 |
|
Ще один постскриптум 4 страница
Обличчя – не бачу.
І бачу косий удар руба, і радію тому, що я його бачу, бо Джамуха не зможе, ніколи не зможе встигнути побачити, як лезо Єдинорога на третину поринає в горло гурхана степів…
– …Ні!
Я в наметі.
Я беззвучно кричу.
І чую крик Єдинорога.
– Ні! Не хочу! – кричимо ми.
– Але ж ти здобув перемогу, – щиро дивується Куш‑тенгрі. – Ти вбив його.
– Я не хочу вбивати його.
І я вимогливо дивлюся в очі шаманові.
– Майбутнє від нас не залежить, Асмохате‑та.
– Я не хочу вбивати його.
Шаман знизує плечима й береться за клинок Єдинорога.
…Я не пам’ятаю, скільки разів поринав у вихоплене з часу, що не настав, у мить, що не відбувалася. Мінявся малюнок бою, іноді першого удару завдавав я, прагнучи вибити Чинкуеду, Змію Шен, із руки Джамухи; іноді я тягнув час, намагаючись перемогти, не вбиваючи. Але щоразу все закінчувалося однаково: косий змах Чинкуеди й лезо Єдинорога, що на третину впилося в горло гурхана.
– Ні!..
Я втомлено витер піт із чола, повернув тремтячого Єдинорога у піхви й відкинувся назад.
– Я здивований, що ти зміг бодай це, – завважує Куш‑тенгрі.
– Що – це?
– Ти по різному боровся. Хоча результат не змінювався, та й не міг змінитися.
– Міг, – уперто кажу Я‑Єдиноріг. – Міг. Це я не зміг змінити його. Але – зможу.
– Можливо, можливо, – як колись, задумливо бурмоче Неправильний Шаман. – Після зустрічі з тобою я вже ні в чому до кінця не впевнений. А це погано. Шаман повинен бути впевнений. Інакше він – поганий шаман.
– Послухай, Куше‑тенгрі, а що бачив ти?
– Те ж, що й ти.
– Але я ж бачив себе! Отже, і ти повинен був бачити себе!
– Ні. Я себе не бачив.
– Чому?
– Певно, я вмру до того, – байдужно відповідає Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман.
І тоді я знову оголив Єдинорога, і Звитяжець знову потягнувся вістрям до Шамана.
– Я втомився, – сказав Куш‑тенгрі.
Єдиноріг не здригнувся.
Ми теж утомилися.
Але нам потрібно було повернутися до джерела; нам був необхідний день сьогоднішній і день завтрашній, але не день Шулми.
Шаман якось дивно покосився на Єдинорога, немов бачив його вперше, і взявся за клинок. Рука його тремтіла.
…я летів, летів високо в небі, як птах, швидше від будь‑якого птаха. Закінчився Кулхан, промайнув піді мною Мейлань, ось зміїться Фаррский тракт, ось на обрії виростають обриси Кабіра…
І я падаю, падаю, падаю, збитий, як птах, на льоту; я падаю, серце моє обривається в дзвінку порожнечу, і я знаю, що не помилився, що бачив те, що бачив, те, що обпалило душу мою…
Над Кабіром повільно згущувалося криваве червоне марево. Вогонь Масуда.
Розділ 25
Тиждень після цього я не хотів ні про що думати. Немов у моїй душі залишився опік, що саднить, дотик до якого будь‑якої, навіть найменшої думки заподіював нестерпний біль.
І наприкінці важкого, тернистого шляху кожного міркування було одне й те ж: мандрівна думка впиралася в двері палаючого будинку, з вікон цього будинку виривалися жадібні язики Масудового вогню, а на порозі стояв Джамуха‑батиніт, безликий гурхан, і горло його було відкрите для меча.
Я не хотів думати. Ні про що. І, як шкереберть кидаються в прірву, поринув у єдину справу, яку вмів робити, справу, здатну поглинути мене всього і відучити думати.
Бодай на якийсь час.
Я мучив власне тіло, змушуючи його в латах робити те, чого раніше не міг як слід зробити й без лат; я намагався дійти до знемоги, а знемога тікала від мене, і тіло моє раділо поверненню на круги свої, раділо й не хотіло втомлюватися, погоджуючись із будь‑якими, навіть найхимернішими наказами й виконуючи їх бездоганно й миттєво, як чудово вимуштруваний слуга. Я жадав від Єдинорога з Уламком неможливого, і вони відповідали мені тим же, доки неможливе не ставало можливим, ми були п’яні один одним, і нещадні один до одного; і ми були одним цілим.
А ночами, у короткі години відпочинку, мене рятувала Чин.
Я вів Бесіду з усіма, вимотуючи тих, кого міг вимотати, змушуючи Фальґрима, ан‑Танью й Асахіро годинами працювати на турнірних швидкостях; вони змінювалися, Ґвеніля поміняв Сай і Заррахід, їх обох – Но‑дачі, а ми з Єдинорогом і Дзю все кружляли по втоптаному майданчику, як плямистий чауш по клітці, і я відчував шалене биття крові в залізній руці.
Двічі я викликав у коло одразу Асахіро й Коса; двічі Єдиноріг із Уламком протистояли трьом – Саєві, естоку й Но‑дачі, але жодного разу я не кликав до себе Фальґрима й Коса.
Я хотів не думати. Але я не був дурнем.
Ґвеніль і Заррахід за підтримки Сая в ближній Бесіді – ні, не народилися ще ті Звитяжці, які могли б зупинити їх, будучи в руках однієї людини!
Я не думав. Я не думав про те, що все, що я роблю, можливо, лише вкорочує Шлях Меча до горла Джамухи, робить цей Шлях прямішим і неодмінним… я навіть не думав про те, що намагаюся гасити Масудів вогонь у самому собі, що будинок у вогні – це я…
Заради Восьмого пекла Хракуташа, я не думав про це!
Якось я поїхав із шулмусами, Емрахом, Фарізою і трьома батинітами на полювання. Півдня я смикався, роззираючись; півдня в кожній череді джейранів мені ввижалися вершники Джамухи, мене дратувала безтурботність супутників і їхня віра у всемогутність Асмохат‑та; і я був безмірно щасливий, повернувшись без пригод до священної водойми.
І пішов вести Бесіду з Діомедом і Махайрою.
А їх у таборі не виявилося.
Також не виявилося Фальґрима з Ґвенілем, Кулая, Тохтара, а ще дюжини шулмусів.
Коблан на мить перестав гриміти залізом, підморгнув мені, витер піт із чола й сказав, що все гаразд.
А Кос сказав, що всі скоро повернуться.
Я кивнув.
Назавтра вони не повернулися.
Післязавтра – не повернулися.
Я нікого ні про що не запитував.
«Чи не напитися?» – майнула очманіла думка. Напиватися не став. По‑перше, Єдиноріг був проти, а по‑друге, хіба її нап’єшся, араки цієї?
А на сьомий день після занурення у вогонь Масуда – весь цей тиждень я чимало не уникав Куш‑тенгрі, і він, розуміючи мій стан, не наполягав на більшому від коротких і ні до чого не зобов’язуючих зустрічей – і на третій день після зникнення Кулая й моїх друзів до мене, коли я всоте починав спочатку «Кидок строкатого тигра», підійшли Асахіро з Но‑дачі на плечі й Матінка Ци з мовчазним Чань‑бо, звільненим від ганчірок.
За руку Асахіро вів якусь дівчину.
– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро.
Я кинув Єдинорога в піхви, сунув Уламка за пояс і обернувся до них.
– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро, і Матінка Ци, що стояла в нього за спиною, широко усміхнулася й часто‑часто закивала головою, немов намагаючись переконати мене в тому, що це Хаміджа, а не хтось інший.
Асахіро не назвав мене «Асмохат‑та». Навряд чи нас хто‑небудь підслухував, але все ж… Я ще подумав, що називаючи мене справжнім ім’ям, Асахіро Лі, доля моя невідступна, хоче наголосити… не знаю вже, на чому він хотів цим наголосити, бо додумувати мені перехотілося.
Хаміджа виявилася дуже схожою на Чин. Ні, не обличчям – хоча деяка витонченість рис і матова блідість була властива обом, та здорова блідість, яку не забарвити жодним сонцем від Хакаса до Шулми – а радше, манерою рухатися, стояти і… і дивитися. Так само, як у Чин, у Хаміджі спокійно впевнений погляд вступав у неясне протиріччя з крихкістю статури, і лише коли дівчина починала рухатися, навіть просто переступивши з ноги на ногу, ти розумів усю оманливість цієї підліткової крихкості. З таким же успіхом можна дорікати Єдинорогові, що він тендітніший, ніж, скажімо, Шпичастий Мовчун.
І докір цей буде настільки ж справедливий, як і дурнуватий.
– Вітаю, Хаміджо, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.
Дівчина не відповіла. Стояла, мовчала, дивилася на мене, поза мене, повз мене…
– Вона – давіні, – тихо кинув Асахіро.
По моєму, він хотів додати: «Невже ти не бачиш, Чене?», але не додав.
Бо я вже бачив.
Давіні – так називали в еміраті жінок, поглинутих девом (чоловіків називали – девона), а якщо простіше – божевільних. І те, що я сприйняв спочатку в погляді Хаміджі за спокій і впевненість, насправді було спокоєм байдужності.
Потойбічний погляд.
Сірий туман в обрамленні неймовірно довгих вій, яким належало простромлювати серця нещасних закоханих; утім, я погано уявляв собі когось, закоханого в давіні.
– Таких, як вона, у Шулмі ніхто й пальцем не торкне, – продовжив Асахіро здавленим голосом, чомусь дивлячись собі під ноги. – Коня дадуть, намет дадуть, начиння всяке… а в племені жити не дадуть. Окремо кочувати проженуть. Зумієш не пропасти – міряй степ від краю до краю, не зумієш – у степу поляжеш.
Я ще раз оглянув Хаміджу з голови до ніг. Старенький халат, латаний‑перелатаний, з‑під якого визирає щось на кшталт шкіряних шароварів; на голові чи то башлик, чи тюрбан… щось. Півчоботи з порваним верхом, ліва підошва скоро відвалиться…
Маленькі долоні дівчини безглуздо погладжували товсту пошарпану мотузку, яка заміняла пояс.
Мовчить…
– Німа вона, чи що? – поцікавився я, наче дівчина була неживим каменем, який і не тут стоїть, а десь далеко.
Марно. Ані образи, ні відповіді. Немов ми всі в одному світі, а вона – в іншому.
– Не знаю, – відповів Асахіро. – Поки що нічого не казала…
– Тоді звідки ти знаєш, що її звуть Хаміджа?
Якось неприємно було стояти поруч із людиною, про яку говориш, і відчувати, що людина ця наче й не зовсім людина, і однаково їй – говориш ти про неї, не говориш чи взагалі геть підеш.
Давіні.
Вмістище дева. Я згадав голосного й могутнього Чандру Дева; і глянув на тиху байдужу давіні.
Мені й самому собі зізнатися ніяково було, що остерігаюсь я її, оцю Хаміджу. Ще в дитинстві якось налякала мене одна бабця‑давіні, забившись у нападі біля ніг Чена‑семилітки, відтоді страх цей і сидить у мені. Ніби й не сім років мені, і розумом усе усвідомлюю, а хочеться відійти…
– То ми нагодуємо її?
Це Асахіро. А Матінка Ци підморгує мені й пальцем Хаміджі в бік тицяє. Ні, не в бік, а в бляшку нефритову, до халата казна‑як пришиту… ієрогліфи там два, «квітучі ліщини» і «весняний дощ». Вимовляються як «хамі» і «джа». Написання вейське, з нахилом, хоч і потерлося дуже…
Такі бляшки в нас у Веї на іменних поясах носять.
Он воно в чому річ… Хаміджа, значить.
– Звичайно, – сказав я. – Звичайно, нагодуйте.
Матінка Ци одразу ж заметушилася, беручи безмовну Хаміджу за руку, ведучи за собою, щось їй ласкаво приказуючи – а Асахіро все стояв і поглядав на мене колюче й неприязно.
– Ти чого, Асе? – запитав я. – Я ж сказав – нагодуйте…
І тут до мене дійшло.
– Зачекай‑зачекай, Асе… чомусь я сьогодні погано міркую! Якщо вона з Вея, Хаміджа ця, отже, вона – як ви… як ти й Фаріза! Потрапила в Шулму колись, убила шулмуса в колі, була прийнята в плем’я… Чи досі рабиня?
Асахіро пом’якшав – це, щоправда, майже ніяк не проявилося, за винятком потепління в погляді.
– Ні, Чене, вона не рабиня. Рабиню‑давіні вигнали б просто так, без нічого, а в Хаміджі – кінь, намет, в’юків два чи три… Отож, як не крути – була прийнята в плем’я!
І він багатозначно клацнув пальцями – далі, мовляв, сам здогадуйся!
Що вже тут здогадуватися… Якщо була прийнята в плем’я – отже, напевно стояла в колі племінному, отже, на руках її кров якогось бідолахи шулмуса – вірніше, не на руках, а на Звитяжцеві, якого з нею немає. Чому? Ага, в намет, напевно, назад поклали, на яскраво‑червону повстину. Не давати ж такого чудового Звитяжця – чи як там його по‑шулмуськи назвали – дівчині, чий розум осідлав голодний дев!
– А мені вона не сподобалася, – несподівано заявив з плеча Асахіро великий Но‑дачі, задумливо поблискуючи. – Ми коли сюди йшли, вона мене пальцем чіпала. Тричі.
Я‑Єдиноріг мимоволі усміхнувся.
– То й що? – запитав Єдиноріг‑Я.
– Та нічого… Пальці в неї холодні.
…Вечір.
Я сам, утім, зі мною Єдиноріг і Уламок, які не менше, ніж я, втомилися за день, так що я у відносній самоті сиджу біля багаття, відчуваючи, як погар останнього тижня поступово минає, а Шулма залишається, і Джамуха залишається, і багато чого залишається, і треба щось із усім цим робити, а я тут сиджу…
Кроків за двадцять від мене Матінка Ци обходжає Хаміджу‑давіні, намагаючись чи то розговорити бідолаху, чи оточити її питомо жіночою турботою й жалем, але Хаміджа захована сама в себе, як меч у піхвах, вона безпристрасно дивиться перед собою, а тоді раптом підводиться й кудись іде.
І нехай собі йде…
Озирнулася. Відблиски полум’я впали на її обличчя, і обличчя здалося мені напрочуд живим і розумним, навіть заклопотаним – але тіні склалися в ще одну маску, і ще одну, тоді Хаміджа пішла, а я забув про неї, про її обличчя й танець вогню.
– Чи дозволить Асмохат‑та поговорити з ним? – чується в мене за спиною вкрадливий хриплуватий голос.
– Дозволить, дозволить, – аж ніяк не радо буркочу я, повертаючись.
І бачу перед собою Неправильного Шамана. Ох, і не хочеться мені з ним зараз говорити! Утім, шаман у цьому не винен. І говорити доведеться – якщо сам підійшов, отже, не відв’яжеться, і я ж дозволив, ніхто за язика не тягнув.
Але ж міг би й не дозволяти, на правах Асмохат‑та…
Я плескаю по невідомо чиїй повстині поруч із собою.
– Сідай, шамане. Говорити будемо. Сім днів мовчали – тепер, схоже, час.
Куш‑тенгрі ледь помітно киває й легко опускається на запропоноване місце під передзвін своїх брязкіток.
– Ти маєш рацію, Асмохате‑та. Настав час говорити. Раніше не можна було – ти б і не слухав. Зараз – слухатимеш.
Так уже й слухатиму….
– І про що ми будемо говорити, мудрий Куше‑тенгрі?
– Про тебе. Про людей твоїх. Про живі ваші мечі (Я‑Єдиноріг внутрішньо здригаюся: як він здогадався? Чи йому хто сказав?..). Про шаманів Ур‑калахая Безликого. Про мене – теж. Про те, як нас вчать. Про те, як вас вчать. Багато про що говорити будемо.
– І як вас вчать? – напозір цікавлюся я.
Куш‑тенгрі пропускає моє запитання повз вуха. Принаймні, так мені здається.
– Коли народжується хлопчик, Асмохате‑та, його показують шаманам Ултая‑цілителя. Є в дитини шість дюжин таємних ознак – бути йому шаманом. А знайдуть сім дюжин – бути дитині слугою Безликого. Заберуть його від матері, сюди принесуть і з двох років учитимуть.
Дивитися навчать – щоб око не втомлювалося. Бачити навчать – щоб завважував, що слід. Мене самого старий шаман Хум‑Тенґе вчив. «Обернися, – каже, – і дивись. Що бачиш?» «Табун бачу», – відповідаю. «А тепер заплющ очі. Скільки коней у табуні?» Я відповів. Правильно відповів. Півтори дюжини й ще дві. «А мастей яких?» Я відповів. «Скільки кобил, скільки жеребців?» І так постійно. А зіб’єшся – спочатку; доки до грудей йому не доріс, батогом бив. Боляче, а як образливо – й не сказати. Коли доріс до грудей – перестав мене бити Хум‑Тенґе. Але, бувало, так подивиться, що вже краще батогом би потягнув…
Дихати вчив. Стояти вчив. Камені ловити вчив. Як голими руками від вовка відбитися вчив. Опісля травам учити став. Щоб навпомацки чув – де жива трава, де мертва, де зла, де добра. А пізніше, коли мені все це передав, узявся іншого вчити. Людям в очі дивитися, душу їх бачити, думки, тіло поглядом в’язати; людське вчора й завтра – прозрівати.
Старий був Хум‑Тенґе. Перед смертю сказав: «Гарним шаманом будеш, Куше‑тенгрі. Знаю. Сам учив. А я – хороший шаман. Був. Усе, що знав, тобі передав. Тепер останнє віддаю. Не бійся світу. Не жалій світу. Не живи в цьому світі, як звірі живуть, – побоюючись його втратити. Безликий Ур‑калахай не лише цей світ сотворив. Є й інші. Я знаю. Я двічі бачив. Дерева дивні. Люди не в нашому одязі. Небо – чуже. Не наш світ. Не той, що за горами. Не той, що за Кулханом. Той, що за поворотом шляху шамана. Я – бачив. Дивися на наш світ. Шукай – інші. Навіщо – не знаю. Може, ти дізнаєшся. Але спершу – знайди.»
І вмер.
Великий шаман Був Хум‑Тенґе. Зараз жодного такого немає…
Куш‑тенгрі зітхає й мовчить, дивлячись у вогонь – і мені здається, що язики полум’я бояться й заспокоюються під чорним шамановим поглядом.
Я теж мовчу.
Якийсь час.
– Ти раніше нікому про це не розповідав, Куше‑тенгрі.
Я не запитував.
Я стверджував.
– Нікому, – погоджується Неправильний Шаман.
– Тоді чому мені розповів?
– Спробуй сам здогадатися.
– Я здогадуюся. Але краще розкажи ти.
– Гаразд. Усі ці дні я на тебе й на людей твоїх дивився. На ваші Бесіди (це слово Куш‑тенгрі вимовив по‑кабірськи); на те, як і чому ви ориджитів учите; як коваль ваш залізо кує; як клинки ваші живі один з одним грають. Ти, Асмохате‑та, коли мені його кинув, – шаман кивнув на Уламка, що стривожено визирав у мене із‑за пояса й уважно слухав усе, що перекладав Єдиноріг, – я його життя під рукою відчув. Життям він мені долоню обпалив. Не як шабля шулмуська. Не як трава. Не як звір. Як людина. І потім, коли ми минуле дивилися… Тоді – не зрозумів я. Злякався. Тепер – зрозумів. Його це минуле було.
І Куш‑тенгрі вказав на Єдинорога.
– Ти бач, який тямущий, – пробурмотів Дзютте. Однак продовжувати не став. Лише об руків’я Дан Ґ’єна слабко брязнув – перекладай, мовляв, ні слова не пропускай!
– Сім днів дивився, – продовжив між тим Неправильний Шаман. – Дивився й думав. Думав про те, що мені ваш Асахіро сказав. І ти теж. У нас дихати, стояти, дивитися, землю відчувати – лише шаманів навчають. У вас – усіх. У нас лише шаманам кров проливати заказано. У вас – усім. Спочатку ти казав – я не вірив. Життя твоє дивився – і тоді до кінця не вірив. Хоч і знав, що правда. Тепер – вірю. Можна. Можна зброю в руки брати й не проливати крові. Отже, і мені можна. Й іншим шаманам.
– Можна, – погодився я.
– Але про це – згодом. А ти спочатку ось що мені скажи, Асмохате‑та… У вас людей навчають, як у нас шаманів. Усіх. З дитинства. Нехай не всьому й не так, але – схоже. Чому тоді у вас шаманів немає?! Майбутнє ніхто не бачить, минуле не бачить, думки людини не бачить, навіть людей полічити – і то одразу не може! Чому?
А справді, чому? Не тому вчили? Чи не так?
Я не знав. І Єдиноріг не знав. І навіть Дзютте.
Тому я чесно відповів за всіх трьох:
– Не знаю.
– А я знаю. Довго дивився. Довго думав. І зрозумів. Ми, шамани, своїм шляхом ідемо; ви – своїм. А поперек того повороту, де ми одні до одних звернути б могли – мечі наші лягли. І не пускають. Наша погана шулмуська шабля, у крові по руків’я, і ваш клинок, живий і мудрий. Такий мудрий, що й людину не завжди за людину прийме. Тому і йдемо ми своїми дорогами, одні одних не бачачи. Не пускають мечі, не дають зустрітися. Ми, шамани, боїмося меч підняти, ви боїтеся без меча залишитися. І тому ви, коли зброї в руках не тримаєте – як наші воїни. У голові вітер, очі сліпі, пам’ять дірява, дивитеся – і не бачите. Зате коли меч оголили – одразу інша людина. Я довго дивився. Погляд інший. Стоїть по‑іншому. Удар до удару бачить. Ми так майбутнє бачимо. Коли у вас меч у руках – ви шамани. Без меча – дурні воїни. Нехай вони не ображаються, якщо чують…
Шаман іще раз показав на Дзю і Єдинорога.
– Я правду кажу. Не можна на правду ображатися. Тому що – правда. Ото й немає у вас шаманів, бо мечі ваші живі й мудрі. Ото й немає в нас бійців, здатних не вбити – шаблі шулмуські, може, й не зовсім мертві, але дурні. Мудрість із дурістю осідлали нас, женуть у різні сторони, не дають зустрітися…
«Він має рацію, – додає Єдиноріг. – Він має рацію, і мені соромно. За Звитяжців. За гординю нашу мудру. Таку мудру, що аж дурніша від шулмуської дурості. Він має рацію.»
«Правий він чи не правий, – не забарився встряти Уламок, – та лише запитай у нього: чому це він, шаман, коли минуле або майбутнє шаманить, завжди за клинок тримається?! Вам, Придаткам кабірським, Звитяжці шаманити заважають – а йому?!»
Я запитав.
А Куш‑тенгрі відповів.
– Хороше запитання, Асмохате‑та.
– Це не моє запитання. Його, – і я злегка торкнувся Дзютте.
– Однаково хороше запитання. Розумне. Я відповім. Світ у нас такий. Хочеш чи не хочеш – а доля людини з її зброєю пов’язана. Ото й бачу я їхню спільну долю. Інакше лише половину побачу. І то – туманно. Тому за клинок тримаюся. Тому ми, слуги Безликого, самим лише воїнам гадаємо. А воїни в нас дикі й дурні. І шаблі в них дурні й дикі. Воїнові пророкувати просто: уб’ють чи не вб’ють, зі здобиччю повернеться чи без неї.
Ви – інші. І зброя у вас інша. Он запитання які розумні ставить, – шаман шанобливо глянув на Уламка. – І пророкувати вам складніше. Але цікавіше. І ось що я думаю: з мечем чи без меча, а чи не зійдуться наші дороги? Не тепер, а колись… А може, й не зовсім колись. Спробувати треба.
– Треба спробувати, – погодився Я‑Єдиноріг, забувши навіть на мить, де перебуваю і з ким розмовляю. – Але як?
– Не важливо. Головне – пробувати. Що йде – дійде. Приміром, я буду тебе і їх, – кого мав на увазі шаман, було неважко здогадатися, – учити майбутнє бачити. Або минуле. Або помисли людські розгадувати. Самим. Без мене. Але не так, як я – так у вас не вийде. Ви спробуйте – коли свою Бесіду ведете. Спершу Бесіду наперед побачити. Не один удар – два, три, дюжину; потім – далі.
– Спробуємо, – із сумнівом пробурмотів Я‑Єдиноріг.
– Або – коли з невидимим ворогом б’єтеся. Я бачив – ви так часто робите.
«А оце вже цікавіше, – завважив Єдиноріг. – Але який сенс Бесіду наперед знати! Ось якщо танець…»
– …а ви мене вчитимете.
– Чому? – зачудувався я. – Це ж ти шаман, а я…
– А ти – Асмохат‑та, залізнорукий, що розмовляє зі своїм мечем. Ти будеш учити мене володіти зброєю.
– Володіти? – усміхнувся Уламок. – Гм…
– Тебе?! – вигукнув я.
– Так, мене. Воїни бояться шаманів – тому що шамани роблять те, чого не можуть вони. І воїни заздрять нам. Зате воїни носять зброю. Вони – чоловіки. А шамани… начебто теж чоловіки, але не зовсім. Беззбройні. Раніше ми й самі думали – не можна шаманам зброю мати. Або зброя – або дар шаманський. А тепер бачу – можна. Можна зброю мати. Вести Бесіду можна. Як друзі ведуть. І дар не втратити. А якщо вийде – не лише не втратити, але й далі пройти, по шляху нашому. До того місця, де він із вашим знову перетнеться. А потім – разом іти. Разом легше йти, і нам, і вам, і мечам…
– А ми… ми зможемо те, що й він?.. – помовчавши, тихо запитав Уламок.
– Тепер, коли я бачив живу зброю, я розумію, що і їй не заказаний цей шлях, – немов відповідаючи на запитання Дзю, знову заговорив Куш‑тенгрі. – Я бачу… щось. Щось, що чекає нас попереду. Воно вже близько. Поруч. Треба лише зробити кілька кроків, треба зробити їх разом – і тоді, за поворотом…
– Я не впевнений, але, по моєму, це ті самі світи, про які говорив Хум‑Тенґе, мій учитель, – сказав Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман.
Чи цього я чекав, виїжджаючи з Мейланя й вирушаючи до Кулхану?!
А тепер шаман, що бачить суть речей і ніколи не брав до рук Звитяжця, крім як для передбачення; шаман, чиї слова були однаково зрозумілі й мені, і Єдинорогові з Уламком, цей Неправильний Шаман розповідає мені про інші світи, створені Безликим, і збирається побачити ці світи, і для цього він візьме до рук Звитяжця, одного з тих Звитяжців, які, за його ж словами, закрили для людей емірату шлях шамана…
«Відкривши навзаєм Шлях Меча…»
«Так, це так, Єдинороже. І однаково це важко вкладається мені в голові. Може, тому що я бачив заграву Масудового вогню над Кабіром? І я передчуваю…»
«…я – теж. Я передчуваю, що відповідь на наші запитання лежить там, попереду, на тому Шляху, по якому хоче йти Куш‑тенгрі. Маємо йти разом із ним. Я не знаю, чомусь я в цьому впевнений. Інше зараз неважливо.»
– А я знаю, чому в Єдинорога передчуття! – не витримав Дзю. – Бо він уже стає шаманом! І ми всі скоро ошаманимося…
– Ми зробили вибір, – обірвав я Уламка, стиснувши його рукою аль‑Мутанаббі. – Ми зробили його ще в Кабірі, не розуміючи цього. Наш вибір – іти. А Куш‑тенгрі зробив його зараз. І він має знайти собі Звитяжця.
– Або Звитяжець має знайти його, – уточнив Уламок.
– Припустимо. Але це має бути Звитяжець, який не спробував крові.
Це я вимовив уголос.
Шаман зрозумів.
– У дальньому наметі, – сказав він. – На білій повстині. Там напевно мусить бути зброя прийшлих рабів, недостойних того, щоб їх прийняли в плем’я. Зброю приносять сюди, щоб служитель Ур‑калахая провів обряд занурення у водойму.
Єдиноріг здригнувся.
– Але ми прибули швидко й зненацька, – продовжив Куш‑тенгрі, – і шамани могли не встигнути провести обряд. Підемо перевіримо? Так?
– Гаразд.
– І ви… ви допоможете мені вибрати? Якщо там є з чого вибирати…
– Допоможемо. Вам – вибрати. Обом. Якщо буде кому вибирати.
І ми пішли до дальнього намету.
Чи чекав нас там хто‑небудь? Не знаю.
Зате нас чекав Шлях. Чекали Кабір і Мейлань. Чекала Шулма. І чекав Джамуха Восьмирукий.
Хоча в мене було дивне відчуття, що Джамуха вже дочекався.
Чого?
Може, я теж стаю шаманом?..
Частина IX
Чужі поля
…Ми бились мечами на чужих полях…
Н. Язиков
Розділ 26
Цей намет був зовсім не такий, як інші.
Вогкий і холодний, він несподівано пахнув болотом, і мерзлякувате тремтіння пробігло по моєму клинку, коли я подумав про те, куди веде дорога, яка починається від цього намету.
– Темно, – пробурчав Дзютте, незатишно перевертаючись.
– Ага, – погодився я. – Темно.
Сказано було значно менше, ніж не сказано.
Чен і шаман узагалі мовчали.
– Темно, – повторила луна, і я спершу не зрозумів, що це не луна, а коли зрозумів, оманлива луна вже змовкла, зависла важка пауза, і одразу ж, напівкриком‑напівстогоном:
– Заради Небесного Молота! Звитяжці! А вас… вас за що? Теж – не змогли?!
Куш‑тенгрі з голосним шерехом відсунув полог, блякле вечірнє світло увійшло в намет, у кутку слабко засвітилася біла повстина – і струнке тіло на ній, завдовжки приблизно як Вовча Мітла. Я вийшов з піхов, звикаючи до убогого освітлення, і незабаром розібрав, що переді мною – Чида.
Із хакаських списових родин. Бо лише в Малому Хакасі давали такі імена, які вимовити було важче, ніж вести Бесіду з Ґвенілем, коли еспадон був у поганому настрої.
А ще хвацька хакаська Чида мала настільки витягнутий вузький наконечник на довгій трубці, що насаджувалася на ратище, оповите сталевими стрічками хлист‑навхлист, – і з основи трубки, на півтора ліктя нижче від жала наконечника, стирчала поперечина, заточені краї якої трохи загиналися догори.
Я знаю, що кажу. У перші два десятиліття мого життя в Кабірі я не раз навідувався в дім навпроти, де жила Чида Абенсерах, Звитяжець одного віку зі мною – і ми з задоволенням велу Бесіду, доки одного зовсім не прекрасного дня Абенсерах не виїхала назавжди, повернувшись у свій рідний Хакас.
– …Отже, не змогли, – тужливо підсумувала Чида, по‑своєму витлумачивши наше мовчання. – Що ж… чому бути, того не минути, а разом і плавитися легше. Нумо знайомитися, бо незабаром, певно, прощатися доведеться. Чида Хан‑Сеґрі з Білих гір Сафед‑Кух. Ой, де ж ви, гори мої Білі…
– Сафед‑Кух? – здивовано перепитав Уламок. – До чого тут Сафед‑Кух? Ти що, у Кулхані не була?
– Кулхан? – у свою чергу здивувався Чида Хан‑Сеґрі, тьмяно зблискуючи наконечником. – Що таке Кулхан? Де це? Я Придатка за перевал Ан‑Рок повела, дурепа цікава, а там і пішло… Скеля на скелі, ущелина за ущелиною, де сковзаєш, де падаєш! Казали ж мені: хто вважає, що знає гори – той їх спізнає, але пізно буде!.. Ото й спізнала. І гори, і горе, ось лише гори скінчилися, а горю кінця‑краю не видно…
– Звідси вийти хочеш? – напряму свиснув я.
Було зрозуміло: якщо зараз ми візьмемося з подробицями пояснювати простакуватій Чиді, що відбувалося з нами протягом останніх півроку, та де це було, та як це було, та з ким це було й навіщо та чому – закінчимо якраз до повернення Джамухи й Чинкуеди з переможного походу на Кабір.
Та й то можемо не встигнути…
– Як не хотіти? – простодушно здивувалася Хан‑Сеґрі. – Але як?
– Разом із новим Придатком, – втрутився Уламок. – Будеш його навчати – сьогодні ж вільною будеш, диво ти гірське, що не з того боку звалилося!
– А де ж мені Придатка нового взяти?
– Та ось він стоїть! – брязнув я, вістрям показуючи на Куш‑тенгрі. – Куш‑тенгрі та Хан‑Сеґрі – чим не пара?!
– Цей? – тихо й не по‑доброму, ой, не по‑доброму почала Хан‑Сеґрі, аж мене ознобом пройняло. – Цього… мені в Придатки? Ох, і навчу я його, мерзотника гидотного, ох і…