 |
|
Втілення Жовтого бога 22 страница
– Ми їдемо з вами, Вищий Чене, – схилив він голову переді мною.
– У вас є справи тут, – якомога м’якше відповів я. – Можливо, доведеться вчити інших істині Батин.
– Ми не можемо вчити інших того, що до кінця не пізнали самі.
– Тоді вас уб’ють.
– Можливо, – спокійно відповів він. – Ми готові до смерті. Але ті, хто виживе, побачать світло Прихованої Таємниці, і їхні життя ще придадуться тобі, Чене у Рукавиці.
Я важко зітхнув.
– А що скажеш ти, Саїде‑на?
– Нехай їдуть, – відгукнувся Вардан Сач‑Камал. – Вони вільні у своїх учинках. І їх веде світло істини Батин. Нехай їдуть.
Я мовчки розвів руками.
– …а я покажу вам дорогу.
Знахарка Ніру стояла біля стіни. Сльози в очах її висохли, губи були щільно стиснуті. Вона подивилася на мене впритул – і я поспішив відвернутися.
Моєї згоди тут не було потрібно.
– Спасибі, Ніру… До речі, скільки їх було?
– Не пам’ятаю.
Гаразд. За цим і їдемо.
– Ой, бідна я, бідолашна баба, блукалиця нещасна! – пролунав у мене над самим вухом нестямний крик Матінки Ци. – Не кидайте мене, шляхетні панове, пропаду я тут сама‑саміська, хирлявою стеблинкою зав’яну – а так, дивись, і згоджуся на щось, і дорога веселішою видасться, і пораджу що, та й узагалі – не бувала я в тих краях, а давно вже збиралася, ой, давненько, лише не виходило ніяк, а тепер бачу…
– Вухатий Демон У з нею! – гаркнув Кос. – Нехай їде… відьма стара! Може, язика шулмуси відріжуть!..
– Ой спасибі та спасибоньки, шляхетні панове! – анітрохи не зніяковівши, забалаболила Матінка Ци. – Ой спасибі величезне, всім спасибам спасибі…
Я застогнав і схопився руками за голову.
…Виїжджали ми на світанку. Сімнадцять людей. Звитяжців – більше. Зібрані по похідному – провізія, малі й великі намети, бурдюки з водою…
На околиці Мейланя – я маю на увазі місто – я притримав Демона У, який невдоволено гриз вудила.
Зовсім недавно я точнісінько так само виїжджав із Кабіра. Лише нас тоді було двоє. Я й Кос. А тепер… багато нас тепер. Чи мало? Як для чого й залежно з ким мірятися… І, зрозуміло, Юньер усе перекажуть, як свого часу емірові Дауду – той же Лян і перекаже – але…
На душі було тужно. Емір хоч заміж за мене не збирався!
Так, невідомі якші й ракшаси домоглися свого: наше весілля відкладалося на невизначений час. Якщо воно взагалі коли‑небудь відбудеться…
Вибач мене, Юньер.
Вибач мене, Чин.
Вибачте мене всі, кому є за що вибачати Чена в Рукавиці.
Сам я зараз чи не сам, але не вмію я стояти спокійно під небом! Усе кудись їду, все чогось шукаю… все когось покидаю.
– Уперед! – закричав я, і з‑під копит Демона У бризнули дрібні камінці…
Постскриптум
…а кляте сільце згоріло майже миттєво.
Нойон племені ориджитів рудовусий Джелма‑багатур спершу дивився на це з веселощами, потім байдужно, і нарешті – смикаючи себе за звислий вус і заклопотано суплячись.
Гурхан Джамуха буде незадоволений. Він чекає від обережного й хитромудрого Джелми шляхів через Кул‑кииз; шляхів, по яких може пройти безліч воїнів. Гурхан Джамуха чекає від Джелми‑багатура докладної розповіді про джерела, таємні стежки й занедбані криниці: він чекає від нойона племені ориджитів‑слідопитів багато чого, але він не чекає передчасної паніки серед народу м’якоруких.
Погано, що село так несподівано зринуло із‑за пагорбів; і, напевно, все‑таки добре, що дерев’яні хатки з ширмами зі щільної тканини всередині спалахували від першого дотику смолоскипа, як від першого дотику знудженого воїна спалахує цнотливиця з наметів Хуул‑джай, притулків для чоловіків у рідкісні години відпочинку.
Джелма‑багатур задумався, чому в наметах Хуул‑джай усі мешканки – цнотливиці (принаймні спочатку); потім він із жалем поцмокав язиком, так і не розкривши цю загадкову таємницю, і знову дивився на задимлене село.
Ще трохи – і навіть диму не залишиться від поселення м’якоруких. Це добре. Подвійно добре – бо воїни‑ориджити всі тіла чужих загиблих (своїх загиблих не було) кинули у вогонь, і полум’я жадібно пожерло запропоновану йому їжу. Нехай горять. Це найкраще, на що вони здатні.
Найкраще – бо вмирали м’якорукі легко й дивно. Навряд чи воїни племені ориджитів захочуть хвалитися в рідній Шулмі сьогоднішніми подвигами. Сам Джелма‑багатур тричі подумає, перш ніж розповідати комусь про тринадцятирічного підлітка, що кинувся під копита коня нойона з рогатиною напереваги, і про те, що прославлений багатур витратив на скажене звіря більше часу, ніж витрачав будь‑коли в житті на одного бійця – нехай навіть найдосвідченішого.
Кілька разів рогатина, мов знущаючись, завмирала то біля обличчя, то біля живота Джелми, і лише коли нойон відітнув хлопчиськові ліву п’ясть – лише тоді все стало на своє місце.
Ніколи не забуде Джелма‑багатур той здивований вираз, що закляк на обличчі підлітка. Отоді Джелма підняв за волосся чиюсь відрубану голову, жбурнув її у вогонь і завив вовком:
– Паліть! Паліть усе!.. Хурр, діти Ориджа! Паліть!..
Ні, не будуть воїни розповідати біля багать Шулми про багаття по той бік Кул‑киизу. І рубцями хвалитися не будуть – не залишилося пам’ятних рубців від цієї сутички.
Та й хіба це сутичка?
Жоден ориджит не поранений… навіть не подряпаний. Як і обіцяв великий гурхан Джамуха Восьмирукий, онук Володаря священної водойми Жовтого бога Мо. Кожне слово гурхана цінніше від смерті ворога… може, його невдоволення буде міцно спати після повернення Джелми‑багатура й не прокинеться від важливого повідомлення про шляхи через Кул‑кииз і зовсім тихої згадки про спалене село?
Адже ніхто не втік…
Спи, невдоволення гурхана Джамухи, спи вічним сном! Джелма добре знає, що означає для будь‑якого нойона запрошення в коло, де вже чекає Восьмирукий зі своїм чарівним мечем. Уже краще попросити охоронців‑тургаудів замотати тебе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею, ламаючи становий хребет.
Це значно простіше й швидше, ніж бути в колі одноплемінників іграшкою Восьмирукого. А він може довго гратися, великий гурхан Джамуха, онук Жовтого бога Мо…
Джелма‑багатур підвівся в сідлі й глянув поверх села, що догоряло, на південний захід, туди, де нагромаджувалися непривітні сірі скелі. Нойона турбувала довга відсутність двох воїнів, посланих туди у розвідку. Нойон не знав, що обидва воїни лежать зараз неподалік від ущелини Ху‑коу, що місцевою мовою означає «Паща тигра», і в кожного воїна з того місця, де комір шкіряного панцира куяка відкриває горло, росте квітка метального ножа.
І жінка з божевільним поглядом мчить до Мейланя таємними дорогами, заганяючи чужого кошлатого коня.
Мабуть, якби Джелма‑багатур мав дар передбачення, як шамани Ур‑калахаю, він уже зараз наказав би охоронцям‑тургаудам замотати себе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею…
Ні, він не був провидцем, нойон Джелма. Тому він просто дужче смикнув себе за вуса, скривився від болю й знову дивився на попелище.
Крива шабля на боці Джелми‑багатура з легким брязкотом постукувала об сідло.
Немов сміялася.
Книга III
Шулма
Частина VII
Втілення Жовтого бога
Скрізь були відрубані голови, вони валялися в пилюці; в одної горішнч губа гладко виголена, в інших красиві носи, на деяких – охайно пригладжене волосся, ще інші – прикрашені убором або ж сережками.
Махабхарата, книга про Вірату
Розділ 19
– Було їх два коло струмка на вишньому плато,
Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто?
Сталевими клинками дно прорізали за крок,
І тихо води ніс свої поранений струмок…
…Я одразу впізнав їх. Ні, я ні на мить не засумнівався в тому, що все це – сон, що насправді я лежу в похідному наметі поруч із Ченом, який рівно дихає, – але впізнав я їх одразу.
Повитухи‑зброярі, Масуд і Мунір. І двоє Звитяжців, до половини у воді, через що важко було вгадати їхній рід – чи Прямі мечі, і лише вода спотворює силует, чи й справді клинки їхні слабко вигнуті.
Жодних свідків, жодної блискавки, жодних страшних клятв… тиша і спокій.
– І два насталені мечі у тім струмку стоять.
І вже струмок відобража подвійну руків’я,
Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух,
Впираються у небеса вершини Сафед‑Кух,
Вершини Білих гір…
Плямисті брижі мимохідь пробігли по світу мого сну – такі часом біжать по клинку, оголеному літнього сонячного дня у шовковичних заростях, – і Звитяжці в струмку на мить заколивалися, їхні обриси здригнулися, розпливлися, а коли світ знову став непорушний…
Один меч стояв у струмку. Один як перст, сам під небом – і в тому місці, де вода стикалася з клинком, меч не йшов униз, щоб устромитися в дно, а плавно перетікав у сіро‑сталеву смугу струмка й біг далі, далі, огинаючи каміння, сплескуючи бризами‑іскрами, дзюркочучи, посвистуючи, сміючись… сміючись зі здивованих гір, із листя, що пливло за течією, із самого себе й з мене.
Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать,
У нього є незмінний шлях, одвічний Шлях Меча,
Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір,
Серед відрогів Сафед‑Кух, предвічних Білих гір…
Двоє людей, що мирно розмовляли, неквапно наблизилися до струмка‑Звитяжця, не зупиняючись, ступили на його поверхню й так само повільно рушили вниз за течією. Відійшовши з десяток кроків, один із них обернувся через плече й махнув рукою – приєднуйтеся, мовляв!..
І я, казна‑як опинившись у піхвах у Чена на поясі, не роздумуючи, хитнувся й плеснув Чена по стегну, а він усміхнувся й у відповідь помахав тим людям правою, залізною рукою – іду, іду, почекайте мене!.. і коли ми вийшли на струмок‑дорогу, на меч‑дорогу, біля руків’я заіржав прив’язаний до неї, як до конов’язі, чорний жеребець – і Чен, розпустивши вузол, підібрав повід і легко стрибнув у сідло, а я лунко вдарився об круп Демона У, що заіржав, і скріпи піхов блиснули під променями полуденного сонця.
Потім я краєм леза глянув уперед, і побачив, що замість двох чоловіків по Шляху Меча йде всього один, дивно схожий на обох одразу, і трохи – на Коблана, і ще на Друдла, і… і, певно, це було неможливо, але це було, і я був щасливий, бо це було.
Копита коня вдарили об дорогу, розхлюпуючи її гладь, і ми рушили вперед.
Від руків’я – у нескінченність.
Легенди брешуть, дурням лиш вони розрада квола,
А сталь згинається, як прут, у золотисте коло,
І ні початку, ні кінця немає в кола того,
Як раю підлому нема і міри для скупого…
І тому я навіть не здивувався, коли у відповідь Демонові У пролунало іржання іншого жеребця, тієї гнідої примари, на якій ми з Ченом уже мчали колись крізь місто‑примару, крізь палаючий Кабір восьмисотлітньої давнини… Гнідий іржав, доки його відв’язував від руків’я Шляху Меча невисокий стрункий чоловік у знайомих латах і з ятаганом біля пояса, важким ятаганом із простим руків’ям без самоцвітів і срібних насічок.
«Фархаде! – хотів покликати я. – Фархаде Іль‑Рахше!..»
Але Фархад Іль‑Рахш і Абу‑т‑Таїб аль‑Мутанаббі вже проскакав крізь нас, і знову ми залишилися самі – я, Чен і Демон У, що мчить щодуху, і подорожанин попереду, і руків’я позаду, і Білі гори Сафед‑Кух навколо, і…
«Самі? – засміялося небо над нами. – Самі? Самі піді мною?!»
Наснився сон. Спитай – про що?
Але про що ж іще?!
Наснився сон. Я був мечем. Я був тоді мечем.
Я був скалою і струмком, дорогою й конем,
Був подорожнім і плащем,
Грозою був і літнім днем
Водою і вогнем…
Прокинувшись, я якийсь час просто лежав поруч із Ченом, відчуваючи на собі спокійну вагу його правої руки й розглядаючи приспущений полог намету.
Два дні дороги від Мейланя сюди, майже до самих пісків Кулхан, добряче втомили мене. І навіть не так утомили, як змусили часто почуватися зайвим, невмілим брехуном, немов я навіщось начепив крадені піхви Шешеза Абу‑Саліма й намагався переконати навколишніх, що насправді я – ятаган фарр‑ла‑Кабір.
Я лежав і ліниво перебирав у пам’яті дрібку подій, на які були не вельми багаті минулі дні…
…Утративши двох своїх братів, родину Метальних ножів Бао‑Гунь, так само, як і їхнього Придатка знахарку Ніру, весь час доводилося стримувати – інакше вони неодмінно б загнали свого коня, намагаючись повторити небувалий добовий перегін від села Сунь‑Цзя до Мейланя, а заодно заморили б усіх інших коней і половину людей. Проте їхали ми досить швидко, лише двічі на день улаштувавши короткі привали, на яких я мимоволі відзначав недосконалість тіл Придатків і коней – вони мали потребу в їжі, питві, а також у трохи тривалішому відпочинку, ніж ми, Звитяжці, що істотно сповільнювало наше просування.
Дивно – раніше я ніколи не міркував ні про що подібне, сприймаючи дійсність такою, якою вона вийшла з кузні Небесних Молотів. Лад речей здавався природним і єдино можливим; і він і зараз був такий, але… за все потрібно платити. Люди й тварини платили швидким руйнуванням тіл через свою рухливість, а ми, Звитяжці, розплачувалися неможливістю самостійно пересуватися так, як нам хотілося б, за довгий вік і застиглу досконалість своїх сталевих тіл.
Ось так… подумали, поскаржилися на життя й поїхали далі.
…Їхали, майже не розмовляючи. Метальні ножі, я з Уламком, Заррахід із Саєм – на чолі загону; трохи відставши – Пояс Пустелі, Но‑дачі й Кунда Вонґ, а за ними й решта.
Поглядаючи час від часу на Маскіна Тринадцятого і Емраха іт‑Башшара, що їхали позаду, Я‑Чен щораз відзначав легкість і впевнену посадку, з якою вони трималися в сідлі; і криві Емрахові ноги обіймали боки жилавої буланої кобили так само природно, як Пояс Пустелі талію свого Придатка.
Лише тепер Чен‑Я почав розуміти, чому невгамовний Друдл свого часу прозвав харзійця Кінським Кліщем. Справді, зовсім не за в’їдливість або звичку чіплятися до співрозмовника гірше від реп’яха… Що‑що, а обходитися з кіньми Емрах умів. І Кос із Заррахідом, і Кунда з Фарізою, і Но‑дачі з Асахіро, і навіть Ніру з ножами Бао‑Гунь – усі вони вигідно відрізнялися від Мене‑Чена знанням кінських статей і звичок, але до іт‑Башшара й Пояса Пустелі їм було далеко.
Утім, витривалість і рівний крок Демона У частково скрадали нашу відносну невправність, і я доволі швидко приловчився не хльоскати дратівливого Демона по боку, коли не було потреби.
А більшого від нас ніхто й не чекав.
Не перегони, одначе…
…Ми проїжджали розкидані в низинах села, затоплені рисові поля, тінисті гаї – і аж увечері перед нами виросла невисока гірська гряда, освітлена багряними відблисками призахідного сонця.
– Зупинимося на нічліг? – тихо запитав Заррахід.
Я згідно кивнув, тоді почекав, доки Чен притримає Демона У, і виковзнув із піхов, злетівши вгору.
Усі слухняно зупинилися.
– Привал! – голосно оголосив Я‑Чен. – Розбиваємо табір!..
Ніру й ножі Бао‑Гунь, схоже, збиралися скакати всю ніч, але зовні нічим не виявили свого невдоволення, визнаючи нас із Ченом за проводирів.
Стали ми в невеликій балці, по кам’янистому дну якої протікав струмок, ховаючись в осипі. Коней одразу стриножили й пустили пастися на схили, а Заррахід із Косом одразу ж узялися нишком радитися з Но‑дачі й Асахіро і голосно віддавати розпорядження від нашого з Ченом імені.
Розпорядження виявилися надзвичайно розумні, табір облаштувався швидко й, по‑моєму, в усіх склалося враження, що цим вони зобов’язані винятково нашому мудрому керівництву – хоча насправді Я‑Чен і гадки не мав, як розбивається похідний табір (якщо не припускати, що він розбивається на дрібні частини, після чого всі розходяться задоволені).
Щоправда, послідовники істини Батин – не рахуючи Пояса Пустелі з Емрахом – теж мало що розуміли в похідному житті, то ж наше неуцтво залишилося майже непоміченим.
Ось вам і проводир! Тут не те що країною – невеликим загоном, і тим управляти не вмію…
…У центрі табору вже яскраво палахкотало багаття, і Ніру з Матінкою Ци під керівництвом всюдисущого Коса ретельно чаклували над якимось варивом.
На думку Чена, вариво пахло доволі апетитно.
– Зелена шурпа з корінням! – нарешті оголосив ан‑Танья, і одразу ж додав: – За родинним рецептом Анкорів Вейських!
Чен про подібний рецепт і не чував ніколи, але всі їли й хвалили – сам Чен похвалив би найголосніше, але соромився – а ми, Звитяжці, зібралися тим часом у великому наметі.
Говорили упівдзвону і якось скупо. Про що? Про те, що завтра ми, швидше за все, доберемося до нещасного села Сунь‑Цзя біля пісків Кулхан – вірніше, до того, що від цього села залишилося; про те, що Диких Лез Шулми там уже напевно не виявиться – і нам доведеться шукати їх невідомо де й невідомо скільки…
Про те, що шулмуси могли встигнути просто повернутися назад через Кулхан – про це намагалися не говорити. Як і про те, що буде, коли ми їх наздоженемо.
Кунда увесь час люто лаялася, а Уламок тужно мовчав.
Потім повернулися ситі люди, і ми з Но‑дачі пішли проводити Бесіду при світлі багаття на сон грядущий. І все вийшло дуже навіть непогано. Просто чудово вийшло. Вишукано й красиво, у найкращих традиціях емірату.
І тим, хто дивився на нас, – їм теж, по‑моєму, сподобалося, хоча ми з Но не дуже й звертали на них уваги.
А опісля всі пішли спати.
Крім вартових.
Уранці зібралися прудко й діловито – я чесно напускав на себе заклопотаний блиск, давши змогу розпоряджатися Косові з естоком. Урешті‑решт, мусить же бути в проводиря розумний помічник? Мусить. Хвала Небесним Молотам за це? Ясна річ, хвала!
То й не будемо самі себе перековувати!
Маскін із Емрахом пригнали коней. Я‑Чен добре бачив, з якою відвертою заздрістю ця парочка поглядає на нашого Демона У. Що ж, кожен гарний на своєму місці – це я про себе, не про них…
– Чуєш, Маскіне, – звернувся я до харзійця, знаючи, що Чен каже те ж саме Емрахові, – я тут подумав… Забирай собі мого Демона! Я однаково наїзник не вельми вправний – а твоєму Придаткові такий кінь якраз пасує. І не сперечайся зі мною! Бери Демона, а я велю осідлати твою булану…
Маскін Сьомий‑Тринадцятий зблиснув і одразу згас.
– Я й не сперечаюся, – відповів він. – Не сперечаюся, але й Демона не візьму. Одразу видно, Єдинороже, що ти на піших Бесідах виріс… як і вся твоя рідня. Це ж твій кінь, розумієш? Твій! Не кажучи вже про те, що він – дарований… Та він і не підпустить до себе іншого Придатка, крім твого Чена! А нашу булану я знаю, і чого від неї чекати – теж знаю… а чекати від неї можна багато чого, то ж ти не дуже зазнавайся! Домовилися?
Я згідно хитнувся, а Чен мовчки відійшов убік, задумливо суплячи брови.
…І ми знову їхали, піднімаючись усе вище й вище, стежка ставала вже крутіша, вона звивалася над обривами, злякано втискалася в скелі – ми рухалися повільно, обережно, але ми рухалися вперед.
Незадовго до полудня ми вдало минули перевал – і побачили.
Перед нами внизу – але не занадто далеко, бо ці гори не були горами Сафед‑Кух – скупченням чорних вуглин лежало те, що ще зовсім недавно називалося селом Сунь‑Цзя. Круж пригорщі праху були розкидані нерівні жовто‑зелені плями полів і городів, а ще далі – але однаково клинком подати, якщо дивитися з перевалу – аж до обрію, вибіленого невблаганним сонцем, скільки вистачало погляду, простиралися бурі й безпристрасні піски.
Кулхан.
Погані піски.
І не просто, а дуже погані.
Село згоріло. Повністю. Дощенту. Я й не знав, що поселення може згоріти аж так. Від хат залишилися самі почорнілі обвалені кістяки, які невтомний трудівник‑вітер уже наполовину заніс піском. Із‑під обвуглених руїн де‑не‑де визирали присипані попелом кістки й черепи.
Я все частіше просив Чена забирати руку аль‑Мутанаббі з мого руків’я, щоб не відчувати за двох нудотного смороду застарілого гару й смаленого, розкладеного м’яса.
Він забирав руку – але це допомагало мало. Зовсім не допомагало.
Ми змушували себе дивитися. Ми змушували себе запам’ятовувати. І не відвертатися. Те, що було з нами до цієї хвилини, виглядало зараз дріб’язковою забавкою. Ченові‑Мені особливо врізалася в пам’ять яскрава ганчір’яна лялька, яку вогонь і вітер із незрозумілої примхи пощадили, і дитяча рука, що її стискала. Просто рука, без тіла. Лялька, рука й вітер, що грається з паленим піском.
Досі у кожного з нас була можливість вибору. Вибору шляху, вибору між життям і смертю – інша річ, якою ціною! – вибору того чи іншого вчинку. А який вибір був у цієї дитини?!
Це село – таке, яке воно було зараз, – варто зберегти. І возити сюди Звитяжців, що хочуть навчитися вбивати.
Вони навчилися б.
І таких сіл стало б багато.
«Ось вона – безвихідь істини Батин», – подумав Я‑Чен.
Але вголос ми нічого не сказали.
…Жодного Звитяжця ми не знайшли. Ті, кого шулмуси й Дикі Леза не забрали з собою, були вбиті й скинуті в криницю.
Прообраз священної водойми Жовтого бога Мо.
Ми мовчки постояли над цією могилою, оголившись – і пішли геть.
Навколо нас сочилася пилом і страхом Шулма.
Відтепер – Шулма.
– Куди вони могли піти?
Ножі Бао‑Гунь не відповіли. Погляд знахарки Ніру не виражав нічого, губи міцно стиснуті.
– Куди вони могли піти?!
Не одразу, але зміст запитання дійшов до них.
– Туди, – вістря одного з ножів і права рука Ніру вказали на північний захід, до невидимої звідси границі пісків Кулхан. – Якщо не затрималися, оглядаючи околиці.
– Чому саме туди?
Я вже розумів, що це ще не навала, а просто передовий загін, який не рушить углиб країни до підходу основних сил.
– У цю пору року в Кулхан можна ввійти й вийти тільки там. Лівіше – зибучі піски. Праворуч – чорний пісок, коні зіб’ють копита.
– Навіть підкуті?
– Підкуті – на день пізніше.
– Тоді – їдемо!
Коні з полегшенням рвонули вперед – і незабаром колишнє село Сунь‑Цзя зникло за пологими пагорбами, що поросли рідким клоччастим чагарником.
Їхали аж до заходу сонця.
Коли почало темніти – розбили табір. Ні жартів, ні розмов, ні Бесід. Люди мовчки повечеряли й, виставивши варту, розійшлися по наметах.
Я лежав поруч із Ченом. Його права рука відпочивала на мені. Думок не було. Лише гучна дзвінка порожнеча – одна на двох.
Сон довго не приходив.
Потім прийшов.
Той самий сон.
А тоді ми прокинулися.
…Заррахіда з Саєм, так само, як і Коса, у наметі не було – ми з Ченом відшукали їх надворі, де вони займалися звичною справою: обидва Звитяжці (Сай уже потроху почав переймати естокові замашки) і діяльний ан‑Танья всіляко розпоряджалися.
Причому розпоряджалися одразу всім: приготуванням сніданку для Придатків, згортанням табору, сідланням коней, і ще, і ще, не рахуючи безлічі різних дрібниць. Розпорядження віддавалися, зрозуміло, від імені Вищого Дан Ґ’єна й Вищого Чена Анкора. Ми з Ченом їх усіляко схвалили (мовчки!) і взялися спостерігати за всією цією метушнею, зображаючи поблажливе задоволення моторністю своїх дворецьких.
Завдяки тому, що ми мовчали й ні в що не втручалися, загін доволі швидко зміг продовжити шлях.
Нас і далі вела родина Метальних ножів; Чен скакав пліч‑о‑пліч із їхнім Придатком, знахаркою Ніру. Ліворуч, одразу за вузькою смужкою полів, по краю якої ми їхали, піднімалися скелі, праворуч – підступала порита ярами, висохла і покручена земля.
Ще не Кулхан, але вже – майже.
Майже.
Це лише в Бесіді майже не рахується…
Проїхати, як я зрозумів, можна було лише тут – і я намагався не думати про те, що буде, якщо дичина давно втекла від переслідування.
Поля незабаром закінчилися, почалися сумовиті солончаки, безрадісно однакові, а за ними прозирала гряда піщаних барханів.
Волохата непоказна кобилка, на якій їхала Ніру з ножами Бао‑Гунь, зупинилася.
– Он границя пісків Кулхан, – неквапно дзвякнув верхній ніж.
Я вислизнув із піхов і злетів над Ченовою головою.
Незабаром наш загін, що розтягнувся, зібрався навколо нас.
– Вони повинні були вийти саме сюди? – запитав Чен у Ніру.
– Так, – коротко відгукнулася та. – І прийшли теж звідси.
– Тоді знімаємо поклажу й оглядаємо околиці. Можливо, відшукаються які‑небудь сліди…
Доки коней звільняли від ваги згорнутих наметів, провізії й бурдюків із водою, ми з Ченом під’їхали до Асахіро й Но‑дачі.
До речі, тільки зараз я зміркував, що Уламок за всю дорогу так і не мовив жодного слова.
– Як ти гадаєш, Но, де їх шукати? – неголосно поцікавився я.
І побачив, як Дзю дивиться кудись убік, витикаючись у Чена з‑під ліктя.
– Не треба їх шукати! – голосно й чітко заявив Дзю. – І вже тихіше додав: – Он вони… самі знайшлися.
Це й були перші блазневі слова за дві доби дороги.
…Хмара пилу з глухим бурчанням мчала на нас. Ні, не мчала – відстань була доволі велика, і тому здавалося, що хмара просто розростається, витягаючись поперек власного шляху, вигинаючись краями назустріч нам, немов буро‑іржавий Чань‑бо спрямовував уперед свій півмісяць…
– Ориджити, – мовив Асахіро.
– Хто? – не обертаючись, запитав Я‑Чен.
– Діти Ориджа. Плем’я таке…
– Звідки знаєш?
– Бачу…
І він замовк.
Не знаю, що там бачив Асахіро – ні я, ні Чен нічого до путя розібрати не могли. Напруга, що все наростала в мені з недавніх (чи давніх?) пір, змушувала мене бряжчати, як струна чангу, чекаючи дотику вмілих пальців чангіра, і я лише дивувався – чому ми гаємося, чому чекаємо, чому?!.
І запізніле розуміння обпалило мене полум’ям невидимого горна.
Усі вони – Тьмяні, Звитяжці, Заррахід, Но‑дачі, Кунда Вонґ, Сай, Пояс Пустелі, Мудрий Чань‑бо, вісімка метальних ножів зі спаленого села…
Усі вони – люди істини Батин, Кос, Асахіро Лі, Фаріза, Емрах іт‑Башшар, Матінка Ци, вигоріла зсередини знахарка Ніру…
Усі вони чекали мого наказу.
Їхні долі, помисли й бажання, їхні шляхи – всіх і кожного окремо – як смуги сталі в спільному клинку, зійшлися до єдиного вістря, і вістрям цим волею випадку був я, Мейланьський Єдиноріг!
Не найстарший, не найдосвідченіший, не наймудріший – але можливості вибирати або сумніватися мені не лишили.
Живий, я калічу живі тіла; сталевий,
ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..
Я вилетів із піхов, діти Ориджа одразу стали ближче; і земля навколо нас затремтіла.
Приблизно за сотню випадів від місця нашої стоянки й за дві сотні від пагорба, з якого мчали шулмуси, лежав величезний валун – брила вигладженого сонцем каменю в людський ріст.
Ось біля нього ми й зустрілися.
Зараз, коли я згадую про це, коли лава, що кипіла в мені, затягнулася попелом і настом часу, я розумію: доля ще до початку бою, до першого брязкоту й першої рани, засміялася своєму вдалому жарту й вигнулася від задоволення.
Ми, діти Кабіра, Мейланя, Харзи, вправні в безкровному мистецтві Бесід, ми збиралися вбивати без пощади й жалю; і водночас Шулма, що насувалася, воліла взяти нас живими!
Воістину: не хочеш жертвувати собою – не рвися вести Бесіди з долею…
Не рвися ще й тому, що опісля, за день або за багато років, у пам’яті не залишається зв’язної картини того, що сталося, а мовби шматок твого життя був недбало зім’ятий, пошматований і пущений за вітром. Кожну з Бесід свого життя я, якщо дуже захочу, можу згадати, причому докладно, а ось бій із дітьми Ориджа біля пісків Кулхан – не можу.
Так, уривки, уламки, відгомони… луна, пил, брязкіт, крики, стрибуча земля, скрегіт…
Ось – назустріч летять якісь мотузки з петлями на кінці, і величезний вигнутий клинок Но‑дачі креслить повітря косими змахами, розсікаючи кручене волосся.
Ось – коротка лита булава з глухим буханням вибиває Фарізу із сідла, і над дівчиною, що лежить на землі, танцює булана кобила, на спині якої танцює вискалений Емрах іт‑Башшар, у чиїх руках танцюють Пояс Пустелі й підхоплена на льоту Кунда Вонґ; і танець цього скаженого смерчу подібний… не знаю я, до чого він подібний, а придумувати не хочу.
Ось – спішена Матінка Ци притулилася спиною до валуна, і лопата Чань‑бо, яка забула про мудрість і незворушність, неспинно підсікає ноги коней, які голосно іржуть і кидаються в сторони від дзенькоту дзвіночків і блимання стрічок.