 |
|
Втілення Жовтого бога 17 страница
Не військове ремесло, а військове мистецтво.
І так проходять роки, десятиліття…
Так проходять століття.
А для збереження уражаючої сили удару, для дотримання традицій минулого окремо продумуються й ретельно розробляються змагання з рубки предметів: згорнутих циновок, шкіряних ляльок, лози, жердин тощо…
(«І правильно! Нічого даремно Придатків псувати – як сказав би той же Ґвеніль… По‑перше, Придаток теж людина – чого Ґвеніль ніколи не сказав би – а по‑друге, вчиш його, вчиш, душу вкладаєш, років десять‑п’ятнадцять витрачаєш (адже живуть Придатки напрочуд мало, навіть найкращі) – а тут якийсь невправний герой рубанув з плеча, і вся праця нанівець! І образливо, і шкода – праці шкода, себе шкода… і Придатка теж шкода. Правда, Ґвенілю?») Культ Етики Зброї процвітає, зброя супроводжує людину від народження аж до смерті, про неї складають пісні й вірші, нею клянуться, за нею доглядають, як ні за яким іншим майном…
(«Чув би це Дзю! Ото він задав би їй… Майно! Бережуть і доглядають – це добре, клянуться й оспівують – ще краще, а ось інше… сама вона – майно! Утім, якби Придатки почули думки Звитяжців про себе… Ох, варті ми одні одних!..») Формується мовби новий спосіб спілкування за допомогою зброї – наприклад, мова меча. Піднятий меч в одному випадку означає вітання, в іншому – виклик (саме виклик, а не запрошення!) на Бесіду; опущений або вкладений у піхви особливим чином меч – визнання поразки; у чужому домі не прийнято тримати меч при собі, бо це іноді трактується як неповага до господарів (виняток робиться лише для родичів і близьких друзів, та й то не для всіх); меч під час розмови слід класти з правого боку від себе й руків’ям до себе, а не вперед; різке засування меча в піхви, коли він брязкає об устя піхов, може образити співрозмовника…
І, звичайно ж, обряд виготовлення нової зброї! Коваль три дні дотримується посту й поміркованості, молиться й одягається в чисте; він запалює кадило, у кузні обов’язково присутня «родинна» зброя… все це чудово знають зараз, але складалися ці звичаї саме тоді, у перші півтора‑два століття після взяття Кабіра.
Саме тоді…
«…саме тоді, коли наші предки остаточно й безповоротно усвідомили себе Звитяжцями, – думав я. – Все правильно. Ось лише ми сприймаємо ці звичаї трохи інакше: вважаємо, що це ми привчили Придатків… а вони вважають навпаки. І, напевно, всі ми по‑своєму маємо рацію!..»
– А скільки цікавущих пісень присвячено мечу! – збуджено продовжувала Матінка Ци. – І як же образливо, що багато з них – особливо творінь великого аль‑Мутанаббі – замело піском часу. Ось, наприклад…
Вона прикрила очі, насунувши на них зморшкуваті черепашачі повіки, й почала читати – урозспів і водночас жорстко:
Подібне сяйво мого клинка до сяйва моєї душі:
Утіха сміливця, він у бою незмінно знаходить ціль.
Яскравий,
немов у буяння вогню влилися різкі струмки,
І як талісманів предвічна різьба,
прожилки в нього тонкі.
Якщо ж розпізнати колір
його запрагнеш усе‑таки –
Порсне у вічі, немов на сміх,
лише перелив дзвінкий.
Який він граційний – довгий, тонкий,
він – гордість моїх очей.
Веселкою світиться він, блищить і міниться,
мов тече.
В воді гартувались його краї
й стали алмазно тверді,
Стійкою була середина меча – не потурала воді.
Стерся вже ремінь його старий –
більше не одягти,
Та древній клинок зумів
і в боях молодість зберегти.
Він хвацько рубає –
не заплямить його гартовану сталь,
Не заплямити й честі того,
хто з ним до борні повстав.
Мій лютий блиску, коли ти блищиш,
усе це – мої діла,
Мій радісний дзвоне, коли ти дзвениш,
усе це – моя хвала.
Живий, я живі…
– …а далі?! – нетерпляче запитав Кос.
– Кінцівку втрачено, – закінчила старенька, розплющуючи очі.
Печальні‑печальні.
– Втрачено, кажете? – хитро усміхнувся Чен‑Я. – Погано шукали, певно!
– Добре шукали! – відрізала Матінка Ци. – Куди вже краще… Друдл, щоправда, писав років зо два тому про якогось кабірського коваля, тільки до чого тут коваль?!.
– А в старих скринях дивилися? – співчутливо поцікавився Чен‑Я.
Бабця, схоже, вирішила, що з неї знущаються.
– Не дивилися, виходить, – підсумував Чен‑Я. – Що ж… даремно. Косе, збігай у кімнату, принеси Кобланову спадщину… та все не тягни, лише панцир!
Кос вислизнув із трапезної й незабаром повернувся з панциром. Ан‑Танья став перед Матінкою Ци, вона з подивом глянула на Коса, на Чена, на панцир… і раптом зіщулилася й перегнулася вперед, удивляючись у бейт, викарбуваний на зерцалі.
– Ви, Вищий Чене, неодмінно будете правителем, – після довгого мовчання мовила вона.
– Ви впевнені?
– Так. Це воістину царський подарунок.
І прочитала упівголоса, немов пробуючи на смак кожен звук:
Живий, я калічу живі тіла; сталевий,
ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..
Ми мовчали.
– А… переписати можна? – запитала Матінка Ци з невластивою для неї боязкістю.
Чен‑Я кивнув.
Кос відніс панцир у куток – і за мить на столі, мов од чарів, з’явилися мідна чорнильниця, кістяний калам і аркуш тонкого паперу.
Ан‑Танья, як завжди, був готовий до будь‑якого повороту долі.
Матінка Ци переписала відсутні рядки – писала вона з пам’яті, не дивлячись на панцир, так що Чен‑Я не дуже й зрозумів, навіщо їй знадобилося саме зараз скрипіти каламом, та ще й запитувати дозволу. Потім вона попросила Чена повторити наш сон – і теж усе старанно записала. Тепер, схоже, вона готова була продати нам могилу власного діда – так іноді казали в Кабірі в подібних випадках, і цей образ сплив із глибин Ченові свідомості мимоволі – тож Чен‑Я зважився.
– До речі, про мечі, – недбало почав Чен‑Я. – У вас там у сувої, Матінко Ци, була цікава приписка на полях. Щодо правителя Ю Шикуаня і його меча Цзюваньдао…
Калам баби заскрипів якось не так, і я з жалем зрозумів, що могилі діда призначено залишитися непроданою.
– Приємно, коли молоді панове цікавляться минулим, – запричитала Матінка Ци у своїй звичній манері, – і не те щоб зовсім минулим, а майже й не минулим зовсім, бо хіба ж це минуле – правитель Ю і його меч?.. ні, це зовсім не минуле, а бабця, що вижила з розуму, записала для пам’яті – забуде ж, і не згадає нічого, і ніколи, і нізащо…
Слова старенької начебто й чіплялися одне за інше, але змісту в них не було ані на дирхем.
– А друга приписка? – похмуро запитав Кос. – Щодо Ляна Анкора й Ковзкого Перста?! І чогось нехорошого, що має з ними трапитися за дев’ять років?! Ви випадково пророцтвами не займаєтеся?
Даремно це він… необачно. Цю стару відьму в лоб не візьмеш, і якщо ан‑Танья не зрозумів це під час нічної Бесіди…
– За дев’ять років? – дуже щиро здивувалася Матінка Ци. – Бути цього не може! Певно, наплутала щось, кошик старий, дірявий…
Вона поспішно розгорнула сувій – до речі, ні Чен, ні я так і не помітили, коли ж вона встигла підсунути його до себе – довго вчитувалася в нього, ворушачи губами (чого за нею доти не спостерігалося, навіть під час прочитання бейту‑двовірша на латах), потім відірвалася від читання й подивилася на нас наївними й чесними очами.
– Рік переплутала! – сплеснула руками вона. – Стара стала, плутаюся постійно… хотіла одне написати, а написала інше.
Якось ми не зауважили, щоб вона хоч у чомусь плуталася!
– Гачок не туди загнула, от і вийшов сімнадцятий рік замість четвертого! Саме в четвертому році пан Лян прямим мечем завершувати Бесіди по‑новому став, подвійним змахом із прокруткою, а тоді вже у піхви опускав – то й балачки пішли, мовляв, канону суперечить… Сперечалися, сперечалися, а опісля знахідку пана Ляна одностайно канонізували – і перестала вона суперечити, і зітхнули всі з полегшенням!..
Із цієї миті навіть упертий Кос зрозумів – усе, кінець. Більше ми від неї нічого не витягнемо. Навіть за повне зібрання віршів Абу‑т‑Таїба аль‑Мутанаббі…
Ми з Ченом піднялися в кімнату, де сьогодні ночували (не рахуючи Дзю), і Чен незабаром кудись пішов, Уламок валявся на столі й, здається, дрімав; а я лежав на підвіконні й думав – а це зі мною трапляється нечасто.
Я думав про праву Ченову руку.
Я добре пам’ятав, що в основі Кобланів витвір був із ремінцями й застібками, за допомогою яких рука кріпилася до кукси. Але з того дня – вірніше, ночі – коли сталеві пальці вперше стиснулися на моєму руків’ї, я не міг згадати, щоб Чен бодай раз відстібав і знімав руку аль‑Мутанаббі.
Мало того – сама думка про те, що Чен узагалі може зняти цю руку, викликала в мені відразу й жах.
Я відновив у пам’яті кілька моментів, коли Ченова свідомість поєднувалася з моєю, і зрозумів, що за сімома замками й дев’ятьма печатями в потайному прикомірку душі Чена Анкора Вейського таївся такий же – якщо не більший – жах перед можливістю знову стати одноруким.
І не лише. Одноруким – нехай, але самотнім… ніколи, ніколи більше!..
Навіть умиваючись зранку – по дорозі з Кабіра в Мейлань я не раз був присутній при цьому – Чен намагався при сторонніх не знімати спідньої сорочки з широкими рукавами, що закривають місце кріплення мертвого металу до живої плоті.
Ні. Живого металу до живої плоті.
А все ж роздягнувшись до пояса, Чен уникав дивитися на власне передпліччя. Мимохіть, випадково, але ніколи – пильно.
І майже одразу ж намагався вдягтися.
Немовби ні він, ні я, – а я дотепер просто не дозволяв собі міркувати про це, – немовби обоє ми намагалися зайвий раз не спокушати долю.
Те, що для всіх було легендою, пікантним випадком, можливістю зайвий раз просторікувати про дива – для нас було реальністю, довершеною, за яку дорого заплачено, і однаково рахунок донині не закрито.
І не буде закрито ніколи.
…Чен повернувся, підійшов до вікна, і ми задивилися у двір. Неподалік був ставок, від якого віяло вогкістю, а за ним, біля круглої альтанки хтось із Звитяжців старанно танцював.
Спершу я вирішив, що це один із Малих мого дому, але потім, придивившись, виявив щось оддалено знайоме в різких, із розмахами, ударах Звитяжця, напівсхованого від мене опорами альтанки.
Я подумки згустив сутінки – мейланьські вечори виявилися занадто світлі – опісля багаторазово збільшив альтанку, перетворивши її на похмуру вежу Аль‑Кутуна, і усміхнувся, мерехтячи оголеним клинком.
Нехай не зранку, як було обіцяно, а ближче до вечора, але невгамовний харзієць Маскін Сьомий – ага, він же тепер Тринадцятий! – все‑таки з’явився до мене в гості.
«Ходімо?» – подумав я.
«Ходімо, – подумав Чен, надягаючи на мене піхви. – Не будемо змушувати чекати гарячого Емраха іт‑Башшара з Харзи. А то ще порубає нам альтанку – Кос потім до кінця життя гарчати буде…»
І ми знову зійшли вниз, залишивши Дзю відпочивати на столі.
Торкаючись поруччя сходів, я несподівано задумався над тим, чому це Пояс Пустелі з Сьомого перетворився на Тринадцятого. Я прикидав і так, і сяк, але не додумався ні до чого. Крім того, що число «Тринадцять» подобалося мені все менше й менше.
Зовсім воно мені не подобалося.
Біля входу в дім літній кремезний Придаток старанно підстригав колючий вічнозелений чагарник. Звитяжця при слузі не було – та й навіщо Звитяжець під час підстригання кущів?
– До вас гість, Вищий Чене, – привітно сказав він, дивлячись на нас і смішно морщачи чоло. – Он, біля альтанки… просив поки що не доповідати. Бачите?
– Бачу, – кивнув Чен.
– Смішний він, цей гість, – слуга виявився надзвичайно балакучий, – Вищий, а однаково смішний. Хоч і платить добре. Я коли в нього тижнів зо три тому по вечорах підпрацьовував, пан Емрах мені щоразу по Ляну срібла видавав. Не скупився, хоч і робота дріб’язкова…
– І ким же ти в нього підпрацьовував? – у відповідь усміхнувся Чен.
– Найманим убитим. Тричі на тиждень.
– Ким‑ким?!
– Найманим убитим.
– Як це? – зацікавлено запитав Чен, а я лише ворухнув руків’ям, потершись об залізні пальці.
– А так… Він же коли в Мейлань приїхав, цей пан Емрах, спершу навіщось узявся собак рубати. Йому їх на постоялий двір приводили, а коли він дім винайняв, то й додому… Спочатку в нього погано виходило, а згодом наловчився – з першого удару голову псові зносив. Потім він опудало шкіряне в кушніра замовив, щоб хутром у різних місцях облямоване було – і опудало шаблею смугував. Далі більше, трьох мавп йому доставили, великих таких, лише холощених, щоб злість вийшла… Він їх у людське одягав і теж рубати пробував, але не вийшло в нього з мавпами! Поруч бив, а їх ні…
«Он як він учився, виявляється, – подумав Чен‑Я. – До крові звикав. Майстерність Контролю ламав… а з мавпами не вийшло. Хороший ти хлопець, Емраху іт‑Башшаре, меснику‑невдахо, хороший, але задуже розумний. Друдла б тобі… Друдла, Но‑дачі, долю лютішу й розуму менше. А люті більше… ні, не треба тобі ні долі, ні люті, палкий Емраху, що бажає навчитися вбивати! І нікому не треба. І мені не треба б – та пізно вже…»
– А далі він мене найняв, – продовжував слуга. – За домовленістю. Я короткою шаблею непогано володію, тож повинен був із ним Бесіду проводити по вечорах. А коли пан Емрах, дай Боже йому здоров’я, першим ударити встигав, я повинен був кричати голосно, на землю падати й не рухатися. А він стояв наді мною й дивився. Я кричав і падав, а він дивився. Хороша людина, щедрий, але смішний. І шаблю просив на бруківку впускати, щоб деренчала, нібито зламалася. Я й впускав – чого ж за срібний лян не впустити?! – а він слухав. Якби не відіслав він мене тиждень тому – я б не тільки рисом і овочами на зиму запасся, але й дочці обнову яку купив! У вас я тимчасово, кущі ось підстрижу й усе, а пан Емрах – ох, хороша людина, усіх благ йому в цьому житті…
«І справді, благ йому всіляких, – подумав я, – тільки не тих, що він сам собі бажає. Хороша людина Емрах іт‑Башшар, і Звитяжець у нього хороший, Маскін Тринадцятий із Харзи, але те, чого вони хочуть – ні, не благо це!..»
Чен прихильно кивнув зраділому слузі й пообіцяв, що накаже ан‑Таньї взяти відставного найманого вбитого на постійну службу, і ми рушили в обхід ставка. Це зайняло зовсім небагато часу й, не доходячи до древнього кипариса, який настільки підгнив і нахилився, що його підтримувала підпірка з цінної деревини, я влетів у Ченову руку, вилетів із піхов і привітно замахав Маскінові Тринадцятому.
– Агов! – хором гукнули ми з Ченом, кожен своєю мовою. – Як справи?!
– Справи? – теж хором запитали Емрах іт‑Башшар і Пояс Пустелі, визираючи з‑за альтанки; лише, на відміну від нас, вони не знали, що говорять хором. – А ось зараз побачимо, як у нас справи, зараз з’ясуємо…
І з награною зловісністю вони рушили до нас.
«Даремно я панцир удома залишив, – подумав Чен, і одразу засоромився подібної думки. – Та ні, дурниці, чи ж мені тепер уже й вести Бесіду як слід не можна?!.»
Кроки за три від нас Емрах зупинився. Пояс Пустелі в його руці повільно розсікав повітря хрест‑навхрест, трохи тремтячи гнучким кінцем клинка і справді нагадуючи язик Рудного Полоза.
– Весілля скоро? – запитав Маскін, недбало переходячи від хреста до витягнутої вісімки.
– Не знаю, – відповів я, накручуючи вузьку спіраль. – Зі мною ніхто не радився.
Чен у цей час розмовляв із Емрахом приблизно про те ж, але я не вслухувався в слова людей, побоюючись відволіктися й не найкраще проявити себе в Бесіді.
Так, честолюбний я – каюся!..
Пояс Пустелі завдав першого удару – так само повільно й чітко, як слід навіть не під час Бесіди, а під час демонстрації при навчанні.
Якщо гарячковість його ще не вся вивітрилася, то зараз вона була схована десь глибоко‑глибоко.
Чен відійшов на крок, а я, не зтикаючись з Маскіном, здійнявся над непокритою Ченовою головою і завмер.
– Я чув, – Маскін провів кілька довгих рублячих змахів, але робив він це на такій відстані від Чена й мене, що його дії можна бути вважати лише похвальбою, – начебто в Кабірі Дитячого Вчителя роду Абу‑Салімів убили. Кого ще після нього?
Ця тема – і та легкість, з якою нинішній Пояс Пустелі заговорив про смерть Наставника, та й про смерть узагалі – не припала мені до душі.
– Нікого, – не рухаючись, відповів я. – Наставник був останній.
Не пояснювати ж йому, що в провулку саме Наставник був перший, а вже тоді… не буду я йому нічого пояснювати.
Емрах раптом стрибнув уперед і вдарив коротко й точно, цілячись Ченові в стегно. Я метнувся вниз, прийнявши харзійця на сильну частину клинка – але скидати вбік не став.
Чен, зрозумівши моє бажання, не зрушив з місця.
Ні, удар був чистий. Навіть якби я не встиг підставитися, Маскін однаково зупинився б вчасно.
Брязнувши з досади, Пояс Пустелі спробував ріжучим півколом дістати голову Чена, але Чен низько присів, а я легенько кольнув лікоть Емраха.
Так, ледь‑ледь, щоб не захоплювалися… обидва. Ми їм не наймані вбиті.
– Шешеза жаль, – безтурботно продзвенів Пояс Пустелі, відсуваючись на півтори довжини клинка й удаючи, ніби нічого не сталося. – І так суцільні неприємності, а тут ще родина без Дитячого Вчителя залишилася… певно, рубає тепер зо зла що попало і Тьмяних у всьому винуватить!
Чен неквапно пішов по колу, залишаючи кривоногого Емраха в центрі, а я горизонтально поплив в повітрі, з оманною недбалістю звісивши китиці вниз і ледь чутно посвистуючи.
– Тьмяні тут ні до чого, – мовив я завмерлому харзійцеві. – Це не вони.
– Ні до чого, – охоче погодився він, вивівши руку Емраха далеко вперед і ледь торкаючись мене лезом. – Тьмяні абсолютно ні до чого. Повністю з тобою згоден.
По‑моєму, він вкладав у ці слова якийсь свій, незрозумілий мені зміст. Утім, зараз не час шукати змістів, і взагалі – може, мені здалося?!
Маскін спробував обійти мене по внутрішній стороні свого вигину – заточка в нього виявилася півторастороння – і дістати вістрям Ченове плече. Я відчував, що за бажання харзієць може рухатися приблизно удвічі‑тричі швидше – але навіть на такій швидкості я встигав би не випускати його зі сфери свого сприйняття.
Ще буркун Пуддха вчив мене відчувати уявну кулю, що оточує мене й мого Придатка; уловлювати її збільшення при довгому випаді, пульсацію при п’ястьових ударах і переходах із рівня на рівень; відтоді у мене були різні вчителі, включаючи життя, і не Поясові Пустелі перевіряти на міцність кулю навчання довкола Мейланьського Єдинорога й Чена Анкора.
Нехай навіть із погляду світобудови це не більше ніж бронзова кулька, що відкотилася до глиняного дувалу.
– Тьмяні тут ні до чого, – повторив Маскін, і ми трохи побряжчали один об одного просто так. – Вони, мабуть, і не знали, що якісь Звитяжці раптом надумали відновити справжнє призначення нашого роду… ні, вони цього не знали, як і не знали, що їх будуть розшукувати, звинувачуючи в тому, у чому вони пишалися б брати участь… вони, справжні хранителі забутих традицій…
І тут я мало не пропустив стрімкий кидок Пояса Пустелі, намагаючись вникнути в його слова. Хвала Ченові й тому, що на ньому не було лат – він устиг, як у старі добрі часи, так прогнутися в попереку назад, що непокрита голова торкнулася потилицею землі, і весь він нагадував міст над гірською річечкою.
Наступної миті я покинув міркування й узяв на три удари турнірну швидкість. Маскін, засмучено пискнувши після промаху, навіть не встиг жодного разу до пуття мене торкнутися, а я вже розпоров рукав верхнього халата Емраха, зірвав з його грудей дерев’яний медальйон‑амулет і наостанок полоскотав здивованого іт‑Башшара в найінтимнішому місці кожного Придатка.
Чен на той час уже сидів на землі, розкинувши ноги й дивлячись на Маскіна Тринадцятого, а той наосліп рубав повітря там, де, за його припущеннями, повинен бути Чен або хоч що‑небудь, належне Ченові.
Треба віддати належне Поясові Пустелі – рубав він завзято, але чисто, з повним контролем і дотриманням законів Бесіди.
– Ти щось казав про традиції і їхніх справжніх ревнителів, – байдужість у голосі далася мені нелегко, бо турнірні швидкості даються взнаки. – Я так розумію, що верткий харзієць, спонукуваний помстою за загиблого Придатка, спробував розшукати Тьмяних і…
«І трохи звар’ював», – хотів додати я.
Але не встиг.
– Ні, – ударив Пояс Пустелі. – Не спробував, – ще раз ударив Пояс Пустелі.
І ще раз:
– Ні. Не спробував. Я їх знайшов.
Я не рухався. Маскін Сьомий, нині Тринадцятий, рубав так само чисто й чесно, не торкаючись Чена – але щось змінилося в його ударах. Не так вібрував гнучкий клинок, не так свистіло розсічене повітря, рухи були впевненіші, відтяжки – швидші й різкіші…
Маскін Сьомий. Тринадцятий. Дванадцять свідків, які не бояться червоного кольору, і гордий меч проклятого Масуда… Пояс Пустелі, Маскін, що був Сьомий і став Тринадцятий.
У мене не було жодних доказів.
Я взагалі не вірив жодному його слову.
Клинок Пояса Пустелі був, як і слід, холодний і блискучий, справно відображаючи промені призахідного сонця.
І все ж… останні удари були зовсім інші. Я це знав краще від будь‑якого іншого Звитяжця. Чи ні, не будь‑якого – але багатьох, дуже багатьох… майже всіх.
– Я їх знайшов, – повторив Пояс Пустелі, зупиняючись, і його Емрах опустився на землю поруч із Ченом. – А ще я знайду ту шаблю, яка вбила мого колишнього Придатка. Ні, я не волію стратити її за це – помста більше не засліплює мене, – але її Придаток умре. Вони сказали, що допоможуть мені, і мене підтримають Минулі боги…
– Тьмяні? – запитав я.
– Тьмяні, – відповів він.
Ми розмовляли нудно й монотонно, наче мова йшла про кільця для старих піхов або вибір дерева для підставки.
– Гм… – мовив я. – Може, познайомиш?
– Може, й познайомлю, – відгукнувся він. – Гадаю, ти швидко знайдеш із ними спільну мову. Тебе ж тепер навіть переучувати не треба… а крім того, ти Вищий, будеш правителем… і майстер, яких мало. Наче я не розумію – я тобі не Бесідник, ти зі мною можеш зробити все і навіть більше…
І аж тепер я повірив. Колишній палкий і самолюбний Пояс Пустелі ніколи не вимовив би цих слів; ніколи не зізнався б у тому, що поступається мені або будь‑якому іншому Звитяжцеві в мистецтві Бесіди.
Емрах іт‑Башшар легко підвівся з землі.
– То я пішов, – забринів Пояс Пустелі, ховаючи вістря в кріплення руків’я й, клацнувши, замикаючись у кільце. – Ще побачимося.
Чен сидів, широко розкинувши ноги, я лежав поруч, упираючись Ченові в гомілку – і обидва ми дивилися вслід Емрахові іт‑Башшару й Поясові Пустелі з Харзи.
Сонце вже майже сіло, небо на заході було бузкове з багряними прожилками, і оголений клинок‑пояс відливав червоним, через що Емрах здавався перерубаним навпіл.
Від ставка віяло вогкістю.
…Справді, сьогоднішній день виявився аж надто багатий на події. Це не на добре. Хоча нічого відверто поганого начебто не відбулося, але ми з Ченом встигли звикнути до простої істини: надмір подій ні до чого хорошого не призводить. Візьмемо, скажімо, розшукані допитливим Косом в архіві відомості – що тепер з ними робити? Мало нам було Шулми? Тепер ще ці дивні смерті й зникнення старійшин Ради Вищих – і головне, у цьому ж узагалі нікого звинуватити! Потім візит Матінки Ци – ой, і хитра ж бабця! Та ж навіть найтупішому Звитяжцеві (Уламок не береться до уваги) зрозуміло, що вона чогось не доказує… Ще одна загадка, що відверто змикається з першою.
Далі – з’ява Маскіна Сьомого‑Тринадцятого! Виявляється, він таки знайшов незрозуміло кого, але називає їх Тьмяними (ассасинами, з погляду Емраха). Утім, кого б він не знайшов – якщо не вважати, що запальний харзієць просто посунувся клинком – незайве припустити, що ці Тьмяні відіграють у цих подіях якусь тьмяну роль. Яку?..
Питання, питання, знову питання – і жодної відповіді.
Коли ми виїжджали з Кабіра, злості було більше, зате питань менше. Була Шулма, з якої виходила загроза навали; були Звитяжці на чолі з Но‑дачі, що втекли з Шулми; було їхнє бажання розворушити Звитяжців емірату, змусити нас згадати криваві навички. Це – страшно, це – жорстоко, але більш‑менш зрозуміло. Я хоча б знав тоді, що робити – або не знав, але сподівався по дорозі дізнатися. А тепер…
З якого кінця починати?
Весілля ще це…
…Чен лежав одягнений на ліжку, торкаючись мене правою рукою, і ми міркували. Разом. Тривалий час. І невдало. Потім Чен устав, взяв Дзютте зі стола й перевісив його на стінний килим. На почесне місце.
Дзю ніяк не відреагував. Теж міркував, напевно. Або спав. Або вдавав, що спить. Принаймні, що б він не робив – він робив це мовчки. І на тому спасибі…
У двері постукали.
– Увійдіть, – мовив Чен‑Я.
Двері відчинилися, і на порозі стали Кос, Заррахід і Сай.
Усі троє відверто засоромлено.
– Ти вибач, Єдинороже (Чене), – сказали вони всі разом, – але ми… твою… підставку… ненавмисно… поламали… ось.
Так і знав, що добре цей день не закінчиться! Мою підставку! Мою першу підставку! Мою улюблену підставку! Мою горіхову підставку!..
Мою першу улюблену горіхову підставку!
– Не те щоб ми її зовсім поламали, – винувато проскрипів Сай, – вірніше, зовсім, але не те щоб ми – скоріше, я…
Одне слово, усе було так.
Коли Матінка Ци нарешті пішла, забалакавши перед цим брамника‑людину до півсмерті, ця чудова трійця рушила в найближчу крамницю купити квіткових пахощів. Сходили. Купили. Повернулися. Побачили мене в Бесіді з Поясом Пустелі. Вирішили не заважати (оце правильно!). І пішли вправлятися в літній павільйон, щоб Кос із Заррахідом могли краще звикнути до Сая (і це теж правильно!). Звикали собі, а тоді Сай виявив якесь лахміття на килимі, що висів за моєю підставкою – і вирішив його зрізати. Нібито для краси, але схоже було, що радше з бешкетництва.
А Заррахід у цю справу просто не втручався. І не перешкоджав. Що вже було геть неправильно.
Далі Кос із Саєм раптом промахнулися. Гаразд, усі ми не в Небесній Кузні ковані… А килим раптом упав на мою підставку. А підставка раптом звалися на підлогу. І з підставкою, уявіть собі, нічого не сталося.
Міцна виявилася.
Але Сай раптом виявив у днищі маленьку щілину, куди одразу засунув свій цікавий клинок. Отоді від підставки шматок і відпав.
Усі троє, ясна річ, перелякалися не на жарт – підставка ж стародавня, та ще й моя особиста! – а опісля дивляться й бачать, що в днищі ніша маленька відкрилася. А в ній – футляр сап’яновий. А у футлярі – сувій, стрічкою перев’язаний. Певно, давно там лежав, пожовк від часу.
– А підставку я червонодеревцю в ремонт віддам, за свій рахунок, – винувато закінчив Кос.
Але ми з Ченом його вже не слухали. Стрічка на сувої розв’язалася легко й непомітно. Чен узяв тонкий стосик аркушів у ліву руку, а я повністю перейшов на Ченове сприйняття.
«Записи Фаня Анкора Куна, Вищого Мейланя, про день Великої Зради п’ятого року ери правління „Вічного Миру“, хай будуть нащадки поблажливі до підступності предків, вчиненої заради них».
Це був заголовок.
«П’ятий рік ери правління „Вічного Миру“, – подумав я, – це рік мого (і не тільки мого) вигнання з Мейланя. Цього року я переїхав у Кабір разом із Придатком Хо Анкором…»
«Фань Анкор‑Кун, – подумав Чен, – це, згідно з родоводом, прадід Ляна Анкора‑Куна й рідний брат мого прадіда Хо. Якщо я не помиляюся…»
«І того року, – подумав Чен‑Я, – у руках Фаня Анкора Куна блищав Прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст. Старійшина Ради…»
Схоже, сьогоднішній багатий на події день триває.
– Ага, мало не забув, – немов здалеку долетів до мене голос Сая. – Я, коли в місто виходив, Но‑дачі бачив. І не самого, а з шаблею Кундою Вонґ. Я Заррахідові сказав, ми за ріг повернули – а їх і нема вже…
– Ти б іще завтра це згадав, – похмуро завважив зі стіни Уламок. – Або за тиждень…
Частина VI
Люди й звитяжці
Бойовий загартований меч,
Що у змаху вихором виє
І палає синім вогнем.
Загартували його ледве
На крові із печінки лева,
А потім натерти змогли
Чорною жовчю зубастих риб.
Ілбіси – духи війни –
Клубилися довкруж нього,
Сідали на жало його.
Він, як виклик на бій, блищав.
Нюргун Боотур
Розділ 16
«…Невдовзі північ. Невдовзі на вулицях забамкають стукалки четвертої сторожі – і я, Фань Анкор‑Кун, Вищий Мейланя й старійшина Ради, відкладу калам і зніму з килима родинний меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.
Я тихо вийду з дому й, ніким не помічений, пішки піду на східну околицю Мейланя, де біля покинутої водойми мене будуть чекати інші старійшини Ради. За десять кроків від водойми, якщо стати обличчям на південний схід, є стара альтанка. Ми мовчки увійдемо в неї, я тричі вдарю кулаком по крайній лівій опорі, за три хвилини в підлозі відкриється люк – і ми по одному зійдемо вниз крученими сходами.