуже погано. Дуже погано мені!
І не лише від вина…
Пробую кліпати. Виходить, але якось не так, як раніше.
Пробую підняти глечик. Виходить, але заледве.
Пробую вміст глечика. Не впасти б…
Тільки б не вино!
Вода!.. Холодна й чиста.
Я п’ю, п’ю, п’ю – я дуже довго п’ю – а потім виливаю частину благословенної вологи собі на голову. І стою мокрий, з’ясувавши, що заснув, не роздягаючись…
Залишаю трохи води про запас – незабаром я обов’язково знову захочу пити.
Стало легше. Трохи.
Я відштовхуюся від стола й валюся на ліжко, дивом не промахнувшись. Подушку – вище. Ось так. Голові мусить бути зручно паморочитись – інакше вона ображається й починає кудись падати…
Отже, на чому ми зупинились?
Учора я напився. Укотре. Все заволокло хмільним туманом, і якоїсь миті мені здалося, що я зможу нарешті стиснути пальці своєї залізної руки – і, як останній ідіот, я взявся бити цією рукою об стіну, намагаючись змусити вперті пальці стиснутися в кулак.
Біль від ударів тупо віддавала в культі, а я все вмовляв себе, що це болять кісточки неіснуючих пальців… ні, це болять мої залізні пальці, безвладно врізаючись у стіну й вибиваючи з неї шматки тиньку…
Я ледве було справді не повірив у своє п’яне марення. Витверезівши на мить, я зі страхом і надією глянув на…
На жаль, мене чекало гірке розчарування. Просто від ударів об стіну пальці трохи зігнулися – і в цьому не було нічого дивного.
А я вже уявив…
«Здається, я починаю божеволіти», – подумав я тоді. І це була не перша така думка.
А потім хміль обступив мене з новою силою, і лють повернулася разом із ним – але не та мало не весела лють, коли я повторював про себе – можу, можу!.. ні, інша, зла й чорна лють опанувала мене – і я зірвав кляту залізяку, пожбурив на підлогу й довго, люто місив її ногами, боляче забиваючи пальці босих ніг – і опісля лежав і плакав, плакав ридма, як дитина, у якої відняли улюблену іграшку…
І сам не помітив, як заснув. Мене мучили жахіття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерівні – переляканий каліка проти скаженої сталі, одержимої манією вбивства – і холодні пальці стискалися в мене на шиї, розриваючи шкіру кольчужними кільцями, все глибше поринаючи в тіло, перериваючи подих…
Я прокинувся, коли дихати стало вже зовсім нічим, і зрозумів, що вмираю.
І прокинувся ще раз.
…Що це було? Танець винних парів? Але тоді чому рука знову на місці? Ось через що мені снилися жахи – це вона мстила мені, на мою ненависть вона відповідала своєю, нелюдською! Вона сама повернулася до мене… сама…
Це марення. Це справжнє марення – тільки тепер похмільне. Так і справді можна звар’ювати… Це ж просто шматок металу! Як він може ненавидіти й мстити, як він може повернутися?! Все значно простіше – доки я спав, зайшов Коблан або хтось із його підмайстрів і пристебнув руку, що валялася, на місце.
Мерзотники! Жалюгідні мерзотники, які уявили себе невідь ким! – і здоровань‑коваль із його недоумками‑учнями, і недоумок блазень, який усмак познущався з мене – він, бачте, у свиті великого еміра і йому все дозволено!
Чортів дурень! Заманив у пастку… А я, я сам, що повірив блазневі – я хіба не дурень? Дурень. Дурень і є. Ду‑рень, ду‑рень, ду‑рень… Ото вже ні, тепер я порозумнішав. Нехай Друдл Кобланові свої казки розказує.
Голова розколювалася, але вже майже не паморочилася. Я зрозумів, що заснути мені не вдасться. Устав із ліжка. Підійшов до стола й опустився на стілець, що дуже доречно опинився поруч. Зробив кілька ковтків із глечика. Знову полегшало, але ненадовго.
Я тупо обвів поглядом кімнату, мигцем завваживши тиньк на підлозі; нарешті погляд зупинився на столі, де лежав Єдиноріг без піхов.
Лише ти, друже, у мене залишився… Всі інші зрадили однорукого Чена – і забіяка Фальґрим, і емір Дауд, і злий жартівник Друдл Муздрий, і похмурий Коблан, і Чин Чорний Лебідь, і навіть мій дворецький Кос ан‑Танья – який, як я гадав раніше, принципово не здатен зрадити… як і Чин, як і Фальґрим, як і похмурий коваль Коблан…
Залізна рукавичка мимоволі лягла на руків’я Єдинорога. Привчили все ж, гади!
То й гаразд. Нехай…
І все ж я не розумію – навіщо?
Навіщо їм це потрібно?..
…Спочатку все йшло більш‑менш нормально. Наскільки нормальним може бути життя однорукого каліки з мертвою залізякою на культі; життя в чужому домі; життя, яке й життям назвати важко.
Так – існування.
А проте нічим особливим моє існування в Коблановому домі спочатку позначене не було.
Мені було однаково. Я байдуже клав долоню залізної руки на руків’я Єдинорога, нічого не відчуваючи, крім деякого роздратування. Іноді я забував це робити – і тоді мені чемно нагадували. Я згідно кивав, знову ніяково прилаштовував мертві пальці на руків’ї меча і йшов далі. Або продовжував стояти. Або сидіти. Або лежати.
Частіше – лежати.
Я лежав, і думок не було, і почуттів теж майже не було – але щось таки в мені залишалося, бо все частіше я думав про ніж, що лежав удома, – ніж для одного‑єдиного ритуалу.
Про пропуск на той світ.
«Кусунгобу лежить на порозі дверей, що ведуть у рай».
Де це я чув? Або читав?
Не пам’ятаю.
Мені було зле. Може, у раю буде краще?..
Того дня я нарешті зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.
Я знайшов Коблана в кузні, обережно торкнув його за плече лівою рукою, і коли коваль обернувся, байдуже сказав:
– Мені час, Коблане. Я повертаюся додому.
І пішов до виходу.
Коваль зненацька опинився переді мною, загороджуючи шлях. Він був увічливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися мені в очі. Потім я зрозумів – чому. Але потім було пізно.
А тоді було ще не пізно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулиці вже справді темно, і дім мій неблизько, і коня в мене на похваті нема, і… Я погодився, що й справді можу почекати до ранку, провівши ще одну ніч у Коблановому домі.
Це нічого не міняло – я вже вирішив.
Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.
На зорі я прокинувся, сяк‑так уліз у свій звичний одяг – косо‑криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.
А двері виявилися замкнені.
Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.
– І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.
– Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!
Якийсь час Коблан мовчав.
– Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.
– Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!
– Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із‑за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По‑перше, маєш у мене в домі жити. По‑друге, за руку твою залізну й за роботу мою тяжку заплатити. То ж сиди тихо й не буди мене.
– Скільки я тобі винен? – якомога отруйніше поцікавився я. – За руку марну? Скільки, ковалю? Устаде! – в останнє слово я вклав уже відверте презирство.
Але Коблан не образився й не відчинив дверей, як я розраховував.
– Ото коли користь від руки з’явиться – тоді й поговоримо, скільки хто й кому винен, – відгукнувся він так само байдуже. – А вдома у тебе жодної користі від руки не буде. І тоді мені моїх грошиків не бачити. То ж не репетуй, а йди вправляйся. Ось коли стиснеш залізні пальці – випущу й плату погоджуся взяти. А доти – сиди. Годувати буду, напувати буду. Вбиральня сам знаєш де – і не заважає, і під боком, і не втечеш…
Справді, вбиральня була в глухому дворику, вийти в який я міг із моєї кімнати. Сам дворик було обнесений глухим глиняним дувалом у три моїх зрости, і втекти звідти можна було лише через… загалом, ніяк.
– Отож, що швидше меч у нову руку візьмеш – то швидше додому повернешся, – по‑філософськи закінчив Коблан, і його кроки віддалилися з такою ж неквапною ваготою.
Спочатку я не повірив власним вухам. Мене, Вищого Чена Анкора, одного з найвідоміших і найзнатніших громадян Кабіра та й узагалі емірату, – мене замкнув у себе вдома звихнений коваль?!
…Утім, незабаром довелося повірити. За годину два підмайстри принесли мені сніданок. Ледь зачувши звук зовнішнього засува, я квапливо підвівся зі свого ліжка, на якому лежав у повній зневірі, але підмайстри спішно опустили на підлогу біля порога таці з їжею і встигли зникнути за дверима, перш ніж я перетнув кімнату. Брязнув засув, я від злості штовхнув ногою безвинну тацю і з безсилою люттю замолотив у двері руками.
Від залізної руки на дверях залишалися потворні подряпини – і все…
Спочатку я намагався вмовити Коблана, який щодня заходив до мене в кімнату. Коваль уважно вислуховував усі мої гнівні тиради, а потім сідав до столу й починав віщати щось туманне, з чого можна було висновити, що Коблан справді трохи звар’ював, а тепер намагається заодно звести з розуму й мене.
Я погано слухав його, оскільки голова моя була зайнята зовсім іншим. Проте докучливий і нав’язливий, як дзижчання мухи – лише дуже великої мухи! – Кобланів голос все ж проникав у мою свідомість, і я мимоволі відзначав, що коваль говорить щось про живу сталь, про духовний зв’язок людини з її зброєю й про те, що коли дуже захотіти, коли повірити…
Я не знаю, чи було це уривками з давніх трактатів, викладом стародавніх легенд чи мареннями самого Коблана, але тільки після кожної такої бесіди коваль брав мою мертву руку своєю лапою й стискав металеві пальці на руків’ї мого Єдинорога.
І щоб розтиснути їх потім лівою рукою, мені щоразу доводилося докласти чималих зусиль.
Коваль ішов, ретельно замикаючи за собою двері, а я знову залишався сам, і думки мої плуталися, у голові роїлися дивні, дикі образи, і часом я починав думати, що коваль у чомусь має рацію, і я навіть намагався – чесно намагався! – зімкнути холодні пальці… і, природно, у мене нічого не виходило.
Вірю? Не вірю?
Усе було значно простіше. Пальці, незалежно від моєї зневіри чи невір’я, просто не могли стиснутися – мертві, марні шматки заліза…
…На п’ятий день мені в голову прийшла дивовижна, але разом із тим очевидна думка. Вірніше, навіть дві дивовижні, але тому подвійно очевидні думки.
По‑перше, я звернув увагу, що досить часто мені приносять мої улюблені страви – а що я люблю, знали далеко не всі, і це істотно звужувало коло можливих Кобланових помічників; крім того, ці страви було приготовлено так, що коло звужувалося до однієї‑єдиної людини: мого дворецького Коса ан‑Таньї.
Кухаря я в розрахунок не брав.
Це було неможливо. Але це було саме так.
По‑друге, я раптом згадав про ухвалене п’ять днів тому рішення. Звичайно, тут у мене не було кусунгобу – але я подумав, що Той, хто чекає мене в раю, не образиться, якщо на порозі дверей, що ведуть до нього, цього разу буде лежати не ритуальний ніж, а мій меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг.
Але, здається, Той, хто чекав мене в раю, все ж образився: бо коли я взяв меча в ліву руку й повільно підніс його лезо до горла, зрозумів, що не зможу.
І ніхто на моєму місці не зміг би!
Не для того був викуваний кілька поколінь тому Єдиноріг, як і інші родинні мечі Анкорів Вейських, щоб позбавляти життя свого нинішнього власника. Щоб обірвати Південну галузь роду Анкорів.
Рука моя по‑зрадницьки затремтіла, і я опустив меч. Ні, смерті я не боявся – мені вже нічого було втрачати; але це було вище від страху смерті й гостріше від бажання піти.
Я міг піти – але не так.
І я зрозумів, що Той, хто чекає мене в раю (або десь іще – не знаю!), поки що не хоче мене бачити.
Я скорився.
Я більше не робив таких спроб.
…На дев’ятий день (або це був десятий?.. не пам’ятаю…), коли Коблан у належний час з’явився в мою темницю, щоб продовжити свої до смерті обридлі спасенні бесіди, я заявив йому, що в мене є найвище доручення еміра Дауда, що є спеціальна булла на моє ім’я, і якщо коваль негайно не випустить мене, він буде вважатися державним зрадником з усіма наслідками, що з цього випливають.
Після цього, не звертаючи уваги на трохи сторопілого Коблана, я впав на ліжко, відвернувся обличчям до стіни, і одне вухо закрив здоровою рукою, а інше щільно притиснув до подушки – щоб не чути більше Кобланових марень.
Якийсь час Коблан мовчав або говорив доволі тихо, і я його не чув. А потім я відкрив одне вухо й почув приглушене:
– Не знаю, не знаю… Запитаю в Друдла – а там побачимо…
Наступного ранку двері розчинилися, і в кімнату влетів сяючий Друдл, розмахуючи якимсь об’ємистим сувоєм. Із усього маху блазень бухнувся мені в ноги, проїхавши по підлозі кілька ліктів і мало не збивши мене.
– О великий і мудрий дурню Чене Анкоре з настільки ж славного роду Анкорів Вейських! – гугняво закричав блазень, продовжуючи крутити в мене перед носом своїм згортком. – Дозволь вручити тобі найвищий фірман сонцесяйного еміра Дауда, щоб ти у своїй несказанній дурості використав його за призначенням, – тут Друдл чомусь зробив паузу, – і виявив усіх найлютіших ворогів славного Кабірського емірату!
Волаючи все це, блазень заходився розвертати принесений згорток. Він розвертав і розвертав, навсібіч летіли якісь рвані й брудні ганчірки, шматки шкіри, шматки найтоншої візерункової парчі, обривки шовку – вони встелили вже всю підлогу навколо Друдла, і їм, здавалося, не буде кінця.
Проте, добряче потрудившись, Друдл усе ж дістався до жаданого вмісту й з радісною усмішкою вручив мені невеликий пергаментний сувій, запечатаний особистою печаткою еміра Дауда.
Я зламав печатку й пробіг текст очами. Усе було правильно: подавцеві цього, Ченові Анкору Вейському, пропонувалося надавати всіляку допомогу й сприяння на території всього Кабірського емірату, а також васальних князівств і дружніх держав.
Унизу стояв добре знайомий мені підпис великого еміра Дауда Абу‑Саліма.
Доки я читав, блазень заглядав мені через плече, так що я був певен, що він теж встиг ознайомитися зі змістом булли. Якщо не ознайомився раніше…
– А що, з’їв? – зловтішно запитав я. – Себто – прочитав?!
– Ні, – розплився страшенно задоволений блазень, – я читати не вмію! А що там написано? Певно, що ти, Чене, – дурень? Та про це писати необов’язково, це й так усі знають. А хто не знає – тому я розповім. Усно.
Я спробував утримати себе в руках. Якщо бути точним – в одній руці.
– Клич коваля Коблана! Тут написано, щоб усі жителі Кабірського емірату сприяли мені. І я вимагаю, щоб мене звідси випустили! Негайно!..
– А навіщо, власне? – поцікавився блазень. – Тут тебе годують, напувають, сприяють, і робити нічого не треба – знай собі руку вправляй…
Він несподівано підстрибнув і підморгнув мені.
– В Чена‑дурня отака металева є рука, – проспівав він, кривляючись, – і сприяння від Коблана пити вина з бурдюка! Навіщо тобі звідси йти?
– Великий емір доручив мені розслідування. І ти ж не гірше від мене про це знаєш! – я сам дивувався, навіщо кажу все це Друдлові.
– І як ти збираєшся розслідувати? – не вгамовувався допитливий Друдл. – Мертв’ячків розпитувати? Сліди по ночах шукати?
– Крім мертв’ячків, є ще й живі! – огризнувся я. – І взагалі, якщо наказано сприяти мені – то й сприяй! Клич Коблана – і випускайте мене звідси!
– Сприяння – це правильно, – з наснагою підхопив блазень. – Ото ми й будемо тобі сприяти. Ти сидітимеш тут і розслідуванням керуватимеш, як головний дурень – а ми з Кобланом будемо сприяти й твої доручення, як менші дурні, виконувати. І вийде в нас чудове розслідування дурнів!
Я відчув, що нестримно шаріюся.
– Тож і сиди тут, – продовжив Друдл, – і керуй. Рука в тебе тепер є – залізна, між іншим – то й будеш нею водити: туди‑сюди, туди‑сюди… Вказувати. Ось. А керувати можна й звідси – для твоєї ж безпеки. Бо в місті у нас неспокійно – недавно ще двох мертв’ячків знайшли, і третього, живого, але однорукого, на кшталт тебе. Тепер Кобланові роботи додасться – другу руку кувати!
Моя ліва долоня намацала масивний свічник, що стояв на столі.
– То що, до кого піти, про що запитати? – безневинно запитав блазень. – Нумо, керуй!
Я щосили запустив у нього свічником. Друдл легко ухилився і, огидно кривляючись, вискочив у двері.
Почувся звук засува… рідний і до болю знайомий.
Того ж дня я сунув буллу під ніс Кобланові. Коблан довго читав, ворушачи губами, потім повернув мені буллу, якийсь час думав і, нарешті, поцікавився:
– Тобі чогось принести?
І цього знущання я вже не витримав. Нехай блазень… Але Коблан?!
І я вдарив коваля Коблана. Ударив правою, залізною рукою. Навідліг. Щосили. По обличчю.
І вцілив.
Коблан похитнувся, здивовано подивився на мене, потім підняв руку до обличчя, обтер кров із розсіченої вилиці і з подивом задивився на свої почервонілі пальці.
Я зробив крок до дверей.
І тут коваль Коблан заревів, як… як я не знаю хто, і я відчув, що потрапив під ногу слонові, ще трохи – і в мене зламаються ребра, причому всі одразу; а тоді мене підняло в повітря, і я зрозумів, що лечу. Втім, летів я недовго, від удару в мене потемніло в очах, і коли я прийшов до тями, то виявив, що лежу на злегка схиленому власному ліжку.
Більше я не пробував бити коваля.
…Через якийсь час – минуло вже більше двох тижнів мого ув’язнення – я зрозумів, що мені нема на що сподіватися. Це була змова. Змова проти мене. А може, не тільки й навіть не стільки проти мене…
Так, усе складалося воєдино. Друдл, який вмовив мене замовити собі залізну руку – і замовити її саме в Коблана; Коблан, який узявся робити свідомо марну річ; разом вони заморочили мені голову й замкнули тут, а тепер намагаються остаточно звести з розуму (до речі, ще трохи – і їм це вдасться).
Навіщо?
Ось цього я зрозуміти не міг. Може, це якось пов’язане з дорученням еміра? У своїх підозрах я доходив до того, що зараховував і Коблана, і Друдла, і навіть мого ан‑Танью до лиховісної міфічної секти ассасинів, що проливають кров, про яку складав пісні ще Масуд ан‑Назрі. Втім, кров справді лилася на вулицях Кабіра – так що й легендарні ассасини цілком могли виявитися реальністю.
Але… занадто вже багато в них тоді виявлялося спільників. І чи не простіше в цьому випадку було б, не мудруючи, добити нещасного каліку? І зрештою – чому саме я? Хіба я – емір, правитель… і взагалі – кому я потрібний?!
Чи, може, Друдл не збрехав, і вони справді клопочуться про мою безпеку? Чомусь я погано уявляю собі, навіщо ця компанія з такою ретельністю клопочеться про безпеку нікому не потрібного Чена…
Навіщо ж тоді? Навіщо?!
Щоб я таки зумів стиснути сталеві пальці?!
Але це ж марення!