Здавалка
Главная | Обратная связь

Ще один постскриптум 6 страница



Хаміджа сплеснула своїми неправдоподібно довгими віями, не дивлячись, простягнула руку (відпустивши долоню батиніта) і вийняла з піхов на поясі юнака Такшаку.

Короткий меч мало не загурчав, виходячи з піхов, і задоволено потерся плазом об стегно Хаміджі.

Дар у неї, чи що – всіх причаровувати?..

– Ти що, Такшако? – холодно запитав я, не покидаючи піхов. – Придатка змінити вирішив? Я не можу сказати, що схвалюю твій вибір…

«Ти сердишся, Єдинороже? – почулося від Чена. – Чому?»

Що я міг відповісти? Що в мене просто поганий настрій? Що мені не хочеться вести Бесіду з Такшакою, і тим паче – коли він у руках у Хаміджі?! Злий я стаю… гірше від Уламка.

– Гаразд, не ображайтеся, – мовив я, оголюючись і злітаючи над Ченовою головою. – Пр‑рошу!

Хаміджа стрибнула вперед, і Такшака вдарив.

…А Бесіда вийшла доволі сіра. Бесідники Хаміджа й Такшака були слабенькі (звісно, не за шулмуськими, а за кабірськими мірками, та ще й нашими з Ченом), на кшталт Емраха з Маскіном Сьомим‑Тринадцятим, коли ми провадили Бесіду з ними біля ставка в моїй мейланьській садибі, і я розумів, що треба простіше й повільніше, і Чен це розумів, і Такшака розумів, і Хаміджа – хоча не знаю вже, що вона розуміла, якщо взагалі розуміла бодай щось… Під кінець ми з Ченом для розмаїтості пограли в «п’яного предка Хена», коли Чен раз за разом ухилявся від Такшаки в останню мить, зовні не звертаючи жодної уваги на його різкі косі змахи, а я лякав Хаміджу, так жодного разу й не торкнувшись ні до неї, ні до клинка Такшаки, і вдавав, ніби зараз випаду з Ченової руки… а потім нам і це набридло.

Пауза, ввічливий уклін – і я пірнув у піхви, відсалютувавши перед тим, а Чен усміхнувся Хаміджі й пішов геть.

Відійшовши на десяток кроків, Чен обернувся, і я теж подивився назад.

Хаміджа стояла біла‑біла, очі її немов зупинилися, руки батогами зависли вздовж тіла, і вся її поза виражала таку розпачливу безвихідь, що Чен‑Я спершу хотів було повернутися, а потім передумав і швидко‑швидко заглибився в гай.

– Та не знаю я, не знаю я, що мені з нею робити! – бурмотів по дорозі Чен‑Я. – Ото вже тягар на мою душу!.. Сама ж напросилася – а тепер ображається…

Уламок за поясом мовчав і вдавав, що спить.

 

 

Розділ 27

 

 

Цієї ночі ніхто, на щастя, не шумів, не брязкав, не лаявся, то ж ми спали спокійно й прокинулися перед самим Ченовим сніданком (ото вже ці люди – і справді, все їдять та їдять!).

Після сніданку Дзю знову втік гуляти з Косом, Саєм і Заррахідом. Хотілося з’ясувати, куди це вони гуляють і чим там займаються. Ні‑ні, ні в чому ми їх, ясна річ не підозрювали – але цікаво ж, зрештою!

Однак цікавість ця швидко забулася – бо ми з Ченом усвідомили нарешті причину незрозумілої по Кобланової ведінки.

Повитуха Коблан постився. І дотримувався всіх звичаєвих ритуальних обмежень. Він готувався до народження нового Звитяжця.

У родині метальних ножів Бао‑Гунь мусив народитися десятий, відсутній клинок – замість загиблого в битві біля пісків Кулхан.

…У відкритій похідній кузні, яку встиг спорудити за ці дні Коблан, зібралися мало не всі, кому було дозволено залишитися біля священної водойми, а також троє старих маалеїв зі своїми Дикими Лезами, яким із такої нагоди дозволили бути присутніми.

Рвучкий холодний вітер роздмухував вогонь у горні, помітно полегшуючи роботу молодому ориджитові, що стояв біля переносного міха, який Коблан, виявляється, всю дорогу возив із собою.

І не лише міх.

Літній шулмус із негнучкою ногою – місцевий Повитуха, який пішов до Залізнолапого в учні, – стояв біля ковадла, готовий схопити кліщами зародок майбутнього Звитяжця. Ритуальні свічки Народження на такому вітрі неминуче згасли б – це обіцяло нещастя – і замість них горіли чотири смолоскипи.

Викупаний Коблан у фартуху майстра‑устада з Небесним Молотом на кишені й Ґердан Шпичастий Мовчун, начищений і серйозний, підійшли до ковадла. Ґердан торкнувся його й опустився на землю поруч; Коблан запалив пахощі, проказав молитву й узявся за молот.

Неподалік стояла надзвичайно врочиста Ніру, спираючись на посох, а на її грудях завмерли, виставивши руків’я, семеро ножів Бао‑Гунь. Два старші ножі лежали біля горна на білій повстині – її з такої нагоди винесли з намету – щоб, згідно з традицією, передати новонародженому Звитяжцеві часточку своєї душі.

 

Тут були присутні всі наші: і мудрий Чань‑бо, Посох Зосередження, і незвично мовчазні Ґвеніль та Махайра, і дуже серйозний Но‑дачі, й Кунда Вонґ та Маскін, Пояс Пустелі, які останнім часом завжди були разом; і Вовча Мітла, Заррахід, Сай, і, звісно, я з Уламком, що встиг повернутися, і короткий Такшака, й Чида в руках Куш‑тенгрі, який дуже уважно стежив за тим, що відбувається – а він умів бути уважним…

Тьмяні й батиніти (крім Такшаки й світлявого юнака) стояли трохи оддалік, а з‑поза їхніх спин і руків’їв благоговійно спостерігали за таїнством Народження Звитяжця Дикі Леза і їх, так би мовити, шулмуси.

…Розмірно здіймався молот, летіли іскри, лисніли від поту плечі й груди Коблана, луною озивався Шпичастий Мовчун – і тіло майбутнього ножа ущільнювалося, форма ставала все більш викінчена, і я вже вловлював, як повільно пробуджується в майбутньому Звитяжцеві свідомість…

…Сонце перевалило за полудень, але ніхто навіть не згадав про їжу або відпочинок – таїнство Народження захопило всіх…

…І нарешті замовк, віддзвенівши, молот, і здійнялася з шипінням пара над купіллю, що дарує Звитяжцеві міць тіла й силу духа, і сукняний полірувальний валик зі спеціальною пастою багаторазово пройшовся по поверхні новонародженого ножа, і принесли заздалегідь приготовлене кістяне руків’я з мідними кільцями, а Повитуха Коблан, ретельно перевіривши баланс, одним спритним рухом насадив руків’я на хвостовик немовляти й закріпив його двома маленькими стержнями цінної деревини; точнісінько такими ж, як і у всіх інших братів Бао‑Гунь.

Потім двоє старших ножів по черзі торкнулися малюка, вітаючи його й створюючи в нового ножа перше потрібне враження, прообраз майбутніх Бесід. Я буквально відчував, як вирує від надміру відчуттів ще не до кінця оформлена свідомість юного клинка, як він силкується щось сказати – і не може. Рано йому ще говорити, цьому вчаться швидко, але не одразу…

– Я вітаю тебе, брате наш, – заговорив найстарший ніж Бао‑Гунь. – Будь щасливий у цьому житті, юний Звитяжцю, народжений у чужому вітряному степу, в полум’ї й брязкоті, і будь гідний того, чиє місце ти займеш. Він… він…

Голос ножа перервався, і лезо його запітніло.

– А тепер, – підхопив другий ніж, – ми повинні представити тобі людину. Нашу спільну людину. Запам’ятай її і знай: ми рівні, хоч і різні між собою; ми, Звитяжці – і люди…

Ніж казав щось іще, але я вже не слухав.

«Так, – думав я, – напевно, так і треба. З народження. Не Придаток – а людина. Не зброя – а Звитяжець. Не такий, як ти, – а рівний тобі. Частина тебе, як і ти – частина його. З народження. Це – вихід. Це – Шлях».

«Так, – думав Чен‑Я, – це так. І тільки так!»

 

 

Наступного ранку ми побачили, як шулмуси ретельно чистять і полірують свої блискучі від задоволення клинки. Кілька людей юрбилися довкола Коблана: той раненько наївся м’ясної шурпи від пуза, – і коваль, лаючи на чому світ стоїть косоруких шулмуських Повитух і пустоголових ориджитів, правив заточку, вирівнював вади кування, давав поради – і до кінця дня багато Диких Лез мали вже не такий дикий вигляд, хвалилися одні перед одними оновленою поліровкою і зі свистом рубали все, що бачили, перевіряючи заточку.

Деякі, як я помітив, навіть намагалися вести Бесіду – саме вести Бесіду – а не небезпечно й безглуздо брязкати один об одного! Зрозуміло, у них ще поганенько виходило, але головне було не це – вони хо‑ті‑ли вести Бесіду! Вони праг‑ну‑ли цього!

 

Це був початок.

Та й шулмуси почали дивитися на свої клинки по‑новому.

Молодець Дзю!

До речі, про Дзю. Пора б з’ясувати, куди це він увесь час зникає разом із ан‑Таньєю?

І ми з Ченом пішли з’ясовувати.

Потім, коли все стало на свої місця, я подумав, що даремно ми сунули вістря куди не слід. Є випадки, коли корисніше залишатися в невіданні.

…Коли Кос уже звично прийшов за Уламком, ми з Ченом, теж як зазвичай, нічого не сказали – але, почекавши, коли вони зникнуть за наметами, поквапно рушили слідом.

Худорлява постать ан‑Таньї, наїжачена трьома Звитяжцями, кілька разів мигнула попереду – і ми зміркували, що наші дворецькі й Сай із Дзютте йдуть за межі Кола, до дальніх південно‑західних пагорбів, на яких і за якими розкинулося гучне ориджитсько‑маалейське стійбище.

І що їм там знадобилося?

Дорога зайняла близько півгодини, і нам довелося трохи відстати – не те щоб ми особливо ховалися, але й не хотіли, щоб Кос зі Звитяжцями помітили нас завчасу. І, здається, нам вдалося.

Утім, через це ми пропустили початок вистави. Коли ж нарешті перевалили через пагорби й пройшли між якимись конов’язями, то виявили неподалік доволі‑таки великий і рівний майданчик, місцями порослий пучками тьмяної трави, як на фізії хитрого Тохтара – і з’ясували, що дійство вже в розпалі.

На майданчику рядами сиділа, однаково підібравши під себе ноги, добра сотня шулмусів: попереду – наші ориджити й молоді маалеї, за ними – старі обох племен, далі – підлітки впереміш із жінками.

І кожне тримало блискучий клинок, нерухомо спрямований вістрям угору.

А перед ними Кос, Заррахід і Уламок (Сай був за поясом ан‑Таньї) виконували початковий танець П’ятої стихії. Дуже повільно і дуже плавно, ретельно виписуючи всі переходи, щоб шулмуси могли встежити за кожним рухом. Це було напрочуд повчальне видовище. Причому повчальне в буквальному значенні цього слова, бо наш Уламок не лише виписував у повітрі вензелі П’ятої стихії, як справдешній Дитячий Учитель. Він ще й проповідував. Уголос.

А Дикі Леза із благоговінням слухали (хоч і не розуміли половини, а тому переймалися до проповіді ще більшою повагою), що віщає їм новоявлений пророк.

– …бо всі ви бачили Його й могли переконатися, що народжений у цьому світі не може досягти Його досконалості – але намагатися наблизитися до нього є перший обов’язок і перша заповідь; і тоді тіла наші поміцнішають, і очистяться душі наші, і помисли стануть ясні, а майстерність зросте багатократ – але лише в тих, хто йде по Шляху, вказаному Пресвітлим Мечем, а вказав він: покинь сумніви й слухай Мене…

– Покинь сумніви й слухай Його, – хором повторили Дикі Леза, очевидно, не вперше чуючи цю заповідь.

– Не ушкодь Придатка свого, а тим паче – чужого, бо хорошого Придатка виростити важко, а зіпсувати легко…

– Не ушкодь Придатка…

– Не руйнуй побратима свого, бо всі ви – Звитяжці, подібні до Мене…

– Не руйнуй…

– Живи Бесідою й радістю її, бо в цьому сенс життя Звитяжця…

– Живи Бесідою…

– І ті з вас, хто почує Слова Мої, переказані через пророка Мого, Дзютте Ломаку (ми з Ченом ледь стримали смішок) і Ближніх Моїх, стануть подібними до Мене й увійдуть у рай, ім’я якому – Кабір!

 

І тут Я‑Чен виявив, що задуже висунувся із‑за крайньої конов’язі – а зринати на їхні очі, особливо зараз, Мені‑Ченові зовсім не хотілося, і ми спішно сховатися назад, то ж кінця проповіді пророка Ломаки не почули.

Ще якийсь час ми з укриття спостерігали за тим, що відбувається. Дзю зрештою замовк і разом із Саєм і Заррахідом зайнявся вартнішою, на наш погляд, справою: взявся настановляти Диких Лез у майстерності Бесіди. У цьому йому допомагали Вовча Мітла, Чань‑бо, Но‑дачі й двоє Тьмяних, які невідомо звідки взялися й незрозуміло де доти ховалися.

Далі Я‑Чен дивитися не став і повернувся до священної водойми.

По дорозі я міркував про Пресвітлого Меча, який вказав єдино вірний Шлях неосвіченим Диким Лезам, і про Ближніх Його; а особливо – про пророка Дзютте Ломаку і про рай на ім’я Кабір.

Певно, Кос віщав шулмусам (і не перший день!) щось подібне – великий Асмохат‑та й Ближні Його… Оце удружили! Повернуться ці пророки – я їм такий Шлях покажу!..

Ломака!.. І хто ж слово таке вигадав?! Певно, не сам Уламок… хоча він і не на таке здатний!..

 

 

До обіду Мої пророки й Ближні не з’являлися – певно, зайняті були; але обід їхня святість (я маю на увазі Коса) пропускати, звісно, не збиралася – і тут усіх чотирьох я й виловив, повернувшись із навчання Куш‑тенгрі.

– Отже, Ломака… пророк! – в’їдливо почав я, лоскочучи вістрям трохи розгубленого Уламка. – Пресвітлий Меч і пророк Його, а також Шлях Меча з Шулми в Кабір, він же – рай! Ось, виходить, чому від мене всі Дикі Леза ховаються! А нормально їм пояснити не можна було?! Без пророків із ближніми?!.

 

– Не можна! – отямившись, несподівано відрізав Дзютте. – Нормально – не можна. Не доросли вони ще – нормально! Не проливати крові – чому? Завжди проливали – і нічого, а тепер раптом не можна?! Ритуали – річ хороша, але навіщо? Заради чого?! Жили без ритуалів – дивись, і зараз проживемо! Ти про це подумав, Єдинороже?!

Я промовчав.

– А так – ніяких «навіщо»! – продовжував тим часом Уламок. Є Пресвітлий Меч – і нехай хто‑небудь засумнівається! Вони, загалом, і не сумніваються… І є Ближні Його – бачите, як блищать? Бачите, що вміють? Бачите, як з ними поводяться?! Хочете стати такі ж? Ще б пак – звичайно, хочуть! А якщо хочете – слухайте слова Його, переказані пророком…

– Ломаки! – не витримав я.

Сердитися на Уламка й моїх друзів я вже не міг – тим паче, що, схоже, вони мали рацію.

– Так, Ломаки! – гордо заявив Дзютте, і мені почулася в його голосі навіть якась вразливість, чого раніше за Дзю не спостерігалося. – Мене так місцеві прозвали. І означає це: «Той, хто бачить суть речей». О так, Пресвітлий!

– Той, хто додлубався до суті, – єхидно уточнив Сай, але Дзю не звернув уваги на його репліку.

Ось що значить – пророк… колись він Саєві не змовчав би!

– Терпи, – коротко продзвенів есток, який доти мовчав. – Наступне покоління буде засвоювати ці істини з народження – і вважатиме їх природними й само собою зрозумілими. Вони стануть Звитяжцями – і їм уже не знадобиться Пресвітлий Меч! А поки що терпи!..

– Добре, – задумливо похитав китицею я. – І знаєш що, Дзю – якщо ти тепер Мій пророк, то слухай Слово Пресвітлого!

 

– Слухаю й корюся, Ваша Однорогосте! – гугняво шурхнув Уламок, і мені одразу полегшало – це був колишній злобливий блазень, для якого я до кінця днів залишуся мішенню для мудрих порад і в’їдливих глузувань.

– …Корися волі Моїй: нехай ті Дикі Леза, які виявляться найзавзятіші в служінні Мені, – нехай вони одержать у нагороду власні імена! І придумаєш їх – ти!

Більшого покарання для своїх послідовників я вигадати не зміг.

 

 

…Наступні дні були дуже насичені. Ми вчили шамана й училися самі. Куш‑тенгрі вже трохи отямився від першого потрясіння й займався спокійно й зосереджено, не забуваючи вчити нас.

Учити дивитися – і бачити. Бачити – і запам’ятовувати. Запам’ятовувати – і порівнювати. Порівнювати – і робити висновки. І на основі цього поринати в якийсь дивний стан, коли думка охоплює все навколишнє цілком – і проривається в майбуття.

Це було важко. Коли я був окремо від Чена – у нас взагалі нічого не виходило, хоча шаман робив це сам. Але коли дивилися, запам’ятовували й зосереджувалися не Мейланьський Єдиноріг і Чен Анкор, а Я‑Чен… це було однаково, що стан Бесіди. І тоді нам вдавалося піймати це невловиме почуття без назви; тоді ми починали бачити.

Бачити всього на кілька митей уперед – але це було майбутнє!

Якось у трансі ми побачили Асахіро й Но‑дачі, що входять у наш намет – і щойно ми зринули на поверхню реальності, як полог намету відкинувся, і з’явилися Но з Асахіро!

 

Шаман, у свою чергу, був невтомний, і Чида була страшенно рада. Потихеньку ми навіть пробували вести Бесіду; повільно, обережно, але це вже була Бесіда, а ми були – Бесідники!..

І все це якось відсунуло в тінь чутки про хвилювання в Шулмі й зниклих зі ставки Джамуху з Чинкуедою та тисячею тургаудів‑охоронців; навіть про Кулая Чен майже не згадував…

Коблан зі Шпичастим Мовчуном лаяли тих недбайливих шулмусів і Дикі Леза, що й досі мали первісно огидний вигляд; Дзю проповідував; час від часу до водойми наїжджали гінці з якихось племен, де вже були начувані про Асмохат‑та й Пресвітлого Меча – з гінцями заззвичай розмовляли Кос і Асахіро, а нас із Ченом показували здалеку.

Гінці дивилися, ойкали, до вечора крутилися навколо водойми й нарешті зникали.

Так минали день за днем…

 

 

Це трапилося зовсім несподівано.

Я неквапливо вів Бесіду з Чидою Хан‑Сеґрі, уп’яте підставляючи Чена під прямий випад списа й терпляче чекаючи, коли шаман виконає все, що від нього було потрібно – і намагався не звертати уваги на те, що з кожним разом очі Куш‑тенгрі спалахують все яскравіше й напруженіше.

Чомусь я ніяк не міг позбутися відчуття, що торкаюсь не ратища або наконечника Чиди, а безпосередньо клинком шаманових рук, як під час пророкування – і тоді мені на мить увижається то примарно‑сизий дим за спиною Куш‑тенгрі, то хиткі силуети вершників на пагорбах, то самі пагорби перетворюються на подобу будинків…

«Утомився, – подумав я, починаючи все знову, – час закінчувати…»

 

Додумати я не встиг. Шаман відійшов назад, Чида крутнулася, і я ще відчув, що Чен пильно дивиться в очі Куш‑тенгрі, – а тоді переді мною немов розчинили браму…

 

 

…Браму Чжунду розчинили, і в найбагатше місто Піднебесної з несамовитим криком, розмахуючи зброєю, увірвалися степовики.

Лі Куй, відомий у Чжунду, як Носатий Лі, бурлака без роду й племені, що прийшов у місто казна‑звідки перед самою навалою, – миршавий Лі і скуйовджений Куй, накульгуючи, біг по провулках західної окраїни, сподіваючись, що йому пощастить.

Якщо велика Гуаньїнь допоможе йому втекти цілим і неушкодженим, він стане бритоголовим ченцем‑хешаном у шафрановій рясі, що живе милостинею й байдужий до мирської суєти – і нехай інші дурні дають ризиковані поради недоумкуватому Синові Неба, імператорові‑недоумку, і нехай нещасну Піднебесну ґвалтують і грабують усі, кому не ліньки, хоч жадібні сановники, хоч брудні монголи, хоч…

Ще не встигнувши зрозуміти, що Гуаньїнь сьогодні дивиться в інший бік, Носатий Лі різко зупинився, зашипів від болю в ушкодженому коліні й підніс до грудей короткий, ліктів на три, посох.

У кінці провулку радісно скалився великий монгол у шкіряних латах, пограючи довгим списом із поперечиною під трубкою наконечника.

Опальний полководець Лі Куй, якого в Чжунду звали Носатим Лі, а в столиці – Синім Тигром Хоу, глибоко зітхнув і повільно пішов до насмішкуватого степовика, зусиллям волі змусивши себе перестати накульгувати.

Монгол почекав, доки кволий обшарпанець наблизиться, і ліниво тицьнув перед собою списом.

За мить зброя мало не вирвалася в нього з рук, а коли здивованому воїнові все‑таки вдалося відскочити назад, притискаючи до себе спис жалом угору – в обличчя йому полетів видовбаний зсередини посох, у якому, як шовкопряд у коконі, ховався від дозвільних очей прямий меч цзянь Синього Тигра Хоу.

Місто вже горіло. Гіркий дим стелився по вулицях Чжунду, випереджаючи захоплених грабунком воїнів неприборканого Темуджина Чинґіс‑хана; дим поспішав, раніше від загарбників пробираючись на західну околицю, від їдкого згару дерло в горлі, і нестерпно боліла нога Лі Куя, а монгол бив уміло й люто, то наконечником, то зворотним боком ратища, і тому доводилося багато рухатись, доки Гуаньїнь нарешті звернула свій прихильний погляд на Чжунду й на занедбаний провулок, у якому Носатий Лі двічі зумів дістати клинком зап’ястя монгола.

Тепер залишалося лише чекати. Чекати й не підвертатися під спис, рухи якого ставали все більш невпевнені й тремтячі. А дочекавшись, вкласти останні сили в останній стрибок.

…Він так і не випустив списа, цей невдатний воїн у легких шкіряних латах. Кашляючи й перекосившись, він сидів біля стіни чийогось дому, правою долонею затискаючи простромлений бік, а ліву й далі тримаючи на списі, що валявся поруч. І над ними, над пораненим монголом і безсилим списом, важко дихаючи й намагаючись не переносити вагу тіла на ушкоджену ногу, стояв Лі Куй, колишній полководець лівого крила Лі, колишній Синій Тигр Хоу, колишній Носатий Лі, майбутній настоятель монастиря біля гори Утайшань, утомлена маленька людина.

Стояв і дивився, як обличчя монгола стає все блідішим, а розсічені зап’ястя кровоточать усе менше й менше.

Монгол заледве підвів голову – і їхні погляди зустрілися.

Лі Куй зітхнув, розірвав свою накидку на смуги, присів поруч із монголом і взявся туго бинтувати руки воїна непереможного Чинґіса.

Лі не знав, навіщо він це робить…

 

 

Коли я отямився, над Ченом, що сидів на землі, уже клопотали Чин і Матінка Ци, відпоюючи його водою, плескаючи по щоках і схвильовано переглядаючись.

Я й далі був у правій руці Чена, у руці аль‑Мутанаббі, і розумів, що рука тут ні до чого.

За три випади від нас сидів блідий Куш‑тенгрі, спираючись спиною на підкладені в’юки, а поруч із ним лежала байдужа Чида Хан‑Сеґрі, на ратищі якої спочивала ліва шаманова долоня.

І в погляді Куша‑тенгрі повільно плив дим міста, що горіло не тут і не зараз.

– З тобою все гаразд, Єдинороже? – заклопотано запитав Уламок із‑за Ченового пояса.

– Так, – коротко відгукнувся я. – А ти?

– А що я? – голос Уламка був незвично стривожений. – Я ж не вів Бесіду… Дивлюся – наш друг шаман очища розкрив, Чена мов припідняло, я тобі кричу, а ти бряжчиш щось дивне й уперед лізеш! Ох, ви й завели Бесіду… хай Чида – це ще зрозуміло, але надто вже вправно Куш‑тенгрі нею орудував! До кабірських Придатків йому, звичайно, ще далеко, але за шулмуськими мірками – це просто чудово! Ми ж його начебто й не вчили зворотним боком ратища на відході бити… Потім ти Чиду пропустив і шаманові обидва зап’ястя намітив. Я знову дивлюся – все блискуче, доторк ідеальний – а шаман кричить, як зіпсований, і спотикатися почав. А коли ти йому опісля бік позначив – він і впав. Чиду, щоправда, не випустив, молодець…

Дзю помовчав, немов пригадуючи.

– Чен над ними постояв‑постояв – і раптом осів. Замурмотів щось незрозуміле, ногою лівою смикати почав, немов коліно вправляв, або ще що… і раптом – усе. Не відчуваю я вас! Нікого. Ні тебе, ні Чена. Про Чиду з шаманом узагалі й мови нема. Закричав я, а тут уже й Чань‑бо зміркував: щось не так!.. Хвала Небесному Молоту, опам’яталися ви, і мене трохи попустило…

– Що… що це було? – тихо мовила Чида, нарешті повернувшись у наш тлінний світ.

– Світи Хум‑Тенґе, – неголосно відповів Неправильний Шаман. Ті, що за поворотом шляху шамана. Ось і повернули, бачте…

– Який ще Хум‑Тенґе?.. – почала було Чида, але осіклася. – Це ти? – тихо запитала вона. – Шулмуський Придатку, це ти? Чи я збожеволіла?..

– Ні, ти не збожеволіла, Чидо Хан‑Сеґрі, – мовив Чен. – Це й справді шулмуський Придаток Куш‑тенгрі, а я – мейланьський Придаток Чен Анкор, і, певно, я вже зовсім розучився дивуватись… бо те, що ми розуміємо одне одного, не дивує мене. Та й чи може бути інакше, якщо ми разом звернули за поворот?

– Мені шкода, що я не був з вами, – насилу усміхнувся Уламок. – Це, мабуть, кумедно…

– Ти був з нами, Дзю, – сказав я, – і я сподіваюся не дожити до того дня, коли тебе не буде з нами, бо тоді мені будь‑який поворот буде не на радість. А зараз я… зараз я хочу спати, Дзю.

– Так, Наставнику, – іронічно‑шанобливо відгукнувся Дзютте.

І закричав на Чань‑бо, обзиваючи його всілякими словами й вимагаючи негайно перенести нас у намет.

Чен сонним голосом додав дещо від себе – лише значно м’якше – і я ще встиг помітити чиїсь уважні очі, а потім нас підняли й понесли, неголосно перемовляючись між собою…

Уже провалюючись у забуття, я несподівано зрозумів, кому належали уважні очі, на дні яких жевріли вуглики забутих жаровень.

Це були очі Хаміджі‑давіні.

Чи мені привиділося?..

 

 

 

Наснилась безконечна путь –

Світи мов із мари.

І в тім шляху таїлась суть

Нечуваної гри. Допустять правила – старі

Лиш мудрого гравця, Вони не добрі і не злі…

І я у сні кричав.

Наснивсь на мене схожий меч,

Оголений як суть.

Наснивсь вогню кривавий смерч,

Як заповів Масуд.

І по клинку упередзвін

Вже чорний кінь помчав.

Лягала вечорова тінь…

І я у сні кричав.

Це не моє – чуже життя

Наснилося мені.

Немов міраж, клубились там,

Химерилися дні,

Звивались сонно, мов змія.

Листок в струмку ячав.

Я був у тім житті не я…

І я у сні кричав.

 

 

 

Прокинувся я останнім.

Це ще раз підтверджував голос Дзю, що викладав Чиді історію наших мандрівок і попутно переконував Хан‑Сеґрі, що Придатки – це люди, і все таке інше.

Чида ойкала, охала і погоджувалася з усім.

Я ще подумав: що простіший Звитяжець (або людина), то легше він вірить у те, що такому розумаці, як Заррахід, здасться неймовірною казкою.

Чен і шаман мовчали, але я відчував їхню присутність і не сумнівався, що вони не сплять.

Двічі шаман поправив Дзю, коли той розповідав про Шулму, і я напрочуд спокійно відзначив, що розумію Куш‑тенгрі, навіть не стаючи Мною‑Ченом, і Чида його розуміє, і Уламок; і звуки, які шаман вимовляв, не означають майже нічого для цього нового розуміння.

Просто він говорив, а ми знали, що він говорить.

«О Нюринґо! – подумав я. – Виходить, що справа зовсім не в руці аль‑Мутанаббі, і не в тому, що ми з Ченом якісь особливі… виродки, – і досить тому ж Заррахідові разом із Саєм і Косом пройти по Шляху, звернути в потрібному місці, поринути в „не тут“ і „не зараз“, як поринають у рану світобудови, що розверзлася під клинком, – і Косові більше ніколи не потрібен буде перекладач, якщо йому захочеться порозмовляти з естоком або Саєм! Адже якщо навіть Чида…»

– Так, це так, – відповів Куш‑тенгрі, і я не одразу зміркував, чи вимовив я все це вголос, чи тепер для нас усіх було просто неважливо: вголос чи мовчки?!.

Схоже, ми тепер Бесідники у якомусь новому, незвичному сенсі…

 

– Отче Ур‑Калахаю, Безликий! – шаман аж тремтів. – Отже, не просто можна, а потрібно… потрібно твоїм шаманам, Отче, брати зброю в руки, потрібно зливати воєдино Шляхи і йти далі, щоб побачити інші світи, породжені тобою…

– І, може, не лише бачити, – підхопив Чен. – Адже той чоловік, що був там і мав меч, подібний до Єдинорога, – чому він, цей чоловік, не вбив свого ворога? Чи не тому, що за спинами ворогуючих незримо стояли ми, які не бажають убивати?! І якщо так – чи не зможемо ми гасити вогонь Масуда й там, коли душі наші будуть дотягуватися до інших доль і життів?!.

– Дуже красиво, – пробурчав Уламок (певно, вже обізнаний з усім). – Долі, життя, Шляхи… Там гасити будемо – а тут? Хіба у нас тут справ мало? Із Диких Лез робити Звитяжців – раз! Із їхніх Придатків людей робити – два! Усіх їх учити розуміти один одного – три! Тут, тут Масудів вогонь гасити треба, та й то, певно, не до кінця гасити, щоб вода Муніра стоячою й затхлою не ставала!..

– Дороги, – зненацька додала Чида. – Дороги потрібні. З Кабіра в Шулму. І назад.

– Асмохат‑та потрібен, – через силу усміхнувся Куш‑тенгрі. – Віра потрібна. Нехай шулмуси спершу повірять, нехай Дикі Леза повірять, вони заради віри гори звернуть, а коли стане видно, що там, за горами! – отоді замість віри знання прийде. Та й віра, певно, залишиться…

Полог намету ледь відгорнувся, і в щілині, що утворилася, зринуло схвильоване обличчя Чин і наконечник Вовчої Мітли.

– Ви Хаміджу не бачили? – заклопотано запитали обидві.

Ми перезирнулися… і розреготались.

 

– Та пропала вона кудись, – зніяковіло мовила Чин, певно, зрозумівши всю безглуздість свого запитання. – Шукаємо, шукаємо… ще відучора. Ви ж бо вже добу спите…

– Майбутнє, – шаман у хвилюванні підвівся. – Ох, яке майбутнє!.. Ось чому я не бачив переможного походу на м’якоруких! І все, що треба – убити Джамуху! Заради такого майбутнього – одну людину… одну погану людину…

Мене мов крижаною водою після ковадла облило.

Чен простягнув руку аль‑Мутанаббі, торкнувся моєго руків’я – і я став Ченом‑Мною.

– Заради майбутнього, – неголосно сказав Чен‑Я. – Заради майбутнього – одну людину. Заради майбутнього Но‑дачі й Асахіро відрубали мені руку. Заради майбутнього Шото й брати Саї вбивали на вулицях Кабіра, доки не загинули Друдл із Дитячим Учителем. Заради майбутньої помсти Маскін став Тьмяним, а Емрах іт‑Башшар примкнув до батинітів. Заради майбутніх перемог ориджити на чолі з Джелме‑нойоном спалили село Сунь‑Цзя, а я заради майбутнього вбив незговірливого Джелме. Заради майбутнього, у якому повинна була восторжествувати істина Батин, Джамуха підім’яв під себе Шулму. І ми бачили майбутнє, у якому я вб’ю Джамуху – тому що ми наперед знали, що заради майбутнього…







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.