 |
|
Втілення Жовтого бога 15 страница
Чен квапливо підхопився, з гуркотом перекидаючи ослінчик і жаровню – остання, на щастя, була холодна, інакше не минути пожежі – а я вилетів із піхов у вишуканому салюті, перерізавши по дорозі планку найближчої до нас штори; планка виявилася опорною, і штора, перехнябившись, мало не брьохнулася на підлогу.
Наступна ж фраза Емейських шпиць мене нажахала.
– А ви саме такий, яким ми вас собі уявляли, – хором мовили шпиці, і їхні центральні колечка, у які були просмикнуті пальці Придатка… себто, пані Юньер, м’яко дзвякнули. – Точнісінько такий… Можна?
«А ви зовсім не такий, яким я вас собі уявляла, – віддалися в мені слова Юньер Мейланьської, почуті Ченом. – Абсолютно не такий… значно м’якший і водночас мужніший. Певно, так не буває… і ще ви молодший. Можна?»
– Можна, – відповіли ми, не зовсім розуміючи, про що мова.
Кінчики шпиць легко й ніжно торкнулися Ченових грудей, і шнури верхніх застібок марлотти впали вниз. Потім шпиці сковзнули по відкритому зерцалу лат, повільно обводячи в’язь викарбуваного двовірша‑бейта, ледь посвистуючи від зіткнення з полірованим металом, зачіпаючи хустками розпахнуті поли марлотти… це було так по‑жіночому, настільки відвертий прояв цікавості…
І тут я майже зовсім заспокоївся. Лат вони, бачте, ніколи не бачили! Поторкати їм, бачте, захотілося! То ми з Ченом такі, як вони, бачте, собі уявляли, то не такі… Шулма їх забирай! Звикли, певно, що від шанувальників відбою немає… що ж, будемо шанувальниками!
– Мені казали, що я знатний, – чітко продзвенів я, згідно з етикетом, описуючи вісімку, – але перед стародавністю роду Емейських шпиць Мейлань‑го блідне стародавність будь‑яких родів (це була неправда, але хто візьметься перевіряти правдивість лестощів?)! Я вчився вишуканих манер і шляхетного вміння Бесіди, гідних справжнього Звитяжця, але перед вашою витонченістю й гостротою розуму, о володарко помислів, тьмяніють будь‑які чесноти – якщо, звичайно, вони не належать вам! Чи можу я вважати себе пробаченим за першу незручність?
Права шпиця погралася зі шнуром марлотти й, опустившись униз, зупинилася біля руків’я Дзютте.
– А це, гадаю, особистий радник царственого ятагана Шешеза фарр‑ла‑Кабіра, Дзютте… е‑е‑е…
– Гадаю, – доволі неввічливо перервав її Дзю. – Дзютте Уламок, з вашого дозволу! Але я не радник. Я – блазень. Не вірите? Хочете, пожартую? Можу навіть цілком пристойно…
– Шкода, – розчаровано мовила ліва шпиця.
– Що – шкода? – негайно зацікавився Уламок. – Що можу жартувати цілком пристойно? Тоді, знову ж із вашого дозволу, можу й цілком непристойно…
– Ні, не це, – хором відповіли Емейські шпиці. – Шкода, що ви не радник. Інакше б ви порадили Мейланьському Єдинорогові не виголошувати нам надмірних компліментів. Це ми чуємо щодня, і для цього не треба їхати з Мейланя в Кабір, щоб через сотню років повернутися назад.
– Зате я виголошую компліменти доволі рідко, – втрутився я. – А останнім часом, бачте, взагалі обходився без цього. Так воно вже в мене останнім часом складалося.
– Отож бо, – усміхнулася права шпиця. – Тепер ви більше пасуєте для тієї ролі, яку вам приписують у всьому еміраті.
– Ролі? Якої роль?!
– Ролі героя. Суворого Звитяжця давнини, який дивом потрапив у наш тихий і спокійний час.
Я ледве стримався. У наш тихий і спокійний час… ото Дитячий Учитель посміявся б, якби почув. Утім, він і за життя був стриманий, а щоб він сміявся – цього я не бачив узагалі ніколи.
– Ви сказали – у наш тихий і спокійний час, – я опустився в піхви й говорив тепер тихо й невиразно. – А я перед тим сказав: «Останнім часом». Я не годжуся в герої давнини, я не певен, чи були в давнину герої; я навіть не певен, чи були в давнину Звитяжці, які усвідомлювали, що вони – Звитяжці; я кажу банальні компліменти, але все це тому, що я боюся.
– Боїтеся? – подиву шпиць не було меж. – Чого? Чи – кого?
– Я боюся, що наші слова зіллються, і доведеться говорити: у наш тихий і спокійний останній час. Ось цього я й боюся.
– Мене звуть Аун, – після довгої задуми сказала права шпиця.
– А мене – Аунух, – додала ліва, і я раптом знову гостро відчув усю потугу їхньої чарівності.
Чен стиснув на моєму руків’ї залізні пальці.
– Нас чекає свято, – чи запитав, чи ствердно заявив він. – Ще одне свято. А мені казали, що це буде прийом. До того ж, офіційний.
– Так, свято, – думаючи про щось своє, недбало відповіла Юньер. – Це добре, що свято; добре, що воно нас чекає; і добре, що ви такий, який ви є, Вищий Чене – незалежно від моїх уявлень про вас і незалежно від личини героя давнини.
Я не розчув, що казали в цю мить Емейські шпиці, які моторно снували в її пальцях, але напевно вони казали щось схоже.
– А чому це добре? – здивовано запитав Чен‑Я.
Те, що відповіла Юньер Мейланьська й Емейські шпиці Мейлань‑го, збіглося повністю.
– Тому що так мені (нам) буде простіше оголосити про наші заручини, – сказали вони.
Коли вони вийшли віддати якісь заключні розпорядження, Дзю звернувся до мене з доволі‑таки дивним проханням.
– Слухай, Однороже, – заявив він, – маю до тебе прохання… Чи не міг би ти попросити свого Чена, щоб він описав мені цю… Юньер. Тільки обов’язково вголос, а ти перекладеш для мене. Добре?
– Добре, – здивовано дзенкнув я, отямлюючись від несподіваної заяви шпиць та Юньер, і повідомив Ченові про Уламкове прохання.
Чен знизав плечима, але погодився.
І він, і я розуміли, що тут щось нечисто. Припустити, що Уламок вирішив задовольнити свою дозвільну цікавість, не розчувши останніх слів шпиць, або просто не надавши їм значення – оце вже ні, хто завгодно, тільки не Дзю…
– Що ж, – почав Чен, – невисока така, на півголови нижча від мене… трохи повніша, ніж заведено в Кабірі, руки округлі й м’які, пальці рухаються легко й швидко, груди Юньер… чуєш, Дзю, не можу я так! Тобі ж її груди – як мені твоя ґарда! Виключно ділова цікавість!.. груди йому описуй…
– Не відволікайся, – суворо завважив Уламок, і Чен‑Я зашорився. – І ґарду мою не чіпай… у переносному, звісно, сенсі! А груди… Так, про груди не треба, будемо вважати, що цікавість моя питомо естетична, і продовжимо…
– Обличчя, – покірно продовжив Чен‑Я, – обличчя… Та кругле в неї обличчя, ніс орлиний, очі мигдалевидні, мрійливі такі, але…
– Конкретніше! – обурився Дзютте.
– Зизоокі в неї очі! – мало не закричав Чен‑Я. – Зизоокі, але великі й витягнуті! Прокляття!.. Рот маленький, ледь підфарбований, вуха теж маленькі, зате вії великі… Довгі вії! Жовтий бог Мо тебе проковтни, Уламку нещасний!
– Про бога Мо – опісля, – велів Дзю. – Одяг описуй. І докладно.
– Одяг, одяг… Зачіска високим вузлом із пір’ям зимородка й разками перл, дві шпильки у формі феніксів що ширяють…
– Це не одяг, – Дзю був невблаганний. – Не мороч мені набалдашник! Продовжуй!
– Одяг… Халат довгий, із багряно‑димчастого атласу, розшитий квітами, по подолу… по подолу – перли. Пояс‑обруч трохи нижче талії, прикрашений бляхами з яшми в золотій оправі… черевички шовкові, гостроносі, візерунок витканий яскраво‑червоною й золотою ниткою… безрукавка ще поверх халата, блідо‑салатна, здається…
Чен усе говорив, я слухняно перекладав, перетворюючи слова людської мови у звуки мови Звитяжців – але я відчував, як з кожним вимовленим уголос словом у Чені щось змінюється. Немов це були не слова, а краплі дощу, які все інтенсивніше падають на палаючу жаровню, і ось уже вогонь сичить і вщухає, дим сизою хмарою огортає заглибину з шипучими вуглинами… хистко й мокро…
– Досить, – нарешті змилостивився Уламок. – Єдинороже, тепер ти!
– Що – я?
– Розповідай! Про шпиці оці балакучі розповідай! Уголос, і щоб Чен чув!..
І екзекуція повторилася.
…Коли я замовк, знесилений і спустошений, Дзю покрутився за поясом і розслабився.
– Коли я був молодий і значно розумніший, ніж зараз, – ні до кого не звертаючись, повідомив він, – я мріяв про піхви. Були одні такі піхви, з оторочкою по обідку. Спати не міг – усе ці піхви снилися. І тоді один старий блазень, ніж Бечак іль‑Карс, запропонував мені розповісти йому про мої жадані піхви. Тільки докладно й не гублячи жодної деталі… І я розповів. А потім знову побачив ці піхви. Піхви як піхви, нічого особливого… Зачарування минуло. Коли любиш, неможливо розповісти, за що любиш… а якщо можливо – це вже не любов. Чене, Єдинороже – гляньте в щілинку: чи не видно там шпиць Мейлань‑го і їхньої Юньер?
І ми глянули. І побачили Емейські шпиці й пані Юньер, що з кимось розмовляють. І ще побачили накриті столи, гостей, що входять… усе, як звичайно. І знову – Емейські шпиці. І знову Юньер Мейланьська.
І – нічого. Сизий дим над жаровнею. Потрясіння минуло. Чарівні сестри‑Звитяжці, приємна й розумна жінка… і що?.. і не більше.
– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказав я.
– Спасибі, Дзю, – тихо сказав Чен.
– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказали ми. – Спасибі.
– Немає за що, – буркнув Уламок.
І додав:
– Я – блазень. А блазні добрі не бувають.
– Ти блазень Шешеза фарр‑ла‑Кабіра, – навіщось завважив я.
Дзю усміхнувся.
– А ти? – запитав він.
– Що – я?
– Ото ж бо… – невлад закінчив Уламок. – Блазні не бувають добрі, Єдинороже. І ще – блазні не бувають чиїсь…
– Наставник був добрий, – пробурмотів Чен‑Я, і залізні пальці на моєму руків’ї перетворилися на лещата, я мало не закричав від болю.
Від того, давнього болю, від луни нічного Кабіра, від ночі, в якій умирав маленький ятаган –Дитячий Учитель…
– Наставник був добрий, – ледь чутно погодився Дзютте. – Наставник – був.
А свято вийшло таким, як і будь‑яке інше. Місцеві Придатки що стало сили гомоніли за багато накритими столами, всіляко розважаючи Чена; у збройовому кутку найповажніші тутешні Звитяжці не давали мені нудьгувати, розпитуючи аж ніяк не про вбивства й переслідування, а про кабірські моди й турніри, про вдачу ятагана Шешеза, про Посвяту в старого Фархада й про інші приємні речі, що налаштовують на марнослів’я.
Я з награною жвавістю відповідав, часом даючи нічого не значущі обіцянки провести Бесіду то з любим гаком із сімейства Тьє‑Чінчі, то із ввічливою, але настирною дворучною сокирою Фен‑тоу‑фу – даруйте, заради Небесного Молота, як тільки випаде вільна хвилинка, а ось коли вона випаде – невідомо, але я обов’язково, обов’язково…
«І чому мені щораз свята передрікають якусь неприємність?! – міркував я, вдаючи, ніби слухаю мейланьські плітки у викладі двох говірких шабель Чандрахасса. – Чому?! Посвята в Абу‑Салімів – і турнір, веселощі в Коблана – і побоїще в провулку; тепер у Мейлані два торжества поспіль – і казна‑чому оголошуються заручини! До чого тут заручини?! Звісно, Чена давно пора женити – але зараз не час… а мені весілля грати – справа, звичайно, хороша, але хто Вовчій Мітлі пояснить, що вона, справа ця, хороша і що не треба з цього приводу хустки в шпиць Мейлань‑го на ошмуття сікти…»
Деякі із запрошених гостей час від часу виходили із зали вести Бесіду – тут було не заведено вести Бесіду в залі. Мені ніхто відкрито не пропонував узяти в цьому участь, але чимало Звитяжців питально поглядали в мій бік. Я ігнорував дозвільну цікавість місцевих задирак, які чекають, так би мовити, від героя дня негайних подвигів, – і у свою чергу не раз косився на Емейські шпиці, які не відвідували збройовий куток, а увесь час перебували за полою безрукавки Юньер.
Я чекав продовження – надто вже ці слова про заручини були невчасні, щоб вважати їх просто веселим жартом – але продовження не було.
Невже мені почулося?!.
За три‑чотири випади від мене Уламок звично розважав поважну публіку. Дзю за лічені хвилини став улюбленцем, – що мене анітрохи не дивувало, – а деякі алебарди після Уламкових гострот просто падали від реготу, і їхнім Придаткам доводилося відриватися від стола й піднімати надміру сміхотливих Звитяжців.
Поруч із Уламком глибокодумно мовчав Заррахід, зрідка вставляючи короткі «так» або «ні». До речі, у парі з Дзю вони мали доволі оригінальний вигляд: один – короткий, міцний, розв’язно нахабний, і інший – елегантно вузький, спокійний, з вишуканими манерами аристократа.
Чистісінько тобі дві сторони Кабірської дійсності!
Третьої, темної сторони цієї дійсності – тобто, нашого приятеля Сая – було непомітно. Сай узагалі не показувався із‑за пояса ан‑Таньї й у збройовий куток не заглядав, беручи приклад зі шпиць. Але я не раз ловив його гострий погляд з‑під стільниці, що нишпорив по залі.
Схоже, нікого з обпалених Шулмою тут не було.
Якийсь мій Прямий родич – юний меч Цзянь, що назвався як Баолун, Дорогоцінний Дракон, – поцікавився, що я думаю про використання піхов для відбиття деяких ковзких ударів. Я відповів, що думаю з цього приводу – хоча думав у цей момент зовсім про інше.
«Якщо ця метушня розтягнеться на дні, або й гірше – на тижні, – думав я, вислуховуючи подяки Дорогоцінного Дракона й чемно киваючи йому обома кистями, – тоді ні про які пошуки не може бути й мови! А заручини – це все‑таки, напевно, жарт… хоча й доволі дивний. А ось Но‑дачі – це не жартівник, і в палаці його навряд чи вдасться розшукати. Доведеться ганяти Сая з ан‑Таньєю по місту – нехай виглядає своїх… Заодно треба буде попитати про зниклого Пояса Пустелі з Харзи… певно, все шукає Тьмяних і соромиться відправити Шешезові поштового сокола з листом про невдачу! Ото буде чудово, якщо він…»
– Привіт живій легенді! – почулося поруч зі мною. – Упізнаєш? Чи геть запишався?!
– Упізнаю… – сторопіло пробурмотів я, дивлячись, як Пояс Пустелі злітає з талії свого кривоногого Придатка, весело розвертаючись, і з блиском укладається на підставці трохи нижче від мене.
Він мав чудовий вигляд. Заново відполірований, сяяв, навіть ніби подорослішав… зовсім не той забіяка, зовсім не той!..
– Радий тебе бачити, Єдинороже, – сказав він, коли інші Звитяжці навколо нас тактовно взялися розмовляти один із одним, щоб не заважати нам. – Чесно, я радий…
– Я теж, – щиро відповів я, – теж радий тебе бачити, Маскіне Сьомий із Харзи, мисливцю на Тьмяних.
– Я тепер не Сьомий, – сліпуче усміхнувся Маскін. – Я тепер Тринадцятий. І я більше не мисливець.
– Та хоч Двадцять Шостий, – відмахнувся кистю я. – З тобою хоч нормально поговорити можна! А ці всі лише кивають і підтакують, немов я їм щосекунди по таємниці світобудови розкриваю!
– Звісно, – Пояс Пустелі глянув на звеселілу знать, і легкі брижі пробігли по його гнучкому клинку. – Як же ще можна розмовляти зі своїм майбутнім правителем?!
Я мало з підставки не злетів.
– Із правителем? Майбутнім?!
– Аякже! Ти ж корінний мейланець, із потомствених Вищих… і не просто звідси родом, а Мейланьський Єдиноріг! Сотню років провів у столиці, прославився на весь емірат, Придатка зіпсованого міняти відмовився, довірений клинок Шешеза фарр‑ла‑Кабіра… Весь емірат тільки про тебе й бряжчить – то ти Придатка залізом окував, то в Бесіді тобі рівних нема, не було й не буде, то ти якогось хижака наскрізь проколов, рятуючи майбутнього Фархадового Придатка, то в провулку за одну ніч усіх Тьмяних Кабіра під корінь вирізав!..
Пояс Пустелі лунко захихикав.
– Ти ж тепер герой! – весело продовжив він. – А навіщо героєві, та ще Вищому Мейланя, через сотню років повертатися на батьківщину, особливо коли на батьківщині тимчасовими правительками дві вдови, Емейські шпиці блищать?! Ото ж бо й воно! Дядько твій, Ковзкий Перст, уже всім роздзвонив, що бути тобі років за вісім замість нього главою роду Прямих мечів! То ж готуйся до справ державних! Я чув, що від Абу‑Салімів із пташиною поштою вітання прийшло на твоє ім’я…
– І з чим вітають? – тупо запитав я.
– Із майбутнім весіллям!
– А‑а‑а… – тільки й відповів я, безрадно похитуючи китицями. – Ясно…
– Ти хоч на весілля запроси! – Маскін знову оповився навколо свого Придатка, збираючись покинути такого нетямущого співрозмовника, як я. – Або краще я до тебе завтра сам зазирну. В гості. Адже поговорити нам з тобою є про що… Ти як гадаєш, Єдинороже – є про що поговорити Мейланьському Єдинорогові, зразкові для Звитяжців, і Поясові Пустелі з Харзи, Маскінові Тринадцятому, колишньому Сьомому, колишньому мисливцеві на Тьмяних?!
Я не встиг нічого відповісти. Я ще тільки приходив до тями й починав замислюватися над дивним подвійним змістом останнього Маскінового питання – а Пояс Пустелі вже покинув збройовий куток.
– …у кожного справжнього героя, – почувся до мене захоплений брязкіт Дзютте, – обов’язково мусить бути свій особистий блазень. Ось і в нас…
– Правильно! – погодився якийсь короткий і наївний тризубець. – У такого шановного Звитяжця, як Єдиноріг…
– До чого тут Єдиноріг?! – обурився Уламок. – Герой – це, безумовно, я!
«Тоді ти маєш рацію, Дзю, – тужно подумав я. – Тоді ти маєш рацію…»
– Даруйте! – тризубець, не знайомий з Уламковими звичками, був геть збитий з пантелику. – Якщо ви – герой, тоді…
– А хіба ви вважаєте, що я не годжуся в герої?! – войовничо випнув ґарду‑пелюстку Дзютте.
– Та ні, що ви, – геть розгубився бідолашний тризубець, – просто якщо ви – герой, то хто ж тоді блазень?
Уламок покосився на мене й, певно, відчув мій похоронний настрій.
– А ця вакансія поки що вільна! – голосно мовив він. – Бажаючих прошу записуватися в ось цього естока! Уздовж клинка…
Повернувшись у садибу, ми з Ченом мовчки обійшли ставок, піднялися на другий поверх будинку, зайшли в першу‑ліпшу кімнату – вона виявилася суміжною з більшими покоями, але нам у цю хвилину було не до зручностей – і ретельно замкнули всі двері.
Ми не хотіли нікого бачити.
Ми не хотіли нікого чути.
Ми не хотіли ні з ким розмовляти.
Ми нічого не хотіли. Нічого й нікого.
…Спав я погано. Мені снилося, що я перетнув Кулхан і втік у Шулму від усіх, хто хотів мене вбити, женити, привітати, вилаяти, поговорити, найняти, вважати зразком, засудити за негідні вчинки… я втік від них усіх у Шулму, щоб утопитися в священній водоймі, але до водойми мене не пустили, а Жовтий бог Мо, дивно схожий на Коблана, але зі звислими до землі вухами, у які він загортався на манер Ченової марлотти… Жовтий бог Мо – чи Вухатий демон У?! – радісно підстрибував на місці й волав справжньо пронизливим голосом: «Женити його! Женити! Негайно»… – а з водойми раптом полізли гнилі, іржаві уламки вбитих Звитяжців, і я хотів прокинутися, але не міг…
Чен перевертався уві сні й стогнав.
Уранці Чен устав, протираючи очі, й відімкнув двері. Але виходити ми не стали. Чен сів на ложі, я ліг до нього на коліна, скинувши піхви; і ось так ми сиділи й мовчали.
Потім Чен знову підвівся, переклавши мене на узголів’я, і ненадовго вийшов. Повернувся він із аркушем, у якому я впізнав пергамент Матінки Ци.
– Ю Шикуань, – пробурмотів Чен, гладячи мене вздовж клинка. – Ю Шикуань, правитель Мейланя, і його вдова Юньер Мейланьська… Що ж тебе в Хартугу занесло, під зсув, від такої дружини, нещасний ти Ю?..
Чен задумливо похитав головою, сховав аркуш у кутову шафку й повернувся до мене.
У суміжних покоях шумів Кос. Судячи зі звуків, він убивав у стіну нові гаки для Заррахіда, збивав підставку для Сая і ще одну – для Дзютте, якого ми забули в палаці, але його прихопив звідтіля завбачливий ан‑Танья. Коли гуркіт, тріск і немузичні крики на адресу слуг, що пропонували свою допомогу, затихли, Кос підійшов до дверей, що вели в нашу кімнату, постояв трохи, зітхнув і пішов собі. Не знати куди.
А ми з Ченом усе сиділи – вірніше, Чен сидів, а я лежав – у якомусь дивному напівзабутті, і мені здавалося, що я можу провести ось так решту свого життя, і що Чен завжди буде зі мною, що він ніколи не постаріє й ніколи не помре, тому що… тому.
Ми сиділи, лежали, мовчали, а час – час ішов…
…Крізь нещільно причинені двері було чутно, як мої друзі перемовляються між собою.
– Чого це він? – здивовано запитав Сай. – Мовчить і мовчить, і… і знову мовчить! Скривдили його, чи що?!
– Скривдили, – коротко відгукнувся есток.
– Кого?! – грізно заскрипів Сай, і я мало не усміхнувся, чуючи це. – Хто посмів скривдити Єдинорога?! Покажіть мені його, і я…
– І ти заколеш його Придатка, – меланхолійно підсумував Заррахід, – а його самого переламаєш у восьми місцях і поховаєш у пісках Кулхана.
– Женили його, Дан Ґ’єнчика нашого, – після довгої паузи мовив Уламок незвично втомленим голосом. – Не спитавшись. Силоміць, так би мовити, крадькома… і Чена, хоч він і залізний, теж женили. Обох. Майже. Це в Бесіді «майже» не вважається, а тут… Герої, загалом, і красуні. Традиція. І від долі не втечеш. Зіграємо весіллячко, стане Єдиноріг державним мечем, Зарра при ньому головним радником буде; ти, Саю, – блазнем…
Сай пропустив випад Дзю повз лезо. До речі, а чому це Сай не знає про те, про що, схоже, знають усі від Мейланя до Кабіра? Ах, так… Сай же все свято провів у Коса за поясом, а людські розмови йому без моїх роз’яснень незрозумілі!
Я зручніше влаштувався в Чена на колінах, а він іще раз пестливо провів по мені залізною рукою – від руків’я до вістря.
І мені здалося, що рука аль‑Мутанаббі слабко тремтить.
«Але ж це те, про що мріяв я кабірскої ночі, – думав Я‑Чен. – Виїхати подалі із кривавої кузні Кабіра, де кувалося страшне майбутнє‑минуле Звитяжців і людей; виїхати в тихий спокій, женитися, вести Бесіди з рівними й наставляти молодиків, які захоплено ловлять кожен твій змах… і бути чільним серед знатних, що зараз мені й пропонується, а моє марнославство чомусь мовчить…»
«Так, тоді я мріяв про спокій, – думав Чен‑Я, – і за мить доля запропонувала мені бійню в провулку. А тепер, коли плечі мої звикли до ваги лат, душа звикла втрачати й знаходити, а свідомість навчилася думати про насильну смерть, не здригаючись; тепер, коли я здатний не зупинитися у випаді, коли я розучився довіряти… Тепер доля прихильно підносить мені знущальний дарунок, і весь Мейлань, радіючи, веде Емейських шпиць Мейлань‑го назустріч героєві Єдинорогові, а тужна вдова Юньер із радістю готова скрасити своєю присутністю дні й ночі Чена Анкора, майбутнього мудрого правителя… гадаю, що особливо – ночі…»
Це була казка. А в казки ми більше не вірили. Хіба в побутові, і обов’язково з поганим кінцем.
За вікном шуміла садиба – моя за спадкоємним правом, але зовсім незнайома мені! – у суміжних покоях перемовлялися друзі‑Звитяжці (цікаво, як швидко я Сая в друзі записав!..), Кос кудись пішов зранку й досі не з’явився, а вже полудень… чи не полудень…
І справді женитися, чи що?..
– Ось він, наш самітник! – пролунав збуджений голос ан‑Таньї, і за хвилину Кос зринув на порозі. – Ось він, наш наречений! Вірніше, наречені…
Чен‑Я злегка здригнувся і глянув на задоволеного Коса. Поруч із його сяйливою мармизою, – як завжди, гладко виголеною, аж до синяви, – на стіні висіла стародавня гравюра, що зображувала бородатого Придатка розбійницького вигляду і з сережкою у вусі. Кос, сяючи, дивився на Мене‑Чена, а бородань – на Коса, і вигляд у нього був такий, ніби він щойно помилково сів на гострого цвяха.
Твір мистецтва, одначе… Я й Чен мали на увазі не ан‑Танью.
– Бабчин пергамент у тебе? – поцікавився Кос, змахуючи зі своєї новенької франтівської блузи (шнурівка на грудях, рукави з відворотами, бузковий атлас і все таке) неіснуючу порошину. – Не загубив у суєті?
Рука Чена слабко ворухнулася, і я вказав вістрям на інкрустовану перламутром шафку, де у верхньому відділенні зберігався пергамент Матінки Ци.
Кос мало не підбіг до шафки, ривком розгорнув стулки й уп’явся в пергамент. Відтак ан‑Танья всівся на килим, підтиснувши під себе ноги, і взявся витягати з рукавів – кишені, за мейланьською традицією, пришивалися до рукава зсередини, а блузу Кос купив десь у місті – численні шматки паперу.
Папір був дорогий, рисовий, із легким блакитнуватим відливом, і в Кабірі він цінувався б на вагу золота. А тут, схоже, його спокійно витрачали на різну дурню всі, кому не ліньки – у тому числі й Кос.
– Сходиться, – бурмотів Кос, нервово кусаючи губи. – Ах ти, Іблісова кістка – сходиться! Оце бабця, оце матінка диких гулів – ага, оце треба буде перевірити ще раз…
– Ти де був? – запитав Чен‑Я лише для того, щоб трохи відволікти ан‑Танью.
Важко було повірити, що перед нами той столичний чепурун, який учора своїми манерами привертав увагу всієї місцевої знаті.
– У міській управі я був. Папери на твою садибу до ладу приводив, як і слід. У спадок вас із Єдинорогом, так би мовити, вводив. У них тут паперу навалом, ото вони й обписують його з ранку до ночі! Тут розпишися, там трьох свідків надай, тоді ще раз розпишися й перепиши все заново, щоб в ієрогліфів «цінь» хвостики тонші були й із загином уліво…
– А хіба з товстими не можна? – запитав Чен, а я лише блиснув усмішкою, слухаючи цю розмову. – І без загину?
– Можна й із прямими товстими, але тоді, за новими правилами, це вже не ієрогліф «цінь», а ієрогліф «фу», і папір уже не підтверджує права Чена Анкора на родову власність, а дозволяє вищезгаданому Ченові Анкору вчинити акт публічного самогубства шляхом розпилювання тулуба навпіл за допомогою бамбукової пилки. Гаразд, не в цьому справа…
– Нічого собі не в цьому! – удавано серйозно кинув Чен‑Я. – Я сподіваюся, ти всі хвостики куди треба загнув?! Дивися, Косе!.. На випадок чого, я саме тебе тією пилкою орудувати змушу…
– Дивлюся, дивлюся… – ан‑Танья все не міг відірватися від своїх записів і пергаменту Матінки Ци. – Дивлюся, а в них унизу, у напівпідвалі, архів є! І дідок такий любчик всім цим архівом заправляє! Я з ним, напевно, години чотири або п’ять розмовляв, він мені ще показував, як треба з коротким ножем у тісному приміщенні управлятися… Дуже привітний дідок, і ножик у нього просто диво! Шкода, я Сая з собою не взяв – вони б миттю знайшли спільну мову!
– Сам ніж на долоню коротший від твого ліктя, заточка однобічна, – не втримався вже Я‑Чен, – замість ґарди валик невеликий, і ніж насамперед на зворотному хваті тримається… Так?
– Слухай, Єдинороже, – ще в останні дні дороги Кос навчився безпомилково визначати, хто з нас із Ченом першим звертається до нього, – це твій знайомий ніж?
– Це Хамидасі, архіваріус. Їхнє сімейство тут кожен знає. Пам’ятаю, раніше жартували, що вони на турнірах один із одним сперечаються – хто аркуш паперу трьома змахами на тридцять три частини розріже, щоб туш ні з одного ієрогліфа не обдерти! Гаразд, Косе, кажи далі…
Кос пошкріб своє вилицювате підборіддя й розреготався.
– Так ні, нічого, – пересміявшись, заявив він у відповідь на здивований погляд Чена‑Мене. – Усе гаразд… Як ти кажеш, того ножа звуть? Хамидасі? А дідка – Хаом іт‑Дасі! Майже тезки виходять… Одне слово, поговорили ми з Хаомом про те, про се, чайничок рожевої настоянки розпили, а далі бачу я у нього на столі книгу розгорнуту! І на лівій сторінці написано: «…і не відшукали під зсувом в ущелині Виючих Псів ні Ю Шикуаня, правителя мудрого, ні славного меча його Цзюваньдао з дев’ятьма кільцями, прозваного Долонею Долі; і плакали всі від Хартуги до Верхнього Вея, і осиротів син невдатного Ю, і овдовіла дружина його…»
– І що? – коротко відгукнувся Чен‑Я.
– А поглянь, що в баби написано! Ю Шикуань, сьомий рік ери правління «Спокій опор», і Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець»… Сходиться! Але це не важливо, бо про загибель правителя й слід в архівних книгах записувати, а важливо інше… У бабці в пергаменті що далі вказано?! Ось… За десять років, у сімнадцятому році отих «Опор…» – у майбутньому часі, бач! – ваші родичі записані, Лян Анкор‑Кун і меч його, Ковзкий Перст! І ще знак питання поруч стоїть! Мало що, мовляв, за десять років після нещасного Ю Шикуаня з Ляном Анкором‑Куном і його мечем буде! Зсув – не зсув, різне в житті трапляється… що ж це за пророцтва такі?!
Бородатий Придаток із гравюри скептично подивився на розпаленілого ан‑Танью – то й що, мовляв? Чен і я його підтримали. Ото вже оракул… і без тебе знаємо. Що знаємо? Що нічого не знаємо…
А Кос не звернув на наш ранішній скепсис ані найменшої уваги.
– Я дідкові й кажу: ваш правитель Ю в сьомому році загинув? У сьомому, відповідає. Тут я й запитую: а за десять років до того нічого схожого у вас не траплялося? Дідок подумав і брівки морщить – це, каже, на тридцять другому році ери правління «Весняні потоки»? Я киваю про всяк випадок, і ліземо ми з дідком у паперові поклади! Риємося там, риємося й з’ясовуємо, що смертей безглуздих того року не виявлено, зате було велике горе в родині купця Сейдзі О‑рекю, оскільки давній родинний спис купця зламався…
Я стрепенувся, як буває іноді під час довгої й стомлюючої Бесіди, коли відчуєш – ось віно, вирішальний момент! – і звідки лише сили візьмуться!..
– Спис Катакама Ярі?! – нетерпляче запитав Я‑Чен. – Так?! Під наконечником масивний гак, загнутий догори?! Подробиці, Косе, подробиці! Що ти там вичитав?!.
– Катакама… – розгублено промимрив ан‑Танья. – Катакама Ярі, а щодо гака нічого не знаю… Не записано там про гак, а в Кабірі я таких списів не бачив!.. Прізвисько списа, тобто Звитяжця – правильно, Єдинороже? – прізвисько записане…