 |
|
Втілення Жовтого бога 9 страница
Плач, Кабіре – був скалою,
ось і рухнув, мов скала!
…Не воздам Творцю хулою
за минулії діла…
Друдл замовк, а Коблан ще якийсь час розгойдувався з боку на бік, немовби чув щось нечутне для всіх – відзвук блазневої пісні, бриніння струн сафед‑куського чангіра, тупіт копит гнідого жеребця, що несе повз димуючі руїни дивного Придатка на ім’я аль‑Мутанаббі.
– Що ж це виходить, – забувшись, прошепотів Я‑Чен, і в шепоті чітко задзвеніла сталь, холодна й питальна, – отже, це все правда?.. отже, спочатку ми всі були Тьмяними? Невже ми й справді з’явилися на цей світ, щоб убивати – і просто забули про криваве покликання?! Забули, а тепер згадуємо, і нам боляче, нам соромно, ми нагромаджуємо одну легенду на іншу, кричимо, що ми – Звитяжці… а насправді ми – Тьмяні!.. Бреше легенда – першим був Масуд, клятий Масуд‑зброяр, і його мечі були першими, а лише потім ми переконали себе, що ми – клинки Муніра!.. і розучилися робити те, для чого народжувалися, і першим було Вбивство, а Мистецтво – другим, хоч і не мусить так бути!..
Усі з мовчазним подивом дивилися на Чена‑Мене. Іще б пак! Мало того, що Я‑Чен заговорив одночасно мовою Звитяжців і мовою Придатків – та іще й Тьмяних приплів… а що про це можуть знати Придатки?!
Хоча… А що, властиво, я – просто я, Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – знаю про Придатків?
Що ми всі знаємо один про одного?
Багато. І водночас – нічого.
Отже, мусило статися те, що сталося, звичне життя мусило покотитися шкереберть, трава на турнірному полі мусила стати червона, а волосся блазня Друдла – біле… – і все для того, щоб ми з Ченом уперше свідомо простягнули руку один одному.
Руку Абу‑т‑Таїба аль‑Мутанаббі.
Руку зі скрині, де зберігається одяг, який вдягали Придатки для захисту від Звитяжців, що були тоді Тьмяними.
Люди – для захисту від зброї.
А потім Час склав весь цей мотлох у скриню й закрив кришку…
Заснути я так і не зміг. Як не намагався – а не спалося мені, і все.
Придатки давно розбрелися по відведених їм кімнатах, Звитяжці мирно опочивали на своїх гаках і підставках – Ґердан‑господар просто біля стіни, – темрява ліниво згущувалася в кутках, розтікаючись по підлозі; а я злегка погойдував лівою китицею і мовчки монотонно лічив: один, два, три…
Ні. Не виходить.
Картини недавнього минулого пропливали у свідомості, як осіннє листя в гірському струмку – ось церемонія Посвяти в Абу‑Салімів, ось я вирішую долю турніру, ось турнір разом із увічливим Но‑дачі вирішує мою долю… скрипливий голос (голоси?) трьох кинджалів‑тризубців, Придаток яких стояв поруч зі мною, коли я непритомнів…
Жовте листя минулих днів і подій у звивистому струмку моєї пам’яті, жовте листя плило й плило, у страху оминаючи холодний меч розуму: ось Шешез і його доручення зайнятися пошуком Тьмяних, ось блазень Дзютте Уламок з його божевільною ідеєю… ось Чен біля ковадла, допомагає Повитусі Кобланові кувати залізну руку… ось домашній арешт, жалібний дзенькіт Вовчої Мітли за вікном і сліпа лють, що змушує сталеві пальці зімкнутися на руків’ї… перше відчуття цілісності з Ченом… убитий чауш і Фархадів крик… клинки Муніра… рука аль‑Мутанаббі…
Щось зникло. Чогось не вистачало мені зараз, цієї хвилини – і втрата була непомітна й украй важлива. Мовби якийсь порив, який доти володів мною і вів уперед, раптом пересох і зник.
Це було неприємно й дивно, так ніби вже ввійшовши в удар, я раптом зрозумів, що не маю ані найменшого бажання довести цей удар до кінця.
Занедужав я, чи що?
Ні. Просто світ Придатків, моє з Ченом взаємопроникнення й залізна рука – все це непомітно відсунуло на другий план суть і сенс мого колишнього існування.
Модний візерунок на нових піхвах і світські Бесіди з Вовчою Мітлою й Ґвенілем; міркування про те, що пора б оженити свого Придатка й років за п’ять‑сім усерйоз задуматися про підготовку нового – або почекати Ченових онуків, якщо сам Чен не розтовстіє й не занедужає; виїзди в місто, у гості; підготовка до чергового турніру – словом, життя Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна на прізвисько Єдиноріг до смертей на вулицях Кабіра й до віроломного удару Но‑дачі.
Думки про самогубство, біль і страх, і жар від палаючого горна, і мрії про помсту, солодку й хмільну помсту; і сталеві пальці на моєму руків’ї – то мертві й непорушні, то живі й наділені пам’яттю; і вбитий чауш, і легенда про Мунірові клинки, і багато, багато іншого – так, це я зараз, сьогодні й зараз…
А що далі?!
Мої переживання й близькість із Ченом, а головне – прагнення знати, довідуватися й шукати в тому, що було, що могло би бути – все це затьмарило справжню можливість помсти, реальних (чи нереальних) Тьмяних і Шешезове доручення.
Одним словом, якби моя воля, нікуди б я не ходив, нікого б не шукав, а лише розпитував би й міркував.
Помста мене більше не цікавила. Вважайте мене тюхтієм, називайте мене боягузом, блищати я на вас усіх хотів. Руку, що залишилася на турнірному полі, врівноважила рука, знайдена в кузні Ґердана Шпичастого Мовчуна й Повитухи Коблана. Втрата – знахідка, біль і горе – радість відкриття нового. Тепер мені потрібен був новий привід для помсти, щоб іти по Шляху Меча із гнівом і пристрастю, або…
Ось так… Чи не так, а просто ніч і тиша морочать мене, навіваючи думки, які зранку розвіються, як туман… Побачимо… побачимо.
– Ти спиш, Єдинороже? – тихенько почулося з кутка.
Це Дитячий Учитель. Теж заснути не може, чи що?
Мовчу. Нехай думає, що сплю.
– Прикидається, – упевнено відповідає другий голос, без сумніву, Уламків. – Хитрий він став, Наставнику… Скоро штопором зав’ється від хитромудрості своєї, і буде корки істини із сулій буття висмикувати! Даси корок на бідність, га, Единороже?
– Не дам! – роздратовано кидаю я й одразу розумію, що далі прикидатися сплячим марно.
– Не спить він, Наставнику, – мов ніде нічого, мовить Уламок Дитячому Вчителеві. Слово «наставник» він вимовляє з дивною глузливою повагою. Так міг би називати сина, що вийшов у майстри, навчений життям і досвідом батько – хоча Дзютте можна вважати ким завгодно, але тільки не навченим.
Цікаво, а скільки років Уламкові?
І чому я ніколи не бачив Звитяжців із такою зовнішністю, як у нього? Лише тому, що він – блазень? Але не народився ж він блазнем…
– Це я у всьому винен, – раптом заявляє Дитячий Учитель. – І нема потреби, Дзю, мене заспокоювати! Моє слово було останнім, мені й відповідати!..
– І зовсім не твоє, а моє! – кидає Уламок.
А я слухаю їхню сварку, і нічого не можу взяти до тями. Ґвеніль теж провину на себе брав – мовляв, якби не програв він турнірну рубку Но‑дачі, все було б гаразд. Я вже втомився йому повторювати: забудь, Ґвене, долю не розрубаєш, я хоч живий залишився, а скільки Звитяжців на вулицях Кабіра пішло в Нюринґу? Ото ж бо!..
Тепер ще один винуватий знайшовся. Він тут до чого? Адже не Дитячого Вчителя слово, і вже тим паче не жарти Дзю – я, я останнє слово про турнір сказав, іще в Шешеза в гостях!
– А що ти мусив був їм відповісти?! – люто сичить Дзютте. – Що ти згоден, що через якусь Шулму – якщо вона взагалі існує! – клан Дитячих Учителів покриє іржею майже вісім століть розсудливості й почне вчити юних Придатків убивати?! Що ти як Верховний Наставник готовий стати Диким Лезом і інших зробити такими ж?! Хіба ти це мусив сказати?!
Так, зараз вони всіх розбудять… Утім, цікавість уже прокинулася в мені, а іншим прокидатися начебто й нічого.
– Тихо! – наказую я брязкаючи пошепки і, як не дивно, вони миттєво вмовкають. – Ви мене навіщо будили? Без слухача лаятися нудно?! Отже, так – або ви без галасу пояснюєте мені, у чому справа, або – клянуся клинками Повитухи Масуда! – я…
Доказувати мені не довелося. Згадка про клинки виявилася вкрай доречна – Дзютте й Дитячий Учитель миттю вгамувалися.
– Ти чого?! – з острахом брязнув Уламок. – І справді дурень… Хто ж такими іменами серед ночі розкидається?! Я гадав, дурнішого від мене нікого нема, а виявляється…
Тьху, пропади! Виявляється, я в запалі імена Повитух переплутав. Хотів Муніра згадати, а мені на клинок Масуд підкрутився!
Навіть у темряві я бачу – ні, радше відчуваю – як вони переглядаються. Звичайно! По‑перше, якщо дурень Єдиноріг такими іменами розкидається, то він їх напевно знає. Питання – звідки? Припустити, що від Придатків – оце вже ні; Дзютте, звичайно, теж дурень, але ж не божевільний. І, може, я з певним наміром Масуда, Повитуху Тьмяних пом’янув? Мало чого…
– Гаразд, – нарешті зважується Дитячий Учитель, – правда, то й правда. Від Кабіра до Мейланя скільки днів шляху?
А він у Мейлань зібрався? Родичів моїх провідати?
– Тижнів зо три, – відповідаю, – трішки більше. Це якщо коней не жаліти. А якщо з караваном, не поспішаючи, – то ще довше. А що?
– Нічого. А від Мейланя до Кулхана?
Кулхан – це піски на північному сході від Вея, окраїни Мейланя. Я й не був там жодного разу… адже мейланьською «кул‑хан» – «погані піски». І не просто погані, а дуже погані.
– Та… не знаю. Днів три, якщо стежки вивчити. Або когось із Мисливських ножів у провідники взяти.
– А якщо навмання?
– Тоді – тиждень. Або взагалі не доберешся.
– Так… А якщо через Кулхан наскрізь пройти, а тоді далі на північ? Там що?
Бач, заглянув! Я й не чув, щоб хтось у такі нетрі забирався… сипучі піски там, якщо вірити чуткам. Тобто це в Кулхані сипучі, а за ним…
– Нічого, – відповідаю. – Кінець світу. Восьме пекло Хракуташа, де Вухатий демон У поганих Придатків перековує.
– Так? – втручається Уламок. – А нам сказали, що там Шулма.
– Яка ще Шулма? Хто сказав?
– Друг твій, – невесело хихикає Уламок. – Такий собі Близький Довгий, трішки вигнутий, руків’я мало не на півклинка, а ґарди й немає майже. Руки Придаткам рубати любить.
– Но‑дачі?!
– Він… То що, Наставнику, розповідай…
І Наставник розповів.
За словами Дитячого Вчителя, днів за десять до того, як сталося перше вбивство в Хаффі на відкритому турнірі, до нього з’явилися гості.
Но‑дачі з’явився, тоді ще один Звитяжець, дуже схожий на Но‑дачі, але зовсім маленький, не більший від Дитячого Вчителя; і троє дивних кинджалів із вузьким гранованим клинком і довгими гострими вусами вигнутої ґарди, через що самі кинджали дуже нагадували тризубців, знятих із ратища.
(Згадав я турнір, кинджали ці згадав, як вони вели Но від мене й Чена безпам’ятних; голос їх скрипливий згадав, Придатка незграбного, одного на трьох – і не сказав я нічого, лише китицею хитнув Дитячому Вчителеві родини Абу‑Салімів: продовжуй, мовляв…)
…Говорив, в основному, Но‑дачі. Інші мовчали. Зле якось мовчали. З викликом. Короткий Звитяжець спершу навіть імені свого не назвав, а з виду його рід визначити не вдалося. Кинджали‑тризубці веліли називати їх Саями, а більше нічого не додали.
Ото й звав їх Учитель про себе: Сай Перший, Сай Другий і Сай Третій.
Але мова в першу чергу не про них.
Якщо вірити Но‑дачі – а він спершу справив на Дитячого Вчителя (як і на мене) доволі непогане враження – отож, Но‑дачі нібито був моїм земляком, і біс якось заніс його в Кулхан.
Що він там шукав – невідомо, і Дитячий Учитель вирішив не загострювати на цьому уваги. Мало куди захочеться піти молодому Звитяжцеві? – а Но‑дачі був, схоже, років на тридцять молодший від мене. Чому на тридцять? Коли я їхав із Мейланя, муаровий візерунок на клинках був темний, але всі казали, що незабаром у моді світлий буде, «лянь памор» по нашому. Мені при від’їзді всього лише двадцять дев’ять років стукнуло, візерунок у Но світлий, чистий «лянь памор», а візерунок при народженні твориться. Сходиться?
Гаразд. У цій справі багато чого на віру доведеться брати. Візьмемо, і далі підемо.
Одним словом, Но‑дачі ухитрився пройти Кулхан. У Придатка його чи на воду чуття, чи пощастило – двічі на занедбані криниці натикався, і ще раз на кінного Придатка, захопленого піщаною бурею. Фляга в небіжчика знайшлася, невелика, але на два дні шляху вистачило.
Коня в них першого ж тижня скажений варан зжер, тож Придаток пішки йшов, Но‑дачі на плечі ніс і сушену варанятину жував – щоб помститися за коня абощо…
Ніс, ніс і виніс. На свою голову.
…Убили його, Придатка цього. Піски наскрізь пройшов, гнилу воду по краплі цідив, коли варанів не стало – змій на сонці в’ялив… і все для того, щоб біля першого ж дерева, кривого й хирлявого, прирізали його, як худобину.
Три списи чекали біля цього дерева. Три легкі списи невідомого роду й три ножі. І, звісно, три Придатки на коротеньких кошлатих конячках.
Тільки мовчали вони, і списи ці, й ножі – мовчали, як Но‑дачі не кричав їм зоддаля. І ще дух від них ішов… нехороший. Ніби й не Звитяжці вони взагалі, а так – річ.
Річ нерозумна. Мертва.
Або майже мертва.
Або така, що й не жила ніколи.
Отож, коли Придаток Но‑дачі з останніх сил добіг до них – один із вершників глянув на нього скоса, нахилився, вийняв байдужний ніж і діловито перерізав горло підкорювачеві Кулхана.
Як гілку зрізав. Байдуже так, спокійно, без люті.
І витер неживий клинок об шкіру коня.
Якби Но‑дачі знав наперед те, про що він тоді лише почав дізнаватися; якби вмів він у ту мить те, чому невдовзі навчився, – не поспішав би він до вершників. І так неквапом всіх дев’ятьох поклав би рядком біля того ж дерева. Три списи, три ножі, три Придатки.
У пилюку.
(Ось у це я повірив одразу).
…Забрали його. Приторочили до сідла й забрали. І дуже скоро з’ясував Но‑дачі, що довкола Шулма, і Придатки, які живуть тут, називають себе шулмусами; а ще довідався, що немає в Шулмі Звитяжців.
Зброя є. Річ нерозумна, для вбивства створена.
А вбивали в Шулмі часто. Рід на рід, плем’я на плем’я, то набіг, то звада. То ж роботи в заліза було багацько.
Світилося щось у місцевих клинках, немов ґніт мокрий свічковий горів – спалахне, згасне, знову спалахне, засичить, затріщить і плюється в усі боки. Чадить, а не світить.
Річ – не річ, тварюка – не тварюка. Але й не Звитяжець.
Дикі Леза. Зовсім дикі.
Без легенд і казок. Без краси вимислу.
Як є. По‑справжньому.
…Не всіх сторонніх Придатків у Шулмі різали. А тих, що із‑за Кулхана з’явилися, – тих узагалі берегли й, на відміну від інших рабів, навіть на важкі роботи не ставили.
І годували не впроголодь. Це Придаткові Но‑дачі просто не пощастило чомусь. Не сподобався він шулмусам на заставі, абощо?
Чого вже тепер гадати…
А ось Звитяжців у прибульців відбирали. Зброю тобто, з погляду шулмусів. І зберігали полонених Звитяжців у почесному наметі.
У кожного племені, що поважає себе, – а племен, які себе не поважають, не було в безкрайній Шулмі – був такий намет.
Добряче житло! На окремому візку возили, трьох білих коней запрягали й трьох гнідих – це коли на нове місце відкочовували. А коли на стоянках розбивали, блищав та іскрився намет золотими смугами переплетених кольорів і візерунків, мистецьки вишитих на зеленому оксамиті; низ намету натягався на масивні кілки з червоного металу, вкриті найтоншою карбівкою роботи золотих справ майстрів невідомих.
Начебто й небагата ремеслами кочова Шулма, а бач!..
У наметі тому й познайомився Но‑дачі з братами Саями, похмурими й неговіркими, і з іншими Звитяжцями, що казна‑якими шляхами потрапили в Шулму. Лише не одразу зрозумів Но, чому одні Звитяжці в наметі на білій, як сніг, повстині лежать, а решта – на яскраво‑червоній.
Як по крові пливуть.
…Довго розуміти не довелося. Спочатку сусідів запитував – ті, що з білої повстини, й самі нічого не знали або вдавали, що не знали, а ті, що з яскраво‑червоної – відмовчувалися.
Незабаром усе з’ясувалося саме собою.
На великі місцеві свята, шість‑сім разів на рік (як турніри в Кабірі!), влаштовувало плем’я спільний той. Перегони, танці, пісні, козодрання, казани сорокавідерні м’ясною парою киплять, маленькі Придатки‑шулмусики з голови до ніг баранячим жиром і кислим каймаком перемащені. А в останній день тою звали якого‑небудь раба Придатка – неодмінно того, хто із‑за Кулхана прийшов – і змушували вибирати зброю, яка подобається.
Із білої повстини.
А тоді виставляли їх обох – Придатка зі Звитяжцем – супроти бійця‑шулмуса. І в долоні плескали – починайте, мовляв!
Ось так плеснули одного разу і для Но‑дачі. І для рослого темношкірого Придатка – дурбанця, певно! – який сміливо взяв Но з білої повстини.
(«Іще б пак! – подумав я. – Вони там, у Дурбані, й так на дворучниках помішані, інші роди ображаються… та гаразд, не про те зараз мова…») Знуджений за Бесідою, Но‑дачі почав її радісно й красиво – добре, що Придаток виявився кмітливий. Три стрімкі дуги прокреслив у повітрі важкий клинок, і злетіла верхівка шулмуського малахая з лисого хутра, затріпотів на полиновому вітрі розпоротий рукав чекменя, розсипалися кістяні прикраси з перерізаного шнурка на жилавій шиї…
А крива шабля‑клич не сказала у відповідь ані слова. Ступнув шулмус, і вузький клинок просто й грубо поринув у живіт нового Придатка Но‑дачі. Темна шкіра посіріла, наче попелом затягнулася, гулко забили барабани – і знову залишився Но‑дачі сам.
У наметі. На білій повстині.
А за наметом плескали в долоні й щасливо пищали задоволені шулмуси. Аякже – така перемога!
Навіть оголена зброя, якою махали мешканці Шулми, щось азартно бурмотіла, захлинаючись п’яними веселощами – однак невиразна була мова шулмуських клинків, задихано присвистували списи, затиналися на змаху метальні ножі…
То й що? Зате могли те, чого не могли Звитяжці Верхнього Вея, Кабірського емірату, Омели Кименської, давнього Мейланя, Лоулеза, Дурбана, Хаффи, Хакаса…
Шулма – могла!
Бачив Но‑дачі – за вмінням вести Бесіду один Звитяжець дюжини тутешніх шабель вартий. Але хоч і вартий, та ось у чому лихо: через себе не переступиш, а вмінням убивства не перекрити!
Хіба…
Відлежався Но на повстині, відмовчався, і місяців за два, на черговому тої, з іншого кінця підійти вирішив.
П’ять разів вибивав він бойову сокиру з рук одноокого шулмуса‑поєдинника, п’ять разів кричав сокирі: «Отямся, сестро!..»
Не докричався. Глухо ухала сокира, як птах нічний – і все. А затягування бою вважалося в шулмусів недостойними справжнього мужчини вивертами Гентера, лукавого божка злодіїв і конокрадів. Нарікали глядачі, мигнув у повітрі волосяний аркан і, хриплячи, упав Придаток, випустивши з рук Но‑дачі…
…Отямився Но на повстині.
Білій.
Довго думав великий меч, довго себе пересилити намагався, довго збирав у собі вбогі крихти рішучості – і нагромадив. Після третього бою, короткого і страшного, віднесли його з пошаною на яскраво‑червону повстину й усю ніч вили навколо Но по‑святковому.
Ніколи не забуде дворучний Но‑дачі, Звитяжець Мейланя, як зняв він із плечей свою першу голову.
Бо ж он як виходить – і чужа голова своєю стати може, коли знімеш її з хазяїна.
А Придатка, який того пам’ятного дня Но‑дачі тримав, у плем’я прийняли. На одного шулмуса більше стало. Молодець!..
Звісно, молодець… І себе врятував, і Но‑дачі. Адже якщо котрийсь Звитяжець із білої повстини за рік так крові й не спробує – тоді приносили невдаху в жертву Жовтому богові Мо, розламавши на три частини й утопивши у священній водоймі.
Все дно – в уламках. Гнилих, іржавих. Цвинтар, справжнісінький цвинтар. Братська могила.
А так – добре. Із яскраво‑червоної повстини на святкові бої лише тричі на рік беруть. Та й то – проти новачків. Тих, що Бесіду проводять. Як за діда‑прадіда. Як звикли в Мейлані, Кабірі, Хаффі…
Ось тому й не розповідають новачкам, за що з повстини на повстину перекладають.
…Рік минув. Другий минув. Третій почався.
І якось уночі ввійшли в намет, переступивши через задушеного стража, дев’ять Придатків – із тих, що їх у різний час у плем’я прийняли. А біля намету вісімнадцять коней землю копитом рили – дев’ять осідланих, дев’ять – у заводі, під в’юки.
Узяли Придатки з яскраво‑червоної повстини одинадцять Звитяжців – трьох братів Саїв, Но‑дачі, схожого на Но маленького Шото… ще шість клинків, перевірених Шулмою…
І – лише курява стала за втікачами. Уранці кинулася Шулма навздогін – марно! Біля найближчого табуна табунник навпіл розсічений – певно, далася взнаки святкова наука! – коні на землі б’ються із сухожиллями перерізаними, плачуть дитячими голосами. Доки на далекий випас пішки, доки…
…Пройшли вони Кулхан. Семеро – з дев’яти Придатків. Дев’ять – із одинадцяти Звитяжців.
І чотири коні.
Пройшли. Назад. Знаючи, що там, за пісками, далеко, є на землі місце таке – Шулма.
І земля їм тісною здалася.
Розділ 9
– Цікава річ… – задумливо прошелестів я, коли Дитячий Учитель надовго замовк. – Що ж, припустимо… А чому тоді вони самі до тебе прийшли на життя скаржитися? Хіба мало в Кабірі Дитячих Учителів? І взагалі…
– Учителів чимало, – втрутився Уламок. – А Дитячий Учитель роду Абу‑Салімів – один. І слово його як Верховного Наставника з Кола Опікунів вартніше від інших слів. Ось так! І не лише в Кабірі.
Я не дуже знався на ієрархії Дитячих Учителів, але сказаного Уламком було досить, щоб заспокоїтися й не приставати до маленького ятагана із зайвими запитаннями.
– А ти, Дзю? – певно, я заспокоївся, та не зовсім. – Ти теж Верховний Наставник, якщо при цій розмові був присутній?
– Я – Верховний Насмішник, – усміхнувся Дзютте. – І я не був присутній. Я приходжу й залишаюся, доки мене не виганяють. А коли виганяють, я однаково залишаюся. Зрозумів?
– Зрозумів, – хитнув китицею я. – Гаразд. Наставнику, розповідай далі.
– Далі? – тихо перепитав Дитячий Учитель. – Щоб далі розповідати, треба спершу назад повернутися…
І ми повернулися назад.
…За три місяці до втечі потрапив у намет до Но‑дачі незнайомий Звитяжець. Потрапив – і одразу на яскраво‑червону повстину ліг. Його під час набігу з чужого племінного намету викрали, так що він у Шулмі вже років п’ять був, і всьому, чому треба, навчився. У тому наметі він разом із братом‑близнюком лежав, але серед метушні набігу зник брат кудись…
І однієї довгої ночі, коли немає іншої справи, крім як спати або розмовляти між собою, розповів новий Звитяжець про те, що недавно трапилося в його племені – а був він із відомого в Мейлані роду парних сокир Шуан, не схильних до вигадок і багатослів’я.
(Так, я непогано знав колись Шуанів обох ліній – Верхньовейської і Мейланьської, – і до багатослів’я вони були схильні не більше, ніж до навмисного псування Придатків. Хоча – якщо ця Шулма справді така…)
…Трапився в племені, де перебував тоді Шуан, – заблудла сокира з коротким руків’ям й місяцевидним лезом, – святковий той. Перегони‑байга, пісні‑танці, хмільна араку – все, як годиться.
Усе, та не все.
З’явився в племені якраз у розпал тою чужий Придаток зі Звитяжцем на поясі. На око обоє – правдиві Вейці. І прийшли з південно‑східного кордону Кулхана. Чому самі прийшли, а не під конвоєм заставників – неясно, та й ліньки в свято розбиратися.
Що ж, прийшли – то ставайте в коло, за кольори повстини й життя Придатка сперечатися!
Стають вони в коло. Дивляться на шулмусів. І ті на них дивляться. Бачать – Придаток стрункий, вузькоплечий, чорноокий, у сукняний бешмет затягнутий; ні вигляду, ні сили, самі лише очі з‑під повстяного ковпака лихим вогнем горять. Такі вогні опівночі на покинутих курганах‑могильниках бачити можна – можна, та не треба. Хто їх ізблизька бачив, ті додому зрідка повертаються.
А Звитяжець, який щойно був на поясі, а тепер уже в руці посмикується, – начебто звичайний меч, прямий і короткий, клинок трикутний, дволезий, лише біля ґарди‑хрестовини той клинок мало не на півтори долоні завширшки, а біля вістря – півколом під лезо сточений.
(– …Чинкуеда, – мовлю я. – Якже, чув…
– Що? – дивується Дитячий Учитель.
– Чинкуеда, кажу. Є такий рід у нас на північних солончаках. Самітники, у світ рідко вибираються…
– А… гаразд. Нехай буде по‑твоєму. Далі казати?)
…Вийшов до гостя незваного в коло шулмус із двома списами. Подивився на суперника Придаток, лунко розреготався у нього в руці Звитяжець Чинкуеда, а тоді вістрям указав по черзі на сімох шулмусів, що попереду стояли.
Виходьте, мовляв!..
Ті й вийшли. Стоять увісьмох. Чекають.
– Джамуха! – сказав стрункий Придаток і в груди себе кулаком стукнув. Мовляв, звуть мене так – Джамуха…
…Знала сокира Шуан, що будь‑який Звитяжець умінням своїм багато шулмуських клинків на вагах Бесіди переважує. А ось те, що новенький Звитяжець, не обпалений Шулмою, який не втрачав Придатків, із першого ж разу вісьмох шулмусів завиграшки покладе, – цього сокира Шуан не знала.
І дворучний Но‑дачі не знав. А дізнавшись – здивувався.
(І я здивувався.)
Похитався закривавлений Чинкуеда над трупами, посвистів ліниво в тиші, і в піхви ліг, не витершись. Придаток його усміхнувся недобре, у кишеню бешмета поліз і пригорщу вух звідти дістав. На землю кинув.
По сережках упізнали шулмуси вуха своїх прикордонних заставників.
За півроку новий вождь був у племені. Замість колишнього, зарізаного на очах у всіх.
І звали нового вождя – Джамуха Восьмирукий.
І на поясі в нього завжди висів прямий короткий Чинкуеда, швидкий на смерть.
А ще за три місяці вказав Чинкуеда вістрям на чотири сторони світу й сказав: «Багато земель – одна Шулма. Багато племен – один народ. Багато Придатків – один вождь. Хто не згоден – умре.»
Було це незадовго до викрадення сокири Шуана. Невдовзі й сталася зухвала втеча дев’яти Придатків і одинадцяти Звитяжців.
Сокира Шуан теж була серед них.
Вона залишилася в Кулхані. Сипучі піски засмоктали.
…Дитячий Учитель усе ще тихо шелестів, оповідаючи різні малозначні подробиці, мовчав Уламок – занадто довго, як на його вдачу, – спали мирним сном інші гості й Ґердан господаря (цікаво, чому я вважаю себе теж кимось на кшталт господаря, хоч і сам у гостях?), великі Кабірські зірки зазирали у вікно…
А я вже не слухав Дитячого Вчителя, я думав про своє. Вірніше, про чуже – про неймовірну Шулму, про Но‑дачі й про те, що мені його не шкода.
Геть зовсім.
Я й сам стояв упритул до тієї межі, яку Но переступив волею невблаганних обставин. Я – тут, поки що тут; він – там, уже там… але нас розділяло не більше однієї довжини клинка. Хороший випад долі – і ми будемо поруч.
А моя доля мала ім’я. Но‑дачі. Утікач із Шулми.
Ні, ненависть минула й наразі не з’являлася, але й жалю не виникало. Радше вже мені варто задуматися над тим, що ніяких Тьмяних я, як не намагайся, не знайду. Міф розсипався на очах, втрачаючи плоть і реальність – жахом Кабіра, Дурбана, Хаффи виявилася жменька Звитяжців із Шулми, з того кінця світу.
Боротися з легендою мені було б страшніше.
Зачекай, Єдинороже… ти все ж збираєшся боротися?
Гаразд. Відкладемо до ранку.
– …і він сказав, – пробився крізь мої роздуми шелест Дитячого Вчителя, – що настане день, коли Джамусі Восьмирукому стане мала Шулма. І тоді Шулма прийде в Кабір. Ти слухаєш, Єдинороже?
– Так‑так, – квапливо продзвенів я. – Звичайно… Шулма прийде в Кабір. І що далі?
– А далі, – не витримав Уламок, – за його словами, ми всі станемо заручниками власного виховання. Доки ми будемо намагатися вести Бесіду й обурюватися брутальністю незваних Бесідників, Придатки Кабірського емірату вмиються кров’ю. І незабаром Кабір стане Шулмою. Зрозуміло?!
– Зрозуміло.
Мені справді було зрозуміло. Так, на місці Но‑дачі і його супутників я теж у першу чергу прийшов би до Верховного Наставника з Кола Опікунів. Чиє слово вагоме в середовищі Дитячих Учителів.
– Шулма, якщо вона є, прийде в Кабір не завтра, – повільно продовжував я. – І не післязавтра. Отже, в Кабіра є час. Отже, за цей час Дитячі Вчителі емірату можуть багато встигнути. Дорослого Придатка дуже важко перевчити заново, а ось Придатка‑підлітка… або краще Придатка‑дитину… Поволі, обережно впровадити в податливу свідомість думку про можливість навмисного псування один одного, вчасно підштовхнути незміцнілу руку, ледь‑ледь змінити навички, коли треба – промахнутися, коли треба – поцілити… І коли (якщо!) Шулма прийде в Кабір – її зустрінуть нові Придатки, чиє вміння вбивати, помножене на майстерність Звитяжців… Бідолашна Шулма! Так, на місці Но я запропонував би саме це.
– Ти вгадав, Вищий Дан Ґ’єне, – з дивним тремтінням у голосі підтвердив Дитячий Учитель. – Но‑дачі запропонував саме цей вихід.
– І що?..
– І я відмовився. Я не знаю, чи прийде Шулма в Кабір, але якби Дитячі Вчителі емірату погодилися на пропозицію Но‑дачі – із цього дня, із цієї хвилини Шулма вже була б у Кабірі. А Дзю сказав…
– А я сказав, – різко перервав Наставника Уламок, – що за Шулмою не треба далеко ходити, бо вона вже в Кабірі! Що Но і його приятелі – це і є Шулма! І якщо Звитяжець здатен подумати про те, щоб навчити дітей Придатків убивати – він… він повинен був назавжди залишитися в Кулхані! Добровільно!