 |
|
Втілення Жовтого бога 20 страница
Двоголовий, лихоокий,
Здичавілий, гострозубий,
Мідношийний, дужорукий,
Тяжкоплечий, лютий в гніві
Утопив його в ставку.
А тоді на місце Чена,
Вбитого ним безневинно,
Цар проклятих людожерів
Сина власного підсунув,
Кревнеє дитя підкинув –
Принца якшу Асмохату,
Давши Ченове обличчя,
Щоб він людям лихо ніс.
(…Мандрівний співак відсапався – і я теж. Так, тепер я розумів утеклого Коса…)
Бхімабхата Швета ракшас –
Меч вручив він Асмохаті,
Що вогнем вночі палає
І простромлює серця
Всім, хто демона впізнає.
Ріс, одначе, принц‑підкидьок
І скидався на людину –
Лиш ночами над Кабіром
Кажаном несамовитим
Тінню чорною літав.
Йшли роки, роки збігали,
Ріс і сили набирався
Лютий якша Асмохата
Ув Анкоровій личині
Меж довірливих людей,
Але прагнув демон крові.
Йому кров дарує силу,
І скріпляє чародійство,
Як таємная печать.
Врешті під покровом ночі
Вийшов він на полювання –
Не на ланей прудконогих,
Не на оленів чи турів –
Він хапав маленький діток,
Що в колисках мирно спали,
І смоктав із горла кров.
(…Ти бач! Ото негідник… у колисках мирно спали… аж плакати хочеться!..)
Але якось дикий якша
Не устигнув приховати
Сліду трапези страшної –
На гарячому сам батько,
Сам Анкор його піймав.
Янґ Анкор за меч схопився,
Та не зміг ударить сина,
Одержимого безумством –
Він не знав‑бо, що це якша,
І що Чен лежить в ставку.
Засміявся Асмохата,
Витяг свій клинок чарівний,
Що вогнем вночі палає –
Простромив Анкору серце
І його напився крові,
Сили чорної набрався
І волав до Бхімабхати,
Прославляючи злу погань
І зганьбивши шлях Творця.
І зраділи з цього якші,
Відьми, ракшаси і деви,
Бо якраз і час наспів,
Дикий час жахіття й смерті,
Що навіки запанує
На палаючій землі.
(…Юньер якось підозріло покосилася на мене – і я відвів очі, намагаючись зберегти на обличчі вираз безневинної зацікавленості джиром.)
От і рушив до Мейланя
Хитрозлісний Асмохата,
Над пустелею летів він,
У тіні дерев скрадався,
Перевтілювався вміло
В різних гадів і звірюк.
До Мейланя він дістався,
У палац ввійшов незримо
І з Юньер на ложе ліг,
Він приспав чужу дружину,
І, зірвавши з неї одяг,
Учинив, чого хотів.
(…я відчув, що починаю шарітися…)
У невдовзі народився
Спадкоємець у Юньери,
І Юньерин муж великий,
Праведний Ю Шикуань
Свято учинив розкішне –
І прийшов тоді провидець
І великий чарівник.
Подивився на дитя він
І сказав Ю Шикуаню:
«Не твоє дитя то плаче
На руках жони твоєї!»
Запитав його правитель:
«Хто цей підлий осквернитель,
Що ганьбу на нас накликав?!»
І промовив мудрий старець:
«Це – нащадок Бхімабхати
Що зоветься Чен Анкор.»
В гніві вибіг тут правитель
Із дверей опочивальні
І велів коня сідлати.
І помчав він до Кабіра
Із мечем із Цзюваньдао,
Вітром помсти він летів.
Але збурили лавину
Злі ракшаси з передгір’їв,
Довели під Хартугою
Підлу справу до кінця –
Не доїхав до Кабіра
Гордий месник на коні.
Погребла його лавина,
І сміялись люті якші,
Реготали деви дикі,
І тужили люди всі,
А в порожній спочивальні
Гірко плакала Юньер.
У цей час же Асмохата
Розгулявся не на жарт,
Убивав зі сміхом злісним
Він людей мечем чарівним,
Що вогнем вночі палає…
(…цей меч, що постійно вогнем вночі палає, почав мене всерйоз дратувати. Що ж до іншого… дуже, дуже повчальна історія!..)
…Кров із жертви випивав він,
І на вулицях Кабіра
Все знаходили мерців.
Вже кабірському еміру,
Достославному Дауду,
Що з Абу‑Салімів роду,
Слав погрози і прокляття
Хитрозлобний Асмохата –
І шукали порятунку
Від розгулу темних сил.
Довго мудреці гадали,
Довго мудреці шукали –
І знайшли‑таки нарешті!
На турнірі мужній воїн
(Хто це – досі таємниця)
Відрубав злочинну руку,
Що стискала меч страшний.
(…«Що вогнем вночі палає», – мало не додав я.)
І тоді зраділи люди,
Але вигукнув злий якша:
«Рано, рано вам радіти –
Бо нову, сталеву руку
Для нащадка Бхімабхати
Завтра викує коваль!»
Як сказав він – так і сталось:
Коваля знайшов він скоро,
Золотом того обсипав –
І зробив залізну руку
Асмохаті той коваль.
І всього покрив залізом
Від підошов аж до лоба –
Засміявся Асмохата,
Він‑бо невразливий став.
Розбігались люди з жаху
І ховались хто куди,
Та не зачепив їх якша –
Бо підступний Асмохата
Справу підлую замислив.
Знову рушив у Мейлань він,
Щоб зіграти там весілля
Із вдовою Шикуаня
Ясноокою Юньер.
Це ж насправді Бхімабхата,
Ракшас Бхімабхата Швета,
Двоголовий володар
Якшів, ракшасів і девів –
Сам задумав оженитись,
Бо дружин всіх попередніх
На той світ він відіслав.
(«…Певно, цей Швета вирішив почати сповідувати Хайракамську єресь, – ядуче подумав я. – Що ж це він – після цілого гарему задумав узяти лише одну Аалу Крох?! Голови дві, а дружина одна, нехай навіть і Шестиноса… ослаб володар, ослаб! Аж засув знадобився…»)
Забажав він пошлюбити
Матір всіх печерних девів,
Алмасти і духів горніх,
Диких гулів‑трупоїдів
Шестиносу Аалу Крох.
Справити весілля здумав
Він на цвинтарі Мейланя
Меж надгробків і могил –
Щоби потім звідси з сином
Лютий Бхімабхата Швета
Еміратом править міг.
Двоголовий цей володар
Дві потилиці пошкрябав,
Грізно крикнув у два горла –
Велетнів‑братів покликав
Амбаришу і Андхаку,
Щоб вони йому дістали
Браму, що Семи Небес.
Демони вночі з’явились –
І велику тую браму
Вони вирвали з петель,
І на цвинтарі мейланьськім,
Проламавши огорожу,
Двійко велетнів могутніх
Легко встановили так.
Тепер буде два весілля –
Асмохати, злого якші,
Що живе у тілі Чена
З роду із Анкорів Вейських,
себто якші‑кровососа
Із удовою Юньер,
І убивці Бхімабхати,
Що в людей вселяє жахи,
Та жахливої так само
Шестиносої Аали…
Якщо будуть ці весілля –
Згасне сонечко опівдні,
Смерть в доми людські увійде,
Морок душі обійме…
– Ось такий веселий джир! – уже не стримуючись, закінчив я.
Зблідла Юньер злякано дивилася на мене. Схоже, на якусь мить їй справді здалося, що я не Чен Анкор, а якша‑кровосос Асмохата в чужій подобі. Одначе слід віддати їй належне – всього на мить. Потім вона простягнула руку до столика, плавним рухом узяла кубок із вином, надпила – і щоки її злегка порожевіли.
Ось так краще…
– Скажи‑но мені, шановний, де ж ти почув такий чудовий джир? – мов ніде нічого, запитав я мандрівного співака, що застиг на килимі.
– Цей чудовий джир я склав сам! – гордо відповів старець, дивлячись повз мене невидющими очами. – А історію підміни в родині Анкорів Вейських – щоправда, коротенько – мені повідав сьогодні на світанку один добрий чоловік. Він навіть дав мені десять золотих динарів – повновагих кабірських динарів! – щоб я склав цей джир і проспівав його на базарному майдані не пізніше полудня. Що я й зробив, і навіть значно раніше, навчивши цього джира Сяо чангіра, його братів У та Аня, а також двох співаків із майдану Фонтанів – і з кожного я брав по чотири зв’язки монет…
– Ясно, – подумав я, плескаючи в долоні. – Якщо по чотири зв’язки монет, та за кожен рядок… Курган із монет скласти можна.
Двері відчинилися, і ввійшов Кос із двома слугами.
– Винагородіть цього чоловіка за його працю, – наказав я, хоча мені дуже хотілося винагородити старого дурня ціпками. – І відведіть туди, куди він попросить.
Кос і слуги мовчки поклонилися, допомогли старцеві підвестися й повели його геть.
– Що ти думаєш про все це, Чене? – запитала Юньер, із тривогою заглядаючи мені в очі, немов боячись виявити там криваві відсвіти моєї демонічної сутності.
– Що скажу? Скажу, що комусь дуже не подобається весілля Юньер Мейланьської і Чена Анкора Вейського! А крім того…
У двері постукали.
– Так! – роздратовано крикнув я.
У двері, безупинно кланяючись, протиснувся гонець із гербом Мейланя на дорожньому чекмені.
– Повідомлення для правительки Юньер… – почав було він.
– Читай, – одразу перейшла до справи Юньер.
– Насмілюся доповісти, що з храму Семизоряного Місяця пропала книга Роду, куди вписувалися всі відомості про народження, смерті й шлюби правителів Мейланя і їхніх кревних родичів протягом ось уже…
– Зрозуміло, – перервав його я. – Схоже, наш двоголовий Швета вирішив законним чином оформити свій шлюб із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох! Тобі так не здається, пані Юньер?
І Юньер усміхнулася. Усмішка вийшла розгубленою, але все ж це була усмішка. Здається, Юн уже почала потроху звикати до витівок ошалілих ракшасів…
…Ясна річ, незабаром я сів на Демона У й провів Юньер до палацу (почесна варта тяглася позаду на достатній відстані – чи не хотіли заважати розмові, чи теж чули джир і побоювалися за свої життя).
У палаці ми попрощались, я з’ясував, що Юньер, як не дивно, майже зовсім заспокоїлася, і за хвилину вже їхав назад у доволі‑таки прийнятному настрої.
А за три квартали до моєї садиби з провулку вийшли двоє й перепинили мені шлях.
Уже темніло, але навіть у суцільній темряві, навіть якби я був сліпий, як наш розторопний мандрівний співець, я впізнав би першого – міцного чоловіка, на плечі якого лежав великий, слабко вигнутий меч, що зовсім недавно відрубав мені руку.
Но‑дачі, вихованець Шулми. І Асахіро Лі, прийнятий у плем’я.
Так, Асахіро Лі. Так звали цю людину – я пам’ятаю, він ще назвався мені перед турнірною Бесідою…
Брехав? Ні? Яка різниця?!.
Другою була жінка з майже прямою шаблею при боці. Якщо вірити Саєві, шаблю звали Кунда Вонґ. Як звали жінку – це мене не цікавило.
– Привіт, – просто сказав Асахіро Лі.
Зі мною не було Єдинорога, то ж я не чув, що сказав Но‑дачі.
– Привіт, – кивнув я. – Хоча й не хочеться тебе вітати.
– Убий його, Асахіро, – сказала жінка. – Чого ти чекаєш?
– Це Фаріза, – повідомив мені Асахіро. – Я чув, Чене Анкоре, що ти шукаєш мене.
– Ти не міг цього чути, – відповів я. – Я ні з ким не ділився цим. Але я справді шукав тебе.
– Гаразд. Ти мене знайшов. Їдь уперед, ми підемо слідом.
Демон із іржанням обігнув дві постаті, що ледь посторонилися, і я поїхав далі, не обертаючись. «Утечуть», – мигнуло в голові. І одразу ж: «Ні, не втечуть. Інакше навіщо вони взагалі тут?»
Так, вони йшли за мною.
Я часто уявляв собі, якою буде моя зустріч із людиною, що відрубала мені руку.
Зустріч виявилася ось такою. Простою й нудною.
І все‑таки – зустрілися.
Розділ 18
– Мабуть, я повинен тебе вбити, – сказав Я‑Єдиноріг. – Ні, не так: я обов’язково повинен тебе вбити. Так. Так правильно.
– Убий мене, – відповів Но‑дачі, великий меч.
– Убий мене, – відповів Асахіро Лі, Придаток Но‑дачі, людина з мертвими очами.
– Убий, але вислухай, – додали вони обидва.
…Кімната була тісна для нас. Я, Єдиноріг і Дзютте по один бік столу; Асахіро Лі й Но‑дачі – по інший.
За спиною Асахіро стояла смаглява Фаріза, і я відчував на собі її погляд – погляд самиці барса, у якої намагаються відняти не здобич, а дитинча.
Права рука Фарізи (тонке, але сильне зап’ястя, чіпкі пальці… гарна рука!) лежала на крученому руків’ї шаблі з хрестовиною, прикрашеною по краях кільцями. Шаблю звали Кунда Вонґ, і вона була божевільна. Вона любила Но‑дачі, а він щойно сказав: «Убий мене». Вона любила Но‑дачі, а Фаріза любила Асахіро, і це було видно всім, крім самих Асахіро й Но.
Мертвими очима не побачити любові.
За три кроки – ні, тепер уже майже за крок від них стояв безпристрасний Кос. На його поясі непорушно завмер есток Заррахід – і дехто знав справжню ціну Заррахідової непорушності. Статуя Кос‑Заррахід була висічена з найдорожчого мармуру, який лише зустрічається на цьому світі, і ліва Косова рука чекала за полою блузи.
Там, прихований до часу від сторонніх очей, був Сай.
Можу собі уявити, про що думав Сай Другий у цю мить.
Можу – але не хочу.
Кімната була тісна для нас.
Світ був тісний.
– Убий, але вислухай, – повторив Асахіро Лі, Придаток Звитяжця Но‑дачі.
– Убий, але вислухай, – повторив дворучний Но‑дачі, меч людини Асахіро Лі.
– Уб’ю, – погодився Я‑Єдиноріг. – А слухати не буду. Не хочу я тебе слухати.
І тут Фаріза й Кунда Вонґ не витримали.
Пружина, схована в шаленій Фарізі, розпрямилася, не витерпівши напруги, й гострий клинок Кунди навскіс метнувся над столом, прориваючись до мого горла. Дзю кинувся напереріз, із невиразним брязкотом перехопив шаблю, що скрикнула, і намертво припечатав її до стола – а хватка в Дзю була ще та. Тим часом оголений Єдиноріг уже впирався вістрям у ніжну шкіру під Фарізовим підборіддям.
Я відчував, як пульсує тоненька жилка на шиї молодої жінки. Один необережний рух…
– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – крижаним голосом заявив Уламок, не випускаючи тріпотливої Кунди. – Зрозуміла?
– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – повідомив я спопелілій, аж сірій Фарізі, намагаючись точно повторити інтонації Дзю. – Зрозуміла?
– Вона зрозуміла, – замість Фарізи й Кунди відповіли Но‑дачі й Асахіро Лі. – Вона все зрозуміла.
Дзю і Єдиноріг знову лягли на стіл – Уламок знехотя випустив Кунду Вонґ, що слабко бриніла, – а поверх Звитяжців лежали мої руки в лускатих латних рукавицях.
Тільки ліву рукавицю можна було зняти.
І в мертвих очах Асахіро мигнуло щось живе, коли він подивився на мої руки.
Мигнуло й згасло.
Кос стояв майже впритул до Асахіро Лі. Косова рука й далі залишалася за пазухою – і на грудях ан‑Таньї з‑під блузи ледь помітно випирало вістря Сая Другого. Цей горбок був зовсім поруч із потилицею Асахіро, мов нарив, готовий прорватися смертю.
«Цікаво, чи зміг би він?» – подумав Єдиноріг, маючи на увазі Сая.
«Цікаво, зміг би він?» – подумав я, маючи на увазі ан‑Танью.
Кос спокійно глянув на нас і скривив свої тонкі губи в подобі усмішки.
Асахіро повинен був спиною відчути цю усмішку.
– Хороша у мене людина Кос ан‑Танья, – мовив у простір Заррахід, так і не покинувши піхов. – Хороша… у нас людина.
Блуза на Косових грудях ворухнулися, і я зрозумів, про кого говорив есток, кажучи «нас».
Фаріза відійшла на колишнє місце, не потрапляючи шаблею в піхви. Обох дрібно тіпало. І я нічим не міг їм допомогти.
Не збирався я їм нічим допомагати.
Ми йшли по Шляху Меча.
– Я вб’ю тебе, – ще раз сказав я, і Фаріза тихенько заскиглила. – Сьогодні. Зараз. Цієї миті. Я вбивав тебе весь цей час із того моменту, коли ти, Асахіро, людино, – коли ти, вибачившись, відрубав мені руку…
– …коли ти, Но‑дачі, Звитяжцю, – коли ти, вибачившись, відрубав руку, що тримала мене, – луною продзвенів Єдиноріг.
Інші мовчали.
– Я вбивав тебе, у розпачі підносячи до свого горла ніж кусунгобу; я вбивав тебе, стоячи біля ковадла в Коблановій кузні: ненавидячи мертвий метал на своєму обрубку, стискаючи сталеві пальці на руків’ї меча, роблячи неможливе – весь цей час я безупинно вбивав тебе…
– Я вбивав тебе, – відгукнувся Єдиноріг.
– …метаючись між мудрим Муніром і гордим Масудом, споживши крові звіра, переживши Друдлову смерть, відправивши твоїх кабірських убивць до Того, хто чекає їх у раю, якщо Він їх там справді чекає – весь цей час я безупинно, у душі й у помислах своїх, убивав тебе й тільки тебе.
На словах про «кабірських убивць» Асахіро Лі й Но‑дачі здригнулися.
Я‑Єдиноріг чекав.
Ні.
Вони не сказали нічого.
І косого погляду Асахіро на Фарізу було достатньо, щоб шабля й жінка залишилися на місці.
– Я вбивав тебе, але ти не вмирав. Ти залишався десь глибоко всередині мене, і якщо зараз я насправді вб’ю тебе, ти залишишся в мені назавжди. Я ніколи не зможу позбутися примари. Але все одно ти вмреш, Звитяжцю Но‑дачі й людино Асахіро Лі. Сьогодні. Зараз. Цієї миті.
Дзю рвонувся вперед і з силою вдарив об клинок Но‑дачі. Пролунав довгий і чистий дзвін. Тієї ж миті Єдиноріг майже ніжно погладив Асахіро Лі по щоці. Лезом. Крапля крові, набухаючи, зірвалася вниз і впала на великий меч, що лежав поперек стола.
І розтеклася.
– Ти вмер, – сказав Я Єдиноріг. – Відтепер і навіки ти вмер, Звитяжцю Но‑дачі й людино Асахіро Лі. Примара, що мучила мене весь цей час, мертва. Я вільний і кажу тобі, мертвому – спасибі за те, що я став тим, ким став. Раніше ти приймав рішення за інших: сьогодні я прийняв рішення за тебе. Ти вмер. Ти народився знову. Ми зобов’язані один одному життям – не тим, що було, а тим, що починається заново. Ми квити. Я вітаю тебе.
– Я вітаю тебе, – слідом за Мною‑Єдинорогом повторив Уламок. – Дивися, дитино, щоб мені не довелося покаятися в цьому. Бо мої жарти не завжди бувають смішні.
– Я вітаю тебе, – одночасно заговорили Заррахід і Кос. – Якби ти мав хорошого дворецького – не гуляв би по той бік Кулхана. Гаразд, будемо вважати, що тобі просто не пощастило в минулому житті… сподіваюся, у новому пощастить більше.
І тут сталося непередбачене.
– Привіт, Но! – радісно заволав Сай Другий, вилітаючи в Коса із‑за пазухи й утикаючись у стільницю поруч із Но‑дачі й Асахіро Лі. – Привіт, Кундо! Щоб ви всі зламалися – який же я радий вас бачити!.. А ми тут вас шукаємо, шукаємо…
Асахіро ривком підвів голову й глянув на мене.
Очі його неприродно блищали.
Живі очі.
Точнісінько так само блищав клинок Но‑дачі.
Живий клинок.
– Краще б ти вбив мене, – тихо сказали людина Асахіро Лі й Звитяжець Но‑дачі.
– Обійдешся, – відповів Я‑Єдиноріг.
– Правильно, – погодився Уламок. – Я їм таке нове життя влаштую…
…а потім ми довго говорили – години дві або й більше, перебиваючи один одного, вірячи й не вірячи, сперечаючись, погоджуючись, суплячись і сміючись; ми говорили про Кабір і Шулму, про Муніра й Масуда, про життя й смерть… про Коблана, Друдла, Чин, еміра Дауда, Дитячого Вчителя, Шешеза, Ґвеніля, Вовчу Мітлу, про старого Фархада, про руку аль‑Мутанаббі, про людей і Звитяжців, про можливе й неможливе, про записки Фаня Анкора‑Куна, про старійшин Ради Вищих і Тьмяних батинітів; про Джамуху Восьмирукого і Тьмяного Чинкуеду…
– Більше ніхто не повернувся, – розповідав, аж захлинаючись, Асахіро, і йому вторив Но‑дачі, – ніхто з наших… тільки ми й Фаріза з Кундою! Кургай із Шото й Худий Ар‑Фасин із двома Саями в Кабірі загинули, а інші де? Де вони?! Хоч хто‑небудь!..
– Там же, де і єретики‑батиніти Хаффи, Кабіра, Дурбана й Кимени, – переривали їх Кос і есток. – Мовляв, світ не переробиш, навіть під загрозою кінця світу; а ми теж люди. Або: ми теж Звитяжці. Краще й не скажеш. Вирішили, мабуть – поживемо, як слід, а прийде Шулма – то й помремо, як слід…
– Даремно, все даремно, – журився Асахіро.
– Чому ж! – обурювався я. – Нічого не даремно… хоча, звичайно…
Усе ті ж три цікаві зірки мерехтіли за вікном, наближалася північ – на вулиці пробамкали стукалки третьої сторожі, отже, північ настане за дві години – і в мене вже заболів язик, а в Єдинорога – клинок, коли Фаріза й Кунда згадали про головне.
Точніше, про те, що іще недавно було головним для них.
Про те, що змусило їх перепинити нам шлях.
Сьогодні вдень біля базару хлопчак‑посильний передав Фарізі записку.
«Настав час розплати, – значилося там. – Цієї ночі о четвертій варті біля занедбаної водойми у кварталі Цин‑ерль у східній частині міста. Якщо, звичайно, ти не боїшся. Емрах іт‑Башшар із Харзи».
Коли Фаріза прочитала записку й роззирнулася, біля дальньої конов’язі вона побачила Емраха. Якого не пам’ятала в обличчя; вірніше, пам’ятала, але розмито.
Зате шабля Кунда Вонґ чудово пам’ятала Пояса Пустелі, Маскіна Сьомого (нині Тринадцятого), колишнього Придатка якого вона зарубала улітку в Харзі – а Пояс Пустелі блищав у руці іт‑Башшара аж ніяк не двозначно.
Емрах і Маскін глумливо відсалютували Фарізі й Кунді і зникли за конов’яззю.
Наздогнати їх не вдалося.
Та й чого їх наздоганяти? – біля занедбаної водойми у кварталі Цин‑ерль – і все…
Я ще раз повторив історію про Тьмяних, жертвопринесення Минулим богам і клятвопорушення старійшин.
Коротенько.
– Начхати, – відрізала Фаріза. – Одного виродка вбила, і другого вб’ю. Батиніти, Тьмяні… лайно.
Як я вже зрозумів, Фарізі не були властиві вишукані манери. Гадаю, що шулмуси з радістю прийняли б її в плем’я. Емрах учинив розумно, написавши: «Якщо, звичайно, ти не боїшся». Після цих слів Фаріза не те що прийшла б – приповзла до водойми й зубами загризла б месника.
Шабля Кунда Вонґ – у відповідь на пропозицію Но‑дачі просто не ходити нікуди – лише глумливо присвиснула, мало не зачепивши вухо ан‑Таньї, який вчасно відскочив. А якщо підуть вони – піде й Асахіро. Звісно, разом із Но. Ось чому вони спершу прийшли до мене – якщо настав час розплати, вони хотіли розплатитися одразу з усіма. «Убий, але вислухай!» Так, вони готові були платити…
Платити тією монетою, яку розміняли в Шулмі.
– Ох, Шулма радітиме, – пробурчав Уламок. – Поки вона ще до нас добереться – а ми тут уже самі один одного перерізали й переламали…
– Збираємося, – коротко наказав я. – До півночі ми мусимо бути біля водойми. Всі.
– Навіщо всі? – здивовано запитали Асахіро й Но‑дачі. – Вас туди не кликали! Який сенс долю зайвий раз уздовж леза лоскотати?!
– Із майбутніми союзниками знайомитися будемо. Заодно й вибачимося за чужий гріх вікової давнини.
– Я особисто вибачатися не збираюся, – втрутилася Кунда, про всяк випадок косячись на Дзютте. – Я збираюся битись. Мене битися кликали. Зрозуміло?
– Аякже, ще б пак, – обірвав її Уламок. – А ми вже було вирішили, що тебе на святкову заточку запросили! Де ж тебе кували, таку недоумкувату?!
– Мовчи, Кундо, – злякано втрутився Сай. – Бо він і тебе виховувати почне…
Асахіро Лі встав із‑за столу й підійшов до мене.
– Що ти задумав, Чене? – упівголоса запитав він.
– У Шулму він іти задумав, – замість мене відповів Кос. – Аякже! Ви там були, Джамуха був, а він – ні! Що тут незрозумілого?! Я його із самого дитинства пам’ятаю: ніколи чекати не любив, хоч дитиною, хоч зараз. Не любив і не вмів. Так, вчасно я звільнився…
– Хороша у нас людина Кос ан‑Танья, – усміхнувся Я‑Єдиноріг. – Так, Заррахіде?
– Так, – дуже серйозно відповів есток.
Заки ми добиралися до призначеного місця зустрічі – пішки, як радив Фань Анкор‑Кун у своїх записах, і покинутий Демон У голосно тужив у стайні, – у мене в голові зринали різні думки, іноді забираючись у такі завулки свідомості, куди я й сам боявся заглядати. Або навіть не знав про їхнє існування.
Візьмемо, приміром, розповідь Матінки Ци про Етику Зброї – вірніше, про епоху її зародження – у результаті чого двобої перетворилися на Бесіди й стали безкровними. Адже саме тоді ми, люди, вирішили, що зброя – не просто річ, а річ‑коштовність, річ‑символ і навіть річ‑святиня. Тобто, ніби вже й не зовсім річ. Знищувати таку – спершу дурість, потім – гріх, і нарешті – святотатство. Я й помислити не міг, що через якусь дурнувату незграбність (хоч свою, а хоч Бесідника) можу зламати Єдинорога. Ось і зараз – як подумаю, так аж у дріж кидає!
Крім того, самих лише назв зброї – навіть без власних імен – безліч. Такої розмаїтості немає серед жодних інших… речей. Зброярі досі сперечаються: Малий крис або та ж Чинкуеда – це короткий меч чи все ж кинджал? Великий Да – це ще меч чи вже алебарда?!
І справді, впору говорити про нову расу…
Але все‑таки – з якоі миті Бесіда перетворюється на двобій і навпаки? Де зародок насильницької смерті?! Можна вбити, ненавидячи, – але хіба в Шулмі ненавиділи рабів, сходячись із ними віч‑на‑віч під час тою?
Навіщо шулмуси випускали в коло чужинців?!
Вони хотіли довести. Довести не‑шулмусам, не таким, як вони, свою перевагу. Це було для шулмусів життєво необхідно – доводити. Успішний набіг – доказ військового вміння, гладші череди – доказ багатства, приборкання дикого жеребця – доказ відваги; бій сам на сам із чужинцем на очах усього племені – доказ сили й переваги.
Не вміє доводити за всяку ціну, не гребуючи ніякими доводами, аж до вбивства – умре.
А хто вміє або навчився, буде прийнятий у плем’я.
Він – свій. Тепер він – свій.
Він теж уміє доводити. Він – шулмус.
Із білої повстини – на яскраво‑червону… Клинком подати.
Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда чудово зрозуміли це – і зуміли довести своє право на владу в Шулмі, безпомилково вибравши час, місце й спосіб.
А що доводили Тьмяні, приносячи жертви Минулим богам?
Вони доводили життєздатність своєї раси (людства або Звитяжців), згідно з каноном учення Батин.
А я, я сам – ведучи Бесіду з тим же Фальґримом, я ж теж доводжу?!
Так. Безумовно.
…І коли я зрозумів різницю – я беззвучно розреготався, неабияк здивувавши цим Коса й Асахіро, що йшли поруч.
Фарізу було важко чимось здивувати.
– Нічого, нічого, – шепнув я ім. – Усе гаразд… це я так.
І ми пішли далі.
Далі…
Шулмуси й Тьмяні доводили комусь! Що б вони не доводили – завжди був хтось, хто повинен був оцінити вагомість їхніх доказів! Хтось – Творець, супротивник, сусіднє плем’я, старійшина Ради, інший народ, суперник, друг, брат, перехожий, чужинець…
Хтось.
Хто завгодно.
І цей хтось не міг бути Бесідником для того, хто хоче довести. Бо Бесіда має на меті спільну спробу досягнути істини.
Спільну. І не обов’язково досягати лише істини Батин. Бесіда має на меті вміння не лише говорити, а й слухати.
А отже – чути.
Отже – розуміти.
Не можна розуміти, не гребуючи ніякими доводами; не можна розуміти, не бажаючи почути; не можна почути, перекрикуючи один одного; не можна вести Бесіду з ворогом…
Ворог – це неминучість двобою; Бесідник – це попутник, із яким разом ідуть по Шляху, нехай навіть і по Шляху Меча, – але ти вже не сам під небом. Перестань бути двояким… і зрозумій, що він – це ти.
І коли я доводжу, ведучи Бесіду з Фальґримом, – у першу чергу я доводжу самому собі. А Фальґрим допомагає мені в цьому, бо я не борюся з його еспадоном Ґвенілем – я борюся з власними лінощами, гординею, невмінням; я борюся сам із собою.
Навіть якщо іноді мені здається, що я борюся з Фальґримом.
І тому я ніколи не вб’ю Білявого.
І тому він ніколи не поранить мене.
І тому могутній Ґвеніль ніколи не надщербить Єдинорога.
І тому…
– Прийшли, – тихо мовить Кос, торкаючи мене за плече. – Он, за парканом… Бачиш?
Так, я бачив.
І край бортика водойми, облицьований плиткою, й блякле світло відображених зірок; і тінь поруч.
– Прийшли, – погодився я.
Я залишив своїх супутників біля паркана, а сам рушив до водойми, нашвидку домовляючись із Єдинорогом про те, що кожен із нас буде говорити сам за себе й із собі подібним.
Однаково говоримо ми одне й те ж… або майже те саме. А коли треба бути напоготові – не до роздвоєння й внутрішніх голосів.
…Сказати, що Емрах іт‑Башшар здивувався, побачивши мене, – це значить нічого не сказати.
– Ти? Як це… тобто – звідки? І навіщо?!..
Говорив він невиразно, бо важко говорити, коли твоя щелепа відвисла до пояса.
– Я, звідти й тому, – наблизившись, сказав я. – Що з тобою, Емраху… спершу сам у гості набиваєшся, загадки різні загадуєш, проводиш Бесіду душа в душу – а тепер як нерідний! Чи ти справді мені не радий?!
– Я чекав не тебе, – набичившись, заявив Емрах, і руки його ніби ненароком лягли на пояс.
Поясом був Маскін Тринадцятий.