Втілення Жовтого бога 25 страница
Найближчий до Мене‑Чена шулмус підвів голову. Сиві патли падали йому на очі, і весь він нагадував побитого пса. Підвестися він не насмілився.
Вигукнув щось і знову увіткнувся лобом у ратище свого списа. – Він сказав, – переклав Асахіро, – що слово Кулай‑нойона – це слово всіх дітей Ориджа. І що не треба більше вказувати пальцем. Ні на кого. Но‑дачі на плечі Асахіро ворухнувся. – Ти знаєш, Єдинороже, – неголосно сказав Но, – по‑моєму, якщо мені і є чим пишатися в цьому житті, то це тим, що я випадково відрубав руку твоєму Придаткові. Не знаю, чи було в мене ще щось, чим варто пишатися, крім цього… і не знаю, чи буде. Я не відповів. Я дивився на закривавленого Кулая, який обіймав на колінах тіло вбитого брата; і уламки загиблої шаблі поруч із ними були подібні до уламків Дитячого Вчителя на кабірській бруківці. І день був подібний до ночі.
Постскриптум
…Небо. Воно, немов відвологле полотнище, провисало над величезним валуном, біля якого сидів самотній чоловік у стародавніх латах; небо загрожувало прорватися лютою, короткою і зовсім марною зливою, такою звичайною для середини осені на окраїні Мейланя, північному кордоні емірату, межі пісків Кулхан. Беззвучно спалахнула синя гілляста блискавка. Грому не було. Узагалі. І повітря відчутно тиснуло на плечі. Доля ліниво лежала поверх валуна, згорнувшись у слизьке лускате кільце круж прямого й вузького меча з китицями на руків’ї; поруч із мечем, схожим на ріг казкового звіра Цілінь, лежав важкий кинджал дзютте з тупим гранованим клинком і однобічною ґардою. Чоловік сидів, притулившись спиною до каменя, що нагрівся за день, і бездумно погладжував пальцями лівої руки передпліччя правої. Шкіра під пальцями була тверда і луската, схожа на долю на валуні, але тепла. Жива. Чи просто це метал віддавав накопичене тепло? Хтозна… Потім почулися кроки, і до валуна неспішно наблизилися двоє. – Я розумію – так було треба… Це сказав перший – стрункий сухощавий чоловік років сорока п’яти, що тримався підкреслено прямо; обличчя його було суворе й спокійне. Він щільно стиснув тонкі губи, через що вони побіліли й стали схожі на давній рубець, вийняв із піхов довгий меч есток із крученою ґардою з чотирьох смуг чорної сталі й поклав зброю на валун. – Це було необхідно. Ти не міг інакше… Останні слова вимовив другий – невисокий здоровань, чиї очі, здавалося, були старші від їхнього власника років на двадцять. Він зняв із плеча дворучний, слабко вигнутий меч із крихітним блюдцем, що відокремлює клинок від руків’я, й застромив його в землю поруч із валуном. Чоловік у латах мовчав. Обидва його друга ще трохи постояли, нічого не кажучи, а тоді опустилися на землю й перетворилися на нерухомі статуї, схожі на ті, котрі часто ставлять на мейланьських цвинтарях як надгробки. Коли із‑за валуна вийшла бабця з ритуальним посохом секти Пай‑сінь у руці, ніхто не поворухнувся.
– Я розумію – ти не міг інакше, – сказала бабця, притуляючи до каменя свій посох. Відповіді не було. Бабця якийсь час дивилася на чоловіка в латах, немов очікуючи чогось, тоді повернулася й задивилася на пагорби. – Коблан іде, – раптом заявила вона, – і цей… Білявий. Бач, крокують… – І невлад додала: – Кості ломить… скоріше б уже гроза. Підійшов коваль – це було зрозуміло з обпалених, напозір вузлуватих рук, які стискали шпичасту палицю‑ґердан так, немов це була різьблена паличка для прогулянок – довго відкашлювався й хмикав, ніби горло його було забите піском. – Я розумію, – нарешті вимовив він. – Я все розумію… так було треба. – Так було треба, – твердо повторив його супутник, блакитноокий житель півночі, труснувши лляними пасмами волосся, що спадали йому на плечі; й біля валуна встромився в землю меч еспадон заввишки з людину. – Ти не міг інакше, Чене… – Ви що, втішати мене прийшли? – запитав чоловік у латах, стискаючи залізні пальці в кулак. – Це ви даремно… краще б простежили за тим, щоб гонець у Мейлань вчасно поїхав. – Гонець готовий, – відповіла бабця. – Він питає, що йому сказати Раді, – мовив худий чоловік, чий есток на камені слабко задзвенів, піймавши клинком порив вітру. – Так чи ні? Що йому сказати? – Нехай перекаже… Чоловік у латах замружився, немов збираючись кинутися вниз головою в холодну й пінисту воду одного з потоків Бек‑Неша, а коли він усе ж розплющив очі, вони були спокійні й дивно безтурботні. – Нехай передасть: «Не знаю». Два слова. Не знаю. І більше нічого. – Чи не простіше сказати: «Вирішуйте самі?» – ворухнувся здоровань зі старим поглядом. – Простіше. Але це вже буде майже наказ – якщо я скажу Раді: «Вирішуйте самі». А так я кажу тільки про себе: «Не знаю». Я ж справді не знаю… і не хочу вдавати, ніби знаю. Усе, що я хочу, – це дійти до Джамухи Восьмирукого, стати навпроти нього з Єдинорогом у руці аль‑Мутанаббі й запитати, чи знає він відповіді на всі запитання, які ризикнув поставити – чи він запитував, не подумавши. Чи знає він, убивця не з примусу, а заради мертвих істин, чи знає він, що це означає – учити дітей убивати, отримуючи від цього задоволення? Так чи ні?! І я хочу почути, що він мені відповість… я дуже хочу почути. Із‑за валуна зринула чорнява дівчина з білим обручем на лобі. – Я розумію, – почала вона, спираючись на піку із зазубреними гілочками, що стирчали з ратища, – я розумію… Так було треба. І дуже здивувалася, коли чоловік у латах невесело засміявся. Ще одна блискавка розсікла небо надвоє, відобразившись у поліровці зброї – і здалося, що кілька Грозових Клинків ударили у валун і в землю біля нього. Невдовзі обрій глухо загарчав, немов там, за дуже поганими пісками, пробуджувався від сну звір. Дуже поганий звір. І дуже голодний.
©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|