 |
|
Втілення Жовтого бога 7 страница
І проте – реальність…
Мені було зле. Я намагався бодай щось зрозуміти, розпитуючи Коблана, але той або мовчав, або знову починав торочити якісь нісенітниці.
Тоді я став вимагати вина. І побільше.
Вино мені приносили.
І я напивався.
…Кілька разів я намагався втекти – але підмайстри, що приносили їжу, весь час були насторожі, і мені жодного разу не вдавалося застати їх зненацька. А якщо я вчиняв засідку, вони кликали коваля…
Ще в кімнаті було два невеликі віконця із товстими залізними ґратами. І був глухий внутрішній дворик із височенним дувалом – про нього я вже казав. Я швидко прикинув, що навіть якщо побудую біля стіни піраміду з усіх, які лише були в кімнаті, меблів (малися на увазі стіл і стільці; зрушити з місця ліжко мені виявилося не під силу, хіба за допомогою Коблана) – то, піднявшись нагору, я однаково й близько не дотягнуся до краю стіни.
Можна було, звичайно, спробувати зробити мотузку з мого одягу й постелі – але в мене однаково ні з чого було виготовити гак, щоб зачепитися за стіну. Хіба із власної правої руки…
Вікна ж виходили на якусь зовсім безлюдну вуличку. Я не раз намагався розхитати прути ґрат, пробував вибити їх ударами своєї залізної руки – але мої спроби закінчувалися лише тим, що я втомлювався й довго стояв біля вікна, доки не починало смеркати.
…Якось я побачив за вікном Фальґрима.
– Фальґриме! – не вірячи своїй удачі, закричав я. – Фальґриме, це я, Чен! Мене замкнув божевільний коваль Коблан! Скоріше повідом емірові Дауду про це: нехай пришле гулямів мене рятувати! Тільки не блазня Друдла – він у змові з ковалем! Прошу тебе, Фальґриме…
Лоулезець здивовано зупинився, роззираючись. Нарешті він виявив у вікні моє обличчя й спробував усміхнутися. Усмішка вийшла сконфужена, що було геть несхоже на галасливого й самовпевненого Білявого.
– Привіт, Чене… Я все зрозумів. Звичайно, я передам емірові. Тільки…
– Що – тільки?!
– Тільки, може, тобі краще поки що тут посидіти? Небезпечно зараз у місті… Та й рука в тебе… А емірові я повідомлю, ти не хвилюйся!..
І Фальґрим швидко пішов геть, дивно зсутулившись, немов під вагою свого еспадона.
Я не повірив. Я вирішив, що світ перевернувся. Фальґрим Білявий, мій друг і постійний суперник, але в першу чергу все ж – друг, друг, друг… ні, не міг він сказати таке!
Не міг.
Але сказав.
І звідки від довідався про мою руку?
Чи він зовсім не те мав на увазі?
Хоча з рукою все якраз просто: мабуть, Друдл уже роздзвонив по всьому Кабіру про вар’ята Чена і його залізну руку…
Утім, Фальґрим обіцяв‑таки повідомити про мене емірові, і ця думка трохи заспокоїла мене.
Як виявилося, марно – ані цього, ані наступного дня по мене ніхто не прийшов.
Тепер мені здавалося, що весь Кабір, усі друзі, а, може, і Той, хто чекає мене в раю, – проти мене. Я стояв біля вікна, з тугою дивлячись на недосяжну вулицю…
І побачив Чин.
Чин!
Чорного Лебедя Хакаса… і, схоже, вона знала, де мене шукати.
Знала…
І відповідь на моє запитання була написана на її обличчі – сумному, але непохитному.
Ось так ми стояли одне навпроти одного, розділені ґратами, а тоді я відвернувся, щоб не бачити, як Чин іде.
Поговорили… лети, лебедю.
Отоді я й напився по‑справжньому. І бив рукою об стіну, і зривав із себе кляте залізо, і плакав, як дитина, і заснув, і бачив жахи…
…Схоже, я знову заснув, тут‑таки за столом – бо прокинувся від крику. Я не одразу зміркував, що відбувається, я гадав, що це чергові жахи, до яких я вже почав потроху звикати.
Ні, це був не сон, і з вулиці чулося люте бряжчання зброї – не так, не так вона мусила бряжчати! – і крик.
Жіночий крик.
Чин!.. Вони підстерегли її!
Здається, я закричав – ні, я заверещав так, що перекрив шум і брязкіт зброї.
– Коблане! Хто‑небудь! Рятуйте! Випустіть мене, покидьки! Там… там убивають Чин! Коблане! Та де ж ви всі?!..
І ніхто мені не відповів.
Я кинувся до дверей – і несподівано вони розчинилися, ударивши мене, і на порозі зринув Друдл із ідіотською усмішкою до вух.
Клятий блазень усміхався в дверях, загороджуючи мені шлях назовні – туди, де в темряві нічного Кабіра захлиналася криком Чин Чорний Лебідь!
За єдину мить уся моя ненависть, весь біль останнього часу, вся марнота спроб знайти втрачену цілісність – усе те, що до країв переповнювало Чена Анкора Безрукого, вигоріло до решти, як домішки в чистій сталі новонародженого клинка, який рвонувся до цілі.
І ціль ця була – блазень Друдл Муздрий!
Я кинувся на Друдла, прагнучи врізатися в нього всім тілом і вибити в коридор, як корок із пляшки, але дивним чином промахнувся й боляче вдарився плечем об одвірок. Двері зачинилися, брязнув внутрішній засув, і блазень радісно затанцював навколо мене, плескаючи в долоні.
Поли його блазнівського халата вже були завбачливо заправлені за пояс, звідки визирали руків’я тупого гранованого кинджала дзютте і ятагана для підлітків.
– В Чена‑дурника таки заболять тепер боки! – заволав він, збуджено скалячись. – Заболять тепер боки – їх огріють кулаки!..
Здоровою лівою рукою я спробував дотягнутися до засува, але Друдл підстрибнув, якось по‑краб’ячому викидаючи ногу, і гострий біль простромив мій лікоть. Наосліп, навмання я відмахнувся правою – і залізна рукавиця, вибиваючи шматки тиньку, вдарила в стіну над Друдловою головою, що вчасно присів. Твердий і кощавий кулак блазня відчутно тикнувся мені під ребра, я позадкував, ніяково підвертаючи ногу, падаючи на підлогу…
І побачив над собою холодний блиск маленького ятагана в руці блазня Друдла.
Ах, дарма він оголив клинок, цей мудрий і проникливий блазень, цей розважливий боєць, який передбачив усе або майже все!.. дарма, дарма, бо тіло моє саме згадало колишні навички, бо воно нічого не забувало, моє слухняне тіло, і пальці лівої руки машинально зімкнулися в кільце, підносячи до губ невидиму чашу з гірким і хмільним вином Бесіди!
…Підлога, тверда, мов утоптаний безліччю ніг турнірний майданчик, мій останній майданчик, і – блиск чужого клинка наді мною… Отже, я знову вартий удару меча?! Удару без полегкості й жалю?!
Отже, у мене знову є ім’я?!
За секунду Друдлів ятаган рубав усміхнене повітря, яке звалося Ченом Анкором.
О, він був майстерний Бесідник, він був дуже майстерний Бесідник, мій злий геній, мій блазень Друдл, і ятаган його був оригінальний і дотепний, ставлячи несподівані питання й вимагаючи миттєвих відповідей – але все це не мало зараз жодного значення.
Жоднісінького.
– Чене! – почулося за вікном, або не за вікном, але сторонні звуки обтікали мене, не зачіпаючи суті, не відволікаючи, а я весь купався в бризках сталевого водоспаду… Хміль ударив мені в голову, спадкоємний хміль Анкорів Вейських, і спокійна впевненість заповнила мене до країв, як жива рука заповнює собою латну рукавицю, зігріваючи своїм теплом мертвий метал.
І коли долоня моя нарешті намацала те, що було єдино необхідним для неї, я закричав страшно й радісно, і разом зі мною закричав Єдиноріг, утикаючись ув одвірок і намертво прибиваючи до нього восьмикутну блазневу тюбетейку.
Незвичне й неприємне відчуття крадькома пробігло по задвірках моєї свідомості й прошмигнуло в шпарину між нещільно пригнаними дошками паркана, що відгороджує «Я» від «Не Я». Я лише встиг помітити якусь роздвоєність, мовби не сама лише моя воля вела руку у випаді; а мовби…
А потім я побачив Друдлові очі.
Сльози стояли в них, і там, за блискучою завісою, звірячий страх змішався з людською радістю.
Зовсім поруч із блазневими очима моя рука стискала руків’я меча.
Права рука.
Залізна.
Моя.
– Вийшло, – одними губами видихнув блазень. – А я, дурень…
І сповз на підлогу непритомний.
Частина III
Меч і його людина
…Меч булатний до бою кличе,
Загартований в ратній січі –
І в крові не втрачав він злості,
Не тупився об білі кості,
Він видовжуватись умів,
Ледь зобачивши ворогів,
І ніколи не торопів:
Він хитріший від чаклуна,
На ребрі його письмена,
Він усе на шляху стина!..
Гесер
Розділ 7
…Досі, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплює страх.
І все ж я згадую. Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг, не останній із Звитяжців Кабіра – згадую.
Зараз я лежу на столі, й відблиски свічок грають на моєму поліруванні. А тоді – тоді я лежав на підлозі, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей. Уперше мій Придаток не послухався наказу…
За вікном жалібно дзенькала Вовча Мітла й бряжчали невидимі Тьмяні – темний страх нічного Кабіра; у дверях визирав із‑за пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, і безсила лють захлиснула мене од вістря до вершка руків’я, роблячи клинок теплим і чужим.
– Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителеві. – Ганьба Звитяжців!..
Вони не відповіли. Зате відповів їхній Придаток.
Уперше я бачив Придатка, який майже вмів говорити мовою Звитяжців – мовою ударів і випадів, дрібних підготовчих рухів і відволікальних маневрів, мовою справжньої Бесіди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголені, я б зрозумів, я б не здивувався, бо й сам найчастіше відчував Придатка Чена своїм продовженням, частиною себе самого…
Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.
На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду Абу‑Салімів у лиховісному мовчанні вилітає із‑за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.
Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.
– Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..
Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..
– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!
І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…
А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.
– Руку!..
Я хотів цю руку, немов це справді була не частина Придатка, а відірвана частина мене самого; я хотів обіймів цих пальців, як не хотів ніколи нічого подібного; подумки я вже свистів у задушливому повітрі кімнати, плетучи павутину Бесіди навколо негідника, який казна‑як став Дитячим Учителем…
І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом він пролітав мимо, наче в руці Придатка Чена і справді був я, Єдиноріг; і навколо мого усміхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданої руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обоє… – і холодні пальці вміло й дбайливо зімкнулися на руків’ї.
Це був найкращий випад у моєму житті. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдиноріг, закричавши від захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, і дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щільну тканину тюбетейки, а потім – у дерево одвірка.
Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном‑утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…
– Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…
А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.
…Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорі, і зрозумів усе, коротким рухом вивільняючись із дерев’яної лиштви.
Зрозумів.
Усе.
Там була Вовча Мітла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахід і шпичастий Ґердан – господар кузні, і хвилястий Малий Крис‑підмайстер зі зміїною головою на руків’ї; там були гігант‑еспадон Ґвеніль і Махайра Паллантид – словом, усі комедіанти, які грали за вікном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену піку й жахливих Тьмяних, фарс для одного‑єдиного глядача, для дурня Дан Ґ’єна, який відмовився змінити зіпсованого Придатка й повірив у неможливе…
Вони встигли. Встигли вчасно зачинити двері, одразу після того, як величезний Ґвенілів Придаток потужним ривком висмикнув із кімнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом із обома Звитяжцями – і знову брязнув засув, цього разу зовнішній.
О, вони встигли – певно, Небесні Молоти ще не відбили їм усього, цим хитромудрим Звитяжцям і їхнім Придаткам – але я встиг відчути їхній жах, коли Мейланьський Єдиноріг, Придаток Чен Анкор і його рука…
Коли ми рушили на них.
І моє вістря вперлося в замкнені двері, а двері в цьому домі були зроблені на совість.
Лише тоді до мене дійшло, що Придаток Чен тримає мене в правій руці.
І коли я здригнувся від запізнілого розуміння, сталеві пальці почали повільно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим і були.
Мертвим металом. Латною рукавицею.
Ось так воно й було.
…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовій поверхні столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнілу голову, а сталева рука його лежить всією своєю вагою на моєму руків’ї.
Просто лежить.
І ніч за вікном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пізно йдуть усі наші дні й ночі.
Про що цієї ночі думав я?
Спершу… о, спершу думки мої спалахували й розліталися довкруж, як іскри від клинка, що народжується під молотом! Я вже думав про те, що зроблю із друзями, які обдурили мене, і зрадником дворецьким; я уявляв собі Вовчу Мітлу, яка благає про прощення; у моїх гарячкових видіннях чомусь поставав палаючий Кабір, і гнідий жеребець ніс мене повз руїни… а руку в латній рукавичці проймав слабкий трепет, коли щось тепле, із солодким запахом, стікало по моєму клинку…
Оце відчуття й повернуло мені ясність думок. Бо ніколи кров Придатків не струменіла по Єдинорогу.
Ніколи.
Не міг я цього пам’ятати.
Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Ні, у ній не було життя, і коли металеві пальці все ж змогли стиснути моє руків’я, це не можна було назвати самостійним життям. Я навіть не знав, чи можу змусити ці пальці повторити те, що сталося зовсім недавно.
Це було не життя.
Це була пам’ять.
Пам’ять латної рукавички про тепло й міць руки, яка колись заповнювала її; пам’ять про шорстке обтягання руків’я того Звитяжця, чиє тіло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…
Просто я дуже хотів, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося раніше. І коли я потягнувся до неї крізь час і відстань – моє життя на мить уросло в її пам’ять, оживляючи неживе.
Диво, якого я чекав і яке звалилося на мене раптово, наче літня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, і якщо ні, то чи зумію відмовитися.
Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в мені; лють і спрагу, темну теплу спрагу, і жах Звитяжців потойбіч порога.
Бо я краєм душі доторкнувся чужої пам’яті, пам’яті нової руки Придатка Чена; пам’ять старої латної рукавиці, частини того одіяння, яке колись називалося збруєю…
Бо я зрозумів – як це траплялося раніше.
Забути? Відмовитися від підступного подарунка долі?..
А як же небо над турнірним полем? Небо, яке падає на мене, і півмісяць Но‑дачі в ньому?!
А Тьмяні? Тьмяні – і вбиті Звитяжці, й Шешез Абу‑Салім, який чекає, і розпачливий Пояс Пустелі, Маскін Сьомий з Харзи?..
А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?
Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.
…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки‑рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…
І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.
Що це? Хто це?
«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.
«Хто ти?» – луною почулося відтіля.
«Я – Вищий Мейланя…»
«Я – Вищий Мейланя…»
Тиша.
І – стрімким обопільним випадом:
– Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…
– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…
Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»
А він? Що не зміг сказати він?!
Ти – мій… Я – його?!.
…Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…
Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не‑Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…
Просто я не можу передати це словами.
І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…
– Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?
– Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..
…Сам, – подумав я.
…Сам, – подумав Чен.
…Сам, – подумали ми.
Сам під небом.
І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.
Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.
Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.
А в кузні було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали міхи, не палав горн, і в кутку спиною до нас сидів Придаток‑підмайстер, перебираючи зародки майбутніх Звитяжців. Із‑за його шкіряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.
Двічі Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кількістю шарів металу, і двічі Малий крис внутрішнім поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнівний зародок, не даючи з’явитися на світ щербатому Звитяжцеві.
Я мовчки спостерігав за роботою доти, доки Малий крис не помітив мене.
Він здригнувся – так, на його місці я теж би здригнувся після всього, що було, – і отямився лише після доволі‑таки нечемної паузи.
– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – квапливо вимовив крис, і Придаток його жваво підвівся на ноги. – Вітаю і…
– І поговоримо, – закінчив я з легкою іронією. – Ні, не вестимемо Бесіду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?
– Семар, – квапливо відповів він, доки Чен вішав мене на спеціальний гак у збройовому кутку, і мені довелося двічі кивнути Семарові, вказавши на гак поруч, перш ніж він мене зрозумів.
Зрозумів і завис біля мене, зачепившись кільцем у зубах змії з його руків’я.
– Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар із Малих кузні глави роду Довгих палиць Ґердана на прізвисько Шпичастий Мовчун, і ще…
– Шпичастий Мовчун, кажеш, – ліниво протягнув я. – Що ж…
– Так, Вищий Дан Ґ’єне, воістину так, – дзвякнув Семар. – А я…
– А ти – Хвилястий Базіка, – перебив його я. – Бач, розспівався, як в Абу‑Салімів на прийомі… Ти в кузні хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гість. Ото й поводься, як личить господареві в присутності гостя. Нехай хоч і тричі Вищого.
– А мені ваш випад страшенно подобається, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж від землі. Я на три турніри поспіль із кузні відпрошувався. Ґердан бурчав, але нічого, відпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востаннє я й розгледіти майже не встиг. Завадили…
– Хто? – поцікавився я.
– Та Вищий Ґвеніль і завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, із Лоулезьких еспадонів, ви ж його знаєте!.. Придаток його двері перед вами зачинив, коли ви саме на другий випад ішли… у нас. Я тоді в коридорі був…
Он воно що! Це, виходить, учора він мій випад не до кінця бачив – коли я тюбетейку до косяка прибивав… Ні. Не бачив він нічого. Двері вже після тюбетейки зовні відчинили… Не пощастило тобі, невдатливий Малий крисе Семаре!.. Якщо, звісно, в щілину не підглядав.
Чи пощастило?
– Я ще Вищому Ґвенілю потім кажу, – продовжував між тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсім трішечки, і побачили б ми випад Єдинорога у всій красі! А Ґвеніль глянув на мене, помовчав і старий виливок у кутку навіщось навпіл розрубав. Я півночі думав, що ж він цим сказати хотів… Лише до ранку додумався.
– І що?
– А те, що дотепер страшно, – тихо відповів Малий крис Семар.
Із гуркотом розчинилися двері підсобного приміщення, і звідти вийшов Придаток‑Повитуха в шкіряному фартуху зі знаком Небесного Молота на кишені. На його плечі лежав Шпичастий Мовчун – важка булава‑ґердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжців, які здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.
Його потовщення, усі в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – і тому здавалося, що хтось із них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно від точки споглядання – зайве.
Ага, мало не забув… Тих Придатків, які стояли біля ковадла, де народжувалися Звитяжці – але не всіх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рідко називали Придатками, а частіше Повитухами.
…Чен різко підвівся, покинувши розгубленого Придатка‑підмайстра, і підійшов до мене. Потім він підняв праву руку, негнучкі сталеві пальці торкнулися мене – і знову ми стали цілим, але тепер це відбулося простіше й легше.
Мабуть, крис Семар вирішив, що я збожеволів. Мабуть, його Придаток вирішив, що Чен Анкор збожеволів.
Просто я довідався, як звуть Ґерданового Придатка; просто Чен довідався, як ми звемо Тих, хто стоїть біля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойності. Надто вже смішно вийшло: Повитуха Коблан Залізнолапий.
Шпичастий Мовчун підійшов, і Повитуха Коблан опустив його на підлогу неподалік від мене. Я глянув на господарів кузні й… промовчав.
– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне, – гулко бухнув об підлогу важкий Ґердан.
– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.
А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але міцним путами – і тому кожен із нас вів одночасно дві розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумів: дві розмови – насправді одна, два голоси – майже один, Ґердан Шпичастий Мовчун і Коблан Залізнолапий – о палахкотлива Нюринґа, наскільки ми виявилися схожі один на одного, усі без винятку!..
Чен опустив руку й пішов із Повитухою Кобланом до горна. А ми з Ґерданом залишилися. Ми – та ще злякано притихлий Малий крис Семар.
– Ти маєш право гніватися, Єдинороже, – Ґердан говорив повільно, слова заледве давалися, і від того самоприниження Шпичастого Мовчуна, та ще й у присутності Малого криса, ще недавно я отримав би величезне задоволення. А зараз…
– Ти маєш право гніватися, Єдинороже. І я знаю, що ти зараз скажеш мені…
– Ні, – перервав я його, – не знаєш. Я скажу тобі, главо роду Довгих палиць, який зачинив у домі своєму Вищого Дан Ґ’єна з Мейланя і не злякався гніву розлютованого Єдинорога…
Шпичастий Мовчун напружився, чекаючи.
– Я скажу тобі – спасибі, – закінчив я. – І ще от що… Можна, я поки що поживу в тебе? Недовго, день‑два?
Біля горна здивовано зойкнув Повитуха Коблан.
Майже одночасно з Ґерданом.
А до полудня приїхав мій чудовий дворецький, мій вузький і відданий есток Заррахід.
Я зустрів його на вулиці – не на тій глухій вуличці, куди виходили вікна моєї темниці, а біля парадного, так би мовити, входу в Ґерданів дім.
– Радий бачити вас бадьорим і сяючим, Вищий Дан Ґ’єне, – мов нічого не сталося, відрапортував Заррахід і привітно хитнув крученою ґардою. – Насмілюся запитати, у яких піхвах ви воліли б відправитися на сьогоднішню аудієнцію до Шешеза Абу‑Саліма фарр‑ла‑Кабіра? Я привіз вам ті, що із вправленими топазами; тоді з білою смугою круж набалдашника… тоді ті, які вам надіслали на замовлення з Дурбана, і ще ті, що з мідними подвійними кільцями, а також…
На якусь мить я онімів. А безсовісний Заррахід за цю мить встиг холоднокровно згадати прикмети зо двох десятків піхов – я й не припускав, що маю такий поважний гардероб!
І те, що я збирався висловити Заррахіду, непомітно відійшло на другий план. А тоді й узагалі випарувалося.
– Хіба ти все це… сюди привіз? – нарешті отямився я.
Питання виявилося зайвим. Звичайно, привіз! Тим паче, що з‑за повороту вже виїжджала крита гарба, запряжена двома туськими ваговозами.
– Там піхви? – хрипло брязнув я, дивлячись на змоклих коней.
– І піхви теж, – радісно підтвердив есток. – А також усе необхідне для вечірнього свята в Ґердана, на яке ви воліли запросити Вищого Ґвеніля з Лоулезьких еспадонів, Вовчу Мітлу з Вищих Хакаса, Махайру Паллантида, Дзютте Уламка, а також Дитячого Вчителя роду Абу‑Салімів. Накажете розпорядитися?
– Я? Волів запросити?!
– А хіба ви хотіли б бачити сьогодні ввечері інших Звитяжців Кабіра? Кого саме?
– Та ні… якщо вже бачити – саме цих.
– Усе гаразд, – легко погодився есток Заррахід.
«…Чудові в мене друзі, – думав я, доки ми із Заррахідом їхали на присланих верхових конях у заміський дім Абу‑Салімів, де мені було призначено аудієнцію. – І друзі чудові, і дворецький чудовий, і життя – щасливе… і піхви на будь‑який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумію, все смикаюся, лютую, а довколишні тільки те й роблять, що безпутного Дан Ґ’єна на шлях істинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху істинного, а бачу безліч різних шляхів, істини ж у них порівну… Де він, де єдиний шлях Дан Ґ’єна, шлях Єдинорога – ні, просто Шлях Меча?! Де він?!.»
Із такими цікавими думками я й не завважив, як опинився в тій же залі, у якій не так давно відбувалася церемонія Посвяти, а клятий турнір був іще попереду, і все було гарно… Усе було гарно. Було.
Колиска новонародженого Придатка й далі стояла на церемоніальному підвищенні – я не бачив від дверей, чи є в колисці дитина – а в узголів’ї на родовій підставці мирно спав старий ятаган Фархад Іль‑Рахш фарр‑ла‑Кабір.
І порожньо було в залі…
Я подумки торкнувся Чена – мені все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залізну руку, яка дивним чином ставала спільною частиною нас обох, і ми рушили було до підвищення, та не дійшли.
По‑перше, нас зупинило звірине гарчання. У металевій клітці біля стіни метався з кутка в куток плямистий чауш – звір рідкісний не лише для Кабіра, але й для Мейланя, в окраїнних солончаках якого він і водився. Чауш скидався на катьярських бійцівських собак – короткошерстих, міцних, із вузькою щурячою мордою й налитими кров’ю очками – але був у кілька разів більший, із кривими, не по‑собачому гострими пазурами; хвіст його від народження був схожий на стиснутий кулак, що невідь як виріс із звірового заду. Зараз цей хвіст‑кулак дрібно тремтів і злобливо посмикувався.
…А по‑друге, мене змусив обернутися голос.
– На Бесіду, Єдинороже?
Їх сонцесяйність, царствений ятаган Шешез Абу‑Салім з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту. Він був у темних нелакованих піхвах, відверто підкреслюючи цим буденність зустрічі, і його важкий Придаток тримав Шешеза в руці, немов забувши причепити кільця піхов до шкіряного пояса.
Я не відповів. Запропонувавши мені Бесіду, Шешез очевидно мав на меті перевірити особисто все те, що він чув про нового, божевільного Дан Ґ’єна й нову руку його Придатка – а чув він, поза сумнівами, чимало. І насамперед – від Дзютте Уламка, блазня‑мудреця. Можна уявити, що Уламок наговорив Шешезові…
– Це подарунок, – Шешез недбало показав на звіра, який глухо гарчав. – Учора привезли. То що, Єдинороже, почнемо Бесіду?
Ятаган коротко брязнув, до половини висунувшись із піхов, і різко ввійшовши назад, Шешезів Придаток несподівано легко зіскочив з помосту, і я відчув, що Шешез Абу‑Салім боїться мене.
Боїться. Для того й клітку зі звіром у залу велів поставити, щоб сліпа звіряча лють йому хоробрості додала; для того й приймав мене в залі, де спав старий Фархад – славне минуле Кабіра; певно, підточили останні події колишню впевненість ятаганів фарр‑ла‑Кабірів… випробувати хоче, а боїться!