 |
|
Втілення Жовтого бога 24 страница
Лють? Ненависть?
Ні. Цього, як не дивно, не було.
І Дикі Леза Шулми – добра сотня ножів, шабель, списів, коротких похмурих сокир і булав, два прямі мечі, виразно вузькі й двосічні («Рідня!» – з усмішкою подумав я), і всі вони ледь чутно перешіптувалися між собою, скоса розглядаючи мене й інших Звитяжців.
– Хто ж отаке добро кував? – почувся позаду приглушений рев Залізнолапого. – Руки б тому умільцеві повисмикувати… а тоді вставити, куди треба, а не туди, де було!..
Ґердан Шпичастий Мовчун лише гулко вдарив об землю, показуючи, що зробив би він із тим невдатним Повитухою, якби той йому стрівся.
Лише зараз я виразно побачив, що різниця між Ченом і рудовусим бранцем‑шулмусом невелика, але різниця між будь‑яким Звитяжцем і Диким Лезом, породженням степових кузень…
Це навіть важко було назвати різницею. Так, вони непогано годилися для того, щоб псувати Придатків, але на Звитяжцях виразно позначився багатовіковий досвід майстрів‑Повитух емірату, їхня відточена ковальська майстерність, і в цьому гордий Масуд і мудрий Мунір були єдині.
Будь‑який Звитяжець, який казна‑якими шляхами втрапив у Шулму, повинен був здаватися тамтешнім Диким Лезам мало не божеством, рідним сином Небесного Молота, вихованцем Нюринґи, чи як там вони це називали! Не його Придаток, який дивом вибрався з Кулхана – нещасна, виснажена істота, що ледь тримається на ногах і благає ковтка води – а саме Звитяжець, якому нічим не шкодить перехід через будь‑які, хай навіть і дуже погані піски!
Але ж так воно, мабуть, і було, Єдинороже… так воно й було, і заблукалий Звитяжець був ожилим віршем аль‑Мутанаббі, і Дикі Леза із захватом поміщали прибульця в племінний намет, їхню гордість і славу, клали його на почесну повстину в товаристві собі подібних, як святиню на вівтар… і випускали в коло не коли‑небудь, а під час великого тою! А це рівнозначно турніру в Кабірі! А вже коли божественний гість несподівано для всіх демонстрував своє невміння пролити кров…
«Чене, – беззвучно покликав я, – як назвуть люди того, хто видає себе за божество… нехай, приміром, за божество Грому, не вміючи викликати грозу?»
«Брехуном, – прийшла нечутна відповідь. – Самозванцем.»
«А якщо він у всьому іншому подібний до божества, і люди не бувають настільки могутні й прекрасні?!»
«Тоді – демоном‑брехуном. Демоном із ликом божества.»
«Ти зрозумів, що я хочу сказати?»
«Так. Я зрозумів.»
…Так. Він зрозумів. Чен‑Я зрозумів, що для Диких Лез Шулми будь‑який Звитяжець, який не вміє вбивати – це як для людей людина, яка не вміє дихати, а проте жива – себто, демон‑брехун, перевертень, Тьмяний, жах, щось неживе, неприродне… Зламати його! Втопити його! У священну водойму його, під опіку Жовтого бога Мо!..
Але якщо стороннє божество, нехай і не з першої спроби, доводило свою божественність, і, слід гадати, доводило з успіхом – певно, Но‑дачі знімав голови так, як досвідченим Диким Лезам і не снилося! – тоді клали його на яскраво‑червону повстину, і вночі безперервно «вили над ним по святковому», і в коло виносили рідко, і взагалі намагалися зайвий раз не докучати посланцеві небес! Молилися на нього, певно, жертви приносили, гімни посвячували… у набігах намагалися із чужих наметів викрасти живі святині, нехай і ціною життів шулмуських! Що цінніше для Дикого Леза – життя шулмуса, який не став ще навіть Придатком, чи прихід у плем’я нового божества?!.
Ох, Шулма, Шулма… Кабір, Мейлань, Харза, Оразм, Хаффа – майже тисячоріччя тому!
– Гей, Но, – крізь ґарду мовив я, – ти їхню мову розумієш?
– Яка там мова? – брякнув Но‑дачі. – Хіба це мова…
– Розумієш чи ні?!
– Погано, – помовчавши, відповів він, – майже ні.
– Асахіро, – запитав Чен‑Я, – а ти їхню мову знаєш?
– Звичайно, – здивувався Асахіро. – Я ж тобі казав, що це ориджити, вони завжди неподалік від нас, хурулів, кочували… себто, від того племені, в яке мене з Фарізою прийняли. В ориджитів мова сичить, як змія в траві, а так усе те ж…
Ось вам і Придаток! Доки божество з іншими побратимами по божественному нещастю в наметі валялося… гаразд, не до жартів зараз.
Зараз треба збагнути, що в кожному Дикому Лезі до часу ховається зародок Звитяжця, що діти вони, буйні, жорстокі, нерозумні, цікаві, але діти, чого не зрозумів ображений Но‑дачі, але добре зрозуміли дорослі Чинкуеда, Змія Шен, і Джамуха Восьмирукий!..
Зрозуміли, що на дітей просто треба прикрикнути!
– Перекладай, – наказав Чен‑Я Асахіро, а Я‑Чен подумав: «Будемо сподіватися, що Дикі Леза зрозуміють і без перекладу… є такі доводи, які всім зрозумілі.»
Були в нас такі доводи?
А Жовтий бог Мо їх знає!
Головне – не забувати, що діти довго й складно вести Бесіду не вміють, майже одразу збиваються на суперечку й лемент.
Так, Наставнику?.. ой, як же кривдно, боляче й кривдно, що ти – це вже минуле!
– Запитай у них, хто послав їх у ці землі?!
Асахіро запитав. Чен захоплено прицокнув язиком і подумав, що ніж так говорити – краще рій бджіл у роті оселити. Бджоли хоч мед дають…
Шулмуси якийсь час переглядалися, доки всі погляди не зійшлися на рудовусому – недаремно ми його ловили, ні, недаремно! – і той важко підвівся, зухвало повернувшись до нас.
– Він каже, – Асахіро легко встигав перекладати неквапно‑зарозумілу промову знатного шулмуса, – що він – нойон вільного племені дітей Ориджа, відважний і мудрий Джелме‑багатур, який убив ворогів більше, ніж… так, це можна опустити… одним словом, більше, ніж ми всі, разом узяті, і що приховувати йому нічого.
– Ото нехай і не приховує, – кивнув Чен‑Я.
– Він каже, – продовжував Асахіро, – що діти Шулми незлічимі, як зірки в небі, як волоски у хвостах коней його табунів, як… одним словом, багато їх і… і дуже багато.
– Зрозумів, – поспішно погодився Чен‑Я.
– …і їх послав великий гурхан Джамуха Восьмирукий, улюблений онук Жовтого бога Мо…
– Який перелічив усі волоски у хвостах коней його табунів, – не стримався Чен‑Я.
Сумлінний Асахіро негайно переклав, і частина шулмусів, хто молодший, не стримавшись, хмикнула й одразу ж замовкла, а рудовусий Джелме закусив губу й гаркнув щось спершу своїм ориджитам, а опісля…
А після й нам.
– Він запитує, чи знаємо ми, з кого сміємося?
«Діти, діти… наш – отже, найдужчий, найгрізніший, найнеперевершеніший… бійтеся, інші діти!»
– Скажи – знаємо, – прищулився Чен, а я покинув піхви й закрутився в руці аль‑Мутанаббі, перетворившись на виблискуюче колесо. – І запитай, чи знають вони, у свою чергу, хто перед ними?
Дикі Леза притихли, вслухуючись у мій упевнений свист, а з юрби шулмусів почулося вже знайоме: «Мо аракчі! Мо‑о аракчі илджаз!»
– Вони кажуть, що ти – Мо‑о аракчі илджаз.
Чен‑Я чекав продовження.
– Арака – це такий напій, – узявся пояснювати Асахіро, – щось на кшталт Фуррашської чачі, лише з кобилячого молока й слабший. Аракчі – це той, хто араку п’є. Частіше, ніж слід. П’яниця, одним словом. А Мо‑о аракчи – це той, хто п’є перед боєм невидиму араку з долонь Жовтого бога Мо. У будь‑якому племені пишаються Мо‑о аракчі, але в мирний час змушують їх кочувати окремо від інших. Бояться… А илджаз – це дракон. Великий. Із трьома головами.
– Он як, – пробурмотів Чен‑Я, – отже, я тепер Мо о аракчі илджаз. Грізний, п’яний і з трьома головами. Ще три дні тому я був демон якша Асмохата і його чарівний меч, що вогнем уночі палає… і тут ось таке!
– Асмохат‑та! – раптом підхопив найближчий шулмус, молодий круглолиций Придаток зі здивовано роззявленим ротом. – Хурр, вас‑са‑Оридж! Асмохат‑та! Мо‑о аракчі илджаз – Асмохат‑та!..
Юрба полонених загаласувала, розмахуючи зв’язаними перед грудьми руками, і навіть рудовусий нойон не намагався втихомирити одноплемінників, що розбушувалися, хоча все йшло до бійки – у круглолицього виявились як прихильники, так і супротивники.
– Ти хоч розумієш, що сказав? – тихо запитав Чена‑Мене Асахіро.
– А що я сказав? – здивувався Чен, а я перестав вертітися в його руці й здивовано захитався ліворуч‑праворуч. – Та нічого я не сказав…
– Ти сказав, що ти – останнє земне втілення Жовтого бога Мо, хазяїна священної водойми. Ас – Мо – Хат – Та. У Шулмі вважають, що вголос назвати себе Асмохат‑та може або дурень, або…
– Або?
– Або Асмохат‑та.
Дзютте за поясом Чена неспокійно засмикався.
– Про що це ви? – вимогливо запитав він у мене.
Я пояснив.
– Щасливі твої зірки, дурний ти мечу, – серйозно й мало не врочисто заявив блазень. – Кольни‑но Придатка Махайри нижче пояса – тільки ззаду, а не спереду – нехай іде до шулмусів і співає їм «Джир про хитрозлобного якшу Асмохата і його беззаконні діяння». І щоб через слово було – Асмохат‑та! А не захоче співати – кольни дужче – і спереду!..
– Діомеде! – покликав Чен‑Я. – Іди‑но сюди!
Діомед підійшов. Чен наказав співати. А я кольнув. Діомед підстрибнув і сказав, що він джир дослівно не пам’ятає, бо він не мандрівний співак, лише підспівувач; а Махайра взагалі нічого не зрозумів і почав відмахуватись. Я вгамував Женця й кольнув Діомеда ще раз, доки Дзю, наспівши, тримав ображеного Махайру. Тоді Діомед схопився за вколоте місце й погодився співати.
А Кос пошукав у своїй поклажі й повідомив, що слова джиру в нього записані. Для нащадків, мовляв, старався. Цікаво, для чиїх? Тож нехай Діомед співає з його запису, а Асахіро буде перекладати.
– А я гратиму! – устряла Фаріза й тицьнула кожній людині по черзі в обличчя якусь палицю з натягнутими вздовж неї жилами невідомого мені звіра. – Ось – кобиз! У шулмусів знайшла…
– Ти ж на ньому грати не вмієш! – здивовано кліпнув Асахіро.
– І не треба! – упевненість Фарізи не мала меж. – Я ж однаково чую зараз погано… аби тільки було голосно! Зійде, Асе, не хвилюйся! На кобизі ніхто грати не вміє – а всі лише брешуть! Та ти сам поглянь – хіба ж на цьому грати можна?!.
– А раптом… – засумнівався Асахіро, та Фаріза не дала йому закінчити.
Вона смикнула за всі жили одночасно, пролунало несамовите виття й деренчання, шулмуси як по команді замовкли, і я зрозумів, що відступати нікуди.
Нас із Ченом притиснули до стіни, що звалася Асмохат‑та.
Останнє земне втілення Жовтого бога Мо.
«І чому я?! – приречено подумав я. – Чому, приміром, не Ґвеніль?!.. він же такий великий…»
Доки Діомед залякував шулмусів джиром, а Фаріза з Асахіро всіляко йому в цьому допомагали, я наказав Саєві, який веселився за поясом у Коса, припинити скавучати й присвистувати – і докладно описати мені, а через мене й Ченові, цього клятого бога Мо, останнім втіленням якого ми неждано‑негадано виявилися.
З’ясувалося, що господар священної водойми, який споює невидимою аракою особливо лютих шулмусів, схожий на мішанець Придатка і ящірки.
У Шулмі взагалі ящірки вважалися чимось на кшталт священних тварин, що було пов’язано з цією ж таки водоймою, і вбити ящірку вважалося ганебним і злочинним.
На відміну від убивств один одного.
Ото й бог Мо мав у них вигляд майже людини, але в жовтій лусці з чорними вкрапленнями і зеленуватим відливом спини.
– Задуже барвисто, – засумнівався я. – Можемо не зійти…
– А ти на Чена свого уважніше подивися! – єхидно відрізав Сай. – Особливо коли він у латах… ось іще марлотту накине, і вилитий Мо!
Марлотта лежала згорнутою в якомусь із тюків, у бою, так би мовити, не брала участі й тому вціліла. Довідавшись про слова Сая, ан‑Танья миттю знайшов потрібний тюк, і за мить зелена марлотта вже красувалася на Ченових плечах.
Потім Сай пригадав, що голова в бога Мо ніби злегка загострена й з гребенем. Чен поправив шолом і нічого не сказав. І я теж нічого не сказав.
Тільки невесело блиснув, довідавшись, що руки в Мо лускаті, трипалі, й середній ніготь на правій гострий, тонкий і довгий, завдовжки з мене, а ліва рука скорчена хитро, та якщо Ченові не знімати рукавицю й з лівої, а до того ж, узяти Уламка…
Якось занадто легко все виходило. Випадок, дурниця, Бесіда з долею, що відступає й поступається, збіги, легковірна Шулма… Ой, не вірив я, що вислухавши джир і вразившись Ченовому вигляду й мені із Дзю, шулмуси миттю кинуться Ченові в ноги й понесуть нас на руках через Кулхан! А Дикі Леза – ті взагалі джир не чули, на Асмохат‑та їм блискати й… он, гудуть здивовано! Хіба наше облаштування табору справило на них враження, та на самій лише майстерності Звитяжця у Шулму не в’їхати!..
Не та земля – Шулма… і вже тим паче Джамуху Восьмирукого й Чинкуеду, Змію Шен, нам ані виглядом, ані казками не вразити. І взагалі – те, що весело починається, зазвичай закінчується зовсім не весело.
…думаючи про своє, я й не помітив, що Діомед уже якийсь час мовчить, і Асахіро мовчить, і шулмуси мовчать – але не так, як Діомед із Асахіро, а якось дивно – і Фаріза не терзає відбитий у бою кобиз; і мовчання це спільне мені дуже не сподобалося.
Потім рудовусий Джелме голосно й виразно щось викрикнув, і діти Ориджа підвелися – всі, хто мав сили підвестися – й розійшлися в різні сторони, утворюючи неправильне коло випадів із десять у поперечнику.
Так вони й стояли – люди, які ще не стали Придатками, а потім знову – людьми; вони стояли, а Джелме, повернувшись до Чена‑Мене, заговорив спокійним і майже дзвінким голосом.
Знайомий голос… таким звучить голос Звитяжця у Бесіді.
– Він каже, – непевно почав, підійшовши до нас Асахіро, – що… що він, Джелме‑багатур, зове тебе, який насмілився назватись забороненим іменем, у коло дітей Ориджа. У племінне коло. Там тебе буде чекати він, нойон Джелме, який не більше ніж порошинка в подолі гурхана Джамухи, онука Жовтого бога Мо…
І знову настала тиша.
Така тиша, яка настає в ті миті, коли доля несподівано перестає усміхатися.
Коли сам лише меч стоїть спокійно під небом.
Він був хоробрим Придатком, цей гордий нойон, ця ображена дитина, і руки його були зв’язані, і воїни його були поранені, і він пам’ятав, не міг не пам’ятати, що було їх дванадцять дюжин, буйних дітей Ориджа; і він бачив, не міг не бачити, скільки їх залишилося, як і бачив він, гордий нойон Джелме, ображена дитина – ось стоять ті, хто перепинив їм шлях; струмінь, що розметав потік…
І одного з них – п’яного боєм, одержимого‑дракона, Мо‑о аракчі илджаз, що кочує окремо, – він кличе в коло.
…Я‑Чен ледве було не піддався спокусі.
Я‑Чен ледве було не погодився.
Так нам було б легше зберегти йому життя.
Але Я‑Чен зумів не піти в його коло.
– Дай‑но я… – пробурмотів Но‑дачі й уже було злетів із плеча Асахіро, який виступив уперед, але я перепинив їм шлях.
А потім владно описав дугу над головою непорушного Чена.
І навпроти кола дітей Ориджа, дітей гордого Повитухи Масуда, підвелося коло дітей мудрого Муніра, а в центрі його стояв Чен Я. Два кола, два мечі, дві правди – вічна суперечка двох струменів одного струмка… двоє, які не розуміють, що вони – одне.
– Я не піду у твоє коло, Джелме‑багатуре, – сказав Чен‑Я, і нойон зрозумів нас ще до того, як заговорив Асахіро, бо ці слова не було потреби перекладати. – Я кличу тебе у своє коло. Тебе й усіх ориджитів, які насміляться прийти. Я, Асмохат‑та, у чиєму подолі гурхан Джамуха не більше ніж порошина, кличу вас усіх. Це буде великий той. Дуже великий.
І Джелме зробив свою першу помилку; перший промах у цій Бесіді був за гордим нойоном, який бажав крові демона‑брехуна за всяку ціну.
Він кивнув і ступнув уперед, розмикаючи коло Шулми.
Масуд зробив крок до Муніра.
Джелме пройшов між Ґвенілем і Махайрою, між Фальґримом і Діомедом, і наблизився до мене.
Я потягнувся вперед і легенько торкнувся лезом мотузок, що стягають його зап’ястя. І нойон не знав, що робить зараз другу помилку, приймаючи волю на кінці мого клинка.
Він не розумів, що це може означати для його ж шаблі; що це означає для всіх Диких Лез Шулми.
Один за одним входили в наше коло діти Ориджа – не всі, ні, далеко не всі, але й цих я налічив півтори дюжини – і один за одним підставляли зв’язані руки під моє лезо.
А їхня зброя – дивилася.
– Коблане! – неголосно покликав Чен‑Я. – Неси бурдюк!
Пояснювати, який саме бурдюк, не довелося.
Коблан, голосно тупотячи, кинувся до поклажі й миттєво повернувся із заповітним бурдюком.
– Відпий! – наказав Чен‑Я.
Коблан слухняно й з видимим задоволенням відпив, і борода його настовбурчилася.
– Илджаз арака! – сказав Асахіро. – Мо илджаз арака!
Нойон Джелме презирливо усміхнувся.
– Чашу!
Ченові‑Мені подали дерев’яну похідну чашу, і Коблан до країв наповнив її викраденою в Мейлані настоянкою Вогненного дракона.
– Пий, Джелме‑багатуре!
Чашу Чен тримав в обох руках, опустивши мене в піхви.
Гординя, гординя… Джелме підійшов і схилився над чашею. Він на очах у свого й чужого племені пив Мо илджаз араку – нехай і несправжню, як гадав він сам – із лускатих рук того, хто називав себе Асмохат‑та.
І двоє ориджитів вийшли з кола.
А ті, що залишилися, почали глухо перешіптуватися.
Вони не бачили обличчя свого нойона, коли той зробив перший ковток. А я бачив – знизу, з піхов мені чудово було видно це синьо‑багряне обличчя з випнутими очами, цей роззявлений рот, який марно намагався вдихнути повітря, що стало раптом шорстким і розпеченим; і голена потилиця Джелме вростала в плечі, а плечі судомно смикалися й повзли вгору.
Коли нойон зумів обернутися до одноплемінників, ще один ориджит покинув коло.
Бігцем.
Дикі Леза здригнулися й тривожно задзвеніли.
Чен, запрошуючи, підніс чашу шулмусам, і ще троє найсміливіших – або найдурніших – зважилися повторити подвиг свого нойона, що кашляв неподалік.
Ні, не троє – двоє, бо третій подумав, глянув на своїх стражденних побратимів і повернувся назад.
Утім, з кола не вийшов.
Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.
…Кожен Придаток у нашій родині, як і в будь‑якій іншій родині «п’яного меча», тричі проходить випробування предка Хена. На тринадцятому, вісімнадцятому і двадцять першому році життя. Випробування полягає в тому, що Придатка спершу напувають вином до стану «п’яниці з піалою» у тринадцять, «п’яниці зі жбаном» у вісімнадцять і «п’яниці з барилом» у двадцять один. А потім досвідчений Звитяжець у руках досвідченого Придатка – зазвичай це глава роду або родини – веде Бесіду зі сп’янілим молодиком без потурання й жалю.
Якщо випробовуваний падає й не встає – його піднімають, якщо він упускає Звитяжця – його змушують підняти й продовжити Бесіду; і так до тієї миті, яку самі Придатки називають «прозрінням предка Хена».
Тобто, до перших трьох тверезих рухів.
Після двадцяти одного року всі Придатки, що пройшли таку виучку, здатні пити, не п’яніючи.
Нечасто.
Двічі‑тричі на рік.
«І після цього в них страшенно болить голова!» – вловив я віддалену Ченову думку…
…Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.
Але відпити йому не дали.
– Там же пити нічого! – буркнув Коблан, спритно відбираючи чашу в Чена, який здивовано опустив праву руку на моє руків’я. – Зараз я доллю… бач, вицмулили все, шулмуси кляті! Раді, певно, на дурничку…
І долив.
Із бурдюка.
Відтак омочив у чаші губи, схвально крекнув і повернув чашу Ченові, під здивоване перешіптування дітей Ориджа.
А Чен побачив, що чаша майже порожня.
Так, ледь‑ледь, на денці.
Коваль непомітно підморгнув Ченові, покрутив у повітрі Шпичастим Мовчуном – шулмуси дружно шарахнулися – і відійшов, несучи під пахвою свій бурдюк.
По дорозі він дихнув на нойона Джелме, і той заледве втримався на ногах.
А Чен із полегшенням зітхнув, згадавши обід у Коблана й те, що залишилося від сулії тахирського мускату, і спорожнив і без того порожню чашу.
Чаша відлетіла вбік, Чен похитнувся й зареготав, а я покинув піхви і вказав на купу Диких Лез.
І шулмуси кинулися до зброї.
– Це діти, Дзю, – тихо дзвякнув я об клинок Уламка. – Дивись, не забувайся…
– Це – діти? – недобре усміхнувся Уламок. – Тоді дітей корисно карати!
– Ні, Кабірський Кате, – уперше я назвав Уламка на ім’я, якого не міг знати; на ім’я, котре випадково почув у підземній залі істини Батин і яке вимовив у моєму сні ятаган Фархад.
Ім’я, що я більше не вимовлю ніколи.
– Ні, Кабірський Кате. Не так. Дітей потрібно карати, але їх не завжди потрібно знищувати під час покарання.
– Так, Наставнику, – відгукнувся Дзю знайомим тоном, і від цієї суміші іронії й поваги мене кинуло в дріж. І додав відтак: – Добренькі ми… може, воно й на краще.
«Може, і на краще», – про себе повторив Я‑Чен, коли Шулма обступила нас із Уламком.
А Чен‑Я ще встиг помітити презирливу посмішку Фальґрима Білявого, який дивився на юрбу, що нападала.
Знав Білявий, і еспадон Ґвеніль знав одну з простих істин Бесід «одного з багатьма». Знав, що «лише п’ятеро майстрів можуть напасти на одного, не заважаючи один одному; шостий – завада. А невправні – не більше трьох; четвертий – завада».
І ще знали як люди, так і Звитяжці емірату, що «Бесіда з п’ятьма – праця велика; з десятьма ж – свято душі; з багатьма – відпочинок, бо заважають вони собі, тобі ж допомагають.»
…Цю Бесіду я запам’ятаю до кінця своїх днів.
Запам’ятаю, як Дикі Леза в руках шулмусів після всього, побаченого ними, зовсім не хотіли вбивати, бо тоді вони вбивали б свою останню і єдину можливість зрозуміти й домовитися – а їм уже хотілося розуміти, а не лише сперечатися й доводити; і діти Ориджа здивовано боролися з власною зброєю, яка в останню мить ставала важка й неслухняна.
О Нюринґо, Дикі Леза промахувалися мало не свідомо!
Запам’ятаю, як юрбилися ориджити, пітні, скуйовджені, задихані, забувши про все, прагнучи дістати, дотягтися, довести – і в метушливій погоні за вислизаючою примарою дотягувалися до самих себе, стогнали, падали, сердилися, штовхалися, кричали в гніві й скрикували від болю; а Чен сміявся, і я сміявся, і сміявся Дзютте, і сміх разив наповал, бо він був швидший від мене, невмолиміший від Уламка і хмільніший від Чена.
І сміх – не промахувався.
І ще запам’ятаю, як хльостав плазом по обличчях і руках, а Дзю виривав з вологих пальців схоплені ним шаблі й ножі, і викидав їх геть із кола, і Чен співав лунко й радісно: «Заради клинків Муніра кличу руку аль‑Мутанаббі!»
– Заради…
…і здивована сокира скрегоче краєм по зерцалу лат, майже захоплюючи за собою ориджита, що перечепився; а я чую віддалений свист Ґвеніля: «Вперед, Однорогий!»
– …клинків…
…і три шаблі, бризкаючи іскрами, схрещуються в тому місці, де щойно було, не могло не бути плече клятого Мо‑о аракчі, і в мить їхнього зіткнення вони ще встигають побачити, як мигнуло поруч Ченове передпліччя в кутому наручі роботи старих кабірських майстрів, і до нього притулився Дзютте Уламок, блазень, що забув про жарти – брязкіт, крик, і я підхоплюю одну з шабель на льоту, як підхоплював Емрах іт‑Башшар Кунду Вонґ, і викидаю за межі нашої Бесіди…
Затопчуть же, дурепо!
– …Муніра…
…і ось двоє – круглолиций хлопець‑шулмус і вузький прямий меч із висіченою хрестовиною – кілька довгих‑довгих секунд затято рубаються з нами, і я поправляю їхні удари, даючи пройти впритул, підказуючи мечу («Рідня ж!»), притримуючи Уламка з його ризикованими зауваженнями… а очі горять, і клинки горять, і пауза триває, доки Шулма не згадує, що вона – Шулма, а я не впевнений, що їй аж так хочеться це згадувати…
– …кличу руку…
…летять ножі, блискучі дзьобаті птахи, три ножі й ще один спис, короткий, легенький, юний – і ми зустрічаємо їх, кружляємо в стрімкому танці, не даючи впасти на землю, і ось вони вже знову летять, летять над головами, падаючи в конов’язі під знущальний шелест ножів Бао‑Гунь, а знахарка Ніру лежачи плескає в долоні…
– …аль‑Мутанаббі!
…тиша.
Дивна, незвична, недоречна…
Я вже чув таку тишу – мовчання долі, яка зненацька стала серйозною.
Вони стояли й дивилися, але вираз обличчя кіменця Діомеда нічим не відрізнявся від виразу обличчя будь‑якого шулмуса, а застиглий на Фальґримовому плечі Ґвеніль був подібний до завмерлої на півзмаху шаблі рудовусого; і кола Кабіра й Шулми перемішалися.
Чен повільно обвів поглядом статуї, які ще мить тому кружляли у вихорі, тоді повернув голову – і я почув, як придушено зойкнув Уламок, і побачив праву Ченову руку.
Побачив його очима. Очима Чена Анкора.
Чена в Рукавиці.
Шалений удар випадково розсік ремінь, яким наруч лат кріпився до зап’ястя, і тепер сам наруч бовтався на ремінці, а рукав каби, яку Чен надягав під лати, взагалі виявився геть‑чисто відірваним, – і рука аль‑Мутанаббі була оголена.
Ті ремінці й застібки – особлива Кобланова гордість – за допомогою яких рука аль‑Мутанаббі колись, у майже нереальному минулому, пристібалася до кукси, кудись зникли, наче їх і не було…
Рука не трималася ні на чому. Вона просто – була.
Її тепер не можна було зняти.
Хіба відрубати заново.
І Ченова шкіра від краю колишньої латної рукавиці до ліктя була сіро‑лускатою, немов металеві кільця вросли в живу плоть, перетворюючи її в себе, плавно переходячи від смерті до життя, від неможливого до можливого, від правди до неправди, від минулого до сьогодення…
Від Звитяжця до людини?
– Асмохат‑та! – видихнула Шулма.
– Клянуся Нюринґою… – промурмотали Кабір і Мейлань.
«Та що ж це таке?!» – у сум’ятті подумав Чен‑Я; а Уламок мовчки повернувся за пояс, нічого не сказавши.
І самотній гнівний голос:
– Мангус! Кара мангус!.. хурр, вас‑са‑Оридж!..
Усе ж він був хоробрим Придатком – ні, він був хороброю людиною, впертий нойон Джелме, порошина в подолі гурхана Джамухи.
Мого з Ченом улюбленого онука, наскільки я розумію?!
Шулмуси не рухалися з місця.
– Хурр, вас‑са‑Оридж!
Повільно, один за одним, вони опускалися на коліна, клали перед собою зброю – Дикі Леза лягали беззвучно й покірно – потім ориджити сідали на п’яти і втикалися лобами у свої клинки, схилившись перед дивом, перетворюючись на непорушні маленькі горбки.
– Хурр!..
Ні.
Здавалося, ці горбки ніщо не могло змусити ворухнутися.
Навіть землетрус.
І Мені‑Ченові здалося, що дехто з мого загону ледь стримується, щоб не приєднатися до шулмусів. Що їх утримало? Вісім століть, які відрізняють Кабір від Шулми? Час, що вдає з себе річку?..
– Хурр!..
Ні.
Нойон Джелме похитнувся й з ненавистю глянув на Чена‑Мене.
– Мангус! – прошипів він, кривлячи рот у гримасі чи люті, чи плачу. – Уй‑юй, мангус‑си!.. илджаз уруй…
Він ступнув до нас, приречено піднімаючи шаблю – і йому напереріз кинувся той самий круглолиций ориджит, який першим сказав: «Асмохат‑та!»
Меч круглолицого так і залишився лежати на землі, а сам ориджит щось вигукував, захлинаючись словами й слізьми… вони впали, покотилися в пилюці, тіла їхні переплелися, перетворившись на клубок крику й місива, і лише я бачив, як, рвучись до ненависного мангуса, Джелме перехоплює шаблю лезом до себе й коротким ривком проводить по руці круглолицого, яка вчепилася йому в комір, і червоний браслет проступає трохи вище зап’ястя…
Руку.
Праву.
Руку.
Руку!..
І вогонь ударив мені в клинок.
Ніхто не помітив, як умер гордий нойон Джелме. Та він і сам не встиг нічого зрозуміти, відчути чи бодай злякатися. Просто я раптом став довгий, дуже довгий, на всю довжину повного випаду, і ось я вже короткий, такий, як колись, ось я вже зринув з випадкового просвіту між двома сплетеними тілами, а круглолиций не знає, що бореться з мерцем, і кров із розсіченої яремної жили Джелме заливає йому обличчя, одяг…
Чен, не витираючи, кинув мене в піхви, лівою рукою підібрав нойонову шаблю, довго дивився на неї – що бачив він у ту мить? – і нарешті вихопив із‑за пояса Дзютте.
Блазень обійняв шаблю, і та вмерла легко й швидко.
Дикі Леза відгукнулися протяжним стогоном.
Чен тримав Дзю в руці аль‑Мутанаббі, у страшній руці, у нашій спільній руці, у зрослому воєдино вмінні дарувати життя й віднімати життя, і я не ревнував Уламка до руки Чена в Рукавиці.
Я думав про день, коли Чена не стане, коли його права рука вмре удруге, і про те, що того дня я…
…я…
Що буде зі мною того Судного дня?!
Круглолиций ориджит підвів голову – Я‑Чен здригнувся, побачивши його обличчя – і заговорив хрипким зривистим голосом.
Узявши Дзютте в ліву руку, Чен опустив руку аль‑Мутанаббі на моє руків’я.
– Він каже… – переклав, підійшовши до нас, Асахіро, єдиний, хто спокійно дивився на живу латну рукавицю; ні, не єдиний – ще Коблан. – Він каже, що Асмохат‑та добрий. Асмохат‑та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Він, молодший брат Джелме‑багатура, Кулай‑мерген, бачив це. Джелме‑багатур не хотів прозріти. Джелме‑багатур розплатився за сліпоту. Він, Кулай‑мерген, каже: Асмохат‑та добрий. Добрий і справедливий. Він, Кулай‑мерген, вкладає повід своєї долі в праву руку Асмохат‑та і просить його більше не вказувати сталевим пальцем на решту дітей Ориджа. Це слово Кулай‑мергена.