 |
|
Втілення Жовтого бога 13 страница
«Ти мене питаєш?» – поцікавився я.
Єдиноріг не відгукнувся.
Тоді я сказав йому, що це збіг. А він сказав мені, що коли меч удесяте не поціляє у власні піхви, це не збіг, а звичка. І не з нашим щастям кивати на збіги. А я сказав йому…
А Кос сказав мені, щоб я припинив бурмотіти собі під ніс казна‑що і йшов спати.
І ми пішли спати.
Зранку, коли я відіспався, мене навідали доволі дивні думки; навідали й розташувались, як у себе вдома.
Я раптом подумав, що всі зміни, які спіткали мене – залізна рука, лати, досвід втрат і здобутків, знайомство з насильницькою смертю – все це не головне, не єдино важливе, що відрізняє Чена Анкора Колишнього від Чена Анкора Теперішнього.
Головне, поза всяким сумнівом, почалося з падіння моєї відрубаної руки на турнірне поле – але не у втраті самої руки полягала справа. Удар Но‑дачі розрубав надвоє нитку моєї долі, мій знак у цьому світі розсипався на дрібні шматочки, і я не зв’язав уривки нитки, не склеїв знаку – я просто підібрав один із цих уривків, жменю оскалок, підібрав і пішов далі.
Для Чена Колишнього життя складалося з безлічі яскравих пам’ятних дріб’язків, які, мов частина мозаїки, складалися в малюнок дійсності. Чен Колишній сприймав життя як безліч кольорових картинок – золоте шиття халата, пушок на боці переспілої айви, візерунок «сліди пазурів» на сап’яні піхов, мідні скріпи по краях, тінь айвану, щербата піала в чайхані…
Життя було – докладне.
Яким побачив би Чен Колишній наш караван‑сарай, визираючи у вікно? Напевно, таким…
«На поверхні хаузу – невеликої водойми в зовнішньому дворі – весело стрибали сонячні зайчики. У конов’язі, де гарцював чийсь гнідий із випученими й налитими кров’ю очима, сидів навпочіпки рябий хлопчина‑слуга в просторій сорочці аж до землі й чистив піском бронзовий таз. Нижня гілка кривої древньої джиди кидала тінь на його обличчя – вилицювате, зосереджене, із твердим профілем дейлемця, жителя півдня…»
Чудово! Виявляється, я ще можу… деталі, дріб’язки, подробиці! Певно, Чен Колишній усе ж не до кінця вмер, а просто зачаївся до часу в Чені Теперішньому, Нинішньому.
Просто‑непросто…
Зате Чена Теперішнього майже зовсім перестали цікавити подробиці зовнішнього, підвладні точному опису; дрібниці, яких можна доторкнутися. На перший план вийшла безпосередньо дія, яку можна лише відчути; і почуття, які можна лише відчути, не встигаючи обміркувати; і відчуття, особисті відчуття під час зіткнення з цим стрімким й не завжди зрозумілим життям.
І стосунки між мною й людьми. І Звитяжцями. І їхні стосунки між собою.
Раніше, дивлячись на крону дерева буття, я намагався розгледіти по черзі кожен листок – який він на вигляд. Тепер же я не завважував окремих листочків, але бачив листя – і чув його шелест, відпочивав у прохолоді його тіні, і листя було для мене єдиним цілим.
Не листочки, але листя.
Так буває під час Бесіди. Все дрібне слухняно відступає вбік; все незначне, й тому здатне відволікти, відмітається вихором того, що відбувається; свідомість, пам’ять про минуле, оцінка сьогодення, мрії про майбутнє – цього більше нема, а є щось таємне, що піднімається із глибин, як Трихвостий дракон Он‑на… і цей дракон здатен вирішувати не роздумуючи, чинити не сумніваючись і дихати вітром сьогодення на повні груди.
Можливо, цей дракон і є душа.
…Я Розмовляв із Життям – пізнавши Смерть, я міг собі це дозволити.
І міг дозволити собі перестати бути дріб’язковим.
Одного я не міг собі дозволити – перестати вмиватися.
І я пішов умиватися.
Цього ранку Кос, усупереч своїй новій звичці, прокинувся раніше від мене, і коли я зійшов у харчевню, сніданок уже був на столі. М’яса мені зранку не хотілося, але ан‑Танья немов угадав мої бажання: сир, зелень, коржі й міцний чай. Саме те, що треба. Крім нас із Косом, попри досить пізній час, нікого в харчевні не було – і я взявся за їжу.
Закінчивши трапезу, я жестом підкликав довгоносого хазяїна.
– А скажи‑но мені, люб’язний, чи тут іще ця бабця… тобто, Матінка Ци?
Питання було зовсім необразливе, але маленькі очка нашого караван‑сарайщика чомусь одразу забігали – причому в різні боки.
– Ні, шановний, ні, шляхетний пане, вона на світанку пішла – рано встала, поїла, сказала, що заплатить іншим разом, і пішла.
Якось несхожий був наш господар на людину, з якій можна заплатити іншим разом. Принаймні без криків і скандалів.
– Не сказала – куди?
– А вона ніколи не каже.
– То ти, люб’язний, її знаєш?
– Звісно, шляхетний пане! Та цю стару ворожку… тобто Матінку Ци, звичайно, кожен караван‑сарайщик на Фаррському тракті знає. Раз у півроку неодмінно з’являється…
– Багато подорожує, виходить, – чи запитав, чи просто завважив Кос.
– Багато? Та, вважай, лише цим і займається!
Далі продовжувати розмови не було сенсу – господар або нічого більше не знав, або не хотів казати.
– Спасибі, – недбало кивнув я, а Кос блиснув монетою – і господар, піймавши винагороду на льоту, розуміюче зник.
– Казала – ще, мовляв, побачимося, – пробурмотів я, ні до кого не звертаючись. – То що ж, може, й побачимося… Тоді й одержиш, Матінко, свої записи.
Потім я повернувся до ан‑Таньї.
– Ми тут трохи затримаємося.
– Навіщо?
– Та… з’ясувати дещо треба. Настав час зав’язати тісніше знайомство.
Кос не розуміючи глянув на мене. Справді, про які з’ясування й знайомства могла йти мова, якщо в караван‑сараї, крім нас і господаря, схоже, нікого не залишилося?
Утім, я знав – що треба з’ясувати й, головне, у кого!
Я неквапно підвівся із‑за стола – ще б пак, після такого сніданку! – і пройшов у нашу келію. Усе ще здивований Кос пішов за мною.
Опустившись на низьке ліжко, я акуратно поклав поруч із собою Дзютте й Сая Другого і, глибоко зітхнувши, взявся правою рукою за руків’я Єдинорога.
– А ти, Косе, – звернувся я до ан‑Таньї, який всівся на своє ліжко, – бери есток і повправляйся. Он мої лати на стіні висять – коли і уявляй, що в латах – я. Або не я. І старайся не зупинятись. Мовляв, якщо я або не я в залізі, нічого страшного ні з ким не трапиться. Іди, йди, не соромся…
І – дивна річ! – Кос слухняно взяв Заррахіда й ступнув до стіни, на якій висіли лати аль‑Мутанаббі.
А я одразу забув про Коса, лати й Заррахіда, занурившись разом із Єдинорогом у розмову Звитяжців.
Цього разу мої приятелі вирішили змінити тактику, перейшовши від батога до пряника.
– Чуєш, Вилорогий! – мовив Уламок. – Та ти в нас молодець! Можеш, якщо захочеш! Так учора душевно Бесіду вели, що ж…
Похвали Саєві виразно подобалися, а на «Вилорогого» він, певно, вирішив не ображатися – і правильно, бо тоді йому довелося б ображатися на Дзю через кожне слово.
Як мені свого часу – на Друдла…
– Ясна річ, можу! – хвалькувато заявив улещений Сай, і я нечутно розреготався. – Якби ще Заррахідовому Придатку руку ліву як слід вишколити, ми б вас тут по всьому двору ганяли, як хотіли! І тебе, Уламку, і Рога Єдиного, і Придатка вашого залізнобокого! І посох цей дурнуватий, із дзвіночками…
Я відчував, що Дан Ґ’єн заледве стримується, щоб не змазати пряник похвали чимось гіркішим від арахісового масла; та й у Дзютте напевно вертілася на кінчику клинка чергова шпилька, але, взявши певний тон, треба було тримати його до кінця.
– І ви всі такі… герої? Оті, хто Шулму бачив? – із прихованим глузуванням, яке Сай, схоже, помітив, поцікавився Єдиноріг.
– Ішов би ти в піхви! – огризнувся Сай. – Герої… Тебе б туди бодай на день, мабуть, одразу зрозумів би…
Він замовк, не докінчивши фрази.
І тут я не витримав, а Єдиноріг згідно брязнув, віддаючи себе в моє розпорядження.
– І ви вирішили зробити героями нас! – не запитав, а твердо відчеканив Я‑Єдиноріг. – Рятуючи нас від Шулми, ви принесли її сюди, щоб і ми зрозуміли…
– Так! – мало не пискнув Сай. – Хто це? Хто це сказав?! Це ти, Заррахіде?!
Сай був дуже наляканий, і я зміркував, що коли я говорю через Єдинорога, у Дан Ґ’єна відчутно змінюється, так би мовити, голос – звучання, інтонації, характер і все інше. Не суттєво, що говорить він за допомогою зовсім інших звуків, ніж я – голос однаково змінюється.
Як, напевно, і в мене, коли говорю не я, і навіть не Я‑Єдиноріг, а Єдиноріг‑Я.
– Ні, – здивовано брякнув есток об мої лати. – По моєму, це Єдиноріг.
– А чому в нього тоді голос такий?! – Сай не на жарт розхвилювався. – Він що, перегрівся?
– А тому що це не я – вірніше, не зовсім я – говорю, – сказав уже Єдиноріг‑Я. – Це говорить Чен Анкор, той, кого ти називаєш моїм Придатком.
– А я його по‑всякому називаю, – самовдоволено заявив Уламок. – У мене уява багата… і нездорова.
– Ви тут розклепалися всі, так?! – заволав нещасний Сай. – Як це Придаток може зі мною, Звитяжцем, розмовляти?! Як він узагалі може…
– Може‑може, – перервали його ми із Дзю одночасно.
– Ми багато чого можемо, Саю, – продовжив уже я сам, без Уламка, бо блазневі теж не зашкодило б мене послухати, якщо в нього така уява. – Ви, Звитяжці, яких ми називаємо зброєю, і ми, люди, яких ви називаєте своїми Придатками – кожен із нас вважав (і вважає!), що саме його рід править світом, а інші – не такі – йому, вінцеві творіння, служать. Що ж… я готовий пробачити Но‑дачі і його Придаткові… тьху ти! Тобто я хотів сказати – його хазяїнові… чуєш, Єдинороже, не ображайся!.. Одним словом, я готовий пробачити їм обом свою відрубану руку, бо волею випадку я, людина, що не раз тримала меч у своїй руці, – лише залізну, неможливу руку я зумів простягнути Звитяжцеві як рівному! І чи не однаково, зрештою, хто з нас править світом?! Тим паче, що ви привезли із Шулми зародок такого світу, яким не те що правити – у якому жити не хочеться!
– А мені, ти гадаєш, хочеться?! – запально перебив мене Сай. – Я коли свого першого заколов – мені… я мало не зламався на цьому! Потім, щоправда, легше стало, але однаково… – Сай помовчав. – Мені здається, – нарешті кинув він, – що в мене зараз бічні вуса у вузол зав’яжуться. Або гвинтом закрутяться. Або ще щось… Як ти сказав, тебе звуть? Якщо, звичайно, ти не Єдиноріг.
– Чен. Чен Анкор.
– І ти ця… людина? Який ніби Придаток, але людина?
– Ніби так, – трохи глумливо відповів я.
– І говорить зі мною зараз не Єдиноріг, а ти? Через цю… залізну руку?
– І він ще називав мене – мене! – тупим! – не витримав Дзютте. – Та через руку він говорить, через руку – не через ногу ж! І хто тепер із нас тупий?!
Утім, вражений Сай залишив цей випад без уваги – і, знову ж, правильно зробив.
– Певно, ти мусиш мене ненавидіти, – прошепотів він.
– Певно, мушу. Але не можу. По‑перше – ти вже вибачай – я лише недавно зрозумів, що зброя може ненавидіти так само, як і людина; а по‑друге, вбивати ми з Єдинорогом уже навчилися, а ось із ненавистю якось погано виходить – принаймні, якщо всерйоз і надовго. Не готові ми до цього… хоч як нас останнім часом готували! Те, що робив ти й подібні до тебе, нехай із найкращих спонукань – це теж Шлях. Шлях Меча… на жаль. І хай буде милостивий до вас гордий Масуд‑зброяр, нещасні Звитяжці, що побували у власному минулому!..
– Спасибі, – ледве чутно прошептав Сай. – Ні, Єдинороже, це й справді не ти… ти злий, а цей… цей добрий. Він мене розуміє…
«Ось бачиш, – засміявся Єдиноріг глибоко всередині мене, – Чен Анкор, улюбленець заблудлих Звитяжців. І його лютий меч…»
– Скільки вас залишилося? – запитав Єдиноріг у Сая, не чекаючи мене.
– Шестеро. Якщо мене рахувати. Шість Звитяжців і п’ять Придат… е‑е‑е… п’ять людей. А навіщо вам це? Щоб ловити простіше було, так?! Чи перебити поодинці?!.
Відчувалося, що Сай огризається радше для годиться, сам не дуже вірячи у власні слова.
– Знати хочемо, щоб тебе іржа заїла! – брязнув Дзютте. – Робити щось треба! Бо й справді Шулма сюди наскочить, а ми тут усі, так би мовити, гостинні… або ми з вашою допомогою гостинність свою так розпанахаємо, що самі, не чекаючи, у Шулму заявимося, кінці світу з кінцями зводити! Думати, думати треба!.. І вам думати, і нам, і всім…
…Сай боявся. Боявся повірити. Але в нього не було вибору. По‑перше, він утомився від самотності й жагуче бажав знову стати своїм, одним із співтовариства; мало того – Саєві дуже подобався Кос. Втрата Придатка – щоб зайвий раз не плутатися, я вирішив прийняти це слово без образ і дурниць – отож, втрата Придатка, самі розумієте, неабияка річ.
А по‑друге, якщо ми все ж ошуканці й негідники, то на другому плані міркувань Сая різко виникав образ довготелесого немитого Придатка в полотняних штанах, який вантажив на гарбу за допомогою Сая Другого – що б ви думали? – ось‑ось, саме це й вантажив…
І Сай, як казали Кабірські вартові‑айяри, розколовся. Схоже, він і сам давно мріяв цим із кимось поділитися.
Утім, знав він не надто багато.
Розповідь Сая про його перебування в Шулмі майже дослівно повторювала долю Но‑дачі, розказану Єдинорогові покійним Дитячим Учителем, або долю Асахіро Лі, Придатка Но‑дачі, розказану мені покійним Друдлом – як собі хочете, бо не в цьому справа.
Аж ніяк не в цьому.
А ось після їхньої втечі з Шулми…
Дев’ятеро їх залишилося. Дев’ять Звитяжців і сім Придатків. Тих, що зуміли прийти в Шулму й утекти з Шулми, залишивши там частину свого життя й частину чужої смерті; дев’ятеро Звитяжців і семеро людей, які двічі пройшли Кулхан…
Мало їх було. Дуже мало.
Так і сиділа ця дрібка на кордоні Мейланя, перед відкритими дорогами в Кабір, Дурбан, Лоулез, Харзу – і за спинами їх незримо залишалася Шулма з її Джамухою Восьмируким і прямим коротким Чинкуедою, Звитяжцем‑убивцею не з примусу, а з покликання. І ще там були шулмуси, що в захваті від Джамухи, і Дикі Леза шулмусів.
Дев’ять Звитяжців і сім Придатків уже знали, що це таке. І ще вони знали, що справа їх неминуча й безнадійна. І страшна вона, їхня майбутня справа. Страшна саме своєю неминучістю й безнадійністю. Але іншого виходу в них не було. Або був – але вони не змогли його знайти.
Вони розділилися. Но‑дачі, Шото і три Саї пішли в Кабір. Майже пряма й гостра до божевілля шабля Кунда Вонґ, а також її супутник, дуже молодий і дуже впертий дворучний Клейм (чомусь своє повне ім’я – Клеймора – він вважав жіночним і тому не любив) рушили в Харзу.
Як я зрозумів, саме Кунда Вонґ або Клейм убили друга Емраха іт‑Башшара, колишнього Придатка Пояса Пустелі.
Дволеза сокира з родини Лаброс, повного імені або прізвиська якої Сай не запам’ятав, і відчайдушний Акінак Джанґ повернули на захід, мимо Хаффи до Оразму, маючи намір досягти Лоулеза.
Це були лише приблизні маршрути, які кожен міг змінити за потреби.
Вони домовилися зустрітися в Мейлані за півроку – ті, хто переживе ці півроку. А те, що сталося незабаром у Кабірі, ми – Дзютте, Єдиноріг і я – уже й так знали, і Сай лише додав кілька незначних деталей до загальної картини. Потім, за словами Сая, Но‑дачі вирушив перший у Мейлань, а три Саї й Шото… загалом, зрозуміло.
Власне, це все, що зміг розповісти нам Сай Другий.
Небагато.
Тепер, щоправда, ми точно знали інших. І час зустрічі. І місце зустрічі.
Мейлань.
…Я сидів і мовчав, осмислюючи почуте й міркуючи, яку користь можна мати з отриманого знання. Єдиноріг, Уламок і Сай Другий теж мовчали. І тут…
І тут хтось заговорив.
Спочатку я навіть не одразу зрозумів, хто, але після першого подиву до мене дійшло, що це не хто інший, як есток Заррахід.
Мій дворецький.
Себто – меч мого дворецького.
А точніше – дворецький мого меча й меч мого дворецького.
А ще точніше – колишній дворецький… і так далі.
– Але ж ви й молодці! – захоплено мовив Заррахід, востаннє брязнувши об зерцало лат. Лиск столичних манер чомусь геть злетів з естока. Я ще подумав, що така зміна взагалі неможлива, якщо порівняти наших дворецьких до й після звільнення – але чи мені казати про неможливе…
– Але ви й молодці! Це ж треба було так йому набалдашник заморочити! А він вам усе й виклав!.. Дуже хвацько!
Ледве я зрозумів, що практичний есток переконаний, начебто весь цей час хитрий Єдиноріг не своїм голосом дурив легковірного Сая, як іще один голос ледь остаточно не звів мене з розуму.
– Може, за лікарем збігати? – поцікавився цей голос. – Із ким це ти розмовляєш, Чене? Вухатий демон У привидівся?
– Я? З ким це я розмовляю? – це було перше, що спало мені на думку.
– Ось про це я тебе й запитую! Сидиш тут уже цілу годину й мариш із розплющеними очима… Бурмочеш про якихось Звитяжців, як ти їм навіщось свою залізну руку простягаєш від імені людства!.. І таке інше. Я, звичайно, розумію – вночі мало спав, бабця ця шкодлива… То по лікаря йти чи вже не треба?
Ось тобі й маєш! Виявляється, спілкуючись із Звитяжцями, я дещо промовляв уголос. І співчутливий ан‑Танья вирішив, що у мене не все гаразд із головою… Втім, ще недавно я й сам би так вирішив.
Здається, знову доведеться переконувати. Причому обох одночасно. Та ще парочка – Кос із Заррахідом… такі довірливі.
І я заговорив, важко зітхнувши. Уголос – для ан‑Таньї; і через Єдинорога – для Заррахіда. Я часто запинався, намагаючись говорити то поперемінно, то одразу для обох; дуже хотілося роздвоїтися. Може, випити жбан‑другий і глянути в дзеркало – а раптом роздвоюся?
Чого на світі не буває!
Звучала наша розмова приблизно так…
– Косе, не треба лікаря. З головою у мене все гаразд. І те, що ти чув – не марення. Я справді розмовляв із Звитяжцями. Хто це такі? Це наша зброя…
(– Ні, Заррахіде, це не Єдиноріг. Вірніше, не лише Єдиноріг. І взагалі – завий ґарду мотузочкою й слухай, не перебиваючи, коли з тобою люди говорять! Лю‑ди! Хто‑такі? Та… Придатки ваші…)
– Ні, кажу, лікаря не треба! Так, і твій есток – теж! І нічого на мене так співчутливо дивитися! Ой, даремно я тебе звільнив, даремно… так би просто наказав – і ти б повірив!..
(– Тьху ти прорва, легше трьох Саїв переконати, ніж одного такого недокованого естока… і не треба починати балачки про кузню, де можна без турбот підлікуватися! Нікому твоя кузня…)
– Ще б пак! – втрутився Уламок. – А все тому, що він тупий!
– Це я тупий? – обурився Заррахід. – Це ти тупий!
– А ось і ні! – зрадів Уламок. – Я з першого разу зрозумів. А ти – ні! То ж всі ви тут тупіші від мене! Крім, хіба, Єдинорога. Він такий самий. Як я. Гострий!..
– …та ні, Косе, не пив я тайкома! Разом же чай цмулили! Ох, у священну водойму тебе! – не пив, кажу! Мені, щоб до видінь допитися, сам знаєш, скільки треба! Щоправда, менше, ніж Кобланові – тому взагалі… гаразд, не про те мова. Живі вони, кажу тобі, живі, хоч і залізні! Дався тобі цей лікар!..
(– Гей, Зарре, це я, Чен! Та чхав я на те, що ти не віриш… я й сам уже нічому не вірю. Ти знаєш, твій Кос і справді – Придаток! Може, я тобі іншого знайду, не такого впертюха… Не хочеш? Як хочеш…)
– Не віриш, Косе‑упертюху?! То я зараз тобі доведу!
(– Заррахіде, а ось він каже, що ти – залізо! Так, і все. Правильно, я б теж образився. Слухай, а ти про Коса щось таке знаєш, чого ніхто більше не знає? Ні, про його дідуся не треба, кажи про Коса… ага, згодиться… так… справді?! Тобою й лупцював?! Молодець, Зарре, так їх, Придатків цих недовірливих!..)
– Ось ти, Косе, пам’ятаєш, як у дитинстві, років так у вісім, ти мало естока свого не зламав?! А я ось, як бачиш, знаю… нічого, що мене тоді на світі не було? Мені твій есток і розповів! Ти ще загнав Заррахіда у щілину в кам’яному паркані, витягти не міг і півгодини ридав на весь двір, доки батько твій не прийшов і по попі тобі не надавав! Твоїм‑таки естоком. Плазом…
(– Чуєш, Зарре, а який Придаток був кращий – Кос наш, батько його чи дід? Та розумію, що залежно в чому… Це добре, що Кос. Ах, він на діда схожий!.. ось і я було вирішив, що на діда, лише на мого. Ти пам’ятаєш, як він у дворі вночі із Саєм у лівій руці стрибав? Звісно, пам’ятаєш… кажеш, що інакше незручно було б… гаразд, про це опісля…)
– То що, Косе, з’їв?!. Може, лікаря покликати?!
– Киньте мене у священну водойму! – тільки й зміг вимовити вражений Кос.
І з непідробним страхом глянув на власний меч.
Останнім невіруючим у нашому товаристві виявився Заррахід. Його переконували вже всі разом. До цієї справи приєднався навіть новопосвячений Сай Другий, а Кос – дослухавши історію Сая в моєму вільному переказі – загорівся до Сая непереборним співчуттям і повідомив через Мене‑Єдинорога своєму непохитному естокові кілька таких інтимних подробиць їхнього спільного життя, що впертий Заррахід миттю відмовився від ідеї іржавих ґард і мізків, усвідомивши, що ніхто з нього насміхатися не збирається.
Хоча ми власне й сміялися. Особливо Уламок, чиї в’їдливі зауваження відіграли не останню роль у справі прилучення Заррахіда.
Правду кажучи, нелегка ця справа – переконати хоч людину, а хоч Звитяжця у чомусь, у що він затято не хоче вірити. Особливо якщо всі використають тебе як перекладача, а ти ще волієш і від себе кілька слів вставити. Добре шулмусам – у них, кажуть, зброя безмозка…
Зрештою я від них утік – вечеряти, оскільки обід ми давно пропустили – а Кос незабаром приєднався до мене, залишивши Заррахіда з його побратимами‑Звитяжцями. У нього (у Коса, а не в Заррахіда) голова йшла обертом, і він під час вечері ґрунтовно прикладався до глечика, щоб відновити душевну рівновагу. У мене в мозку теж безупинно бриніли, перебиваючи один одного, голоси Звитяжців, тому з глечиком я не відставав від ан‑Таньї, тож у висліді в нас голови знову пішли обертом, але вже зовсім з іншої причини.
І ми повернулися в келію, щоб продовжити розмову, упали на ліжка й заснули.
По моєму, Кос не людина.
По моєму, він далекий родич бога виноградної лози, червононосого Юя. Або близький родич. Або навіть сам Юй. Принаймні похмілля в нього не буває ніколи. Я ще тільки заледве розліплював праве око, а Кос за цей час устиг умитися, одягтися, поголитися, сходити поснідати, і тепер метався по кімнаті, пританцьовуючи й розмахуючи руками.
– Вставайте, Вищий Чене! – наспівував Кос, як у старі добрі часи.
– Вставайте й радійте життю! Я ось, приміром, радію, і господар цього свинарника, теж, мабуть, радіє, оскільки здер з мене зайвих півтора динара! Гаразд, річ того варта!.. і яка річ!
Я скосив на ан‑Танью недорозтулене праве око й виявив у нього в руках щось зелене й блискуче, що скидалося на мішанець плаща з халатом.
– Що це, Косе? – просипів я.
– Це справжня оразмська марлотта! – повчальним тоном повідомив Кос. – З тебе півтора динара за одежину й два динари за послуги… Таку чудову марлотту навіть у Кабірі дістати непросто, і це навіть образливо, що носити її буде такий Придаток, як ти! Вставай, вставай, нічого на мене зиркати…
Я потягнувся й зачепив Єдинорога, що лежав упоперек ліжка.
Він був без піхов.
– Хто там репетує? – невдоволено продзвенів із кутка Уламок. – Заррахіде, скажи своєму Придаткові, щоб замовкнув!
– Сам ти Придаток! – образливо заявив есток. – Уламок незагострений! Це ж цей… Кос ан‑Танья, людина. Моя особиста людина. Зрозумів?
– Зрозумів, – оторопіло брякнув Дзю й замовк.
…А години за дві ми виїжджали з караван‑сараю. Я поверх лат одягнув новеньку марлотту, зелену, як молоде листя – це все‑таки виявився плащ із капюшоном, подобою відкидних рукавів і хитромудрими застібками на грудях, так що застебнувшись і накинувши капюшон (або обмотавши шолом тканиною, перетворивши його на тюрбан), я одразу ж перетворювався на звичайнісінького подорожанина, перестаючи привертати до себе увагу.
Це було дуже доречно. А два динари за послуги Кос не взяв.
Один – узяв.
Звитяжці теж трохи притихли й тепер не лізли в розмову всі одразу, перебиваючи один одного – та і я вже, мушу сказати, почав потроху звикати до подвійного спілкування.
Утім, їхати стало значно веселіше – хоч як, а нас тепер було шестеро.
Діставшись до Хаффи без пригод і не заїжджаючи в місто, ми круто повернули на північний схід і ще за день приєдналися до каравану фарузьких купців, що йшов у Мейлань.
«Мей‑лань! – бряжчали об дорогу копита мого коня. – Мей‑лань, мей‑лань, мей‑лань, мей …»
Частина V
Звитяжці й люди
Не має часу старенький меч на п’ять щоденних молитв,
Готовий пролить де завгодно кров, жадає великих битв.
У розпалі бою ти цим мечем ворожих левів штрикни –
Не меч відскочить від їх броні – самі відскочать вони.
Про блискавки в небі забути велить блискавка у руці,
І довго просочена кров’ю земля не кликатиме дощів…
Абу‑т‑Таїб аль‑Мутанаббі
Розділ 13
…Спресовані в єдиний моноліт сірі кам’яні блоки древніх стін повільно наближалися, одночасно проступаючи перед нами – і в моїй пам’яті. Ці дві картини накладалися одна на одну, майже збігаючись. Схоже, всесильний час, намагаючись гризти ці стіни, поламав собі зуби.
Але не заспокоївся. Адже в остаточному підсумку останній удар завжди залишається за ним, за часом…
Коні грузнули в пухкому піску – слідом за нами чимало вершників звернули із бруківки, щоб вибратися на пологий пагорб і з його вершини помилуватися твердинею Мейланя. Звитяжці весело перемовлялися, права рука Чена лежала на моєму руків’ї (це вже стало для нас звичкою), і я міг чути розмови караванників‑людей, які обговорювали чесноти і вади нашого караван‑баші – сухого жилавого Придатка, за спиною якого вічно бовтався короткий і неговіркий спис Рохин – а також раділи закінченню тривалого, хоча й не надто обтяжливого шляху.
Я слухав їх усіх упівлеза й ніяк не міг змусити себе повірити в те, що переді мною справді Мейлань. Моя батьківщина. Нехай кували мене у Верхньому Веї – однаково це моя батьківщина.
Яку я не бачив добру сотню років.
А також це батьківщина Ченових предків, Анкорів Вейських, спадкоємних ванів Мейланя.
Яку Чен не бачив узагалі ніколи.
Дорога, що проходила приблизно за сорок випадів від підніжжя пагорба, впиралася в головну браму міста, іменовану Шульхара – «Начало начал».
Це я пам’ятав.
Стародавня брама, окута потемнілою від часу міддю, була розчинена навстіж, і в проймі Шульхари, де могли проїхати в ряд дев’ять‑десять вершників, виднілася неабияка юрба тих, хто зустрічав караван. Блищали на сонці наконечники збуджених тризубців, списів і алебард, у Чена рябіло в очах від різнобарв’я святкових одеж і парадних піхов; де‑не‑де розмахували прапорами, і на них нерозбірливо виднілися якісь ієрогліфи, але прочитати їх із такої відстані не вдавалося.
Це було дуже красиво. Щоправда, я чомусь не міг пригадати, щоб у Мейлані так зустрічали каравани. Може, за тривалий час моєї відсутності звичаї змінилися? Або каравани стали великою рідкістю? Дивно, однак…
Чен теж був трохи здивований, але менше, ніж я – у Мейлані він ніколи не був і вирішив, що все це юрмище є невідомою йому місцевою традицією. Коли ж я повідомив Ченові, що це не так (принаймні сто років тому було не так), Чен задумався й злегка притримав баского коня.
За мить Кос із Заррахідом і Саєм Другим порівнялися з нами.
– Скажу, що мені подобається така зустріч! – самовдоволено усміхнувся ан‑Танья. – Одразу відчувається щиросердість і весела вдача тутешнього народу!..
– Мені, загалом, теж, але чомусь не хочеться лізти в отаку товкотнечу, – відповів Чен, і я з ним повністю погодився.
Зате Сай не погодився.
– А чому ж? – обурився він, щойно я переклав розмову людей мовою Звитяжців. – Мені ці караванники аж по набалдашник набридли! А там хоч розмаїтість… Он, біля правої стулки брами – дуже навіть пристойна шабля! Погляньте, який крутий вигин!
– Шабля, звичайно, гарна, – тоном знавця підтримав його Уламок. – Хоча це, мабуть, єдине, у чому я схвалюю смак Вилорогого, але я й сам не проти опинитися ближче…
– А я – проти! – продзвенів раптом есток, який досі мовчав. – Єдинороже, забирай‑но звідси Чена і скажи йому, щоб забрав і мого… Коса, та й усіх нас! А якщо кому свербить в юрбі поштовхатися – непомітно в’їдемо в місто крізь іншу браму, підберемося ззаду й спершу з’ясуємо, чого це такий прийом! Домовилися? Бо в тісняві й загубитися легко…
Чен сумлінно виклав Заррахідову думку ан‑Таньї, той покосився на чорну кручену ґарду естока і, зрештою, згідно кивнув. Дзю заявив, що він раптом полюбив тишу і спокій – то ж незадоволеним залишився тільки Сай, але оскільки він виявився в меншості, протестувати не став.
Здається, Дзю навіть трохи засмутився з цього.
Караван тим часом пішов уперед, закривши нас від натовпу величезною хмарою пилу. Я напружив пам’ять і згадав, що уздовж північно‑західних стін міста тягнеться окружна дорога, і за півфарсангу від Шульхари мусять бути наступні брама.
Ще не забув, виявляється…
І ми звернули ліворуч, поступово віддаляючись від юрби біля «Начала начал».