 |
|
Втілення Жовтого бога 19 страница
Коли я прискакав до брами двору, послужливо розчиненої переді мною вартовими, Юньер Мейланьська вже їхала мені назустріч. Її білий кінь був, по‑моєму, сандуанської породи – після приборкування Демона мої куці знання кінських статей так і сипалися з мене, – а сама пані Юньер вдягнувся в атласні шаровари кольору призахідного сонця, гостроносі черевички, розшиті бісером, і довгополий фіолетовий халат із зображеннями довгоногих рубінооких раконів.
Сьогодні правителька мала зовсім не такий вигляд, як на незабутньому святі, і нехай образ Чин у костюмі для верхової їзди був доволі свіжий у моїй пам’яті, але я не міг не відзначити рідкісну спокусливість вдової пані Юньер.
То що, відзначив?
Відзначив.
Як ти гадаєш, Чене‑дурню, вона цього не знає?
Звісно, знає.
І що?..
І нічого.
…За кілька хвилин ми чинно, по‑сімейному (о всі пекла Хракуташа!) їхали рука об руку геть від палацу. Юньер мило усміхалася мені, воркочучи про щось неймовірно світське, але я одразу зрозумів, що вона не в гуморі.
– Куди ми їдемо, шляхетна пані? – запитав я з безтурботністю, яка вартувала мені сивого волосся.
Юньер змахнула рукою кудись у бік східної частини міста, де я ще не був. Утім, а де я був?!.
У мовчанні – після мого питання вона більше не заговорила – ми проїхали кілька кварталів; зустрічні городяни шанобливо кланялися нам, але не більше того… і нарешті я не витримав.
– Вибачте мою настирливість, шляхетна пані, але сьогодні ви в очевидно поганому настрої. Тому дозвольте запитати вас: що могло засмутити такого чудового ранку правительку щасливого Мейланя?
Я притримав Демона У, щоб випадково не випередити білу кобилу Юньер.
– Ви, Вищий Чене, – коротко відповіла Юньер Мейланьська й глянула просто в очі.
Клянуся священною водоймою Шулми, вона вміла заглядати так глибоко (незважаючи на лікування Уламка), що мені стало ніяково – геть незрозуміло, чого б то?!
– Я? У чому ж я провинився, милостива пані?! Ви лише натякніть мені – і я миттю залагоджу мою провину!
– Спробуйте здогадатися самі, – вона ледь усміхнулася.
Ця тінь усмішки свідчила про те, що якусь частинку своєї таємничої провини я, схоже, встиг залагодити – і я зітхнув з деяким полегшенням.
– Ще раз прошу вибачити вашого покірного слугу за його нездогадливість – але все‑таки я не годен зрозуміти…
– Весь Мейлань уже тижні зо три говорить про наші заручини й майбутнє весілля, емір Кабірський Дауд Абу‑Салім надіслав привітання з вістовим соколом, якому немає ціни ні в кабірських динарах, ні в мейланьських лянах, – вона говорила, потупившись, але з чарівною твердістю. – Я чую про це від усіх, крім вас, Вищий Чене! Я розумію – політика не завжди в ладах із серцем – але мені хотілося б усе‑таки вислухати вас як наслідного вана Мейланя й просто як Чена Анкора і, на випадок чого, припинити всі ці дозвільні розмови і… і…
Я мимоволі повторив Кобланів жест, ляснувши себе долонею по лобі. Пролунав брязкіт. Юньер захоплено глянула на мене, а я мало не вилаявся, згадавши про латну рукавицю й шолом під тюрбаном.
Ось чого вона чекає від мене! Офіційної пропозиції або прямої відмови від усіх цих заручин і весіль!.. Юньер, звичайно, жінка наполеглива й цілеспрямована, але такі речі першим мусить казати чоловік – а я мовчу…
І буду мовчати. Або майже мовчати.
– Я хочу, шляхетна пані Юньер…
– Можна просто Юньер. Або – Юн.
Юн – це по‑мейланьски «весна». Весна…
А зараз – початок осені!
– Гаразд… Юньер. Просто я хочу пояснити ситуацію, що склалася. (Бач, слова які вишукую!) Не те щоб я був проти нашого весілля (то проти я чи не проти?!)… і я розумію, що… (а що я, властиво, розумію?!), але у мене в Кабірі залишилася наречена, або майже наречена, і взагалі…
– Ось що стримувало тебе! – просяяла Юньер (можна просто Юн). – Але за законами емірату в чоловіків може бути чотири дружини! Чи ти сповідуєш Хайракамську єресь?
– У жодному разі, – заперечив я, не маючи гадки про цю єресь, але вже не люблячи її всім серцем.
– Чи, може, ти таємний дейлемський жрець‑євнух?
– Я?!
Ще хвилина – і вона довідалася б, який я євнух!..
– Тоді все гаразд! І я не буду заперечувати, щоб вона – твоя майже наречена – стала твоєю дружиною. Другою. Згодом ти зможеш вибрати й третю, і четверту – але я, як ти сам розумієш, повинна стати першою.
У голосі Юньер на мить промайнули тривожні нотки.
– А хто вона, Чене?
Ах так… уже просто Чене?
– Вона – шляхетна пані Ак‑Нінчі з роду Чібетеїв.
– Чібетеї, Чібетеї… Здається, це з Вищих Малого Хакаса?
– Так.
– Чудово! Ти – розумник! З політичної точки зору такий союз обіцяє чималі вигоди… хоча, гадаю, ти вибирав цю Ак‑Нінчі не лише з політичних міркувань?
– Та… – промимрив я. – До певної міри… тобто, я хочу сказати, що за відповідних обставин був би радий бачити тебе своєю дружиною…
Оголосити список відповідних обставин мені не дали.
– Як я рада, Чене! Звичайно ж, я приймаю твою пропозицію, тим паче, що приготування до нашого весілля займуть не більше тижня! Я розумію, що ти повинен…
Влип!
Виходить, що я вже зробив їй пропозицію. Мало того – ми обговорили мій другий шлюб із Чин. Досить вигідний із політичних міркувань. Мав рацію покійний Друдл – як у Чена‑дурня… Бо ж куди мене – у правителі?! Я їм тут науправляю…
Із деяким зусиллям я зліпив радісний вираз обличчя – вийшло криво й неприродно, але краще в мене не вийшло – і сказав голосно й збуджено:
– Чудово, Юн! Я радий, що між нами тепер немає недомовок. А Ак‑Нінчі я як‑небудь повідомлю…
По‑моєму, я збирався сказати зовсім не те.
– Якщо хочеш, Чене, – я пошлю сокола.
– Ні, – занадто поспішно заперечив я. – Спершу я все зважу (ото вже!), а там і…
«У кожній ситуації треба знаходити свої приємні сторони», – філософськи подумав я, з’ясувавши, що ми вже цілуємося. А цілуватися пані Юньер – можна просто Юньер, або навіть Юн – уміла майстерно! Добре, що Демон У був зайнятий покусуванням шиї білої кобилки й тихо стояв на місці.
Цікаво, а коли це ми зупинилися?
Ні, це мені вже нецікаво… може, я правильно зробив їй пропозицію?
Чи що я там їй зробив?.. а Чин візьмемо другою дружиною…
…Після цього ми якийсь час їхали мовчки пліч‑о‑пліч, а тоді я знову не витерпів першим:
– І все‑таки – куди ми їдемо, Юньер?
– До брами Семи Небес, – із лукавою й водночас умиротвореною усмішкою відповіла вона. – Цю браму було встановлено в Мейлані на майдані Фонтанів більше восьми століть тому. За легендою, що браму везли на сімох парах биків із самої Кимени, де її візерунчасті стулки кували найкращі майстри; одні кажуть, що на особисте замовлення тодішнього мейланьського правителя, інші – що браму просто захопив у Кимені мейланьський полководець Цао Дунь і привіз сюди як трофей. Принаймні зараз вона стоїть на майдані Фонтанів і відчиняється лише для того, щоб крізь неї проїхав весільний кортеж нової родини правлячого дому. І ми з тобою теж будемо проїжджати крізь браму Семи Небес. Зараз ти її побачиш.
Ми ще раз звернули біля старого храму і незабаром справді виїхали на майдан. Воістину, це був майдан Фонтанів: прозора вода з тихим дзюрчанням текла по величезних мармурових щаблях, а навколо каскаду били фонтани – у формі зігнутих дивовижних риб, майстерно розфарбованих золотом, лазур’ю, сріблом і нефритовою зеленню: сині, чорні, червоні й жовті дракони, тигри, грифони і якісь зовсім невідомі мені чудовиська… Фонтани шуміли, плескалися, дзюрчали; вода весело злітала в повітря десь тонкими струмками, десь величними, стовпами, що повільно спадали розсипаючись дрібним дощем.
У повітрі стояв водяний пил, і промені ранкового сонця, простромлюючи його, народжували яскраву веселку.
Це було не просто красиво – це вражало! До того ж, рання свіжість напоєного вологою повітря – і ще не зниклий смак поцілунку Юньер на губах…
– Брама… – голос Юньер дивно здригнувся.
– Що – брама? – повернувся я до неї. – Я не бачу жодної брами… лише фонтани – щоправда, дуже красиві! Ні, справді…
– Брама! – скрикнула Юньер. – Її немає! Брама зникла!..
Брама Семи Небес, виявляється, зникла. Хоча не зовсім. Одна стійка все‑таки залишилася. З її розмірів я зумів приблизно уявити, яка ж була зникла брама.
Легенда відверто перебільшувала щодо семи пар биків – або бики вісімсот років тому були надзвичайно хирляві, – але брама була таки чимала. Від стійки її просто відірвали – судячи зі скрутів і петель, що тріснули в кількох місцях. Не знаю, кому це виявилося під силу. А другу стійку взагалі висмикнули з брущатки й забрали разом із брамою.
Сумнівно, щоб для цього сюди приганяли сім пар биків – уночі, по сплячому місту… Липнуть вони до мене, всі ці події, чи що?!
Юньер мало не плакала від образи й обурення, і я почав її втішати – мовляв, брама не голка, знайдеться, поставлять її на місце, і взагалі, Юн, не варто сприймати це так близько до серця, нехай, побісилися якісь дурнуваті жартівники, але ж знайдуть їх, і батогів надають, щоб надалі не пхалися, куди не слід…
Я її вже майже заспокоїв, коли прискакав гонець на змиленій буланій конячці, до якої одразу почав придивлятися мій Демон.
– О правителько Мейланя, шляхетна пані Юньер, – поспішно заговорив гонець, зіскакуючи з коня й припадаючи на одне коліно, – мені велено повідомити Вам, що брама Семи Небес викрадено…
– Що важко не помітити, – холодно кинула Юньер. – Це все?
– Ні, не все, шляхетна пані…
– Кажи! Швидко!..
– Браму знайдено!
– Ось, я ж казав, – знизав плечима я.
– Тоді чому мені не повідомили раніше про викрадення? – Юньер вдавала сувору, але зараз у неї це погано виходило – звістка, що нещасна брама знайшлася, негайно повернула їй колишнє самовладання.
– Ми… ми не зважувалися повідомити Вам про пропажу брами, доки її не знайдуть, шляхетна пані! І коли нам доповіли, де вона зараз перебуває…
– І де ж вона перебуває?
Гонець сполотнів і чомусь зам’явся.
– Вона… вона стоїть, шляхетна пані… – Він зібрався й випалив одним духом: – Вони стоять біля входу на міський цвинтар!
«Хтось дуже не хоче, щоб наше весілля відбулося, – подумав я. – Значно дужче не хоче, ніж, приміром, я…»
І про себе усміхнувся.
Юньер у свою чергу побіліла, як крейда.
Здається, вона теж зрозуміла це.
– На цвинтар! – владно крикнула Юньер, розвертаючи свого коня. – Негайно!
Я не зрушив з місця. У мені прокинулися одразу два почуття, заявивши про себе з не меншою владністю, ніж та, що була в голосі Юньер Мейланьської.
Першим була впертість – гнучка й непоступлива, як клинок Єдинорога. Нехай гонець і кинувся шкереберть до своєї буланої кобили – я не гонець і не хлопчик на побігеньках, щоби бездумно виконувати чужі накази.
Я – Чен у Рукавиці. Навіть якщо іноді я про це забуваю.
Упертість була дуже доречна – жаль лише, що трохи запізнилася… дивись, і виплутався б із розмови про весілля з більшим успіхом.
А другим почуття була цікавість – із тих спонук, які змушують із усмішкою заглянути у Восьме пекло Хракуташа.
– Встигнемо! – заперечив я, піднімаючи Демона дибки й змушуючи гінця відскочити від буланої, кинувши повід. – На цвинтар ніколи не слід квапитися! Гей ти, джерело хороших новин, іди‑но сюди! Та йди, не бійся…
– Я слухаю вас, Вищий Чене! – поспішно крикнув гонець, і я спиною відчув здивований погляд Юньер.
Погляд сковзнув по спині й відскочив від панцира.
Принаймні, так мені здалося.
– Сідай на коня, – гонець так і не насмілився наблизитись до Демона, і мені довелося підвищити голос. – І пробіжися по найближчих кварталах. Прудко! Знайдеш із десяток жителів – тільки щоб говірких і тих, які страждають безсонням – і тягни їх сюди! Миттю!
– Так, Вищий Чене! – просяяв гонець, який геть‑чисто забув про присутність правительки. – Я зараз… я зрозумів вас!..
І – лише копита зацокотіли по майдану Фонтанів.
Тоді я штовхнув Демона У п’ятами в боки й неквапно об’їхав навколо схиленої стійки, – єдиної, що залишилася від брами Семи Небес.
– Тихо зняти таку браму неможливо, – кинув я, розглядаючи покручені петлі. – І…
– Її узагалі неможливо зняти! – запально вигукнула Юньер і осіклася, зрозумівши недоречність своїх слів.
– Тихо зняти таку браму неможливо, – повторив я. – Та й не намагалися їх знімати тихо. Он, і по петлях чимось важким били, і бруківка розкидана… Нехай – майдан, фонтани шумлять, житлові будинки неблизько – але гуркіт, певно, кварталів на чотири розносився! Якщо не більше… Отже, хтось бачив що‑небудь, або чув, або ще щось! А цвинтар почекає… цвинтар нас почекає.
– Можливо, я трохи помилилася, – задумливо вимовила Юньер, під’їжджаючи до мене.
– У чому?
– Так… ні, я навіть рада! Просто незвично трохи…
Потім ми мовчали доти, доки не повернувся змоклий гонець разом із дюжиною мейланьців, які голосно перемовлялися і жваво жестикулювали.
Коли я навчився виділяти із загального гамору окремі слова й складати їх в осмислені фрази – я довідався наступне.
Брама Семи Небес була вкрадена царем усіх людожерів‑ракшасів і лісовиків‑якшів, кривавооким і двоголовим Бхімабхатою Шветою. Знадобилася вона цьому Шветі для його весілля з кабірською Матір’ю всіх піщаних відьом алмасти, Шестиносою Аалою Крох, яке (себто, весілля) відбудеться на мейланьскому міському цвинтарі найближчим часом. Після весілля Бхімабхати Швети з Матір’ю алмасти мусив, як гадають, настати кінець світу, але це ще точно невідомо.
Зате було точно відомо, що цієї ночі на майдані Фонтанів побували двоє довірених велетнів велелюбного Швети – порослий білим хутром з голови до ніг гігант Амбариша з палаючим мечем і його рідний брат, володар палиці Кінець світу, велетень Андхака (теж порослий хутром, але, на відміну від Амбариші, чорним).
Ось ці два чарівні чорно‑білі братики й зайнялися брамою, час від часу прикладаючись до барила з настоянкою Вогненного дракона. До речі, як шепнула мені Юньер, така настоянка справді існувала – вона уособлювала чоловіче начало і подавалася до столу у виняткових випадках (приміром, на весілля в правлячому сімействі), та й то крихітними символічними порціями.
Лише губи омочити.
До середини розповіді – яку я для себе назвав «Касидою про викрадення брами Семи Небес» – з’явився ще один свідок, якого привів спритний гонець. Ним виявився миршавий підмітальник вулиць Цунь Шляп‑нога, якого цієї ночі якийсь біс заніс на майдан Фонтанів якраз у розпал неподобства ошаленілих велетнів.
Цунь Шляп‑нога не злякався гуркоту палиці Кінець світу й палахкотіння меча Амбариші з однієї причини: він був дуже п’яний і шукав прохолодного притулку біля улюбленого фонтану у формі тигра, що ощирився, а шум у вухах, блиск в очах і хиткість землі бідолаха Цунь сприймав доволі‑таки байдужно.
Хіба вперше…
– Невже ти й велетнів бачив? – недовірливо запитав я в Цуня, який тяжко мучився вранішнім похміллям. – Цих… із хутром?!
– Бачив, – уперто хитав кудлатою головою Шляп‑нога. – Із хутром. Величезні…
– І браму вони ламали? – супився я.
– А хто ж?! – не здавався герой Цунь. – Вони, ясна річ… Амбариша і Андхака. Дрюком як гепнуть, мечем як полоснуть, а опісля кухлями драконівку хлищуть! Аж хутро сторчма! І мені дали, не погидували…
– Чого дали?
– Як чого? Цієї… настоянки на Вогненних драконах! Але я не велетень, я більше одного кухля не подужав… а коли прокинувся – ні велетнів, ні воріт. Ні драконівки… Усю вихлестали, гади кошлаті, а те, що людині зранку прийти до тями треба, це їм однаковісінько! Добре, хоч не закусили мною, доки спав…
Юньер уважно слухала, не перебиваючи, і, по‑моєму, була готова повірити в що завгодно – аж до царя якшів і ракшасів, двоголового Бхимабхати Швети.
Я кинув Цуневі монету й підбадьорливо усміхнувся Юньер.
– А тепер – на цвинтар! – крикнув я неприродно веселим голосом.
Юрба свідків розуміюче закивала головами.
– Цвинтар – це правильно, – ховаючи монету за щоку, повідомив повеселілий Шляп‑нога. – Ось і Андхака мені так казав – будете, мовляв, усі ви на цвинтарі! І дуже скоро… Гарчить, негідник, регоче, а сам дрюком по брамі, по брамі! І з рота язик полум’я ліктя на півтора…
І він доволі‑таки непристойно показав довжину язика Андхаки.
Цвинтар був як цвинтар – якщо не зважати на те, що перед входом гордо стояла брама Семи Небес.
А навколо брами стояла така юрба, що здавалося, ніби половина Мейланя вмерла нинішньої ночі від червоної віспи, а решта прийшли ховати покійних.
Сама брама була якимось неуявним чином прикручена до прутів огорожі цвинтаря – у місці свіженького проламу, – а поза брамою кроків за двадцять починалися чистенькі біленькі надгробки зі стовпчиками, пописаними ієрогліфами; і візерунчасті стулки знаменитої брами Семи Небес жалібно скрипіли під поривами вітру.
– Незамкнена вона, – послужливо доповіли нам одразу два голоси. – Заходьте, мовляв, хто хоче… засува нема, тому й не замкнена. Скрипить, як не знаю що…
– А засув велетні вкрали, – додав ще один знавець. – Для важливої справи.
– Для якої справи? – машинально запитав я.
– Для важливої, кажу! Цноту нареченої перевіряти будуть. Із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох, інакше не можна… тим паче, якщо Бхімабхата Швета ослабшав, засув для шлюбної ночі якраз чудово придасться!..
– Мідний він, засув цей, – тихо сказала мені Юньер. – Цілий брус міді, шість кроків у довжину. Його й виймали з воріт раз на десять років, по святах…
Я з повагою подумав про цноту Шестиносої Аали Крох – хоча мені було зовсім незрозуміло, як Аала за такої непробивної цноти умудрилася стати матір’ю, та ще й Матір’ю всіх алмасти.
Гаразд, над цим нехай цар Бхімабхата голову ламає, а в мене – попри все моє до нього співчуття – і так справ по горло.
Юрба слухняно розступилася перед моїм Демоном У – корисний, одначе, кінь виявився! – і я якийсь час розглядав браму Семи Небес. Мені було не до мистецтва кименських майстрів, хоча й справді візерунок стулок був красивий. Я дивився, і на гадку мені зовсім не спадали якісь особливі здогади. Просто дивився. Сам не знаю навіщо. І судячи з того, що я бачив на майдані Фонтанів і тут, без велетнів не обійшлося. Без цих… Амбариші й Андхаки. Ой, що ж це я заговорив, як Цунь Шляп‑нога!.. Амбариша, Андхака, жартівники кошлаті, любителі сьорбнути драконівки… Гм, весело, відверто кажучи!
Юньер, яка не поїхала за мною й залишилася обіч юрби, вислуховувала доповіді численних чиновників у чотирикутних капелюхах. Ні, чиновники були у різному одязі, але саме капелюхи одразу впадали в око. Чиновники говорили, Юньер кивала, я супився й дивився на браму, Демон У переступав з ноги на ногу й замишляв якусь капость.
Чудова прогулянка, чи не так?!.
За моєю спиною пролунав здивований гомін, і більша частина юрби зірвалася з місця й помчала у невідомому напрямку. Я під’їхав до Юньер і чиновників, де й довідався, що знайдено засув.
Ось лише по нього треба їхати до міських винних льохів.
Ми й поїхали – по дорозі міркуючи про таємничий зв’язок міських винних льохів із цнотою Матері алмасти, Шестиносої Аали Крох.
Міркування ні до чого не привели – хіба до льохів, двері яких були наглухо забиті. Мідним засувом від брами Семи Небес. Він тримався на величезних гаках, без сумніву, вбитих у стіну цієї ночі білим Амбаришою, який опісля заклав двері засувом і загнав верхні кінці гаків у ту ж багатостраждальну стіну.
Оскільки засув був суттєво довший від дверей льохів, і навіть довший, ніж відстань між убитими гаками, – приблизно ліктя на півтора‑два з кожного боку, – то й кінці його були круто загнуті вниз і всередину, утворюючи мало не кільця навколо гаків. Певно, брат Андхака теж часу не гаяв.
Юньер віддала необхідні розпорядження, до льохів були негайно доставлені місцеві молотобійці з переносними горнами й іншими інструментами – і справа зрушилася.
Утім, ішла воно туго. Лише за годину двері зуміли відчинити, а випрямлення засуву й надання йому первісного вигляду мусило забрати значно більше часу.
…Коли ми спустилися в підвали, Головний доглядач із роду потомствених доглядачів винних льохів, що супроводжував нас, мало не знепритомнів, і мені довелося приводити його до тями.
Я б і не помітив, що з деяких діжок корки були витягнуто, а потім вставлено на місце – але Головний доглядач просто не міг пропустити такого кричущого неподобства. Мало того – над діжками з порушеною цнотою на білій крейді стін були зроблені написи.
Писали смолоскипом – вірніше, кіптявою від нього.
Ось я й читав думки велетнів про мейланьські й привізні вина, заодно вислухуючи короткі репліки‑голосіння доглядача про вміст діжок.
«Гидота!» (біле сухе, сафед‑куська лоза, рік я не запам’ятав), «Гидота!» (червоне сухе, лоза Аш‑Шиннар, місцеве), «Гидота рідкісна!» (напівсухий фаррський мускатель). «О‑о‑о!» (тахирський рожевий мускат, мій улюблений, до того ж, дев’ятнадцяти років витримки), «Гидота, але нічого!» (десертний червоний узбон, п’ять років тому доставлений із Дурбана), «Це лише під чоловічину!» (мейланьське міцне з додаваннями настоїв трав і коріння)…
І так далі в тому ж дусі.
Думки велетнів про вина й настоянки розмаїтістю не відзначалися, хоча я майже схвалив їхній смак, – маючи на увазі смак до випивки, а не смак до нищення. І тут ми зайшли в маленьку кімнату, де було страшенно холодно, і там Головний доглядач усе ж зомлів.
Доки його відпоювали й плескали по щоках помічники, що збіглися на крики Юньер, я зміркував, що написи кіптявою на стінах зроблені по‑кабірськи. Властиво, багато хто в Мейлані вільно розмовляв кабірською мовою, яка вважалася державною, а також дубанською, хакаською й деякими іншими мовами; а мейланьський ієрогліфічний лист вивчав кожен, хто волів вважатися освіченою людиною – а таких було чимало, – і важко було знайти в еміраті людину, яка не зуміла б домовитися із заїжджим купцем.
Я знав і кабірську, і мейланьську з дитинства; так само знав їх і Кос, батько й дід якого були дворецькими в нашому домі. А тайкома від Чин я вивчив і деякі вислови з її рідного Малого Хакаса, де вміли неперевершено лаятися… ох, Чин, Чин…
Чому б і велетням Амбариші й Андхаці не зробити приємне кабірянці Аалі Крох і не скористатися її рідною мовою?!
Мої міркування перервав плач опритомнілого доглядача. Причитання засвідчували, що йому набридло життя і, прийшовши додому, він неодмінно заріжеться, повіситься або втопиться – і все тому, що найціннішу діжечку з настоянкою Вогняного дракона, яка зберігалася винятково для весілля Юньер Мейланьськой і Вищого Чена Анкора (ото мерзотник, і він про те ж!) викрадено і, радше за все, знищено.
– Випили її, твою діжечку, – зловтішно сказав я доглядачеві. – Висьорбали її велетні! У них чоловіче начало довше від вашого засува, до Семи Небес стирчить – ото й довбанули вони ним твого Вогненного дракона! Разом із Цунем Шляп‑ногою.
За мить я пошкодував про сказане, бо доглядач здавлено хрокнув, упав і більше не підводився.
Додому я повернувся вже близько полудня. Їсти мені чомусь не хотілося, тому ми з Косом обмежилися фруктами, запиваючи їх легеньким вином, – і я розповідав.
Зрозуміло, не лише ан‑Таньї, але й усім нашим Звитяжцям.
Розповідь, усупереч очікуванням, дуже затяглася, оскільки Звитяжцям постійно доводилося пояснювати, хто такі якші, ракшаси, велетні й алмасти, а відтак і переконувати, що всіх їх насправді не існує. У результаті я остаточно заплутав і спантеличив Сая й Заррахіда; Єдиноріг веселився, а Уламок говорив зі стіни: «Ось бачиш, як ці велетні, яких насправді не існує, браму хвацько вкрали і вогненну настоянку випили, якої тепер теж насправді не існує… Цікава річ виходить! Куди не глянь – нічого не існує!..»
Настрій Коса дивним чином коливався від дуже веселого до дуже похмурого й навпаки, так що до кінця розповіді я й сам був не радий, що вирішив оприлюднити всю цю історію. А з іншого боку – що мені залишалося робити? Змовчати? Ага, спробуй від них щось утаїти…
– То якшаси й ракші, – запитав нарешті Заррахід, – вони все‑таки є чи їх немає?
– Якші й ракшаси, – поправив його Сай.
– Немає їх! – відрізав Я‑Єдиноріг.
– І брами немає, – уточнив Дзютте. – І нас немає. Якші забрали.
– Це не якші, – скрупульозність Сая не мала меж. – Це велетні, Амбариша й Андхака.
Так. Здається, пішли на друге коло.
– Якщо ці ракшаси‑велетні хочуть, щоб весілля не відбулося, – сказав Кос, який досі мовчав, – вони брамою не обмежаться. Неодмінно чекай нових бід…
– Утішив, – захитав головою я. – Спасибі.
– А тому, – продовжив ан‑Танья, – після обіду я сам сходжу в місто. Подивлюся, що там діється. Ні, обіду чекати не буду – зараз і піду. Може, дізнаюся що‑небудь…
Кос устав і пішов до дверей.
– Що за напасті, – пробурчав він, виходячи з кімнати. – Шулма, Тьмяні, ассасини‑батиніти, ракшаси, велетні… і все на мою голову!
«Аякже, на твою…» – подумав Я‑Єдиноріг.
Повернувся Кос ближче до вечері, у час шостої денної сторожі – я ще побачив із вікна, як він обходить ставок, ведучи за руку якогось зігнутого в дугу старця. Зважаючи на все – сліпого.
Із дутарем під пахвою. Чи не дутарем. Одне слово, із дивним чимось… не знаюсь я на мейланьських музичних інструментах.
Однак до мене ан‑Танья ввійшов сам.
– Я привів мандрівного співака, – з порога почав він.
– Бачив. І де ж він?
– Їсть. Я велів спершу нагодувати його – а ти тим часом пошли гінця до шляхетної пані Юньер Мейланьської (можна просто Юньер або навіть Юн, – подумав я). Їй теж буде цікаво послухати цей… як же він сказав?.. джир. Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора і його наречену!
Я прикусив язика.
Отже, повеселимося…
Кос уже простягав мені калам, чорнильницю й папір. Я швидко написав закрутисто ввічливе, але разом із тим наполегливе запрошення, запечатав його поданою Косом великою родинною печаткою Анкорів Вейських – незрозуміло, де ан‑Танья її роздобув! – і Кос вручив послання гінцеві, який уже чекав за дверима.
Гонець помчав, а я подумав, що коли Юньер відгукнеться на мій заклик – а вона майже напевно відгукнеться, – то не мине й години, як вона буде тут.
Достатньо часу, щоб мандрівний співак наївся.
І справді, майже за годину мені доповіли про прибуття правительки. Я зустрів її, як личить, із усіма численними церемоніями – і провів у парадну залу, відповідним чином прибрану всюдисущим Косом.
Два високі крисла з оксамитовими підлокітниками – для нас із Юньер; перед ними – невеликий столик із фруктами, вином і солодощами; по кутах зали куряться пахощі, а посередині розкладений подвійний килимок для мандрівного співака.
І нічого зайвого. Молодець, Кос!
Ми з Юньер чинно перетнули залу і сіли в приготовлені для нас крисла.
– Тільки не будемо називати одне одного на імена, – шепнув я Юньер (Кос шепнув мені про це хвилину тому). – Мандрівний співак сліпий, і поки що йому не треба знати, перед ким він співає. Гаразд?
Юньер із подивом глянула на мене, але вирішила не перечити й згідно кивнула, колихнувши пишним вузлом зачіски.
– Приведіть мандрівного співака! – наказав я.
Двоє слуг, шанобливо підтримуючи сивобородого старця, ввели його в залу й посадили на килимок перед нами. Співак усівся, звично схрестив ноги й узяв те, що я вирішив називати дутарем.
– Тобі сказали, про що співати? – запитав я.
– Так, шляхетний пане!
– Тоді співай!
І я махнув рукою слугам. Вони тихо вийшли, зачинивши за собою двері. Кос вийшов разом із ними, хоча міг би й залишитися.
Що ж це за джир такий, що його навіть Кос двічі поспіль чути не може?
– Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора, про його чорні діяння й беззаконні таємниці, а також про біди, що обрушилися на Кабір і Мейлань через підступництво підлого якші, хай прокляне його Творець! – сповістив мандрівний співак несподівано високим голосом.
Юньер здригнулася, і я поспішив взяти її руку в свою…
Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора.
– Проспіваю джир про Чена,
Чена із Анкорів Вейських –
Джир про те, як у дитинстві
Його вбив несамовитий
Лютий Бхімабхата Швета,
Усіх якшів повелитель,
І ракшасів цар страшний.
(…Я привітав сам себе з передчасною кончиною й приготувався слухати далі…)
Ріс спокійно Чен в Кабірі,
Груди матері смоктав він,
Рідних тішачи і близьких –
Вдачу лагідну він мав,
Та біда чекала люта
Тут, у серці емірату,
Чена із Анкорів Вейських,
Несподівана біда,
І свого вона діждалась
І ввійшла у дім Анкорів.
Біля ставу грався хлопчик,
Веселився Чен‑дитина,
І не відав про кончину,
Приготовану йому.
Ракшас Бхімабхата Швета,