 |
|
Втілення Жовтого бога 14 страница
Західна брама – значно скромніша й навіть немов трохи похила – теж була відчинена, але замість юрби з прапорами тут ліниво нудьгували четверо вартових‑алебард Юе, а четверо вартових‑людей так само ліниво грали в кості, сидячи на піску біля брами.
Коли ми під’їхали, ніхто навіть не поворухнувся.
– Товар везете? – про око запитала крайня праворуч алебарда, хоча з нашої поклажі було добре видно, що ніякого товару ми не веземо.
Чен зняв руку з мене, і я із чистою совістю розпочав розмову із Звитяжцями, залишивши людей на піклування Чена й Коса.
– Ні, – коротко й владно відрізав я.
– Юе Тахіро, – подумавши, про всяк випадок назвалася алебарда. – Старшина варти. Звідки їдете?
– З Кабіра, – не знижуючи тону, відповів я. Вартові були молоді, мене пам’ятати не могли, але про всяк випадок я не став називати їм навіть свого безособового родового імені.
І без видно. А запитають – назву.
Можливо.
– Із Кабіра? – щиро здивувалася Юе Тахіро. – А чому ж не крізь Шульхару в’їжджаєте?
– Суєти не любимо, – раптом заявив Заррахід таким командирським голосом, аж Тахіро мимоволі виструнчилася й перестала задумливо похитувати волосяним бунчуком. – І без нас караван зустрінуть. Ще питання є?
Друга алебарда, що стояла поруч із Юе Тахіро, обперлася об плече Придатка – поголеного вартового, який витирав спітнілу голову смугастою хустинкою.
– Це не караван зустрічають, – повчально завважила вона. – Караван собі й караван, чого його зустрічати… Це зустрічають самого Мейланьського Єдинорога і його залізного Придатка, Чена в Рукавиці!
– А нас за жеребом сюди поставили, – додала Юе Тахіро. – Нудота… Раз у житті була можливість на живу легенду глянути – і не судилося!
Я подумав, що Чен доречно обмотав зранку шолом шматком шовку, так що вийшов тюрбан із блискучим верхом – а марлотта, куплена завбачливим Косом, і без того непогано приховувала лати. Хіба що рука… вірніше, обидві руки в латних рукавицях. Але на руки Чена ніхто поки що не звертав особливої уваги.
А звісно… вони ж чекали залізного велетня з іклами із суцільних Єдинорогів – а тут звичайні Звитяжці, звичайні Придатки…
– Усе? – одночасно поцікавилися я й Заррахід. – Тоді бажаємо приємної служби!
Четвірка Юе у відповідь махнула бунчуками, Чен жбурнув голеному вартовому жменю монет – гроші були Кабірського карбування, але голений спритно й з видимим задоволенням піймав їх на льоту, якимсь дивом не впустивши жодної – і ми в’їхали в Мейлань.
Тихо‑тихо.
Навіть Уламок поводився цілком пристойно.
…Я поглядав довкола і мовчки радів. Багатоярусна пагода з різьбленим ажуром перекриттів, рівна брущатка, фонтан у формі стрибучої риби, храм Небесного Молота на майдані… он за тією крамницею жила родина Прямих мечів Цзянь Тайшень, із чиїми нащадками я років зо два вчився у суворого й буркотливого Пуддхи, що мав поперечне руків’я і замість ґарди – щось на кшталт нинішнього Ченового наруча. Скільки років минуло, скільки Придатків померло (сподіваюся, своєю смертю!) – мабуть, правнуки їх тепер тут живуть, а буркотливий Пуддха наставляє нових Звитяжців…
Із усіх нас Мейлань непогано знав лише я – якщо це можна було назвати непогано, бо прожив я тут утричі менше, ніж у Кабірі. Чен і Кос могли лише розглядатися довкола, згоряючи від цікавості; Сай був тут півроку тому, але проїздом із Шулми в Кабір, і майже нічого не запам’ятав; Уламок, якщо вірити йому, відвідував Мейлань так давно, що відтоді не змінилися хіба міські стіни (я подумав, що Дзю тоді ніяк не менше п’ятисот років, якщо не більше)…
Заррахід мовчав і вдавав, що Мейлань його зовсім не цікавить, але з ним і так усе було зрозуміло.
– Куди тепер? – поцікавився Сай після чергового повороту.
– У родинну садибу Вищих Дан Ґ’єнів Вейской галузі, – відповів Я‑Чен, коли залізні пальці торкнулися руків’я. – Або, якщо завгодно, у дім наслідних ванів Мейланя Анкорів Вейських. Цікаво, там усе, як було?
І за півгодини я відповів сам собі – так, усе, як було.
Садиба за минулі десятиліття змінилася мало. Усе та ж невисока, відверто символічна кам’яна огорожа із чавунними вістрями по краях; знайомі візерунчасті брама, що ведуть у тінистий сад, де серед насаджених у добре продуманому безладі дерев і кущів вилися посипані білим піском доріжки. Вони вели до літніх павільйонів і парадної зали, обабіч якої розташовувалися флігелі й надвірні будівлі різного призначення. У лівому флігелі, як я пам’ятав, жили Малі Звитяжці дому і їхні Придатки; далі була кругла альтанка на березі ставка.
За ставком починалася галерея, що вела до ще однієї двоповерхової будови – на другому поверсі якої сто років тому жив молодий і гарячий Єдиноріг, і майбутнє було світле й безхмарне, а минуле – коротке й радісне.
Вся садиба утримувалася в зразковому порядку, що було мені дуже приємно. Втім, Заррахід одразу завважив… гаразд, не будемо повторювати, що саме завважив уїдливий екс‑дворецький, але половину гарного настрою як вітром здуло.
Біля зовнішніх воріт відпочивав молодий Придаток у довгополому халаті зі стоячим коміром. Ні мене, ні Чена, ні тим паче інших він знати ніяк не міг, але поруч із ним…
Корячись нечутному закликові, Чен швидко зсунув мене собі за спину й зверху прикрив краєм марлотти. Руку з мого руків’я він не зняв, так що я чудово чув за двох, залишаючись непоміченим.
Справа в тому, що поруч із молодим Придатком блищала на сонці стара дворучна сокира Ляо Дафу – наш постійна брамниця, і вона впізнала б мене з першого погляду.
Із‑під марлотти я бачив, як достойний Ляо церемонно привітав гостей – ось хто мусив сподобатися Заррахіду! – а брамниця‑людина голосно запитав, злякавши з огорожі зграю голубів:
– Хто ви, шляхетні добродії, і в якій справі?
Цим звертанням він учергове підлестив марнолюбному Косові й викликав легку усмішку на Ченових губах.
Хоча я подумав, що Косове марнославство – та й багато чого іншого – швидше за все, напускне…
– А скажи‑но нам, люб’язний, – ввічливо почав ан‑Танья, – чи це садиба Анкорів Вейських, ванів Мейланя?
– Саме так, – кліпнув брамник.
– Саме так, – блиснула сокира Ляо, коли Заррахід повторив Косове запитання слово в слово і з тими ж інтонаціям, хоча не міг його чути.
Я хихикнув під марлоттою і негайно замовк, оглядаючи внутрішній двір. Там стояли численні столи, біля ставка на рожнах смажилися бичачі туші, і взагалі всюди панували суєта й гамір.
Поза всякими сумнівами, готувалися до великого свята.
– І все ж, шляхетні панове, хто ви? – наполегливо повторили запитання Ляо і його Придаток.
– А ми, власне, – з гідністю відповів Кос, випинаючи своє і без того чимале підборіддя, – Чен Анкор Вейський і його дворецький Кос ан‑Танья!
«Але ж я звільнив цього пройдисвіта!» – подумав Чен, проте вголос нічого не сказав.
– Ми ж вас, Вищий Чене, і чекаємо! – простодушно випалив брамник‑людина, стаючи перед Косом навитяжку.
Я ще подумав, що Ляо, яка не квапилася виструнчуватись, вибрала собі тупуватого Придатка – сама сокира, побачивши мене або будь‑якого іншого Вищого, ніколи не переплутала б дворецького з паном.
А може, це я так, через дурнувату гордість, і той же Заррахід має вигляд значно імпозантніший від мене…
– Це він – Вищий Чен, – знехотя повідомив ан‑Танья брамникові, киваючи в наш бік.
Придаток недовірливо зміряв поглядом Ченову постать – але тут Чен відкинув марлотту й зсунув мене на належне місце. Погляд Придатка вперся в праву Ченову руку, а сокира Ляо – вона не брала участі в розмові людей і насторожено поглядала то на Заррахіда, то на Дзю й Сая – миттєво упізнала мене.
Ось що таке виучка! Ляо із захопленим свистом віддала мені урочистий салют, на який лише була здатна, її Придаток виструнчився тепер уже перед Ченом, а я якийсь час просто насолоджувався справленим враженням.
– Із приїздом, Вищий Дан Ґ’єне! – відрапортувала Ляо. – А ваш родич, Ковзкий Перст, пішов зранку до Шульхари вас зустрічати. Напевно, він скоро повернеться…
– Напевно, – пролунало за нами. – І навіть точно. Привіт, Єдинороже!
Один із двох почутих мною голосів належав Звитяжцеві – добре знайомому мені старшому родичеві‑близнюкові Дан Ґ’єну на прізвисько Ковзкий Перст, старійшині й членові Ради Вищих, який колись навіть подумував жити зі мною разом, ведучи Бесіди парно й використовуючи одного на двох Придатка – та життя якось не склалося, й за його ж наказом я покинув Мейлань.
Інший голос був голосом людини – чоловіка одних років із Косом, що сидів на сумирній рябій кобилі. Ясна річ, це й був Лян Анкор‑Кун, Придаток Ковзкого Перста й Ченів родич; лише слова «Привіт, Єдинороже!» вимовив не він, а Ковзкий Перст, оскільки Лян Чена в обличчя знати не міг, як і мене – хоча мене в обличчя знати не можна взагалі, через відсутність обличчя.
А ось Лян обличчя мав. Смагляве, з пронизливими очами, і усмішка на цьому обличчі здавалася приклеєною. Щоправда, приклеєною акуратно… і це поєднання суворості й привітності навіть якось притягало до себе.
– Вітаю родича Чена, – статечно мовив Лян і приклав ліву руку до серця.
Дивився він саме на нас, а не на ан‑Танью. Здогадливий, одначе…
Чен у відповідь підняв праву руку – і я зміг у свою чергу привітати Ковзкого Перста, не відволікаючись на людей.
– Маєш чудовий вигляд, Єдинороже, – сліпуче усміхаючись, мовив Ковзкий Перст, коли із церемоніями було покінчено. – Одного не зрозумію – як же це ти умудрився повз нас проскочити? Ми весь караван старанно прочесали…
– А хіба в Мейлані немає інших воріт, крім Шульхари? – у свою чергу запитав я. – Ти краще відповідай мені, звідки ви довідалися, що я взагалі приїжджаю, причому саме сьогодні? До того ж – на честь чого така пишна зустріч?!
Це запитання цікавило нас усіх, і навіть Уламок мовчав, не заважаючи розмові двох родичів, що давно не бачилися.
– Та ми вже тиждень до воріт їздимо, – засміявся Ковзкий Перст. – Усі плітки один одному разів по десять переказали, вас чекаючи! Ти мені потім неодмінно роз’ясниш особисто, що з усього цього правда, а що – ні… А сьогодні не лише я з друзями – півміста до Шульхари вийшло, бо гонець із Фарра обігнав вас майже на добу й повідомив усім, що бачив у фарузькому каравані героя Кабіра, Вищого Мейланя, зірку роду Дан Ґ’єнів і найзнанішого Звитяжця у всьому еміраті. Тебе, себто!.. Герой повертається додому після вікової відсутності – і як накажете його зустрічати?!
Він лунко розреготався й раптом спохопився.
– А чого ж це я вас перед брамою тримаю? Прошу!
Ковзкий Перст махнув сокирі Ляо, і Придаток останньої з усіх ніг кинувся відчиняти браму.
– Ти б супутників своїх назвав! – шепнув мені мій родич, коли ми вже в’їжджали в садибу крізь сад до літніх павільйонів.
– Вибач! – спохопився я. – Панове, перед вами, як ви вже здогадалися, старійшина Ради Вищих Мейланя і мій родич Ковзкий Перст! А це Дзютте Уламок, придворний клинок Шешеза фарр‑ла‑Кабіра і наймудріший блазень емірату…
– Мусить же хоч хтось бути мудрий, коли навколо суцільні… Звитяжці, – ніби собі під ніс, але так, щоб усі почули, заявив Уламок.
– Ось, будь ласка! – з удаваною досадою я легенько плеснув коня по крупу. – Що я казав?! гаразд… а це шановний усіма в Кабірі есток Заррахід, мій…
– Його дворецький, – коротко закінчив за мене Заррахід.
Я вирішив не загострювати уваги на цій слизькій темі.
– І нарешті – Сай Другий, мій добровільний супутник, доволі вправний у Бесідах…
Сай, цього разу не вловивши іронії, поважно і разом із тим шанобливо кивнув.
– Сказав би я, у чому він доволі вправний, – пробурчав Дзю, проте обмежився цим і більше нічого не додав.
Тим часом ми проминули павільйони й зупинилися в парадній залі.
– Ти не заперечуєш, якщо я на якийсь час зупинюся в тебе? – запитав я в Ковзкого Перста, наперед певний у його згоді.
– Заперечую! – несподівано відповів Перст, що мене страшенно здивувало. – Ти цілком можеш зупинитися в себе.
– У себе?
– Аякже! Тут. Адже це твоя садиба! Ти справді нічого не розумієш чи просто вдаєш?! Це Вейський маєток, – а ти запитуєш у мене дозволу в ньому зупинитися!..
А й справді! Я зовсім не подумав… та мало що могло тут протягом минулого століття змінитися! Хоча, дивлячись на садибу, можна було вважати, що в Мейлані час стоїть або навіть лежить і міцно спить.
І взагалі – я виїхав звідси молодиком, якого більше цікавило вміння вести Бесіди, ніж уміння розбиратися в спадкових правах.
– А ти? – трохи розгублено запитав я.
– А в мене свій дім є. По сусідству. В одному кварталі з твоїм двоюрідним братиком і моїм дорогоцінним небожем Да‑дао‑шу. Великий Да, повернувшись минулого літа з Кабіра, так і оселився там… Одне слово, будемо один до одного в гості ходити.
– Прошу вибачення, Вищі, – втрутився в розмову Заррахід, – але, наскільки я зрозумів, ця садиба – майно Вищого Дан Ґ’єна, відомого як Мейланьський Єдиноріг?
Чомусь погано в нього виходило тепер зображувати дворецького… раніше він ніколи б не втрутився у розмову без попереднього дозволу.
– Так, звісно, – з гідністю схилив руків’я Ковкний Перст.
– У такому разі я як дворецький і управитель справами хотів би негайно взятися до своїх обов’язків. Чи не могли б ви виділити мені когось, хто зумів би якнайшвидше ввести мене в курс справ?
– Звісно… Але навіщо такий поспіх? Почувайтеся гостем а після закінчення свята…
– Я всерйоз побоююся, Вищий, не дочекатися не лише закінчення, але й початку свята! – нахабно перебив мого родича есток, а я ледве стримувався, щоб не засміятися. – Вибачте мене за зухвалість, але таких зателепкуваних Малих, яких я бачу тут, у Кабірі й на поріг дому не пустять! Отож – дозвольте взятися до справ?
Здивований таким натиском з боку мого, так би мовити, дворецького, Ковзкий Перст особисто рушив вводити Заррахіда в курс справ, що було з його боку верхом поваги, – і ми з Ченом і Дзю на кілька хвилин залишилися самі.
Чен одразу ж опустив латну рукавицю на моє руків’я.
– Молодець Зарра! – щиро захопився Уламок. – Моя школа! Хвацько він цього Слизького Пальця вгриз!..
– Кого‑кого?!
– Слизького Пальця! Чи як його там?..
Слуга‑людина, що пробігав мимо, глянув, як Чен регоче, нишком знизав плечима й побіг далі…
Ченові‑Мені знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що розмова Чена з Ляном Анкором‑Куном майже точно повторювала мою розмову з Ковзким Перстом – із тією лише різницею, що Ченові й Ляну спершу довелося познайомитись, і спільних спогадів у них не було.
Ага! Кос хоч і назвався дворецьким, але встиг шепнути Ченові, що це все так, для підняття Ченового престижу, а взагалі він, Кос ан‑Танья, не такий дурний, щоб лізти двічі в одну й ту ж петлю, і на службу до такого безвідповідального господаря повертатися не збирається. Ні за яку платню. Яка йому, Косові ан‑Таньї, від сьогоднішнього дня мусить сплачуватися щомісячно, можна в місцевих грошових одиницях.
Утім, платня платнею, а Кос із Заррахідом так взялися за діло, що садиба миттю почала нагадувати забутий на жаровні чайничок із вином, і коли години за три почали збиратися гості – все було готове. І навіть більше ніж готове.
Ковзкий Перст лише дивувався.
– А ти й справді – герой! – захоплено бряжчав він. – Роздобути такого дворецького…
– Місця знати треба! – замість мене відповів Дзю. – Де Заррахіди водяться! Так, не заздрю я вашим ледарям – він їх прудко до клинка прибере… І, певно, не лише їх.
Здається, Перст не зрозумів натяку – і добре, що не зрозумів!
…А ще за півгодини я вже відпочивав у збройовому кутку одного з павільйонів, розлігшись на дуже зручній двоярусній підставці – це була моя перша підставка, виточена одразу після мого народження з мореного горіха – а навколо мене перемовлялися гості, Дзю потішав усіх, беззлісно перелаюючись із Саєм, і біля східної стіни Придаток, щойно увійшовши, розміщав мого двоюрідного брата Да‑дао‑шу.
– Вітаю, Великий Да! – гукнув йому я. – Шешез велів тобі привіт передати – ото я й передаю!..
– Привіт хоч великий? – усміхнувся Да‑дао‑шу, хитнувши волосяним хвостом.
– Та не менший від тебе!
– Тоді нормально… Чуєш, Єдинороже, а яким це вітром тебе в рідні краї занесло?
– Попутним, Да, попутним… і в справах, і в гості, і так просто, – ухилився я від прямої відповіді, тим паче, що хоч у розмові, хоч у Бесіді з Великим Да мені залишалося лише ухилятися й чекати свого часу.
– Вік уже вдома не був.
– Ох, здається мені, що ти нам іржу на клинки наводиш, – без натяків заявив Кханда В’ячасена, що висів навпроти.
Кханда, як і Ковзкий Перст, числився старійшиною і членом тієї ж таки Ради Вищих Мейланя, що відправила мене свого часу в заслання. Сам Кханда був прямим і широким Звитяжцем з двосічним клинком і простим, але покритим найтоншим різьбленням, кістяним руків’ям.
Крім нього й Ковзкого Перста, більше ніхто зі старійшин і членів Ради до мене в гості не з’явився.
Як з’ясувалося пізніше, я де в чому помилявся.
– Ми чули, – продовжив Кханда, – що якісь покидьки весь емірат розбурхали! Начебто в Кабірі – і не лише в столиці – й Звитяжців убивали, і Придатків псували… остання це річ – Придатків псувати! А про Звитяжців я вже й не кажу…
Сай, що лежав біля мене, хотів було обуритися.
– Тихо! – дзвінким шепотом обірвав я його. – Мовчи!
– Мовчу, – несподівано покірно погодився Сай. – Але чого ж це він людей Придатками називає?! Ти ж сам казав…
Тут уже мені довелося замовкнути. Останнім часом Сай усе швидше ставав правильним. І не настільки, щоб набриднути, а до міри. Молодець. Перековується.
– Було таке, – відповів я Кханді, розуміючи, що жодними словами не зможу йому передати той жах, що діявся в Кабірі.
Мені й самому вже здавалося, що все це було з кимось іншим, а не зі мною. Хоча досить було згадати провулок, Дитячого Вчителя, хрускіт Шото… зі мною це було.
Зі мною.
– Було. Всяке було, і вбивства теж.
– І ти, кажуть, убивав? – навпростець запитав старий Кханда.
– І я.
– Багатьох? Я так розумію, що вибору в тебе не було, але – багатьох?
Чомусь занадто наполегливий був старий…
– Одного. Придатка одного…
Я не став удаватися в подробиці. Чен сам за себе скаже, а я – за себе.
Кханда В’ячасена якось дивно перезирнувся з Ковзким Перстом.
«Та будь вони хоч сто разів старійшини! – роздратовано подумав я. – Невже вони судити мене зібралися?!»
– Інакше можна було? – тихо запитав Ковзкий Перст.
– Ні, – відрізав я. – Не можна.
– А я гадав, що ти років за вісім‑дев’ять зміниш мене як главу роду, – ще тихіше сказав Ковзкий Перст.
«Змінити? Тебе? – хотів запитати я. – Навіщо? І куди це ти дінешся за дев’ять років, що тебе доведеться міняти?»
І не запитав.
– А зараз ти так не думаєш? – натомість поцікавився я із сарказмом, який самого мене здивував.
– І зараз думаю, – Ковзкий Перст і Кханда знову чомусь перезирнулися. – Думаю…
– Я бачу, що у нас тут, вважай, засідання Ради! – голосно проказав Великий Да, відверто намагаючись розрядити обстановку. – Не тьмяній, Єдинороже, – я теж колись зі столиці приїхав, мене миттю главою мого роду оголосили! Начебто, крім мене, нікого з важких Кривих мечів знайти не могли!.. Це в них – у нас тобто – традиція. І взагалі – по моєму, у нас сьогодні свято з нагоди прибуття…
– Мене! – гордо закінчив Уламок. – Я теж старійшина роду. Старійшина блазнів.
– То ти такий тупий, – завважив прямолінійний Кханда.
Дарма це він…
Дзю одразу ж роз’яснив усім різницю між словами «блазень» і «дурень», а також різницю між словами «старий» і «старійшина»; потім він докладно розповів, чим розрізняються словосполучення «старійшина блазнів» і «старий дурень» – а тоді ще раз повернувся до цих висловів, але вже стосовно себе й «оцього ось…»
– Коли я народився, блазню, – ображено сказав Кханда, – руду для металу, з якого тебе якийсь невдаха Повитуха кував, ще зі штолень не добули! А ти мені… Я коли замолоду був у Кабірі, мені сам Фархад Іль‑Рахш іменне карбування для піхов подарував! За майстерність Звитяжця, між іншим, а не за дурні жарти…
Гранований клинок Дзю підозріло заблищав.
– Руду, кажеш, іще не добули? – покаянним тоном заспівав Уламок. – Карбування, кажеш, подарував? Овальну таку пластинку з гірською грядою й місяцем у лівому верхньому кутку? А незграбний від хвилювання Придаток ще перечепився через сходинку й упустив карбування на килим… І справді старий ти, Кхандо В’ячасено, старий і мудрий!
Кханда довго дивився на усміхненого Уламка – і нічого не сказав.
Промовчав старий Кханда В’ячасена.
Гості перекидалися звичайними незначущими фразами – а я нишком звернувся до Да‑дао‑шу.
– Чуєш, Великий Да… то ти тепер старійшина Ради?
– Та… не зовсім, – відповів Великий Да. – Я тепер глава роду Кривих мечів – сам розумієш, що не шабельних родин, а важких Звитяжців – і входжу до Ради Вищих, але не як Старійшина… вік у мене не той. А може, і не у віці справа, а так… рано ще.
– Ясно. А як же колишній старійшина?
– Зник, – неохоче відгукнувся Великий Да. – Зовсім зник… загинув тобто. Ти не подумай, Єдинороже, це випадковість, це з вашими Кабірськими справами ніяк не пов’язано!..
Не пов’язано… Ой, чогось не доказав Великий Да! Навіть імені випадково загиблого старійшини назвати забув, неначебто теж випадково…
– А років за вісім‑дев’ять, Ковзкий Перст мене главою роду бачить… – задумливо ворухнув я кінцем клинка. – Гм… спершу вигнали нас хтозна чому, а тепер, за століття, у Раду мало не насильно заганяють!
– І не лише, – загадково усміхнувся Да‑дао‑шу. – Ось буде завтра великий прийом у палаці на твою честь, там побачишся з нашими тимчасовими правительками – і про все дізнаєшся!
– А чому це вони тимчасові? – підозріло запитав я. – І чому правительки? У Мейлані правитель, а не правительки… Я ж пам’ятаю, Великий Да!.. правитель, меч «дев’яти кілець» Цзюваньдао…
Великий Да спохмурнів. А я осікся, раптом зрозумівши, що кажу.
– Вдови вони, – заявив він, відсвічуючи лаком руків’я, радше схожої на ратище. – Майже рік уже. Та ні, більше року… Ти тут мене про загиблого старійшину запитував – чоловік це був їхній, Цзюваньдао, правитель Мейланя. Зсувом його накрило під Хартугою, в ущелині Виючих Псів… Тепер дві дружини його – регентші, чекають, доки спадкоємець виросте – кинджал Бішоу в них, маленький зовсім. Або, може, Рада своєю владою кого призначить… звісно, з дозволу дому фарр‑ла‑Кабір!
Я мовчав. Чого це він про схвалення дому фарр‑ла‑Кабір! Невже я схожий на підісланого спостерігача?!
– Придаток у правительок, – вів далі Великий Да, – один на двох… вірніше, одна на двох. Юньер Мейланьська. Та що я тобі розповідаю – завтра сам побачиш!
– Повтори‑но мені ім’я загиблого правителя! – наполегливо зажадав я.
– Цзюваньдао, – неохоче відповів Великий Да. – Кривий Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець» на прізвисько Долоня Долі. Придатка звали Ю Шикуань. А що? Ти ж його пам’ятати повинен…
– Та нічого, – пробурмотів я. – Так просто… зсув, кажеш, під Хартугою?
І справді нічого… Крім запису в пергаменті Матінки Ци.
«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Ю Шикуань і Цзюваньдао, меч „девяти кілець“. Хартуга, ущелина Виючих Псів.»
Так або приблизно так. Але чому далі був записаний Ковзкий Перст і Лян Анкор‑Кун?! І рік – сімнадцятий рік ери правління «Спокій опор!» Майже через дев’ять років… бути тобі, Єдинороже, років за вісім‑дев’ять главою роду!
А ти куди дінешся, Персте?
Воістину – спокій опор…
Правильний девіз.
Розділ 14
…Я був одягнений у свої Кабірські буденні піхви з трохи шорсткуватої шкіри, а Чен – у вже звичній для нього марлотті поверх так само звичних лат… «Сміятися будуть, – подумав Чен так, щоб я це почув. – Вирішать, що ми – скупердяї. Або божевільні. Або і одне, й інше водночас».
«Нехай сміються, – у відповідь подумав я. – Нехай. Це краще, ніж…»
І Я‑Чен здригнувся, згадавши, що першим ці слова вимовив Друдл, як помирав на залитій кров’ю бруківці. Луна нічного Кабіра, переривчастий шепіт блазня‑мудреця, біль і ненависть…
І прохолодна тиша особистих покоїв Юньер Мейланьської, в які нас проводив мовчазний Малий крис, дивно схожий на криса Семара – зовні, але не балакучістю, – і його опецькуватий коротун Придаток, зовсім не схожий на Кобланового підмайстра.
«Нехай сміються, – вперто подумав я, і Чен згідно кивнув головою. – Пам’ятаєш, ти теж сміявся, коли трирічним уперше взяв мене до рук?»
«Пам’ятаю, – усміхнувся Чен. – Мене розвеселило те, що ти такий довгий і холодний. Я ще погладив тебе, порізався й закричав на весь двір, а батько з дідом сміялися, переглядаючись, і по черзі підкидали мене в повітря…»
Я згадав Лю і Янґа Анкорів, згадав їхнього предка Хо…
«Заради Нюринґи, – прошептав я, – і чому ви так мало живете?!»
Чен не відповів.
Утім, глузувати з нас поки що ніхто й не думав. Тим паче, що в покоях, по‑моєму, взагалі нікого не було. Я кажу – по моєму – бо міг лише уявляти собі, яка насправді велика ця зала, що нагадує залу Посвяти в заміському домі Абу‑Салімів – якщо її вздовж і впоперек перегородити якимись ширмами, завісами й плетеними шторами.
– Справжній лабіринт, – буркнув Уламок.
Чен рішучим кроком підійшов до першої‑ліпшої складної ширми з бамбукових планок, мистецьки розфарбованих і зв’язаних між собою, опустився на низький ослінчик й узявся розглядати круглу остиглу жаровню з бічними накладками ароматичного дерева, покритими лаком у золоту цяточку.
– Нудно, – прошелестів я, майже лягаючи поруч із Ченом на паркетну підлогу. І спекотно…
– Ясна річ, – мов знавець, відгукнувся з‑за пояса Уламок. – Аудієнція, одначе… це вам не на базарі плітками обмінюватися!
– Досить базікати! – уголос кинув Чен. – Будемо чекати й мовчати.
– Будемо чекати й мовчати, – згідно повторив я. – Будемо чекати…
– А мовчати не будемо, – додав Уламок.
Я не одразу відчув рух за лівою, блідо‑бузковою завісою з вишитими на ній павичами. Спершу я почув голос. Вірніше, два голоси. Два високі, вишукано дзвінкі голоси, що говорили з інтонаціями, яких я жодного разу не чув у Кабірі.
– Мовчати не обов’язково, Вищий Дан Ґ’єне! Мовчати зовсім не обов’язково, – сказав перший голос із ледь помітною усмішкою. – І навіть навпаки…
– Почувайтесь, як удома, – сказав другий голос. – Утім, Мейланьський Єдиноріг у Мейлані скрізь і завжди вдома, де б він не перебував.
– І я скрізь і завжди, як у себе вдома, – почав було нахабний Уламок, але осікся, коли завіса несподівано відгорнулася.
– І навіть краще, ніж удома, – несподівано закінчив Дзю.
Це були Емейські шпиці Мейлань‑го. Мініатюрні, не більше двох долонь завдовжки, гострі, як голка, і трішечки сплющені посередині, вони були прикрашені святковими хустками з червоного шовку зі сріблистим шиттям, просмикнутими в їхні центральні кільця. Востаннє я бачив таких струнких красунь століття тому. І чим міг зацікавити юний дурний Єдиноріг – і навіть тоді ще не Єдиноріг, а меч, що мав дитяче ім’я Стебло під вітром – цих (нехай і не власне цих!) гордовито‑летючих володарок душ і помислів більшості Звитяжців з родини легких Прямих мечів?! Єт, юність, юність…
Щоб приховати схвилювання, я глибше пішов у Чена – та ні, я просто пірнув у нього! – і вже очима Чена‑Мене спокійніше глянув на обидві Емейські шпиці, а тоді – на Юньер Мейланьську.
«Вухастий демон У! – думав Чен‑Я. – Кожен нормальний чоловік – а я нормальний чоловік, і не сама лише Чин може підтвердити це, – побачивши правительок Юньер, просто зобов’язаний втратити дар мови! І натомість мимоволі зобразити дурнувату усмішку й собачу відданість у погляді. Ні, звичайно, вона аж ніяк не сліпуче прекрасна і таке інше – а я не закоханий у неї, щоб приписувати їй усі ці чесноти – але воістину це найжіночніша з усіх бачених мною жінок… сама Мати Родючості, символ темного начала…»
Я зрозумів, що ховатися нікуди. Чен‑Я міг зовсім спокійно дивитися на кокетливих Емейських шпиць, але не міг байдуже бачити пані Юньер; зате Я‑Чен розглядав пані Юньер хіба з легкою цікавістю, зате дві тендітні шпиці…
Що робити?!
«Що робити?! – думав Чен. – Ні, я не описуватиму цю гнучку талію зрілої, але не розповнілої жінки; талію, обтяжену стегнами танцівниці з храму Яшмових фей… і не візьмусь я описувати її легку впевнену ходу, і владно іронічний погляд, і…»
Мені несподівано стало весело, і я нечутно засміявся.
«Прокляття! – вилаялися ми обидва, але вже з добрячою долею гумору. – Ні, я – обидва наших „я“ – не будемо взагалі нічого описувати, а краще будемо думати про Чин і Вовчу Мітлу, і про те, що наші однолітки в Кабірі давно мають по дві, а то й по три дружини…»
Краще ми взагалі ні про що не будемо думати. Узагалі.
– Будете мовчати, – попередив мене Уламок, – я почну перший. І тоді не ображайтеся…
Це витверезило нас краще від відра холодної води (на Чена) й удару Ґвеніля (по мені). Досить було лише уявити собі галантність нашого Уламка і його манеру вести світські Бесіди, щоб сказати вголос бодай що‑небудь, не даючи Дзютте нас випередити.