 |
|
Ще один постскриптум 3 страница
– Дурень ти, Тохтаре, – зашарівшись обірвав старого Асахіро. – Такого табунника тричі вбити треба було!..
Вони ще про щось говорили – а я задумався зовсім про інше. Чи були в нас у Кабірі вбивства – я маю на увазі, раніше? Ґвалт? Збройні грабунки? Ні. Не було. Не чув про таке – принаймні, до появи втікачів із Шулми. Крадіжки, шахрайства, підробки, хабарі – були. Грішні люди, лише Творець безгрішний… Але не страчувати ж людину за крадіжку?! Ото й обходилися без страти. Батогів усипати – це так. Крім того, в’язниця є, рудники зрештою!.. Але страта?!
Хоча, з іншого боку, я чудово розумів аруданів.
Чому в нас не було своїх кульгавих табунників? Хіба ми кращі від шулмусів? Ні, ми не кращі…
Тоді чому?!
– Звитяжці не дозволяють, – почув я всередині себе голос Єдинорога. – Ми ґвалту не приймаємо… принаймні, раніше. Якби спробував грабіжник голіруч напасти на Придатка зі Звитяжцем, та ще й у Кабірі – що вийде? А якщо ти й сам зі Звитяжцем – то й не станете ви ні на кого нападати! А папір підроблений написати або вкрасти що – це дрібниці, люди й без нас упораються, ми про те і знати не будемо… Зате коли людське дитя змалку до Звитяжця повагу має, – воно, й подорослішавши, його на погану справу не підніме. І себе забруднити побоїться, і клинок родовий…
Ні, я не у всьому був згоден із Єдинорогом, але почасти він має рацію. Для насильства потрібна зброя або хоча б розуміння того, що насильство – уже саме по собі зброя… А Звитяжці – це не зброя.
Але ж…
– Послухай, Єдинороже… чим, властиво, ми, люди емірату й Звитяжці, відрізняємося від шулмусів і Диких Лез? Тим, що вони вбивають, а ми – ні? Але ж і ми здатні на насильство… Ти слухаєш мене?
– Я слухаю тебе, Чене. Продовжуй.
– Я ще не все розумію, але уявімо собі ось що… Гончар робить горщик. Це його ремесло – робити горщики. Воно його годує, ремесло це, та й від горщика користь безсумнівна: можна продати, можна води налити, можна ще що‑небудь. Ремесло гончаря – горщики робити, ремесло садівника – вирощувати айву й персики, ремесло ткача – полотно ткати… а ремесло воїна? Шулмуса або Дикого Леза?! Що робить воїн?
– Убиває, Чене. Воїн – убиває. Уміло й швидко.
– Навіщо?
– Щоб вижити самому. Ремесло воїна – розумна лють.
– Так. Розумна лють. Щоб убити – і вижити. І взяти собі майно вбитого, або його жінку, або його коня – але не це головне. Головне – щоб вижити самому. І тому скільки не називай це вбивство звитягою, вмінням, подвигом, підлістю, або ще чим завгодно – та важливо, що це теж ремесло. Його вчаться, ним зберігають життя, ним забирають життя, воно приносить користь, ним можна торгувати, у нього свої тонкощі й навички…
– Так, Чене. Це ремесло. Як гончар робить горщик – так воїн убиває.
– А коли гончар робить не горщик, яких безліч, а вазу? Єдину у своєму роді? Яких до нього не робив ніхто й ніколи?! Якщо він тижнями ламає собі голову над формою завитка на ручці цієї вази – хоча ужиткової користі від цього завитка ніякої?!
– Це мистецтво, Чене. Не ремесло, а мистецтво. Не користь, а радість.
– А якщо воїнові начхати на життя й на смерть, якщо немає ворога й немає люті, а є він сам і його меч, і відблиски клинка, що виграє просто так, без життєвої мети й користі, креслять у нічному небі дивовижний візерунок, і ноги танцюють, не торкаючись землі, а китиця на руків’ї описує спіраль, що веде в нескінченність, і немає користі, а є радість, і ти – це меч, а меч – це ти, це світ, це небо й усвідомлення безсмертя, що вихлюпує через край тлінної плоті…
– Це мистецтво, Чене. Це мудра радість творчості, коли ми дорівнюємось Творцеві. Це крок від ремесла до мистецтва, це два береги одного струмка – розумна лють воїна‑ремісника й мудра радість воїна‑творця. Це крок від Дикого Леза до Звитяжця, від користі до краси, від тіла до душі!
– Так, Єдинороже. Є стан бою – і стан Бесіди. Є ворог – і Бесідник. Лють сутички й радість творчості. Бурхливе полум’я й незворушна водна гладь. Гордий Масуд і мудрий Мунір, вогонь і вода… І коли ми творимо Танець Меча, ми усмоктуємо в себе чужу лють і гнів цього світу, але переплавляємо їх у собі, як руду в горні, і удари наші швидкі, вони здаються смертоносними, і переможний крик вирішального руху змушує глядачів здригнутися й затамувати подих…
– …і ми уподібнюємося смерчу, який змітає все на своєму шляху – але всередині ми спокійні й радісні, ми незворушні, і смерч наш нікому не завдає шкоди, бо немає в нас люті й гніву, вони розплавлені й відлиті заново у формі Звитяжця, і глядачі…
– …і глядачі відчувають це, бо вони такі ж, як і ми, вони здатні співвідчувати, співпереживати, бути Бесідниками! А якщо ні…
– …а якщо ні – вони дивляться на нас зі страхом і повагою, і помисли вбити нас умирають у них, не народившись… бо вогненні струмки їхньої люті, їхнього гніву влилися в наше море, всоталися в нашу душу, і безвісти розчинилися в нашому спокої…
Ось чому в Кабірі не міг з’явитися кульгавий табунник‑убивця! І злість, і страх, і лють – усе це з народження притаманне й людині, і Звитяжцям, але нас із дитинства вчать приборкувати ці почуття, перемелювати їх у внутрішньому млині спокою, проходити шлях від ремесла до мистецтва й, минаючи криваву битву, творити Бесіду. А якщо ми молоді й ще не здатні до кінця осягти таємницю створення військового мистецтва, нам допомагають інші, мудріші, спокійніші, які далі пройшли по Шляху Меча. Усі разом, ми зробили цей крок від орд Диких Лез і диких завойовників до Звитяжців і людей.
І цей крок теж був мистецтвом.
А тут, у Шулмі, у нашому минулому, ремесло й далі залишається ремеслом, уміле й швидке вбивство залишається запорукою власного виживання, і бойова лють кипить, не переплавляючись у душах ненароджених майстрів, і бризки цієї лави солоні й багряні…
Але тоді ми – ми, кабірці, діти емірату – невже волею долі ми всі відступили на крок назад, просто повернувшись до кривавого ремесла?
Хороше запитання.
Чи є на нього хороша відповідь?
Я почував, що відповідь уже світиться десь на краєчку моєї свідомості, і спробував схопити її за вихор, не дати вислизнути – і не дав.
Відповіддю була стіна.
Стіна, тупик, у який уперлися ми – і люди, і Звитяжці емірату. Ми відточили до майже немислимої досконалості леза клинків і Майстерність Контролю; Бесіди наші стали витончені й блискавичні, а ми самі – чемні й безтурботні; ми насолоджувалися життям і своїм мистецтвом, ми забули про те, звідки вийшли – з бруду, з крові, але людська дитина теж народжується в крові й муках, а Звитяжець – у вогні й гуркоті…
І ми справді розучилися вбивати. Ми відітнули цю частину буття – і я стверджую, що це погано, якими б жахливими не здалися мої слова. Бо настав день, коли мистецтво зіткнулося з насильством і не змогло протистояти йому – мертвий Шамшер у пилюці, моя відрубана рука на турнірному полі, Друдл і Дитячий Учитель у клятому провулку!
Чисте Мистецтво відкинуло Ремесло, з якого колись народилося, тоді просто забуло про існування предка – і поплатилося за безпам’ятство.
Тьмяні й батиніти були неправі й праві одночасно; так само, певно, як і ми.
А зараз… зараз ми вміємо вбивати. І вміємо не вбивати. Ми не всесильні, і силам нашим є межа, але ми здатні вибирати, і справа не в ремеслі й мистецтві, не в житті й смерті, а у виборі, який наш і тільки наш.
У вільному виборі.
У виборі між вогнем Масуда й водою Муніра.
– Вибір… – задумливо вимовив Уламок, про якого я геть забув, як і про те, що погладжую його руків’я рукою аль‑Мутанаббі. – Зробити крок уперед, відмовитися від ремесла й убивства, набувши мистецтва й радості… А якщо зробити ще крок? Від мистецтва – куди? Що – там? Там, де, може, все зливається воєдино, де немає ні життя, ні смерті, ні вбивства, ні відмови від нього…
Що – там?
Ремесло.
Крок.
Мистецтво.
Крок.
Що далі?
Чи зуміємо ми зробити цей крок? Чи ми вже ступили, самі того не усвідомлюючи?
Ще один крок на Шляху.
На Шляху Меча.
Розділ 24
– Дрібку сушеної трави чимук, два очищені корінці сухоросту, півжмені товченої жовтуниці, топлене масло…
– Ти запам’ятав усе з першого разу? – шаман здивовано глянув на Коса. – У тебе хороша пам’ять. Майже як у мене.
– Я не запам’ятав, – у свою чергу здивувався ан‑Танья. – Я записав.
І продемонстрував шаманові свої записи.
Слово «записав» Кос вимовив кабірською, оскільки шулмуською його не знав. Як, утім, і я. Але шаман здогадався.
– Записав? – повторив Куш‑тенгрі по‑кабірськи. – Ось цими значками? Усе, що я казав? Так?
Кос ствердно кивнув.
– Знаки, що розмовляють, – задумливо мовив Неправильний Шаман, почухуючи кінчик свого довгого пташиного носа. – Знаю. У нас теж є. Але інші. Ними не можна записати те, що я казав. Лише найпростіше. П’ять дюжин воїнів пішли в похід. Повернулися три дюжини й ще два. Спалили стійбище маалів. Отаке. Ваші знаки балакучіші від наших. Потім навчиш.
– Навчу, – охоче погодився Кос, а я раптом звернув увагу, що в розмові з шаманом ан‑Танья тримається особливо запобігливо й бездоганно чемно. Намагаючись не дивитися в очі.
Що ж, тут я його розумів…
– Навчу, – повторив Кос і помахав у повітрі своїм аркушем. – А ви хіба все це дослівно пам’ятаєте? Я маю на увазі – ви, шамани?..
– Звичайно, – байдужно кинув Куш‑тенгрі, подумав і уточнив. – Ми, шамани. Воїни не пам’ятають. У воїнів вітер у голові. Всі слова видуває. А нас із дитинства вчать бачити й пам’ятати. Або пам’ятати й бачити. Ось…
Він мигцем глянув на гурт ориджитів, що йшов під Коблановим проводом облаштовувати похідну кузню; глянув і одразу відвернувся.
– Скільки людей? – різко запитав шаман.
Як батогом хльоснув.
Кос, який теж спершу глянув у той бік, а тоді знову втупився в Неправильного Шамана, задумався, намагаючись не повертати голови до ориджитів.
– Вісім, – невпевнено заявив ан‑Танья. – І Коблан із Тохтаром.
– Сім, – відрізав шаман. – Сім ориджитів, ваш коваль і хитрун Тохтар. Хто з них у шапках, хто – без?
Кос зам’явся.
– Гаразд, – змилостивився шаман. – Нехай буде не хто. Нехай буде – скільки. Скільки шапок на дев’ятьох людях?
– П’ять, – буркнув Кос.
По моєму, навмання.
– Три, – підсумував шаман, і мені навіть не захотілося його перевіряти. – У кого з дев’яти волосся на вуха спадає, а в кого назад зачесане?
Ан‑Танья лише руками розвів.
– У коваля вашого волосся кучеряве, вуха стирчать, – почав Куш‑тенгрі, – у Тохтара волосся мало, а ось вуха закриті; троє дітей Ориджа кінські гриви відростили, незабаром не те що вух – очей видно не буде… ще троє волосся ремінцем пов’язали й назад закинули; один – лисий. Геть. Далі будемо чи вистачить? Так?
– Вистачить, – в один голос сказали я й Кос.
– Шаман мусить не дивитися, а бачити, – повчально завважив Куш‑тенгрі. – Шаман не запам’ятовувати повинен, а пам’ятати. Інакше він – поганий шаман. Життя зрозуміти не зможе. Пропажу знайти не зможе. Долю довідатися не зможе. Пророчити її не зможе. Нічого не зможе. Такий шаман – і не шаман зовсім.
Кос розуміюче кивнув, а Я‑Єдиноріг подумав: «Пророкувати. Долю дізнаватися. Гуси, камінчики, волосся… очі твої ненаситні. І взагалі – як він довідався про моє прибуття? Як у степу знайшов?»
Схоже, Куш‑тенгрі міг багато такого, про що ми й гадки не мали. І це в Шулмі, у дикій Шулмі, де життя не варте й тріснутого горняти! Було в умінні шаманському щось, пов’язане з кроком від ремесла до мистецтва, з люттю й радістю, з вибором між Масудом і Муніром…
І Я‑Єдиноріг ще подумав, що справа, напевно, не в пам’яті, гостроті зору чи якихось особливих навичках (хоча й у них теж), а в стані душі, який дозволяє зливатися з тим, що відбувається. Ми теж у стані Бесіди встигаємо чимало такого, чого в повсякденному житті й помітити б не встигли!
– Будемо говорити, Куш‑тенгрі? – запитав я.
– Будемо, – ледь помітно усміхнувся Неправильний Шаман. – Тільки завтра. Зранку. Так?
– Так, – відповів Я‑Єдиноріг, і рушив до Коблана, який гримів язиком не гірше від молота – через що ориджити працювали якщо не краще, то бодай значно швидше.
Завтра – отже, завтра.
А завтра виявилося зовсім поруч.
І таким же, як учора – намет, шаман, і я з Єдинорогом і Уламком.
– Ти дозволиш мені глянути на твоє минуле, Асмохат‑та? – мало не врочисто запитав Куш‑тенгрі, всідаючись навпроти.
Ні, я не сумнівався в можливостях шамана. На його обличчі було написано, що він хоче не розповідь мою вислухати – а саме глянути. Самому.
Але чи варто йому показувати?
– Варто, – рішуче заявив Єдиноріг.
– Варто, – погодився Уламок, зловтішно блиснувши. – Нам приховувати нема чого.
Я вслухався в це «нам» і зрозумів задум Звитяжців.
– Що ж, шамане, дивися, – я й сам внутрішньо усміхнувся, звільняючи Єдинорога від піхов і простягаючи його вістрям до Неправильного Шамана. – Так, здається, це робиться?
Куш‑тенгрі, не підводячи очей, простягнув руку й неспішно зімкнув пальці на клинку Єдинорога. Якийсь час нічого не відбувалося, я розслабився й пропустив той момент, коли допитливо похмурий погляд шамана блиснув назустріч мені, як воронована сталь, і, провалюючись у тьму, я встиг міцніше схопитися за руків’я Єдинорога, і… і стати ним.
У тьмі або при світлі, тут або ніде, учора або завтра – лише Меч стоїть спокійно під небом!
…Я знав, що Неправильний Шаман зараз бачить і відчуває те ж, що і я. Але якщо я чудово розумів, що це означає, і був до нього готовий, то для шамана це було однаково що удар молотом.
І не один удар.
Причому в буквальному значенні слова.
Адже зараз я був Єдинорогом. І шаман бачив минуле – минуле прямого меча, Звитяжця з роду Дан Ґ’єнів!
Він бачив його народження!
Навколо палахкотав вогонь, всесвіт несамовито гуркотів, я був розпечений, аж червоний, і молот невидимого наразі коваля‑Повитухи падав зверху, раз за разом, сплющуючи потворні нерівності, ущільнюючи мою плоть – і удари ці приємним лунким тремтінням віддавалися в тілі, що народжувалося, гнучкому, розпаленілому, юному, яке рветься до життя!.. Я народжувався у вогні й дзвоні, я виходив з горна полум’я, збудження все дужче охоплювало мене, і сила ударів молота передавалася…
Переляканий крик розколов світ навпіл – і за мить я, Чен Анкор, знову опинився в наметі Куш‑тенгрі. Сам Неправильний Шаман незграбно стояв рачки – певно, він упав уперед і ледь встиг обпертися руками об підлогу, випустивши клинок Єдинорога. Як він при цьому не порізався – а він не порізався – залишалося загадкою. Шаман здивовано дивився на Єдинорога… на мою залізну руку…. і нарешті наші погляди зустрілися.
Без мороку й вогню, просто, як і повинні зустрічатися погляди.
– Що… що це було? – прохрипів шаман. – Пекло? Так?
– Минуле, – чесно відповів Я‑Єдиноріг. – Хочеш дивитися ще?
Але Куш‑тенгрі, схоже, отямився.
– Хочу, – твердо заявив він і, як здалося мені, без найменшого зусилля і майже непомітно для ока опинився на своєму колишньому місці.
Він хотів дивитися.
– Що ж, дивися, – і я знову простягнув йому Єдинорога.
Цього разу навіть я – та що там я, навіть Єдиноріг не сподівався побачити те, що виникло навколо… що виникло в нас.
…Метал дзвенів об метал, кричали люди, скажено іржали коні, у горлі дерло від їдкого диму, і рука в латній рукавиці, по лікоть заляпана паруючою кров’ю, піднімала вгору важкий ятаган Фархад, який потім назвуть Іль‑Рахшем, Крилом бурі – і потужне лезо, кричачи з люті, опускалося на голови ворогів, розсікаючи шоломи й черепи, і ковзався на плитах майдану гнідий жеребець, а я, заколотний емір Абу‑т‑Таїб Абу‑Салім аль‑Мутанаббі, все сміявся в пориві бойового божевілля, і тікали останні захисники Кабіра, а за ними навздогін мчали воїни на змилених…
Пам’ять. Пам’ять латної рукавиці.
Вісім століть тому.
Коли ми повернулися в намет, шаманів погляд пройшов уже знайомий мені шлях: з Єдинорога на мою праву руку, з руки на моє обличчя…
І знову на руку.
– Уперше ми зайшли далеко, – видихнув Куш‑тенгрі. – Я ніколи не заглядав так далеко… тому пеклу було десять дюжин років і ще трохи. Але зараз… Коли це було, Асмохат‑та?
– Вісім сторіч, – відповів Я Єдиноріг. – Від того дня минуло вісім сторіч, Куше‑тенгрі, народжений сивим.
– І це був… це був ти, Асмохат‑та? Так?
– Ні, це були інші втілення Жовтого бога Мо, – прорік в’їдливий Уламок, почувши запитання шамана у викладі Єдинорога.
І я не знайшов нічого кращого, як повторити сказане Уламком.
Шаман довго мовчав.
– Можливо, можливо, – нарешті вимовив він із дивним тремтінням у голосі. – Тепер я готовий повірити в це… Але не вірю. Ти не сердишся?
– Ні.
– Тоді… тоді чи не дозволиш ти мені все‑таки глянути на твоє минуле? На минуле твого нинішнього втілення?
– Дозволю.
І я втретє простягнув йому Єдинорога – ні, це Єдиноріг сам потягнувся до Неправильного Шамана.
…Цього разу я йому показав. Я розкрився, і ми пішли в Кабір, Кабір Бесід і турнірів, яскравого одягу і збройових зал; милувалися підставками для Звитяжців і слухали пісні мандрівних чангірів, ми дихали жаром кузень і творили Церемонію Посвяти, ми міряли моє життя вздовж і впоперек, життя до блискучого півмісяця Но‑дачі, життя, до країв наповнене дзвоном Звитяжців, готових радше вмерти, ніж пролити кров; ми були там, удома…
Я не міг більше залишатися там, знаючи, що я – тут.
І повернувся в намет.
– Я знаю, хто ти, – повільно й суворо вимовив Неправильний Шаман. – Ти не Асмохат‑та. Ти більше, ніж Асмохат‑та. Ти жив у раю і зумів добровільно піти з нього. Я буду називати тебе цим ім’ям, а істина нехай залишиться між нами.
– Сьогодні ми дивилися минуле, – сказав Куш‑тенгрі. – Завтра ми будемо дивитися майбутнє, – сказав він. – Так? – запитав він.
– Так, – відповіли ми втрьох.
…Ще один день завершився – один із незліченної низки днів, що були до нас, за нас; будуть після нас.
Табір засинав. Багаття ще горіли, про щось розмовляли кілька людей, які сиділи біля одного з цих багать, але більшість наших (я подумав «наших», усміхнувся, згадав про «ненаших», які можуть незабаром з’явитися поблизу, і перестав усміхатися) вже пішли в намети – відпочивати. Налетів порив холодного, пронизливого вітру, я мерзлякувато пощулився й глянув на небо. Звідти на мене байдужно дивилися холодні колючі зірки.
Звитяжці небес.
Щось тепле й м’яке опустилося мені на плечі, і я спочатку навіть не зрозумів, що це таке й звідки воно взялося. А потім виявив у себе на плечах хутряну доху, повернувся й побачив Чин, одягнену точнісінько так само; певно, Чин уже якийсь час стояла в мене за спиною.
– Чин… – доволі нерозумно вимовив я й притягнув її до себе, намагаючись… так, нічого особливо мудрого не намагаючись, лише обійняти мою маленьку грізну Чин.
І зірки в небі трохи пом’якшили й потеплішали.
Вона слабко спробувала вивільнитися – занадто слабко, щоб повірити в її щирість – тому я обійняв її ще міцніше й зашептав на вухо різні ласкаві дурниці.
Делікатний Уламок повідомив, що я придавив йому руків’я, і я попросив його заткнутися.
Єдинорога з Вовчою Мітлою я чомусь зовсім не соромився, тим паче, що ці двоє були зайняті одне одним так само, як і ми.
– А щоб тебе, – Чин спробувала вдати, що сердиться на мене, але це їй не дуже вдалося, та й важко сердитися на того, з ким цієї миті цілуєшся; то ж ми пішли до намету.
До намету, який я миттєво перейменував з «мого» в «наш».
– І навіщо я за тобою, бурлакою, потяглася? – бурчала Чин у паузах між поцілунками, – З Кабіра в Мейлань (пауза), з Мейланя в Кулхан (пауза), з Кулхана в Шулму цю про (пауза) кляту… І що я в тобі, жеребцеві необ’їждженому, знайшла?!
– А що в жеребцях знаходять? – не стримався я. – Саме це й знайшла…
Чин зібралася було обуритись, але передумала й махнула рукою – тією, у якій тримала Вовчу Мітлу.
– Може, саме це й знайшла, – несподівано погодилася вона, маючи на увазі щось своє.
Ми зайшли у намет, який хтось (звісно, всюдисущий ан‑Танья) уже встиг протопити; за мить Єдиноріг у кутку розчулено торкався китицею Вовчої Мітли, щось їй шелестячи, а ми з Чин пірнули під купу завбачливо заготовлених (ким?.. неважливо…) теплих шкур, і більше я не збираюся нічого розповідати, бо… бо… не ваша ця справа!.. І взагалі…
І взагалі – добре, що в мене вистачило розуму накинути доху на Уламка, а самого Уламка кинути подалі від мене й моєї правої руки, так що до ранку я його не чув.
…Брязкіт металу, чиїсь крики, знову брязкіт…
Я прокинувся ривком, одразу, і виринув з‑під шкур, мигцем відзначивши, що Чин у наметі вже немає. Поспішно схопивши Єдинорога, я відкинув полог намету і… і переконався, що нічого страшного не трапилося. Асахіро лаявся зі збудженим Куш‑тенгрі – утім, відбувалося це доволі беззлобно і не потребувало мого втручання, – Коблан розгорнув нарешті свою похідну кузню й щось діловито кував, невисокий здоровань‑ориджит допомагав йому, тримаючи заготовку кліщами; інший шулмус, старший, сидів поруч, витягнувши погано зрослу після тієї пам’ятної битви ногу й здивовано хитав головою. Ще кілька дітей Ориджа разом із Фальґримом і Діомедом, що реготалися, стовпилися навколо сперечальників шамана й Асахіро; Ніру, накульгуючи, керувала приготуванням їжі…
І так далі.
Ага – ще кілька Звитяжців бряжчали десь за моїм наметом, і ми з Єдинорогом одразу впізнали характерний брязкіт із присвистом Вовчої Мітли.
Одне слово, усе було гаразд.
Я поспішив пірнути в намет, доки ніхто не звернув уваги на з’яву голого і скуйовдженого Асмохат‑та, який невідь навіщо висунувся із намету з мечем у руці – і спокійно взявся одягатись.
– А я, певно, таки здатний примиритися з Шулмою, – завважив Єдиноріг, укладаючись поверх шкір і задумливо мерехтячи оголеним клинком. – Щоправда, ні тобі підставки, ні кутка свого – хоча до похідного життя я вже звик. Зате цікаво. Шаман цей знову ж… То що, Асмохате‑та, майбутнє дивитися будемо?
– Будемо, – кивнув я, – ось тільки шаровари вдягну, і лати, і доху ще…
Тут із‑під дохи почувся здавлений крик Уламка, почутий Єдинорогом, а через нього – і мною, так що я квапливо звільнив Дзю з хутряного полону й неабияк здивувався його першим словам.
– Чене, а чому ти жеребець? – запитав Уламок.
Я волів не відповідати, і ми вийшли надвір.
І втрапили в розпал суперечки, яка й не думала затихати.
– Ти що робиш?! – кричав Куш‑тенгрі, розмахуючи руками. – Ти навіщо ориджитів шаманами робиш?! Дурний ти, геть дурний, нічого в тебе не вийде, так?!.
– Так, – погоджувався Асахіро, дивлячись на ориджитів. – Не вийде.
– Тоді навіщо вчиш?
– Чого?
– Як чого? Дихати вчиш, стояти вчиш, дивитися вчиш! Силу із землі брати вчиш! Гадаєш, я сліпий, не бачу?!
– Яку ще силу?! – сердився Асахіро, розмахуючи Но‑дачі, який участі в суперечці не брав, а тому посвистував доволі байдужно. – Дихати вчу – правильно! Стояти вчу – правильно! У нас цьому дітей учать! А я ваших телепнів учу… Тільки їх ще довго вчити доведеться, – тихо додав він убік по‑кабірськи, і Но‑дачі згідно блиснув, плазом опускаючись йому на плече.
Куш‑тенгрі начебто трохи заспокоївся, але побачив мене й знову запалав праведним гнівом.
– Ти лише поглянь, великий Асмохате‑та, чому твоя людина, яку дурні шулмуси звуть Асахіро‑ецеге, ориджитів учить! – звернувся він до мене.
Я поглянув. Асахіро показав. Шулмуси були дуже старанні, намагаючись не зганьбитися перед Асмохат‑та, і в них більш‑менш виходило; для першого разу навіть більш, ніж менш. Ноги вони згодом напружувати перестануть, а те, що груди на вдиху не випинають – це Асахіро молодець, швидко зумів…
– Правильно вчить, – схвалив я. – Не знаю, як шаманів учать, а в нас – так… До речі, про шаманів. Куше‑тенгрі, скажи, будь ласка, а де інші служителі Безликого? Чомусь я тут, крім тебе, жодного не бачив!
– Пішли, – лаконічно відповів Куш‑тенгрі. – Ти приїхав, вони довідалися й пішли.
– Це як же розуміти?! – грізно запитав я, косячись на притихлих шулмусів. – Вони не хочуть зустрічатися з Асмохат‑та?!
– Не хочуть, – гнів мій не надто й злякав Неправильного Шамана. – Вибирати не хочуть. Якби вони зустріли вас, довелося б їм вибирати: Джамуха чи Асмохат‑та. Ось вони й вирішили виждати.
– А ти? Чому ж ти не виждав?
– Я – Неправильний Шаман. Я не хочу чекати. Я хочу знати. І ще я хочу побачити майбутнє. Майбутнє Шулми – моєї батьківщини.
– А раніше ти його не бачив?
– Бачив. І інші шамани бачили. Об’єднання племен бачили, похід на м’якоруких бачили, палаючі намети з каменю, здобич, рабів бачили… Потім гурхан Джамуха мені руку своїм мечем розрізав. Відтоді я нічого не бачу. В окремих людей – бачу. У всієї Шулми – не бачу. Ні здобичі, ні рабів, ні перемог. Інші бачать, а я – ні. Я бачу лускату руку, простягнену над Шулмою. І в день твого прибуття, Асмохате‑та, вона стиснулася в кулак.
Я згадав свій сон, де залізна рука нависала над світом у колисці.
Може, це й означає – бачити майбутнє?
Ні.
Це виявилося зовсім не так.
І не схоже на сон.
…Я бачив Шулму ніби з висоти пташиного польоту. Ні, вище, значно вище. Жовто‑зелений степ, розсічений блакитними клинками річок, який на південному сході обмежений Кулханом, а на південному заході впирався в гори – і всю Шулму затягував неясний серпанок, у просвіти якого я іноді бачив метушливі орди мурах, що снують у своїх мурашиних справах.
І я почувався богом.
А степ усе мерехтів, і низки діловитих комах усе текли в якесь одне, відоме їм місце, і я розумів – ось вона, ставка гурхана Джамухи Восьмирукого, ось він, зародок кривавого походу заради істини Батин!
Серпанок, який приховував Шулму, затріпотів, заклубочився рожевуватими хмарами, перетворюючись на хитке, світле, багряне марево, і мене немов батогом хльоснуло – таку лють, такий страх сотень тисяч людей виливав цей дивний туман, ця кривава завіса, яка так часто застеляла очі воїнів Шулми!
Я бачив вогонь Масуда!
І я відчував себе богом.
Радісним Жовтим Мо.
Земля в багряному тумані метнулася вбік, я на мить замружився, а коли розплющив очі – піді мною було Коло священної водойми, вільне від випарів душ людських, напоєне злістю, годоване розважливою люттю військового ремесла, розтліваюче вмілою хитрістю Джамухи‑батиніта… і боязкі змії червоної завіси, що заповзали в це коло, світлішали й розчинялися, всотані нами; розчинялися, перероджуючись, повертаючись у світ спокійною впевненістю… хиткі змії Шулми, сичачи, вмирали в колі Кабіра, даючи життя новому, незвіданому… і вогонь Масуда протиприродним чином зливався з водою Муніра, лють – із радістю, ремесло – з мистецтвом…
І ось Коло священної водойми й далі чисте і нескаламучене, але на межі з ним усе ущільнюється, згущається, накочується гнівний вал кольорів паруючої крові, грозячи захлиснути Коло припливом древньої істини, припливом Прихованої Таємниці, і я падаю, падаю, падаю…
І я, всупереч усьому, почувався богом.
Упослідженим богом.
Навіть розбившись і переставши існувати.
Я витираю рукавом сльозаві очі.
Ми з Куш‑тенгрі довго дивимося один на одного, не знімаючи рук з Єдинорога.
Єдиноріг теж мовчить – він бачив. Як і ми.
Мовчить Уламок у мене за поясом – хоча я не знаю, що він бачив і чи бачив він бодай що‑небудь.
– Він розлючений, – тихо мовив нарешті шаман. – Я відчував лють.
Я кивнув. Я знав, хто – він.
– І він наляканий. Я відчував страх.
Я ще раз кивнув.
– Джамуха незабаром зважиться. Ти стоїш між ним і мягкорукими. І Джамуха піде на нас.
Я виокремив для себе слово «нас». Отже, Неправильний Шаман уже зробив свій вибір.
– Спасибі, Куше‑тенгрі.
– За що?
– За нас.
Шаман розуміюче киває й усміхається самими куточками губ.
– То що, Асмохате‑та, – запитує він, – будемо дивитися майбутнє? Твоє майбутнє?
Я нерозуміюче дивлюся на нього.
– Це було не майбутнє, – пояснює шаман. – Якщо було, отже, не майбутнє. Це – сьогодення. Це – зародок майбутнього. Будемо дивитися далі?
– Так, – відповідаю Я‑Єдиноріг.
І знову занурююсь у вир чорних очей.
…дві стіни воїнів. Одна – поперед мене, інша – за мною. І лють дихає мені в потилицю; і лють дивиться мені в обличчя.
За два кроки від мене – він. Джамуха Восьмирукий. Джамуха‑батиніт. У його руці сичить, смугуючи повітря, коротка Чинкуеда, Змія Шен.
Ось він – Джамуха.
І я не бачу його обличчя.
Я бачу гостроверхий шкіряний шолом із металевими пластинами; бачу легкий панцир, але не настільки легкий, щоб не відчути тремтіння Єдинорога, який сумнівається – чи проб’є він цей захист, чи не варто ризикувати, цілячи напряму; бачу шаровари з чорного шовку (чи не кабірської роботи?), бачу м’які чоботи з гострими носаками, бачу…