 |
|
Ще один постскриптум 8 страница
Лише тоді небо, з якого падала коротка блискавка Чинкуеди, Змії Шен, змогло зрозуміти, що я вже не сам під ним.
Лезо Чинкуеди наспіх полоснуло по зап’ястю, промахнувшись, і з безсилим вереском сковзнуло уздовж наруча, а я кинувся вперед, над самою землею, болісно відчуваючи вантаж непорушного Ченового тіла, що обмежувало мене у випаді.
Мені вдалося лише злегка подряпати ногу Джамухи трохи вище щиколотки, але й Джамусі довелося відскочити назад і зупинитися, важко дихаючи й опустивши Чинкуеду.
Придавлений Ченом Уламок щось кричав, але мені було не до нього.
Удар.
Ще удар.
Скрегіт панцира під клинком, неприємний смак шкіри лат, слабкий стогін Чена – і біль у його плечі, який я відчув як свій, коли спробував різко злетіти вгору…
І теплі пальці залізної руки.
Джамуха пішов по колу, тримаючи на відльоті готову напасти Змію Шен, і я спочатку стежив за ними, а потім не зміг, і тоді латна рукавиця вчепилась у мене, мало не кришачи руків’я, і могутньо пішла вгору й назад, перевертаючи на спину Чена, що стогнав.
Удар.
Ще удар.
Ні, не дістанеш… ні!..
Дістала.
І кров проступила на стегні Чена Анкора, кров із неглибокого порізу, але Чинкуеда вже спрямовувалася до мене, а я не встигав, не встигав я!.. І нога Джамухи зльоту вдарила по руці аль‑Мутанаббі, відкидаючи нас убік…
– Стій, мерзото!..
Вивертаючись по геть немислимій дузі, я спершу не одразу зрозумів, що немислимою ця дуга була лише в тому випадку, якби Чен і далі лежав на спині, мертвою вагою повиснувши позад мене, – і блиск мого клинка відбився в очах Чена, який стояв на одному коліні, а в лівій руці Чена гнівно бряжчав Уламок, блазень, Кабірський Кат, що дорвався до Чинкуеди, Змії Шен!
Коли Змія Шен із прокляттями вилетіла з пальців Джамухи, Я‑Чен (о, як же це прекрасно – воля на ім’я Я‑Чен!..) навскіс пронісся перед обличчям Восьмирукого, підчепивши на вістря вуаль, що закривала очі гурхана, і вирвав її з шолома.
Я‑Чен хотів подивитися йому в очі.
І подивився.
Це були очі Хаміджі‑давіні.
І їх застеляли сльози.
У нас був час зрозуміти, і прийняти, і зупинитися біля дверей вибору, біля дверей, за якими лежало майбутнє, що побувало в шкірі минулого; і лише прощати в нас не було часу, бо на нас дивилися ті, хто ще не навчився – прощати.
Але якщо колись жива людина билася мертвою зброєю за своє життя, то сьогодні я, Звитяжець, бився напівмертвою людиною за наше спільне життя. І не лише наше.
Майбутнє чекало, збуджено скалячись і гарчачи.
Чен наступив ногою на безмовну Чинкуеду, Змію Шен; Уламок повернувся за пояс, я – у піхви, і ми неквапно розгледілися.
…Шулма на пагорбах зрушилася на крок уперед.
Усього на крок. Я‑Чен тоді ще не знав, що одночасно з падінням Чиди в руки Неправильного Шамана біля кожного нойона племені непомітно опинилася людина в смішному халаті з брязкітками – і десять нойонів, заглянувши в неприродно чорні очі слуг Ур‑калахая, промовчали, а без їхнього наказу воїнів вистачило не більше, ніж на один крок.
…Охоронці‑тургауди Джамухи зрушилися на два кроки.
І рівно на ті ж два кроки змістилися до північних пагорбів п’ятнадцять кабірців на чолі з незворушно небезпечним ан‑Таньєю; а дві дюжини Звитяжців грізно блиснули на сонці, що виглянуло з діри розпоротого Чидою неба.
Мужність віддала данину мужності, сила – силі, тисяча – кільком, і лавина завмерла, так і не скотившись із північних пагорбів.
…Ні єдиного кроку не зробив Куш‑тенгрі, стоячи там, де стояв, із двома воїнами біля своїх ніг і з Чидою на плечі; він стояв, а осінній вітер грався зі сріблом волосся Неправильного Шамана.
Усі чекали нас.
Нас чекало горло Джамухи Восьмирукого, ассасина‑вбивці, горло нещасної Хаміджі‑давіні, заполоненої кривавим девом помсти й істини Батин; горло, відкрите для цієї істини на вістрі мого клинка.
Усі чекали нас.
Чого чекали ми?
Чи знали ми, що будемо робити, коли я ворухнувся в піхвах, грані Уламка заграли сонячними зайчиками, а Чен усміхнувся в обличчя майбутньому хижою усмішкою плямистого чауша, повільно починаючи розстібати пряжки лат?..
– По‑Бесідуємо, дівчинко моя? – і наручі глухо вдарили об землю. – Навіщо таким прекрасним Бесідникам, як ми, цей дурнуватий одяг із далекої давнини?!
І наплічники незабаром лягли поруч із наручами.
– По‑Бесідуємо, дівчинко‑гурхане, восьмируке диво Шулми? Ми ж не шулмуси, ми не заподіємо одне одному шкоди, клянуся Дванадцятьма й Одним!.. – знятий пояс разом зі мною й Дзютте Чен поклав біля ніг, поруч із Змією Шен, не відриваючи чіпкого погляду від Хаміджі‑Джамухи, але та не зрушила з місця.
Панцир упав зерцалом догори, і сірі хмари змогли прочитати карбовані слова, що дійшли до нас із восьмивікової давнини:
Живий, я калічу живі тіла;
сталевий, ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні
кожен із нас повстав!..
Скинутий шолом покотився по землі, а Чен уже знімав халат, спідню сорочку, залишаючись по пояс оголеним, підкидаючи руки до неба, що відхитнулося, і Шулма зойкнула, побачивши лускату металеву шкіру правої руки; побачивши латну рукавицю, яку тепер можна було зняти лише разом із плоттю.
– Ану?! – владно крикнув Чен, оперізуючись заново й опускаючи руки на руків’я мене й Дзю.
Носаком чобота він підчепив Чинкуеду – і Змія Шен, так і не промовивши ні слова, полетіла до Джамухи (це ім’я пасувало їй більше, це ім’я більше значило для нас, і я вирішив називати її саме так), яка інстинктивно піймала Тьмяну.
– Не хочеш? – засміявся Чен, і ми з Уламком розреготалися, вторячи йому. – Гурхан любить збрую? Гурхан хоче сховатися в минулому від майбутнього?! Що ж…
Невидима чаша опинилася в лівій руці Чена; закидаючи непокриту голову, він влив у себе її вміст і вихопив мене з піхов.
– Шулмо! За твоє здоров’я!..
– Мо‑о аракчі… – відгукнулася Шулма. – Асмохат‑та!
Безнадійно вдарила Змія Шен – і промахнулася.
Чен погрозив Джамусі пальцем і дістав із‑за пояса Уламка.
Наступний укус Змії Шен зустрів я, завертівши Чинкуеду в стрімкому танці, доки Уламок гаком своєї ґарди чіпляв наплічник Джамухи.
Ривок – і хрускіт шкіряних ременів, один із яких тріснув.
Змія Шен із майстерністю розпачу намагалася обійти мене, прорватися ближче, і я дозволив їй насолодитися миттєвим щастям, коли Чинкуеда прослизнула впритул до мене – потрапивши в неласкаві обійми Дзю.
– Покинь, Дзю! – крикнув я, гуляючи по бічних ремінцях лат Джамухи.
– Кидаю! – слухняно погодився Уламок, і Змія Шен полетіла вбік, а Джамуха кинулася за нею, не завважуючи, що Дзютте знову зачепився за її наплічник.
Тріщання порваної шкіри – і наплічник з’їхав униз, тримаючись незрозуміло на чому, а я ще раз пройшовся по ременях на правому боці, розрізавши два чи три.
Джамуха підхопила Чинкуеду з землі, зриваючи наплічник, що заважав їй, і відкидаючи його геть; а я трохи погрався зі Змією Шен, часом схвально поплескуючи Джамуху по зап’ястю.
Плазом.
Потім усе повторилося: Дзю вчепився в лати, я стримував Чинкуеду, Чен укладає у ривок всю силу…
За третім разом шкіряний панцир сповз Джамусі на руки, ледь не змусивши упустити Чинкуеду, і Чен встиг підкинути мене й знову піймати, доки Джамуха позбувалася лат, що перетворилися на окови.
Під латами на ній був лише спідній халат зі смугастої тканини, який і різався легше, і рвався значно простіше.
Під халатом – туго стягнута нагрудна пов’язка.
Під пов’язкою – груди.
Маленькі й тверді дівочі груди, з гострими настовбурченими сосками; і безсоромний вітер одразу торкнувся їх своїми холодними долонями.
Чен опустив мене в піхви, сунув Уламка за пояс і підійшов до Джамухи.
Чинкуеда навіть не поворухнулася, коли Чен Анкор розсунув захисні пластини шолома Джамухи і зняв його. Дівчина‑гурхан стояла простоволоса.
Потім Чен повернувся до Джамухи спиною.
Змія Шен не рухалася.
– Шулмо! – голосно крикнув Чен‑Я. – Це твій владика, Шулмо?!
Лавина здригнулася, глухий гомін прокотився довкола, сколихнувши застояну воду священної водойми – і Шулма страшно кинулася вниз із пагорбів, живим валом накочуючись на поле небаченої Бесіди.
– Усе, – майже беззвучно видихнула Джамуха. – Ось і все…
Нове майбутнє з ревінням мчало до нас звідусіль, і в цьому ревінні чітко чулося:
– Асмохат‑та!…
Хіба ж для того Я‑Чен зумів уникнути напророченого вбивства, щоб зганьблених Джамуху й Чинкуеду, Змію Шен, розтоптала гнівна Шулма, мстячи за свою зганьблену військову звитягу?!
– Стійте! – кричав Куш‑тенгрі, який разом із Чидою першим опинився біля нас. – Стійте, нерозумні!
Хто міг його почути?
– …Зупиніться! – грізно бряжчало коло Кабіра, замикаючись навколо нас: могутній Коблан із занесеним Шпичастим Мовчуном, люта Чин і її Вовча Мітла, що рвала на ошмуття вітер, гіганти Фальґрим і Ґвеніль, оскалений Асахіро з піднесеним Но‑дачі; Кунда Вонґ і Маскін, Фаріза й Емрах плечем до плеча, зморшкувата матінка Ци із Чань‑бо, Посохом Зосередження… Ніру, що закривала рукою новонароджений ніж Бао‑Гунь, Кос, наїжачений жалами Сая й Заррахіда, Діомед і Бронзовий Жнець… батиніти, Тьмяні, Кулай, Тохтар, діти Ориджа, колишні Дикі Леза, вісім молодих маалеев…
Мало.
Мало!..
…Із північних пагорбів, поперед усіх, мчали тургауди Джамухи, завиваючи скаженими вовками, що заганяють здобич.
Тисячна зграя.
І як ремінний бич при ударі тричі обвиває стовп, так тисяча кінних тургаудів, не торкнувшись кола Кабіра, охопила його потрійним кільцем, спрямувавши назовні вістря Диких Лез.
– Назад!.. – немов тисяча батогів разом хльоснули по степовиках.
І Шулма зупинилася, збиваючись у купу.
Коблан і Фальґрим мовчки розступилися, даючи прохід, коли до Мене‑Чена, спішившись, рушив воїн – тисячник тумену Джанґар‑багатур.
– Я – Джанґар нещасний, – сказав він, не підводячи очей, – глава зганьблених. Накажи вмерти, Асмохате‑та!
Він упав на коліна, і я не встиг отямитись, як Джанґар поцілував край моїх піхов.
– Вісімсот років тому, – задумливо промовив Уламок, дивлячись згори вниз на уклінного Джанґара, – все було зовсім не так. Справді. Зовсім не так… Цікаво все‑таки: це кінець чи знову початок?
– Не знаю, – глухо відповів Я‑Чен. – Не знаю.
– І я не знаю, – легко погодився Уламок.
Він подумав і додав:
– І знати не хочу.
Епілог
Тремтячий
Промінь
Грає,
Упавши з‑за плеча,
На цій блакитній сталі
На
Лезові
Меча.
А. Бєлий
Коли Дауд Абу‑Салім, емір Кабірський, був у поганому настрої – а в останні роки емір Дауд був у поганому настрої мало не через день – він намагався виїхати в заміський дім роду Абу‑Салімів, де усамітнювався в залі Посвяти й довго походжав із кутка в куток, похмуро дивлячись у підлогу, покриту кольоровою мозаїчною плиткою.
Ось і зараз емір Дауд міряв залу Посвяти важкими кроками, а золоті кадила у формі міфічних чудовиськ зі скорботними рубіновими очами спостерігали із кутків за владикою Кабіра – огрядним чоловіком із сивими обвислими вусами й горбатим носом хижого птаха, чоловіком, чия колишня оманна повільність тепер усе більше переставала бути оманною.
Учергове дійшовши до дверей, Дауд на мить зупинився, згадавши, як п’ять років тому ось тут стояла клітка з диким плямистим чаушем, який несамовито рвався на волю, а лівіше, за крок від порога, стояв однорукий Чен Анкор, жива легенда тодішнього Кабіра; а он там, на помості, поруч із підставкою з ятаганом дядька Дауда, старого Абд‑аль‑Аттахії на прізвисько Запилений Плащ, біля руків’я цього старого ятагана…
Так, там стояв він, Дауд‑Абу‑Салім, і з прихованим страхом дивився на залізну руку Чена Анкора, якою той недбало торкався свого улюбленого меча вейського кування й гарту, прозваного в Кабірі Мейланьским Єдинорогом.
Де подівся ти, веселий Чене, улюбленцю кабірців, герою турнірів; у яких краях загубився твій легкий меч? Останні звістки від тебе, спадкоємця Анкорів Вейських, прийшли з Мейланя, і безрадісні були ці звістки. Таємниця смертей у містах емірату перетворилася на зовнішню загрозу, на небезпеку навали – і спершу в Раді Вищих Мейланя з’явилися ассасини, знавці вбивств, а відтак і не лише в Мейлані…
П’ять років готувалися жителі емірату зустріти ворога, і безліч підлітків стали за цей час двадцятирічними юнаками, які твердо знають, що вбивати – можна.
Можна.
На останньому турнірі в Хаффі десять змагунів не змогли продемонструвати необхідну Майстерність Контролю, а вісім учасників були поранені, двоє – тяжко… Це лише в Хаффі, а в Дурбані й Хіні – ще більше.
Кабірський турнір – головний, столичний, що проходив раз на рік – емір Дауд скасував своєю волею, ні з ким не радячись.
А випадки збройних грабунків на вулицях міст? А розбійники, що перерізали торговельні шляхи з Кимени й Лоулеза? Замах на правителя Оразма? Божевільний пророк Гасан ас‑Саббах, який оголосив, що «у крові – порятунок», і засів зі своїми прихильниками в неприступному Орлиному гнізді на перевалі Фурраш – але в багатьох безладах помітна довга рука божевільного Гасана!..
О Творцю, за що ти прокляв Кабір?!
Емір Дауд рушив від дверей до помосту, на якому стояла підставка зі старим клинком, і власний ятаган еміра – точнісінько такий, як і на підставці, але значно багатше прикрашений золотом і дорогоцінним камінням – на кожному кроці поплескував по стегну Дауда Абу‑Саліма, немов підганяючи.
Чомусь сьогодні це дратувало еміра. Дійшовши до помосту, він піднявся на нього, підійшов до стіни з убитим у неї бронзовим гаком – і незабаром емір знову міряв залу Посвяти важкими кроками, а його ятаган, якого ще далекий предок Дауда прозвав Шешезом або «Лобом Небесного бика», завис на гаку, зачепившись за нього кільцем піхов.
Покосившись на ятагани – того, що на гаку, й того, що на підставці – емір Дауд спершу із кривою усмішкою подумав, що давні клинки не менше скидаються на небожа й дядька, ніж він сам і сивий Абд‑аль‑Аттахія Запилений Плащ; а ще емір Дауд подумав, що Абд‑аль‑Аттахія вирішив заповісти свій улюблений ятаган останньому з численних синів Запиленого Плаща, який народився в Абд‑аль‑Аттахії, коли тому виповнилося сімдесят два роки, а він сам, емір Кабірський Дауд Абу‑Салім, загрузнувши у справах державних, у свої п’ятдесят вісім якщо й заходить до дружин, то хіба раз на декаду…
Хороший хлопчик у дядька Абд‑аль‑Аттахії! Певно, гасає зараз по всьому маєтку або хвостиком ходить за блазнем Друдлом, який дивом вижив після тієї пам’ятної різанини п’ятирічної давнини… Ось уже хто не змінився за всі ці роки – так це Друдл Муздрий! Хіба й без того нелегкий характер блазня став ще більш жовчним, і ходить Друдл, трохи згорбившись (дається взнаки стара рана, що стягнула м’язи живота); але розум і язик блазня досі сперечаються, хто з них гостріший?
Та й хто краще навчить юного двоюрідного брата еміра (Дауд Абу‑Салім усміхнувся вже веселіше: п’ятирічний хлопчисько й він, емір Дауд, – брати!) володіти зброєю, ніж Друдл? Щоправда, від тієї ночі, коли маленький ятаган блазня був зламаний, а тупого кинджала дзютте забрав Чен Анкор, блазень відмовляється носити зброю. Багато хто в Кабірі досі пам’ятає примху блазня, коли, щойно прийшовши до тями, Друдл улаштував пишні похорони своєму зламаному ятаганові, прибувши на ношах і з них же прочитавши заупокійну молитву.
Блазень…
Утім, саме Друдл, коли емір поділився з ним своїми турботами стосовно все частіших випадків насильства, невідь звідки приніс наступного дня пергаментні сувої мало не восьмивікової давнини, і мовби ненароком узявся читати про публічні страти з метою покарання тих, хто вчинив тяжкі злочини, і залякування тих, хто їх задумував.
Відтоді й засіла в голові еміра Дауда ця думка. Страшна думка. Дика думка. Державна думка. Думка непевних часів. Тим паче, що начебто в ті, давні дні, у мить смерті злочинця помічник ката ламав і його родинну (або просто улюблену) зброю.
Що може дужче злякати народженого в Кабірському еміраті, але в погані роки?
Страшна думка. Державна. Від такої хочеться іноді кричати беззвучно: «Замовкни, блазню!..»
Чи залякає божевільного Гасана ас‑Саббаха публічна страта когось із його прихильників – чи ні?
Хтозна…
Емір безцільно походжав залою, як загнаний звір, намагаючись уявити собі обличчя пророка Гасана, якого він ніколи не бачив. Це йому не вдалося, зате Дауд згадав, що сьогодні опівдні в заміський дім повинні таємно доставити місцевих зброярів Мансайю Одноокого й відомого хинского алхіміка Саафа бен‑Саафа, що прибув у Кабір близько місяця тому.
Обоє вони – і алхімік, і зброяр – стверджували, що в них є засіб, здатний викурити клятого Гасана з його Орлиного гнізда, і що засіб цей може зупинити будь‑якого зовнішнього ворога.
Емір не вірив у казки.
І боявся зізнатися самому собі, що зараз готовий повірити у що завгодно.
Бо три тижні тому гонець доповів Даудові Абу‑Саліму про людей, що з’явилися з боку північних відрогів Сафед‑Кух, які вважалися непрохідними, і люди ці називали себе посольством Великої Шулми.
Їм дали провідників, охорону на випадок зустрічі з розбійниками (прокляття, ще зовсім недавно ніякої охорони не знадобилося б!) і відправили в столицю.
Ще за тиждень змучений гонець, що загнав кількох коней, повідомив емірові, що посольство зникло. Прокинувшись одного не вельми чудового ранку, охоронці й провідники виявили незрозумілу відсутність послів, їхніх коней і майна.
Пошуки нічого не дали.
О Творче, Творче… за що ти прокляв Кабір?!
…Двері розчинилися – очевидно, їх безцеремонно штовхнули зовні – і в залу Посвяти галасливо ввірвався блазень Друдл, на шиї якого сидів сяючий хлопчик – Абу‑т‑Таїб Абу‑Салім, син Абд‑аль‑Аттахії, Запиленого Плаща.
– Іга‑га! – заливисто іржав блазень, і маленький Абу‑т‑Таїб захоплено вторив йому. – А ось і ми, великий еміре, ось і ми, великі посли Великої Шулми! Ось і ми, посли Шулми, де степ, шулмуси і горби… іга‑га!..
Емір Дауд хотів обірвати це неподобство, але не зміг – він любив обох, і блазня, і хлопчика – і вони знали це, нерідко користуючись правами, що давала їм любов суворого еміра.
Хлопчик зіскочив із Друдла й кинувся до помосту, де на підставці лежав ятаган його батька.
– Привіт, Фархадику! – кричав він, як можуть кричати й поводитися лише діти. – Нудьгував без мене? Не нудьгуй – я швидко росту! Я незабаром виросту великий‑превеликий – і буду розмахувати тобою, як пір’їнкою! Слово честі! Ти лише трішки почекай!..
– Зажди, могутній воїне! – зупинив його Друдл, смішно морщачись. – Ми ж забули сказати ясновельможному емірові, що прийшли сюди не самі… Як ти гадаєш, герою, треба сказати ясновельможному емірові?
Здивований Дауд перевів погляд із дитини на Друдла, тоді – на двері…
Білявого гіганта, що стояв у дверях, емір упізнав миттєво, незважаючи на роки й турботи, що обтяжували пам’ять Дауда Абу‑Саліма.
– Здраствуй, Фальґриме! – прошепотів емір. – Ти прийшов із минулого, лоулезцю? З того минулого, коли день був ясний, а з нікому не відомої Шулми не приходили в Кабір дивні посли й погані звістки? Ти з минулого, Фальґриме?
Фальґрим із поклоном зайшов до зали і зупинився, уперши свій дворучний еспадон у плити підлоги й склавши руки на його руків’ї.
– Ні, о сонцесяйний еміре, я не з минулого! Я з майбутнього! Коли з Шулми вже не приходять погані звістки, зате їздять посли! І одного з них великий емір бачить перед собою!
– Ось, а що я казав?! – заявив Друдл, дивлячись на зблідлого еміра Дауда. – Кричу: це ми, посли Шулми – а ніхто не вірить! Навіть ясновельможні уми…
Особа, що обіймає посаду керуючого господарством заміського дому роду Абу‑Салімів, згідно з давньою традицією, називалася векіль.
Людину ж, яка довго топталися біля дверей зали Посвяти й не зважувалася ні постукати, ні ввійти – цю людину мама називала Ніязиком, сусіди – шановним Ніязом ібн‑Джалалом, слуги – високоповажним векілем Ніязом, а в списках міського кади він значився як Ніяз ібн‑Джалал‑ан‑Кабірі.
Чоловік, якого звали по‑різному, підняв чалму, витер долонею зіпрілу голену маківку, опустив чалму на місце, навіщось торкнув руків’я короткого прямого кинджала за поясом – і з тугою глянув на зачинені двері, з‑поза яких линув веселий гамір і вибухи реготу.
«Гадаю, що у Восьмому пеклі Хракуташа для векілів відведене особливе, не занадто гаряче місце!» – подумав високоповажний векіль Ніяз.
Усі сьогоднішні неприємності почалися з появи біля воріт маєтку близько двох десятків незнайомців, які наполягали на авдієнції великого еміра – саме в ту мить, коли великий емір усамітнився в залі Посвяти, що означало: «Не чіпай розсердженого лева!»
Сам векіль Ніяз у суперечках не брав участі, оперезавшись поясом мудрості й зібравшись послати по емірських гулямів у разі неподобств – оскільки частина гостей мала доволі розбійний вигляд – але, обернувшись, векіль Ніяз спершу побачив, як троє брамників уткнулися носами в ґрати, навіщось уп’явшись очима у двох гостей в дивних халатах із безліччю брязкіток (один із цієї парочки був беззбройний, а другий тримав у руках спис‑чиду, очевидно, хакаської роботи), а потім…
А потім брамники, рухаючись неприродно повільно, відчинили браму – і юрба прибульців зайшла в маєток.
Векіль Ніяз згадав усю численну рідню Вухатого Демона У, а дійшовши до двоюрідного дідуся, упізнав велетня з величезним еспадоном на плечі, що їхав попереду; упізнав, хоча бачив його востаннє п’ять чи шість років тому.
– Вищий Фальґриме! – нестямно заволав нещасний векіль Ніяз. – Чи ви це?! Що ж ви одразу не сповістили – хто й що…
– Не бійся, ще сповістимо! – зринув із‑за Фальґрима смаглявий веселун із кривим мечем‑махайрою при боці; і коли кінь смаглявого ощирився в підозрілій усмішці, векіль зітхнув із деяким полегшенням: на цьому коні сидів не хто інший, як Діомед Кіменець, який виїхав із Кабіра приблизно в той же час, що й Фальґрим Білявий, лорд Лоулезький.
– Іга‑га! – заіржав хтось у саме вухо векілю Ніязу, і в постраждалому вусі невидимі ковалі вдарили молотами по невидимих ковадлах. – Ах, які панове до нас заїхали! В Друдла‑дурня отака стала мокрою щока – сльози котяться, неначе око повзало в пісках!..
– Друдле! – пораненим буйволом заревів Білявий, і невидимі ковалі перебралися з одного вуха векіля Ніяза в інше. – Старий мерзотнику! Живий!.. Клянуся замками Лоула – живий!..
Вихором злетівши з коня, Фальґрим сунув свій еспадон Кіменцеві, схопив усміхненого блазня і, як дитина, підкинув Друдла в повітря, навіть не помітивши, що у блазня на плечах сидить п’ятирічний хлопчик, вельми цим ощасливлений.
Фальґрим кричав, Друдл сміявся, хлопчисько верещав, Діомед намагався їх усіх перекричати, інші гості перемовлялися між собою, слуги й брамники не відставали – і галас здійнявся неймовірний.
Мовчав лише векіль Ніяз.
Він мовчав навіть тоді, коли звільнений Друдл схопив Фальґрима за руку й потягнув у дім.
Він мовчав потім, чекаючи невідь чого.
Він мовчав і тоді, коли з дому вискочив розпатланий Дауд Абу‑Салім, емір Кабірський, що помолодів років на двадцять, і наказав негайно впустити всіх (на щастя, найбільш розбійні особи від’їхали вбік, і один із них тихо попросив нагодувати їх у павільйоні для слуг) і накривати святковий дастархан, та не де‑небудь, а в самій залі Посвяти, і на підлозі, як бенкетували предки, і вина побільше, озера вина, ріки вина, моря й океани вина!..
Узагалі, з того дня високоповажний векіль Ніяз став неабияким мовчуном і прожив так до дев’яноста трьох років, після чого мовчки вмер в оточенні ридаючих родичів…
Але це трапиться нескоро – а зараз векіль Ніяз стоїть під дверима зали Посвяти й не може зважитися.
Ні, здається, вже зважився…
Векіль ледь‑ледь привідчинив двері (хвала Творцеві, не зарипіли!) і приклав до щілини вухо.
Було чутно, але не видно.
Тоді векіль прибрав вухо й приклав око.
Стало видно, але майже не чутно.
Тоді векіль Ніяз почав робити це по черзі – і завдяки цьому високоповажний Ніяз досяг бажаного результату.
– …Живий він, – бурхливо розповідав Фальґрим, – живий‑здоровий, що йому станеться! Асмохат‑та в нас молодець! За п’ять років – шість дітей від двох дружин!.. Ото я й кажу – молодець! Щоправда, іноді каже мені: «Ти знаєш, Фальґриме, краще б я її тоді вбив!» Як це – кого? Дружину свою другу… Восьмируку. Ми ще хвилювались, як зараз пам’ятаю – втілення Мо свою ж онучку за себе бере! Жах! Кровозмішення! Діти ж які будуть?! Чин нас заспокоїла – і як у священну водойму дивилася… Гарні діти! Чудові діти! Середнього Фальґримом назвали…
– А старшого? – поцікавився емір Дауд.
– Старшого – Друдлом! Я Чена лякав – мовляв, спадкоємець блазнем виросте! Нічого, каже, нехай росте…
– Бідолашний еміре! – удавано застогнав блазень. – Як же ти будеш без мене правити? Ой, бідолашний еміре!..
– Та куди ж ти дінешся? – сміючись, запитав емір Дауд.
– У Шулму виїду! На тезка свого подивитися! Блазні, як трава, не ростуть – їх поливати треба, удобрювати, розуму вчити… Гей, Діомеде, ви коли назад поїдете, свисніть – мені зібратися – лише підперезатися!
– І справді, блазні – що коти! – беззлобно пожартував емір. Лихо в домі – коти з дому! Мені б куди виїхати…
– Знаємо, – ненав’язливо втрутився Діомед. – Ти, ясновельможний еміре, гадаєш, що ми дарма від охорони й провідників утекли? Навіщо нам у Кабірському еміраті провідники, а тим паче – охорона?! Дещо бачили, і чули, і віч‑на‑віч зіткнулися… З людьми говорили, і не лише з людьми…
Емір Дауд здивовано підвів брову, але перепитувати не став.
– І в Бехзді на малому турнірі побували, цілий день на ганьбище це дивилися; і про божевільного Гасана з Орлиного гнізда чули, і розбійники нам траплялися! Але хіба ж це розбійники? Ось коли ми по всій Шулмі за найманами‑старовірами ганялися – оце розбійники були!.. А у вас – так, дурниця, діти нерозумні… Ми з ними душа‑в‑душу поговорили, Звитяжцям нагадали, хто вони такі насправді (емір Дауд здивовано насупився, не розуміючи) – і ця, вибачте, банда Кривого Мустафи нас аж до Кабіра проводжала, порошини з нас здували й сперечалися між собою, хто сьогодні Махайру полірувати буде!
Векіль Ніяз відскочив від дверей, лише зараз зміркувавши, хто були ті люди, які відправилися трапезувати в павільйон для слуг.
Але цікавість пересилила, і незабаром у щілині знову замигтіли то вухо, то око, а то й узагалі ніс.
– Це ще не лихо, ясновельможний еміре, – м’яко завважила зморшкувата баба, що сиділа поруч із Друдлом і тримала його за руку, немов боячись, що блазень зникне. – Кабір багато століть спокійним стояв, і лише останні п’ять років закипати почав. Це Шулма століття кипіла, а зараз заспокоюватися стала! Нині не час – а опісля поговоримо, як і чим Масудів вогонь гасити, і так, щоб не палахкотів, але й не вгасав зовсім! Так, Пересмішнику?
– Так, Матінко, – усміхаючись від вуха до вуха, відгукнувся Друдл. – Воістину – так.
– А на божевільних пророків у нас свої пророки є, – додав Діомед. – Розумні.
– Це ти про Ломаку? – зовні безневинно поцікавився Фальґрим, і все посольство розреготалося.
– Ні, Фальґриме, не про нього. Для Ломаки цей Гасан занадто мілкий. Я про слуг Ур‑калахая. Правда, Куш‑тенгрі й Бач‑тенгрі?
– Правда, – коротко відгукнулися обидва шулмуси в халатах із брязкітками, і емір Дауд, на мить зустрівшись із ними очами, несподівано для самого себе пожалів божевільного Гасана ас‑Саббаха.
Чаші з вином знову загуляли по колу, і векіль Ніяз, набравшись хоробрості, проліз у щілину до половини.
– О ясновельможний еміре, – видихнув Ніяз, немов кидаючись у крижану воду, – там…
– Хто там? – добродушно крикнув емір Дауд, і в Ніяза відлягло від серця.
– Там, біля входу, поважний устад Мансайя Одноокий і хінский алхімік Сааф бен‑Сааф. Кажуть – емір їм призначав…
– Нехай заходять! – махнув рукою Дауд Абу‑Салім, і векіль Ніяз із усіх ніг кинувся виконувати наказ.
…Минуло зовсім небагато часу, і в чашах ще не встигло показатися дно, коли в зал Посвяти ввійшли двоє: кремезний літній коваль, праве око якого закривала чорна пов’язка, і старий із довгою сивою бородою й у гостроверхому ковпаку зі щільного сукна.
Обидва низько поклонилися, з подивом дивлячись на те, що відбувалося.
У руках у коваля був якийсь предмет, завдовжки майже з людину, старанно загорнений у промаслену тканину, а за спиною висів лист бронзи й дерев’яна, окута металом тринога; старий ніс мішечок завбільшки з голову дитини.