 |
|
Ще один постскриптум 7 страница
Я‑Чен помовчав.
– Немає такого майбутнього, – твердо закінчив Я‑Чен, – заради якого я вб’ю Джамуху й зламаю Чинкуеду, Змію Шен. Я не хочу такого майбутнього.
– Ти не будеш їх убивати? – здивувався шаман. – А як тоді…
– Заради майбутнього – ні. А якщо й уб’ю – то лише заради сьогодення. Як убивав у нічному провулку Кабіра, над Друдлом і Дитячим Учителем. Не знаючи, що вб’ю. Не думаючи про це наперед. Тому що не можна наперед робити вибір між життям і смертю. Цей вибір робиться лише тоді… – Чен‑Я оглянув усіх і закінчив: – Коли сам меч стоїть спокійно під небом. Сам – під небом. І тільки так.
Знову заворушився полог, і в намет увійшов Асахіро з Но‑дачі на плечі. Обидва були похмурі й зосереджені, дуже нагадуючи самих себе того мейланьського вечора, коли вони стали поперек дороги Мені‑Ченові.
– У нас гості, – мовив Но‑дачі, великий меч.
– Чене, одягни лати, – сказав Асахіро Лі.
У намет протиснувся Кос ан‑Танья з латами аль‑Мутанаббі в руках.
Гість чекав нас біля священної водойми.
Це був високий міцний воїн із вовчими рисами обличчя. Причому вовк був запеклий, досвідчений, що чудово знав собі ціну. Дикого Леза при ньому не виявилося – чи не личило послові бути озброєним, чи ще щось…
Неподалік від воїна розташувалися Фальґрим із Ґвенілем і ан‑Танья із Заррахідом і Саєм. Більше нікого не було – ні наших, ні шулмусів. Це не здивувало Мене‑Чена: ще по дорозі Но‑дачі з Асахіро розповіли нам, як вони розігнали всіх цікавих, не дозволивши їм юрбитися навколо посла Джамухи; і Я‑Чен вирішив, що це правильно.
Побачивши нас, воїн насупився, із вдаваною байдужістю оглянув Чена з голови до ніг, і зробив крок назустріч. Усього один крок. Треба віддати належне – посол або справді нічого не боявся, або вміло приховував свої почуття.
– Я – тисячник Джанґар‑багатур, – неголосно й владно сказав він, – глава тумену охоронців‑тургаудів гурхана Джамухи Восьмирукого.
Потім він несподівано приклав долоні до рота й пронизливо завив.
Я‑Чен навіть не встиг здивуватись, як у відповідь із північних пагорбів почулося таке ж виття, лише багатоголосе; і я почув іржання переляканих коней.
– Мої люди не хочуть тривожити спокій священного місця, – продовжив Джанґар, коли настала тиша. – Нехай навіть і опоганеного нечистим перебуванням. Я повторюю слова гурхана Джамухи: нехай той, хто називає себе Асмохат‑та, прийде до гурхана й гляне йому у вічі. Після того він сам вибере час і місце своєї смерті. Я все сказав.
Куш‑тенгрі, що прийшов разом із нами, передав Чиду Косові, відтак низько схилився перед Ченом‑Мною й повернувся до Джанґара‑багатура.
– Не личить Асмохат‑та уподібнюватися послові самого себе, – вимовив Неправильний Шаман, і Я‑Чен помітив, що незворушний Джанґар все‑таки намагається не дивитися шаманові в обличчя.
– Джамуха теж не сам з’явився – тебе прислав, Джанґаре… Я піду з тобою, я, слуга Ур‑калахая Безликого, я постану перед Джамухою як посланець Асмохат‑та, і ми визначимо час і місце. А чия смерть настане тоді – це ще в Безликого за пазухою…
– Гаразд, – байдужно погодився Джанґар. – Іди ти, шамане‑відступнику…
Шаман кивнув і відійшов на десять випадів, зупинившись біля статуї Мо.
Чен‑Я подумав і рушив до нього.
– Тобі не можна туди йти, – самими губами видихнув шаман. – Ти не повернешся. А по степу гулятиме легенда, як демон‑брехун не встояв перед поглядом гурхана…
– А ти? – запитав Чен‑Я.
– А я спробую прищемити гордість Джамухи в присутності його охоронців. Тургауди – відчайдушні бійці, вони не побояться напасти й на священне місце – але якщо їхній вождь переступить закон військової звитяги…
Я‑Чен не міг пояснити шаманові, що Джамуха‑батиніт і Тьмяна Чинкуеда, Змія Шен, дуже своєрідно розуміють закони військової доблесті, і святість місця жодним чином не зупинить їх; і ще Я‑Чен розумів, що не можу, не повинен іти сам на північні пагорби, і не маю права зупиняти Куш‑тенгрі.
Я‑Чен лише згадав слова Неправильного Шамана, коли ми прозрівали незмінну загибель Джамухи.
«Напевно, я вмру до того…»
– Мене звуть Чен, – сказав Чен, дивлячись у чорні очі Неправильного Шамана. – Чен Анкор.
– Спасибі, – невлад відповів Куш‑тенгрі. – І крикнув послові, труснувши срібною гривою: – Агов, Джанґаре!.. Ходімо, чи як?!
Джанґар ступнув було вперед, але Асахіро притримав його за плече.
– Ти пам’ятаєш мене, тисячнику Джанґаре? – запитав Асахіро.
– Так, – кивнув Джанґар, струшуючи його руку (це виявилося не так просто). – Я пам’ятаю тебе, колишній рабе, пасинку хурулів.
– Це добре, що ти пам’ятаєш мене… І запам’ятай, що я скажу тобі зараз: якщо із шаманом що‑небудь станеться… я вб’ю тебе, навіть якщо для цього мені доведеться пройти крізь твій тумен.
Джанґар радісно ощирився.
– Тобі не доведеться трудитися, колишній рабе. У бою я зазвичай попереду своєї тисячі.
Зверху на них дивився Жовтий Мо.
Гадаю, він був задоволений.
Решту дня я не знаходив собі місця.
Ось воно, прийшло, настало, постукалось у двері, брязнуло об клинок – і все ж у глибині душі я сподівався, сподівався сліпо, нерозумно, наївно, ховаючись у піхви від неминучого, сподівався, що все якось обійдеться саме собою, і боявся зізнатися в цьому сам собі.
Не обійшлося.
І вчити нікого – пішов Куш‑тенгрі, і нудьгує заново осиротіла Чида, а я щомиті заглядаю на північні пагорби, які поступово тонуть у вечірній імлі.
Чекаємо.
І я остуджую руків’я об руку аль‑Мутанаббі.
У підготовці нашого табору до оборони ми не брали участі. І правильно робили: Но‑дачі й Асахіро миттю взяли владу у свої руки (смішно – Но‑дачі – і у свої руки…), і вже незабаром кожен знайшов своє місце й знав, що йому робити у разі…
Що робити?
Ох, вибір небагатий… Біля села Сунь‑Цзя трохи більше двох десятків Придатків і трішечки більше Звитяжців зупинили дванадцять дюжин дітей Ориджа, і всі наші люди виявилися поранені, а п’ятеро батинітів назавжди занурилися в Приховану Таємницю.
Зараз же нас, кабірців, на чверть менше, ніж тоді, з нами дві‑три дюжини шулмусів (добре, певно, що Кулай із частиною своїх пропав – може, й виживуть…); ориджитські й маалейські діти, жінки й старі не беруться до уваги; – а супроти нас на північних пагорбах виє добірна зграя Джамухи, тисяча воїнів‑людей, і вдвічі чи втричі більше Диких Лез.
Хто ми? Дрова для Масудової пожежі?
Отаке свято істини Батин…
Пророкування майбутнього, провидіння шаманське – дурниці все це!.. Адже не дійти Мені‑Ченові до Джамухи, не дотягтися… зметуть, розтопчуть…
Дивне відчуття виникло в мене. Що дужче я переконував сам себе в неминучості загибелі, у безглуздості всіх наших дій, що виразніше я усвідомлював марність своєї появи в Шулмі у вигляді Пресвітлого Меча – то яскравіше накочувалася звідкись із душі, з того горна, що всередині нас, розпачлива радість єдиного випаду, коли відступати нікуди, і роздумувати ніколи, і життя існує заради цього випаду, а потім – гори воно все в Нюринзі, це «потім»! – і гордість Масуда, і мудрість Муніра, і сенс буття, і сап’ян нових піхов, і ремесло, і мистецтво, і вовче виття на пагорбах!..
Я говорив собі про кінець, що насувається, – і бачив внутрішнім оком, як сталева луската рука, стиснута в кулак над цим світом, повільно починає розкриватися, наче квітка на зорі, і рухаються неживі пальці, яким не слід рухатися, яким не дано рухатися – але настає день, коли ми всі безнадійно шаліємо, блазні світобудови, і цього дня нам усе належиться і все дано!..
…Вечір переходив у ніч, і пагорби поринули у тьму.
По всьому табору горіли багаття.
А Куш‑тенгрі так і не повернувся.
Я запитав Кунди Вонґ, яка саме нагодилася, чому не зрушив із місця тимчасовий табір жінок, дітей і старих, розташований за південно‑західними пагорбами.
– Навіщо? – здивувалася Кунда. – Кому вони потрібні? Тургаудам? На випадок чого їх і потім можна буде вирізати… після нас.
Я накричав на Кунду, обізвавши її дурною шаблею, і з подивом завважив, що їй полегшало. Незабаром я почув, як Кунда у свою чергу кричить на когось, обзиваючи його дурним мечем і звинувачуючи в слабодухості.
Я невесело усміхнувся, приліг на коліна до Чена, уткнувшись ґардою в Уламка – і ми чекали.
Розділ 28
Усю ніч у нашому таборі відбувалася якась перестановка – не занадто гучна, але доволі помітна. Нею й далі керували Но‑дачі з Асахіро, і ми не втручалися, хоча добре розуміли, що в разі штурму будь‑які приготування лише ненадовго віддалять трагічний фінал. Гадаю, що той же Но розумів це не гірше від мене – але щось робити, певно, було все‑таки краще, ніж просто сидіти й чекати, як ми з Ченом.
…Поступово Я‑Чен почав провалюватися в мрячне забуття – напівсон, напівяву, схожу на провісний транс. Ми потонули в якомусь своєму внутрішньому світі, повільно зісковзуючи туди крізь завісу багряного туману, і туман світлішав, розсіювався, і світ, що проступав крізь нього, був прекрасний – у ньому не було ні Шулми, ні Кабіра, ні Джамухи з Чинкуедою; у світі цьому не було й нас із Ченом – і над землею займалася зоря…
…Зоря. Повернувшись у негостинну реальність, ми роззирнулись. У передранковому серпанку темніли обриси перевернених візків, що оточували нас, а за ними розташувалися шулмуси («Наші шулмуси», – невесело подумав Я‑Чен), і в багатьох була та річ, що звалася луком, а при боці висіли великі піхви зі стрілами.
Ці піхви називалися сагайдаками.
Підготувалися, бач… ох, якби нас було бодай уп’ятеро більше!..
Світало доволі швидко – ось уже з мерзлякуватої завіси зринули пологі схили ближніх пагорбів; туман відступав, майже як у сні, але сходив не весь, і лише навколо священної водойми туману, як це не дивно, не було взагалі…
Я знову глянув на північні пагорби – і побачив, як їхні вершини раптово наїжачилися колихкою гривою кінного строю.
– Зараз почнеться, – дуже спокійно і якось безбарвно сказали в один голос Но‑дачі й Асахіро.
І шулмуси за візками заворушилися, дістаючи з сагайдаків стріли й накладаючи їх на тятиву.
Грива на пагорбах виросла, ущільнилася, здибилася – і завмерла.
Вони чомусь барилися. Навколо посвітлішало, туман уже майже розсіявся, і в кінному строю на вершинах пагорбів стало помітно якесь замішання. Місцями пасма цієї живої гриви переплуталися, переплелися, кілька крихітних вершників відокремилися від строю й поскакали ліворуч і назад і щезли.
«Закінчували б скоріше…» – відсторонено подумав я.
Скоріше не виходило. Тим паче, що на північно‑західних і північно‑східних пагорбах теж почала проростати грива. Лише ця грива була значно більш нерівна, непричесана, скуйовджена. Зате вона була густіша. Значно густіша від першої!
Туди‑сюди забігали гінці‑мурахи.
– А ось і наші, – несподівано завважив один із шулмусів.
Чен підійшов до нього й побачив, що це молодий маалей.
– Хто – ваші?
– Та, колишні наші, – поправився шулмус. – Діти Маала. Он же бунчук наш! – і він показав рукою на один із пагорбів.
Шулмус на зір не нарікав – розрізнити на такій відстані, хто є хто…
– Ясна річ, – продовжив гострозорий, – у ставку приїхали, а гурхана немає. Де гурхан – запитай у вітру. Назад повернули – аж і обозу немає! А степ чутками повниться… Куди скакати? До священної водойми. Ось і прискакали…
– Певно, ваші маалеї не розумніші від інших, – перебив його старший шулмус, із ориджитів. – Он скільки наїхало… ліворуч локри в лисих малахаях, праворуч не розібрати хто, але схожі на хурулів…
«Маалеї, – подумав я. – Ті, котрих пограбували Ґвеніль із Махайрою. Що ж, довго думати, на чиєму вони боці, не доводиться. Та й не лише вони. Тепер і бою не буде. Просто затопчуть нас – та й по всьому.»
Однак шулмуси чомусь помітно звеселіли й ожили. Я ще сяк‑так міг зрозуміти маалеїв, але ориджити?!. А Диким Лезам, схоже, було байдуже, з ким битися, незважаючи на мудрі заповіді Пресвітлого Меча й пророка Ломаки – аби тільки битися! Тим паче, що сам Пресвітлий із Ближніми й пророком був із ними.
Наші сумніви частково розсіяла Фаріза.
– Священна водойма, – засміялася вона у відповідь на наше здивування, – єдина святиня Шулми. Тут ніколи не проливалася кров. І якщо для тургаудів немає нічого понад наказ гурхана – першого за військовою звитягою – то для інших це буде опоганенням святині – на чиєму би боці вони не були. Не думаю, що Восьмирукий наважиться штурмувати нас на очах у своїх підданих…
Пагорби кишіли людьми й кіньми, металися в’юнкі гінці, і з кожною миттю правота Фарізи ставала все очевиднішою. Я зрозумів, що доля, розщедрившись, дарує Мені‑Ченові давно припасений подарунок.
Двобій.
Двобій Асмохата‑та й Джамухи Восьмирукого; двобій Чинкуеди, Змії Шен, і Мейланьського Єдинорога.
Зважуйся, Пресвітлий Мечу!
Якщо ми при всіх викличемо їх на бій – мірило військової звитяги, – вони не зможуть відмовитися. На цьому тримається їхня влада. І привселюдно втратити лице вони не насміляться…
То чому Я‑Чен гаюся? Чому не виходжу за коло візків і не кидаю виклик? Чому?!
Бо я знаю, чим це закінчиться. Я бачив це. Я не хочу вбивати. Не хочу вбивати! Не хочу!.. І тому гаюся, відтягаю, як можу, ту мить, після якої вже не буде шляху назад – і мої соратники з подивом поглядають у мій бік. «Іди ж! – промовляють їхні очі й клинки. – Іди й убий! Ти ж можеш! Розрубай одним ударом божевільний вузол цього ранку! Переможців не судять! Убий!..»
І доки я гаюся, стрій тургаудів знову замикається, скуйовджена грива союзників і підданих Джамухи рідіє, відтягаючись назад, за межі видимості… але робить це дуже повільно й неохоче. А звісно, з одного боку – гурхан і його наказ, а з іншого – навіть гурхан не повинен би забороняти приходити сюди, щоб поклонитися… Звичайно, не повинен – але очевидці дуже заважають гарячому Джамусі, і він теж розуміє, що переможців не судять!..
Ще б він не розумів – адже це одна з головних заповідей істини Батин!
Час, час! Він збігає, але ще не минув – час кинути виклик, час убити – і час дарувати життя багатьом, які повірили мені; час відкрити дорогу великому майбутньому…
Ах, як красиво все це звучить!
Він збігає, наш час, збігає, не спитавшись, разом із вершниками, що віддаляються… Він майже вийшов, наш час, але саме майже – бо вершники перестають відходити, вони зупиняються, і разом із ними зупиняється час, він зависає на невидимій нитці, нитка ця все розтягується й розтягується, загрожуючи тріснути… а потім нитка різко скорочується, і вершники повертають назад, до нас, і час знову починає мчати навскач…
Але, здається, теж у зворотній бік.
Бо Я‑Чен чую тупіт, але з незрозумілих причин він звучить поза мною – він наближається, тупіт кінських копит, чиїсь радісні крики, бряжчання збруї…
Чен‑Я обертаюся – і бачу, як від південних пагорбів до нас щодуху мчать четверо вершників, а Асахіро з Фальґримом і Кобланом уже розтягають візки, розчищаючи їм дорогу.
Тим часом Чен‑Я впізнаю вершників, що наближаються. Це молодий Кулай‑нойон, а за ним – Тохтар‑кулу з двома ориджитами. А я ще радів, що вони не повернулися – мовляв, живі залишаться!
А вони встигли… встигли в гості до смерті!
– Клянуся Нюринґою! – бурмоче незабобонний Уламок, і я не вірю своїм очам: південні пагорби, немов боячись відстати від своїх побратимів, теж проростають гривою. Кінних шулмусів якщо й менше, ніж союзників Джамухи, то ненабагато, і мені просто бракне уяви, щоб припустити – хто вони, звідки, і кого будуть убивати на випадок чого!?
…Кулай зістрибує з коня й шанобливо припадає на одне коліно, вітаючи Асмохат‑та, а його рідкісний для Шулми прямий меч схиляє переді мною руків’я.
– Хто там за вами? – запитую Я‑Чен. – Погоня?!
Прямий меч брязкає радісно, збуджено й нерозбірливо, як усі Дикі Леза напередодні бою, так що я повністю переходжу на сприйняття Чена, слухаючи Кулая.
– Це східні харимани, о Асмохат‑та, і лаахори, й ізджути, й білобаранні бехтари, і…
– Всі? – намагається перервати його Чен. – А…
– Ні, не всі! Ще племена передгір’їв – гурхези й джавнаки, але вони відстали…
– Хто це? – кричить, нічого не зрозуміючи, Чен. – Хто це, Кулаю?!
– Це вільні племена, о Асмохат‑та, які відмовилися ламати прут вірності перед Восьмируким! Вони прийшли, піддавшись моїм умовлянням, щоб побачити Тебе – і побачили собаку гурхана, що готується напасти на священну водойму! Гнів роздув їхню печінку, і нойони вільних племен лають Джамуху‑костогриза й збираються відстоювати святиню! Тим паче, що не всі люди Восьмирукого підуть за святотатцем…
Що Я‑Чен міг йому сказати? Подякувати? За те, що завдяки йому тисячі шулмусів ляжуть сьогодні в тутешній гостинний степ?! Адже Кулай хотів, як краще! Він справді хотів, як краще!..
– О Пресвітлий! – свиснув, просяявши, Кулаїв меч, і цього разу я зрозумів його легко. – Веди нас у бій!
– Коли все закінчиться, – мовив я Уламкові, – і якщо ми будемо ще живі, нагороди цього достойного меча іменем! Таким, якого він заслуговує!
Уламок щось невиразно буркнув у відповідь, і я зрозумів, що ім’я мечеві дістанеться ще те…
…Вільні племена поспішали взяти водойму в півкільце, відрізавши її від туменів Джамухи; робили вони це вміло й діловито, а Я‑Чен дивився на них і розумів усю точність їхнього розрахунку. Будь‑яке повстання проти Восьмирукого було якщо не приречене, то вельми сумнівне – гурхан міг викликати непокірливого нойона в коло, і той не мав права відмовитися, якщо хотів зберегти обличчя! А результат такого двобою був відомий наперед, без жодних шаманських пророкувань…
Військова звитяга – єдиний закон і цінність Шулми!
Зате зараз! Опоганення святині! – і чхати вільнолюбним нойонам на правдивість чи неправдивість Асмохат‑та з його Пресвітлим Мечем! Адже коли в небезпеці священна водойма – що мусить робити кожен чесний шулмус? Звісно, саме це… Тим паче, що коли тургауди Восьмирукого й послухаються наказу гурхана, та чимало недавніх прихильників Джамухи не підуть сьогодні слідом за ним – а, може, і в спину при нагоді вдарять…
Шамани, певно, потім спасибі скажуть і будь‑який гріх замолять!
«До речі, про шаманів, – подумав Чен, – он, здається, й вони… Дванадцять – ні, тринадцять чоловіків у до болю знайомих халатах із брязкітками й з поглядом, який неможливо сплутати ні із чиїм іншим… сумирні конячки, спокійна постава – і жодного Дикого Леза!»
Так. Це були служителі Ур‑калахая Безликого.
Але надія, що шаманам вдасться запобігти кровопролиттю, як спалахнула в мені, так само швидко й згасла. Бо троє шаманів залишилися біля водойми, а інші байдужно погнали коней угору по схилу. До тургаудів вони навіть не стали наближатися, а одразу повернули лівіше й правіше – і розчинилися в гущі людей.
Щось мусило статися – зараз або ніколи.
І гурхан вирішив – зараз.
Передній край тургаудского строю почав швидко вирівнюватися – значно швидше, ніж раніше – і я зрозумів, що час минув.
Остаточно.
Зараз кінна лавина, верещачи й розмахуючи Дикими Лезами, ринеться вниз, і всі можливі доводи й миролюбні міркування зникнуть у брязкоті, гуркоті й потоках крові.
Ніякі шамани не зможуть зупинити озвірілих бійців.
Не зможуть.
Не встигнуть.
Або – не захочуть.
Перевернені візки залишилися в нас за спиною – святі води не будуть опоганені – але навколо них трупів і зламаних клинків буде достатньо.
І Я‑Чен вийшов уперед.
Ми йшли між воїнами і Дикими Лезами, як меч іде крізь плоть, що розступається під його напором; ми йшли мовчки, наближаючись до північних пагорбів, не кваплячись, і було чутно, як під Ченовими ногами похрускує пісок і суха трава.
Коли ми відійшли від лінії захисників священної водойми на півтора кидки списа, Чен зупинився.
Мовчки.
І це був виклик.
Стало ще тихіше – іще мить тому це здавалося неможливим. Тиша сипалася, як пісок, тиша налипала на завмерлих людей, тиша висла на Диких Лезах, тиша тиснула, згущувалася…
А потім перед строєм тургаудів зринула самотня сіра фігура й почала сходити вниз.
…Вони повільно спускалися по схилу пагорба, наближаючись до нас – Джамуха Восьмирукий, ізгой‑батиніт, і Чинкуеда, Змія Шен, що висіла в нього на поясі; ассасин і Тьмяна. Дивлячись на них, я подумав, що не Шулма першою прийшла в Кабір – ні, це Кабір з’явився в Шулму, і потім – знову, і ось Кабір іде назустріч Кабіру, а Шулма дивиться на це, затамувавши подих.
Ближче… ще ближче…
Не було ні страху, ні хвилювання; не було нічого, немов Мене‑Чена чекала звичайна Бесіда, яких було безліч, і буде безліч; ближче, ще ближче, ще…
Усе.
Зупинилися.
За два випади від Чена‑Мене.
Коротка Чинкуеда, неприродно широка біля ґарди, різко звужувалася до вістря, руків’я було обплетено зашмульганими шнурами, а дерев’яні піхви прикрашали прості срібні бляхи; і Джамуха Восьмирукий, невисокий, вузькоплечий, у шкіряних латах із масивними надпліччями й у дивному шоломі з гребенем і захисними бічними пластинами, що закривали майже все обличчя.
Я навіть очей його не бачив – під налобник шолома була заправлена сіра сітка‑вуаль.
І коли вони заговорили – їхні перші слова вразили Мене‑Чена різкіше й несподіваніше від раптового удару.
– Я знаю, що ти сильніший, – одночасно сказали Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда, Змія Шен.
Я‑Чен мовчав.
Що можна було відповісти на це?
Відповісти – нічого. А подумати – багато чого. Але Я‑Чен не думав про це багато, бо ціна за нього ще не була сплачена. Жаль лише, що Джамуха й Чинкуеда не знають, хто вони насправді, не чують один одного, не розуміють до кінця – і, можливо, так і не зрозуміють…
– Мені шкода вас, – відповів Я‑Чен, страшенно не бажаючи вимовляти цих слів, і не зумівши вчинити інакше.
Даремно.
Вони не були створені для жалю; тим паче – для нашого.
– Ти з роду Дан Ґ’єнів, – сказала Чинкуеда. – Отже, ти родич Ковзкого Перста? Чи ти волієш, щоб я кликала тебе Пресвітлим Мечем?
– Такі мечі, як у тебе, у Мейлані воліють носити Анкори, – сказав Джамуха Восьмирукий. – Ти з Анкорів Вейських або з Анкорів Кунів? Якщо, звичайно, не збираєшся переконувати мене, що ти – Асмохат‑та…
Голос Джамухи звучав глухо й невиразно із‑за пластин шолома, і таким же невиразно глухим був голос Чинкуеди, Змії Шен; Я‑Чен спершу слухав ці голоси, гостро відчуваючи свою цілісність перед лицем роздвоєності, роз’єднаності тих, кому на роду було написано бути разом, і в той же час нарізно… ах, якими самотніми почувалися вони в Шулмі, аж навіть зі Мною‑Ченом говорили мало не з радістю, страшенно скучивши за спілкуванням з рівними!.. Час було відповідати, а Я‑Чен мовчав і думав, що в поставі Джамухи й у його манері триматися є щось невловимо знайоме – а пам’ять послужливо підкидала нам сцену з майбутнього, вже бачену Мною‑Ченом, коли Джамуха стояв перед нами, і ось він знову стоїть, майбутнє стало сьогоденням, і минулим… і, напевно, час було щось відповідати.
– Я – Чен Анкор із Анкорів Вейських і прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Мейланьський Єдиноріг, – вимовив Я‑Чен і додав: – Родич Фаня Анкора‑Куна й Ковзкого Перста, старійшин клятвопорушників.
– Це добре, – задоволено відгукнулися Джамуха й Чинкуеда.
– Чому це добре?
– Так мені буде легше вбити тебе.
Про Уламка мова не йшла – немов його взагалі не було.
– Ми можемо домовитися? – запитав Я‑Чен.
– Ні, – відповіли вони.
І Джамуха, повернувшись до своїх тургаудів, подав їм знак рукою.
…Із пагорба спускався Куш‑тенгрі. Очі його були закриті щільною темною пов’язкою, і Неправильний Шаман ішов обережно, розраховуючи кожен крок – та однаково часто оступаючись. Руки його не були зв’язані, але він і не намагався зняти пов’язку. Шию Куш‑тенгрі затягали одразу дві волосяні петлі, і позаду невидющого шамана, випадів за п’ять‑шість, звільна йшли двоє воїнів, намотавши на зап’ястя протилежні кінці арканів і ведучи Неправильного Шамана, мов звіра на повідці.
«Невже вони його осліпили?!» – мигнула страшна думка.
На відстані дальнього кидка спису від Мене‑Чена воїни міцніше натягнули аркани – і Куш‑тенгрі зупинився, притискаючи підборіддя до грудей.
– Зараз вони вб’ють його, – байдужно сказали Чинкуеда й Джамуха; і Я‑Чен ні на мить не засумнівався, хто «вони» і кого «його», – як шамана‑відступника. А потім настане твоя черга. Дивись, це буде цікаво…
Я‑Чен не звернув уваги на останні слова. Слова нічого не означали, життя нічого не означало, честь і ганьба, звитяга і боягузтво не означали нічого, і єдине, що мало значення в цьому проклятому світі, що вартувало дорожче від пилу під ногами – відстань від Чена‑Мене до шамана, відстань – і те, що Чен‑Я не встигну подолати її, перш ніж воїни відправлять у Верхній Степ або у Восьме пекло Хракуташа сиву дитину, Неправильного Шамана, справжнього господаря Шулми, який зустрів нас, як гостей…
– Чене! – немов самі пагорби за нами розверзлись шаленим криком, і луна захлинулася жахом. – Тримай!!!
Чида була вже в повітрі. Важка, ошаліла Чида Хан‑Сеґрі – і лише єдина рука могла ось так увігнати масивний спис в осіннє небо Шулми, із тріском розриваючи брудно‑блакитне полотнище, єдина рука могла дотягтися до розлютованої Чиди з Малого Хакаса, яка втрачає новознайденого Придатка, дотягтися за півтора кидка списа до Кабіра, до мене, до Чена‑Мене!
Він не був природженим списником, повитуха Звитяжців, коваль‑устад, Коблан Залізнолапий, але він уклав у цей кидок усю свою скажено величезну душу, не залишивши нічого на чорний день – бо чорний день настав!
– Тримай! – ревів Коблан, і йому вторила в польоті Чида, а Шулма скам’яніла на кілька довгих‑довгих митей, і я бачив, що Чида встромиться в землю, випадів на п’ятнадцять перелетівши через нас, – і тоді Чен зірвався з місця, на ходу вкидаючи мене в піхви, забувши про Джамуху й Чинкуеду – і незабаром я відчув, як пальці аль‑Мутанаббі замикаються на ратищі Чиди… відчув гостріше, ніж якби вони зімкнулися замість списового ратища на моєму руків’ї.
Чен замахнувся, Чида птахом вирвалася з обіймів латної рукавиці – залізна рука, дітище Залізнолапого, пам’ять восьмивікової давнини, сталь, що ожила в недобрий час! – і кинулася до непорушного Куш‑тенгрі.
– Куше! – надривалася Чида. – Куше, я тут! Я тут, Куш‑ш‑ше!..
І здивовані воїни з арканами загаялися, упустивши ту мить, коли невидющий шаман зробив крок убік і взяв Чиду з повітря.
Легко й упевнено, як брав камінчики на льоту; і Чида зі щасливим зойком лягла в протягнені долоні.
Аркани натягнулися, але Куш, не чекаючи, доки його зіб’ють із ніг, сам відскочив назад, розвертаючись до воїнів сліпим обличчям; удар, мегтіння рук і ратища – й лезо наконечника Чиди розсікає один аркан, а другий обмотується навколо її хрестовини, і воїн, що не витримав ривка, падає на бік, силкуючись лівою рукою висмикнути з піхов шаблю, і висмикує, перерубуючи Диким Лезом мотузку, бранцем якої раптово став…
Перший воїн, що кинувся до звільненого шамана, горлом налетів на ратище Чиди, яка миттю розгубила всі кабірські звички – і ось Куш‑тенгрі вже стоїть поруч із лежачими воїнами, пов’язка зірвана з шаманового обличчя, гнівні чорні очі впиваються в повалених шулмусів («На щастя, – шепочу Я‑Чен, – вони не посміли…») – і тургауди Джамухи навіть не намагаються підвестися, коли Неправильний Шаман повертається до них спиною й махає нам сяючою Чидою.
– Що він робить?! – шепоче Уламок.
– Хто? – запитую я, бо Чен нічого не бачить і не чує, він махає шаманові у відповідь і щось кричить…
– Джамуха!
Не покидаючи піхов, я обертаюся й ще встигаю побачити, як розкручується шкіряний ремінь у руці Джамухи‑батиніта, з петлі перетворюючись на смугу, а потім важкий камінь гримить об шолом Чена, і земля опиняється зовсім поруч, а Чен не відгукується, коли я кличу його, і я залишаюся сам, сам, сам…
Сам під небом.
Час збожеволів: він рвонув із місця й справді помчав назад, миготячи днями, тижнями, місяцями; простір звився кільцями гігантської змії, що повзе хвостом уперед: Шулма, Кулхан, Мейлань, Кабір, пам’ятний провулок, дім Коблана, кімната‑темниця…
І холодний блиск маленького клинка над лежачим Ченом Анкором.
– Руку! – нестямно кричу я, забувши про все. – Руку, Чене!..
І рука відгукнулася.
Немов павук, що відливає металевим блиском, немов луската п’ятилапа комаха, латна рукавиця аль‑Мутанаббі поповзла по правому Ченовому стегну, що лежав на боці, змістилася на живіт, торкнулася мого руків’я твердими пальцями – і ми, я й вона, уперто рушили вперед, витягаючи мене з піхов і захоплюючи за собою ослаблі лікоть і плече непритомного Чена Анкора Вейського.