 |
|
Ще один постскриптум 2 страница
– Ти розумієш, Коблане, – неголосно, але цілком чутно продовжив Асахіро, – у Шулмі дуже багато богів і дуже багато шаманів. Творець їх знає, шулмусів цих, навіщо вони собі стільки навигадували?! Жовтий Мо – заступник воїнів і владика смерті, Гентер – бог злодіїв і конокрадів, Килчі‑ара пологам у жінок допомагає, Лисий Боортун овець охороняє, на тій сопці Чилтай‑мисливець звірів ганяє, на цій – Ултай‑лікар трави цілющим соком напуває…
– Це коротше? – буркнув Коблан. – Тоді я краще Тохтара послухаю.
– І не зрозумієш нічого, – відрізав Асахіро. – Тохтар говорить швидко й багато, а ти розумієш повільно й мало. Отож, богів багато, шаманів ще більше, а Ур‑калахай, Безликий, один. І служителів у нього всього десятка півтора, якщо не менше. Іншим богам щодня в обличчя заглядати треба – чи не супляться? А в Безликого обличчя нема, заглядати нікуди, йому й цих шаманів вистачає.
Асахіро знову понизив голос.
– І як служителі Ур‑калахая бояться частіше, ніж слід, Безликому набридати, так і шулмуси не люблять цим шаманам в обличчя заглядати. Надто вже бояться їхніх прокльонів… чиї‑чиї злі слова, а прокляття шамана Ур‑калахая дуже рідко мимо проходить! Тому й живуть вони біля священної водойми, подалі від усіх, і по степу нечасто їздять – усі, кому потрібний шаман Безликого, самі до нього приходять.
– Але ж священна водойма в тіні плаща Жовтого бога Мо! – заявив нетямущий Коблан. – Ото й жили б там служителі Мо – до чого тут Безликий?!
– У Мо немає служителів. Йому воїни будь‑якого племені служать – військовою доблестю й смертю ворогів. Іншої служби Жовтий Мо не визнає. Просто місцевість навколо священної водойми заповідна, на ній споконвіку ні воєн не було, ні крові не лилося. Ось тому кожен шулмус може туди безбоязно приїхати й у шамана Ур‑калахая про долю свою запитати.
– Пророчать, бач, – в’яло підтримав розмову коваль. – І як, збуваються їхні пророцтва?
Асахіро помовчав. А потім відповів.
– Завжди, – відповів Асахіро. – Завжди збуваються.
«Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.
Після того бою, в якому змішалися кола Шулми й Кабіра і віддав життя за гордість упертий нойон Джелме; після того бою, коли я вперше пильно глянув на руку аль‑Мутанаббі й слідом за хвилею жаху відчув раптове полегшення, збагнувши, що ця рука – моя, якою б вона не була; після того бою я зовсім по‑іншому відчув зв’язок із Єдинорогом.
І не тільки з ним, але про це – пізніше.
Мені вже взагалі не треба було торкатися його руків’я залізними пальцями, щоб перетворитися на Мене‑Єдинорога. Я міг це зробити в будь‑який час і навіть на чималій відстані, яка розділяла нас. У Кулхані ми перевіряли цю здатність, коли Кос, узявши Єдинорога (нікому, крім ан‑Таньї, я б його не довірив), їхав уперед з ориджитами‑розвідниками. Чотири години я залишався Мною‑Єдинорогом, ще протягом трьох годин ми могли перемовлятися, дещо напружуючись, а потім розвідники повернули назад – і мушу сказати, що я дуже зрадів, коли Єдиноріг повернувся до мене.
Мало того: я навчився розмовляти з Уламком – але його обов’язково мусив торкатися залізною рукою.
Я навчився розмовляти з Уламком – і це не завжди було мені приємно. О, аж ніяк не завжди! – бо тепер Дзю прямо висловлював мені все те, що раніше зм’якшував Єдиноріг.
Брешу. Я радий був чути Дзю.
Іноді мені здавалося, що я розмовляю з Друдлом.
Інші люди й Звитяжці – пояснити їм усім, хто вони, цього разу виявилося простіше, оскільки я пояснював не сам – отож, інші люди й Звитяжців розмовляти одне з одним, ясна річ, не могли, зате виявили незвичайні здібності в умінні відчути настрій і стан своїх… е‑е‑е… супутників.
Ґвеніль уже точно міг сказати, коли Фальґрим злий, а коли добрий, але голодний – що траплялося рідко, бо доброта не була властива голодному Фальґримові; Чин починала сумувати й веселитися одночасно з Вовчою Мітлою, причому обидві усвідомлювали це «одночасно»; і Махайра не раз попереджав Єдинорога‑Мене, коли Діомед ще тільки збирався жартувати.
Але найбільших успіхів у цій справі досяг Сай. Якщо Заррахід добре розумів, коли Кос поводиться серйозно, а коли – ні, то Сай умудрявся ловити навіть ті моменти, коли Кос видавався серйозним, до кінця не знаючи сам, що вдає з себе такого.
І есток потай (вірніше, це йому здавалося, що потай) пишався Саєм, як пишаються здібним учнем або молодшим родичем. І вести Бесіду нам із кожним днем ставало все цікавіше.
Тому, коли Ґвеніль крикнув, що не відчуває Фальґрима, я перестав сумніватися в дуже простій істині, на кшталт істині Батин – перший випад у Бесіді за назвою «Шулма» було зроблено.
Я ухилився від випаду, під’їхавши до шамана й вигравши дивний поєдинок.
Чи можуть душі вести Бесіду?
Доля відсунулася на крок, і ми злегка побряжчали клинками – поговоривши з Неправильним Шаманом про гусей, яких не було видно.
Або яких було видно тільки йому.
Фальґрим на той час повністю відійшов від спілкування з шаманом і їхав незвично понурий і мовчазний.
І ось раптовий удар – пророцтва, які збуваються.
А я сподівався, що в Шулмі мене чекатиме лише Джамуха‑батиніт!..
«…Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.
Тьмяні, які виявилися зовсім не тими, якими здавалися спочатку; ассасини, жах снів і казок, які їдуть тепер за мною… і непрохідний степ по цей бік Кулхана, чию плоть із хрускотом чавили копита вороного Демона з мейланьських стаєнь, від чого ноги мої були до колін заляпані липким соком осінньої Шулми…
Чи марновірний я?
«Ні», – хотів відповісти я.
– Не знаю, – відповів я.
– Ось і я не знаю, – тужно погодився Єдиноріг.
– А я знаю, – заявив Дзю, чи підслухавши, чи здогадавшись про нашу розмову, чи взагалі маючи на увазі щось своє. – Знаю, але вам не скажу.
Куш‑тенгрі й далі їхав попереду, не обертаючись, але тепер я знав, куди веде нас Неправильний Шаман.
До священної водойми.
До могили Звитяжців і житла Жовтого Мо.
До місця, де не воюють.
Цікаво, чи насмілиться Джамуха, що зійшов на престол Шулми сходами преклоніння перед військовою звитегою, порушити цю заборону, напавши на нас там?
Так чи ні?
З одного боку він – онук Жовтого Мо й гурхан степів, а з іншого – святість місця, дух самого Мо, що витає над водоймою, і втілення, яке з’явилося там, тобто Асмохат‑та, хоч справжній, а хоч несправжній, що треба доводити…
Має рацію шаман – час для міркувань у нас, схоже, буде. Або він є, почався, зрушив із місця – час для мудрих міркувань, час для поганих міркувань, для веселих і невеселих, для перших і останніх…
А може, і не тільки для міркувань.
Кулай казав, що частина вільних племен відмовилася ламати прут вірності перед Джамухою. Але навіть ідучи проти Восьмирукого, чи захочуть вони піти за Асмохат‑та?! Я й думати не хочу про те, скількох довелося б убити, щоб переважити Джамуху на вагах Шулми… ні думати не хочу, ні вбивати.
І не буду. Не моя ця справа, не моя радість – чужі вуха в кишені складати!
Мало того – люди людьми, а як домогтися, щоб Дикі Леза задзвеніли на нашому боці?!
О Боже, чи не перетворююсь я, людина Чен Анкор, на Твою зброю?! На мертву річ, на зброю, яка не має власної волі, а покірна Твоїй байдужій десниці?!.
– …і прийшов Куш‑тенгрі у ставку Джамухи за день після великого курултаю, де було вручено Восьмирукому семихвостий бунчук гурхана, – повернув мене до реальності голос Асахіро. – А коли запропонував шаман Восьмирукому напророчити долю владики, спершу погодився на це Джамуха, але опісля жорстоко посміявся зі служителів Безликого!..
Я знову відчув, як нишпорить у мені морок погляду Куш‑тенгрі, як проникає в заповідні глибини душі темний клинок, як іде по сліду пам’яті тварюка… Ні, несхожий був миршавий шаман на людину, з якої можна просто так посміятися, ще й жорстоко!
Принаймні безкарно.
– Під час звертання до Безликого виймає воїн із піхов свій клинок і тримає його за руків’я, стоячи біля начала, а шаман Ур‑калахая береться за лезо, стаючи біля кінця. І дивляться потім воїн і шаман, джерело й вислід, в очі одне одному, поки не перестають бачити земне, прозріваючи те, що тчеться на небесах.
Асахіро говорив повільно й співучо, і я чув його, степ і рівний перестук копит.
– Однак цього разу не глянув Джамуха в обличчя Куш‑тенгрі. Щойно пальці шамана зімкнулися на мечі гурхана, як рвонув Восьмирукий Чинкуеду, Змію Шен, до себе й розрізав шаманові долоню до кістки. І сміявся гурхан – мовляв, не змагатися Безликому з Жовтим Мо, як м’ясу шаманському не змагатися з відточеною сталлю, і нікому зі смертних не дозволено провидіти долю Джамухи! Сміялися воїни, що стояли навколо, але невеселий і догідливий був їхній сміх, а шаман пройшов крізь сміх і ганьбу, не затискаючи рани, і долоня його усміхалася червоним ротом. Дикий і страшний був погляд Куш‑тенгрі – настільки страшний, що троє воїнів, які не встигли вчасно відвернутися, умерли через день у муках…
Асахіро різко замовк, бо шаманова конячка, яка неквапно йшла попереду, непомітно повернулася мордою до нас, а хвостом до священної водойми – а невдовзі Куш‑тенгрі вже знову був поруч зі мною.
Я готовий був дати голову на відсіч, що шаман не міг чути розповіді Асахіро, а якщо й чув, не повинен був зрозуміти – але шаман, нічого не сказавши, простягнув до мене худу праву руку долонею вгору.
На долоні був розпухлий білий рубець. Він тягнувся майже впритул до лінії життя, обриваючись біля зап’ястя, немов хтось хотів накреслити новий життєвий шлях Неправильному Шаманові, але зробив це грубо й недбайливо.
Новий шлях… але не Шлях Меча, а шлях, прокладений мечем. Рубець, залишений злим глузуванням і необхідністю завжди й у всьому доводити свою перевагу.
Дурманно‑терпкий запах степу, заторкнутого осінню, раптом ударив мені в голову, через що навколишній світ став до болю, до запаморочення реальний, перетворившись на світ, де доводиться жити всерйоз, жити один раз і назавжди, або не жити зовсім…
Долоня Куш‑тенгрі стиснулася в кулак, мнучи рубець.
– Служителі Ур‑калахая не проливають чужої крові, – суворо сказав Неправильний Шаман. – Ніде й ніколи. Але це не заважає нам проливати свою.
Навколо нас була Шулма.
Всередині нас була Шулма.
А переді мною на незграбному конику, одягнений у незграбний халат, сидів Кабір.
Я‑Єдиноріг пильно дивився на людину, в якій жив Кабір, на людину, чий час і місце залишилися в мене за спиною, у минулому, у моєму минулому і його майбутньому; на людину зі срібним волоссям, яка не проливала чужої крові.
– І тому ми не маємо зброї, – закінчив Куш‑тенгрі.
– А ми маємо, – відгукнувся я, думаючи про своє. – Ми маємо. Але ще зовсім недавно ми теж не проливали чужої крові. Лише свою.
Асахіро ледь чутно застогнав.
– Це неможливо.
– Це можливо.
– Де? – запитав Куш‑тенгрі. – У Верхньому Степу? У раю?
– У раю, – печально погодився Я‑Єдиноріг.
Розділ 23
…Жовтий бог Мо сидів на самому краю своєї священної водойми і, закусивши верхніми іклами відстовбурчену спідню губу, задумливо дивився кудись удалину.
Бог сумував. Певно, тому, що був не дуже схожий на мене. Або ж я був не дуже схожий на нього. Ось лише я через це зовсім не сумував.
Хоча віддалена подібність усе ж проглядала.
Зрозуміло, жодної шаблезубості, яка нехитро випирає назовні, у мене просто не було. Та й голова моя, сподіваюся, не настільки нагадувала зміїну. Погляд… ось за погляд не поручуся. Можливо, у якісь миті в мене теж буває такий погляд – порожній, чіпкий і холодний, від якого стає холодно й похмуро навіть спекотного дня, і хочеться кудись сховатися, а сховатися нікуди. Так, певно, буває. Але рідко. І добре, що я сам цього не бачу.
Шишкуватий гребінь? Якщо він і скидається на шолом, то доволі віддалено. Так само, як і складчастий плащ Мо на мою марлотту. А статура в Жовтого Мо завидна, півтора мене треба, хоча це й не так істотно… Луска, подібна до панцира? Ось тут усе сходиться, у мене майже те ж саме – лати, подібні до луски. А руки в Мо й справді як дві латні рукавиці! І довжелезний вказівний палець на правій, спрямований углиб священної водойми. Завдовжки якраз як Єдиноріг… А на лівій лапі великий палець відведений убік, і вказівний – теж довший від звичайного, але не так, як на правій – трішки спрямований нагору. А таки скидається на Уламка…
– Викапаний, – буркнув Дзютте.
– Схожий, – погодився Єдиноріг.
– Угу, – кивнув я. – Хоча… ви про кого?
– Я про тебе, – заявив Дзю в простір.
– І я про тебе, – з такою ж невизначеністю відгукнувся Єдиноріг.
– І я про тебе, – вирішив не порушувати одноголосності я.
І ми замовкли.
А ще Жовтий Мо був чомусь не жовтий, а зелений. Зеленуватий. Із деякою жовтизною. Жовтуватий із прозеленню. Чи все‑таки жовтий?!
Я покліпав і вирішив, що, зрештою, ця не моя справа. Хоча статуя дуже виразна. Вражає. І роботи чудової. Ох, сумнівно, що її ліпив який‑небудь скульптор‑шулмус. Цей би наліпив… Але якщо не шулмус – то хто? Ще одна загадка. Яку я розгадувати не буду. Не до того зараз. Та і як її розгадаєш? Хіба в самого Мо запитати: «Привіт, приятелю, це я, Асмохат‑та, себто твоє останнє земне втілення! Дозволь запитати, дорогий…»
Не дозволить, певно…
Ми наблизилися до краю водойми й з деяким трепетом зазирнули всередину. Вода злегка рябіла, але була досить прозора, щоб не приховувати дна – і на дні водойми, у брудному мулі, лежали гнилі й іржаві останки Звитяжців.
Десятки – якщо не сотні.
Це була величезна могила.
Ми стояли, тримаючись за руки й руків’я, – Я, Єдиноріг і Уламок – і доля тих, хто не захотів відмовитися від суті й покликання Звитяжця, здавалася нам тієї миті не кращою від власної.
А потім я повернувся і, далі не кажучи ні слова, пішов до найближчого намету, де мене вже чекав Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман.
Коли я сів на землю поруч із шаманом, той немов і не помітив цього. Не здригнулися напівстулені повіки, подих не сколихнув груди, і невідомі далі, якими блукав зараз срібноволосий шаман, не відпустили його назад. Він був – там. А я – тут. Я сидів і дивився. На великі бурі намети, схожі на гігантських тварин у вицвілій після линяння шкірі. На хирляві деревця з дивно яскраво‑зеленим листям і на жовто‑сірі колючі кущі, що росли по сусідству. На моїх супутників, які розбивали табір неподалік від бурих наметів – жител шаманів Безликого, служителів Ур‑калахая.
Я сидів і просто дивився.
Водойма Жовтого Мо була у низині, оточеній невисокими пологими пагорбами. Тут проходила межа двох степів. На південний схід, там, звідки ми прийшли, простирався степ, значною мірою обпалений подихом Кулхана. А на північний захід починався степ свіжий, спінений гірким вітром, той степ, побачивши який, я зрозумів – ось вона, Шулма. Тут живуть племена шулмусів, пасуть свої незлічимі табуни й череди, сперечаються про військову звитягу, чинять набіги одні на одних… І ще десь там є великий гурхан Джамуха Восьмирукий.
Мій улюблений онук.
І пряма коротка Чинкуеда, Змія Шен.
…Тут проходила ще одна межа. Вона незримо тяглася по гребенях пагорбів, що оточували священну водойму. Усередині цього кола панували боги. І всі, хто входив у це коло, потрапляли під їхній захист.
Біля священної водойми не проливалося крові.
Тут був малий Кабір.
«Тут Шулма, – з докором мовив Єдиноріг. – А у водоймі гниють трупи моїх братів.»
«Вибач, – схилив голову я. – Ти маєш рацію. А я ні. Просто мені дуже хочеться додому…»
«Так, Чене. І мені теж.»
І все ж ми перебували всередині кола, хоча воліли б до кінця своїх днів залишатися зовні.
І подалі.
Я мимоволі обвів поглядом межу священного місця й повернувся до Куш‑тенгрі, почувши слабкий мелодійний передзвін брязкіток на його халаті.
Шаман уже повернувся зі своїх незрозумілих внутрішніх мандрівок і тепер дивився на мене.
– Будемо говорити, Асмохат‑та? – запитав Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман. – Так?
Його звичка після майже будь‑якого питання запитувати ще й «Так?», немов співрозмовник і без того не відповів би, спочатку дратувала мене, але тут, у тіні плаща Жовтого Мо, або я став терпиміший до звичок Куш‑тенгрі, або це його «Так?» стало м’якшим і природнішим.
– Будемо, – погодився я.
– Будемо, – в один голос підтвердили Єдиноріг і Уламок.
Але їх шаман не почув.
Він просто злегка здригнувся, підвівся й пішов до намету.
Не озираючись. А я перш ніж піти за ним, махнув рукою Косові, щоб той підійшов і допоміг мені зняти панцир.
І без божественного втручання ясно – чим‑чим, а латами аль‑Мутанаббі мені Неправильного Шамана не здивувати.
Та й не збирався я його нічим дивувати.
У наметі панували сутінки; розташоване у центрі вогнище не горіло, але тепло від нього ще зберігалося. Лише зараз я відчув, що зовні було зовсім не спекотно.
Осінь, одначе… час звикати.
Ми опустилися на ворсисту повстину один навпроти одного, і я очікувально дивився на Куш‑тенгрі. Дивитися йому в очі я досі трохи боявся, дивитися нижче було б незручно – ще вирішить, що я йому в рот заглядаю – і я перевів погляд угору, туди, де високе гладке шаманове чоло переходило в зачесану назад гриву його дивного волосся.
Куш‑тенгрі ледь усміхнувся – здригнулися кутики губ, намітилися ямочки на впалих щоках без найменших слідів рослинності, роздулися ніздрі орлиного носа… і маска дикого божевільного скульптора перетворилася на доволі‑таки привабливе обличчя.
– Це в мене з народження, – сказав він, труснувши срібною копицею і очевидно неправильно витлумачивши мій погляд. – Просто тридцять три зими тому в жінки з племені чиенів‑вівчарів народилася сива дитина. А мудрі старійшини вирішили, що це не на добре, і маленького Куша покинули в степу. За два з половиною роки мене підібрали молодші шамани Ултая‑лікаря. Кажуть, мене вигодувала вовчиця… Не знаю. Не пам’ятаю. А брехати не хочу. Ултаєві цілителі оглянули дитину, що верещала й покусала половину з них, і виявили всі вісімдесят чотири ознаки майбутнього служителя Ур‑калахая. Відтоді я й живу тут. А за волосся прозваний Неправильним Шаманом. І не лише за волосся. Так і став із просто Куша – Куш‑тенгрі.
Він звільна потягнувся, хруснувши суглобами, і закинув худі жилаві руки за голову. Через що став дивно схожий на мого колишнього знайомого з Кабіра Сабіра Фучжана, теж оманливо тендітного й низькорослого. Для цілковитої подібності не вистачало лише Місячного Кван‑до де‑небудь у кутку, з його ратищем завдовжки з людину і величезним мерехтливим лезом. Так, зараз Куш‑тенгрі поводився зовсім інакше, ніж під час першої зустрічі, і мені весь час доводилося нагадувати собі, що я не вдома, навіть не в гостях, і що шаман зовсім не Сабір – але відвертість Куш‑тенгрі однаково викликала бажання відповісти такою ж відвертістю; тим паче, що ми виявилися мало не однолітками.
Якщо йому й справді тридцять три роки.
– Отак усе життя й пам’ятаю себе слугою Безликого, – продовжував між тим шаман, мовби викладаючи загальновідомі істини, знайомі всім (якщо він і сумнівався в поінформованості новоявленого Асмохат‑та, то намагався на цьому не наголошувати). – А шамани Ур‑калахая – вони зброї не мають, крові не проливають, у чужі чвари не пхаються, кривавої їжі не вживають, сон‑гриба не нюхають, хош‑травою не димлять…
– Араки не п’ють, – мимоволі вирвалося в мене.
– Чому? – щиро здивувався Куш‑тенгрі.
– Та… не знаю, – зам’яв я.
– А у вас… е‑е‑е… там, у раю, араку хіба з кров’ю роблять?
– Ні. Безкровно.
– Чи ви туди товчених сон‑грибів підсипаєте?
– У жодному разі!
– То чого б нам не пити араки? – запитав Куш‑тенгрі, дістаючи з темного кутка об’ємистий жбан, у якому щось булькало.
Справді, чому б нам не випити араки? Тим паче, що я її зроду не пробував!
І ми випили. Слабенька вона, арака ця, на кшталт вина, кислувата, піниста – одне слово, п’ється легко. Перші троє горнят – узагалі легко. А після четвертого й слова легше даватися почали.
– Ось якщо запитаю я тебе, Асмохат‑та ти чи ні, – раптом, після чергової фрази ні про що, заявив Куш‑тенгрі, – ти або не відповіси, або я не повірю. Запитаю я тебе: чим ти ориджитів переконав, що ти – Асмохат‑та? І знову або я не повірю, або ти не відповіси! Як не запитуй, що не відповідай – кінець один. Тому краще в гру зіграємо. Хто виграє, той і запитувати буде, а хто програє – той правдою платити буде. Гаразд?
І, не чекаючи моєї згоди, два глиняні горщечки до себе присунув.
Деренчало щось у тих горщечках. Я взяв один, дивлюся – камінчики туди насипані. Галька річкова, дрібна.
А Куш‑тенгрі з іншим горщечком до входу в намет наблизився, полог убік відкинув, щоб світліше стало, тоді повернувся й кроків за вісім від мене на повстину сів. Горня з аракою перед собою поклав, горщечок із камінцями – поруч.
Один камінчик дістав.
У мене кинув.
Я піймав і назад відправив.
І він піймав.
Додав другий камінчик, на долоні похитав і обидва мені послав.
Забава це мені була, а не гра.
Три камінчики.
Чотири. Два одразу, третій і четвертий – за мить, один за одним…
Добре він, негідник, ловив, так і брав з повітря, а пальці м’які‑м’які… Без суєти, без смикання марного, спокійно й упевнено… вовчий годованець.
Це я так хвалю…
П’ять камінчиків. І щоразу, коли чергова галька лунко цокала об метал моєї правої руки, в очах Куш‑тенгрі спалахував холодний чорний вогонь.
Ми кидали ліниво, не кваплячись, даючи каменям злегка зависнути в повітрі, не більше трьох одночасно, але все ж, усе ж…
Шість.
А на семи він зламався.
П’ятий узяв, шостий ліктем відбив, а сьомий йому в горня плюхнувся.
Халат білим забризкав.
А я не про питання розумні думав, не про відповіді правдиві, а про те, що якби діти Ориджа бодай п’ятірко камінчиків ось так ловити вміли, наше знайомство з ними по той бік Кулхана зовсім інакше склалося б.
І оцей чоловік стверджує, що ніколи не брав до рук зброї?!
«І оцей Придаток усе життя прожив без Звитяжця?!» – луною вдарила мене думка Єдинорога.
– Гей! – владно крикнув нам Дзютте. – Що ж ви?! Запитуйте!..
І ми зрозуміли, що і як треба запитувати.
– Лови, шамане!
Я запустив у нерухомого Куш‑тенгрі Уламком; а коли Дзю ще був у повітрі, пролетівши дві третини шляху від мене до Неправильного Шамана, я стрибнув слідом – і сутінок пискнув від болю й несподіванки, розсічений Єдинорогом.
Він не збрехав. Він справді ніколи не тримав у руках зброї, цей дивний чоловік, що народився сивим. Він піймав Уламка, але піймав так, як це не зробив би жоден кабірець – за край ґарди, і навіть не подумав захиститися ним від удару, а спробував ухилитися, і ухилився, але за мить вістря Єдинорога вже впиралося в брязкітку на правому шамановому плечі.
Куш‑тенгрі глибоко зітхнув і обережно, пучкою, відсунув клинок.
Я забрав у нього насмішкуватого Дзю й повернувся на колишнє місце, ховаючи Єдинорога в піхви.
– Це було запитання? – поцікавився шаман трохи охриплим голосом.
Я кивнув.
– І я на нього відповів?
Я ще раз кивнув.
– А… а що я відповів?
– Що ти справді не знав Звитяжців…
– Що?!
– Неважливо. Що ти не користуєшся зброєю. Що ти казав правду – якщо не збрехав тут, отже, швидше за все, був правдивий і в іншому.
Куш‑тенгрі відпив араки, прополоскав нею рота, тоді виплюнув злощасний камінчик і араку проковтнув.
– А якщо я прикидався? – після довгої паузи запитав він. – Якщо я обдурив тебе?
– Якщо ти встиг так швидко зрозуміти зміст мого запитання й обдурити мене, – відповів я, – тоді це не я – Асмохат‑та, а ти.
Дзю в мене за поясом нарешті перестав веселитися.
– А він мені подобається, – зненацька повідомив Уламок.
– І мені, – зітхнув Єдиноріг.
Я налив собі зі жбана.
– Ти нам подобаєшся, – сказав я Неправильному Шаманові.
– Кому це – вам?
Я невиразно помахав горням у повітрі, проливаючи араку.
– А можна, – з невластивою йому боязкістю раптом запитав Куш‑тенгрі, кивком голови вказуючи на Дзютте, – можна, я його ще раз потримаю? Ні, не зараз, потім… Можна? Я… мені здалося, що він – живий.
І шаман замовк.
– Дзю, йому здалося, що ти живий, – із задоволенням передав Уламкові Єдиноріг. – Чув?
– Справді? Це приємно, – в’яло відгукнувся Уламок. – Скажи‑но йому: мені теж здалося, що він – живий.
А я все згадував камінчики, що летять, і гусей, що летять.
Камінчики ловив я й губив він; гусей бачив він і не бачив я; а ще він знав, що трапиться з гусьми завтра.
Галька, що впала в горня з пінливою аракою; сизий до вечора відстане, а той, що з чорним хвостом…
…А потім я вийшов із намету і довго кліпав, звикаючи до світла й намагаючись зрозуміти – ось переді мною обідні приготування моїх супутників, але для кого це, властиво, окремо в маленькому казанку вариться рис (та й звідки рис у Шулмі?!) без м’яса, зате з різними сушеними овочами й травами?!
Потім з’явився із за моєї спини Куш‑тенгрі, і призначення рису одразу стало зрозумілим, бо шаман відігнав від казанка невправного (на його освічену думку) шулмуса, дістав зі складок свого одіяння кілька шкіряних мішечків і висипав у казанок по дрібці з кожного, бурмочучи собі під ніс і помішуючи вариво дерев’яною кописткою, яка зринула невідь звідки.
Пахла шаманська страва напрочуд смачно, анітрохи не гірше від м’ясного плову у великому спільному казані – і мій шлунок схвально забуркотів. Утім, шаман не збирався пригощати ні мене, ні кого іншого – він зняв казанок із вогню й приступив до трапези на самоті, уплітаючи їжу тією ж дерев’яною кописткою із завидною ретельністю, як робила б на його місці будь‑яка зголодніла людина – а не таємничий шаман Безликого Ур‑калахая.
Певно, не лише я зацікавився кухарськими таємницями шамана, бо після того, як казани спорожніли, а животи наповнилися, до Неправильного Шамана, не змовляючись, підсіли з двох боків ан‑Танья й Матінка Ци, і почали в нього щось випитувати, показуючи пальцями на казанок. Куш‑тенгрі охоче дістав свої мішечки й показав їх цікавій парочці – гадаю, таємниця їстівних приправ не була таємницею Безликого – і Кос негайно озброївся кістяним каламом, похідною чорнильницею й аркушем пергаменту, маючи намір записати все почуте.
І тут я відволікся, зацікавившись розмовою за моєю спиною.
Асахіро, який останнім часом став напрочуд миролюбний, длубався в зубах довгою колючкою й жартував із новоспеченого нойона Кулая, а тоді почав говорити на теми більш загальні й навіть, можна сказати, піднесені.
Говорили шулмуською й доволі швидко, але я встигав уловлювати зміст.
– Убивати – погано, – вселяв шулмусам ситий Асахіро, і шулмуси дружно кивали головами. – Убивати – дуже погано. Спершу ви один одного, відтак ми один одного, потім ви – нас, ми – вас… І що? Хіба в цьому звитяга? Чи не краще військове вміння без крові виявити, по‑дружньому, а потім разом піти араку пити?!
– Краще, – подумавши, вирішив Кулай. – Значно краще.
Шулмуси оживилися, дехто засміявся, а Тохтар‑кулу поліз за бурдюком, зрозумівши Асахіро занадто буквально.
Бурдюк забрали подалі – це Фаріза постаралася, – старий Тохтар невдоволено прищулився, почмокав губами й повернувся до Асахіро.
– Добре сказав Асахіро‑ецеге, – поволі почав Тохтар, і я чітко побачив, як в очах старого лиса забігали хитрі вогники. Ецеге – воно, звичайно, ецеге, і незабаром усі мої приятелі в «батьки» шулмуські виб’ються, а деякі навіть і в матері… отож, навряд чи Тохтар хоч слово без шпильки скаже, та й саме «ецеге» для кабірського вуха – ніж гострий…
– Добре сказав Асахіро‑ецеге, смачно, солодко, вуха тішаться, ще хочуть… Убивати – погано. Пам’ятаю я, років зо два тому в племені аруданів ув одного мисливця молодша дружина пропала. Що ж, пропала – й пропала. Украли, певно. Буває. Потім ще однієї жінки не долічилися. І ще. Захвилювалися арудани – ворог жінок краде, незабаром усіх украде! Чи не злий мангус з’явився?! Потім у степу дружину мисливця знайшли. Мертву. Хто вбив? За що вбив? Якщо мангус – чому не з’їв?! Якщо людина – навіщо вбив? Украсти – зрозуміло, а вбивати – нерозумно! Що з мертвою жінкою робити?! Покликали шамана. Прийшов шаман Безликого, воїнам в очі глянув і на кульгавого табунника вказав. Це він, каже, жінок краде. Глумиться не по‑чоловічому, а опісля вбиває. Щоб мовчали, щоб не сказали нікому. Арудани кульгавого табунника до двох жеребців прив’язали, жеребців у степ погнали, кривавими жмутами степ усіяли. Не пропадали більше жінки в аруданів. А я зараз Асахіро‑ецеге слухаю, вуха тішу, серце тішу, думаю: «Убивати – погано. Краще араку пити. Даремно тоді арудани кульгавого табунника вбили, зовсім даремно… араку з ним пити треба було…»