Життєвий шлях Т.Г. Шевченка
Хронологічна таблиця
Історія мого життя становить
частину історії моєї батьківщини.
Т. Шевченко
Дата
| Зміст
| 25 лютого (ст.ст.) /
9 березня (н.ст.) 1814 р.
| Народився в с. Моринцях, звідки походила його мати, Катерина Якимівна Бойко (1783 – 1823) [за свідченням Павла Зайцева, прізвище матері Шевченка вказує на те, що в нього був домішок крові карпатських бойків].
Походження назви села пов’язують з тим, що:
- у ньому був дуже широкий ставок (став, як море);
- чума виморила всіх людей із села;
- тут жили завзяті бджолярі – бджіл викурювали (виморювали), у людей, які цим займалися «бджолина кров».
Батько – Григорій Іванович Шевченко (1781 – 1825), чумакував, стельмахував; володів особливим даром Слова, магнетизмом Слова, мав до певної міри прогностичний дар: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе» (заповіт Григорія Івановича в передсмертну хвилину).
Родина мала назвисько Грушівські (біля хати росла стара розлога груша).
Тарас – не перша дитина:
Катерина (1804);
Марія (1808; померла ще маленькою);
Микита (1811);
Ярина (1816);
Марія (1819; була сліпенькою);
Йосип (1821).
Слово «Тарас» за «Лексиконом» Памви Беринди означає «взрушонный» - схвильований; з грецької – «бунтівливий, невпокорений».
| 1816 р.
| З Моринців родина переїжджає в с. Керелівку (Кирилівку – козацький зимівник отамана Кирила), де жив дід Тараса Іван (хата стояла скраю села; у хаті жили ще брати Григорія Івановича).
Дід оповідав малому Тарасові про коліївщину [див. цит. Зайцев, с. 13 – 14], учасником якої був і сам. «Ветхий деньми», був іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився. Було йому тоді 80 років.
Квітник сестри Катрі («незабутня сестра», «терпелива, ніжна нянька»). Згодом з сестрою ходив на прощу до Мотронинського монастиря, де на цвинтарі поховані були жертви подій із часів Коліївщини (грамотний хлопець читав написи над їх могилами; старі люди оповідали про діячів тих подій).
Дружба з сусідчиною дочкою-ровесницею Оксаною Коваленківною.
| 1822 р.
| У 8 років батько послав Тараса до школи (родинна традиція – усі Шевченки-Грушівські були письменними). Учителем його був дяк, якого сам поет, згадуючи, називав Совгирем-сліпим (мав зиза в оці) [Як стверджує П.Зайцев, це, очевидно, дяк Губський; за іншими даними – Павло Рубан]. «З себе він був високий на зріст, широкоплечий і виглядав би, як справжній запорожець, коли б не був зизоокий, бож навіть свою незаплетену косу носив якось він, ніби чуприну», «Вдачі він був більше суворої, ніж лагідної, а щодо потреб життя, та взагалі до комфорту, то був він сущий спартанець». Подобався сільській громаді своїм голосом.
Вивчали в школі «граматику» й «часословець» (буквар і часослов), читали Псалтир, вчилися писати та трохи «лічби» (метод навчання – весь буквар напам’ять витвердити – усі комбінації складів за назвами всіх церковнослов’янських літер; Шевченко згодом жартівливо згадував:
Тма-мна знаю, а оксію
Не втну таки й досі).
Щосуботи після вечірні дяк, за звичаєм тих і пізніших часів давав своїм учням «субітки» - бив їх різками, усіх без винятку [Далі див. цит. П.Зайцев, с.16 – 17].
| 20 серпня 1823 року
| Коли Тарасові було 9 з половиною років, заснула вічним сном його мати, її
... ще молодою у могилу
Нужда та праця положили...
| 1824 р.
травень або червень
| Григорій Іванович удруге бере шлюб з Оксаною Терещенко (вдова з 3 малими дітьми). Можна любити власних дітей, усіх інших – ненавидіти: «Хто бачив хоч здалека мачуху й так званих зведенят,той, значить, бачив пекло в найогидливішому тріумфі!», «Не минало години без сварки й лайки поміж батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка».
«Реформа» в Кирилівській школі: київська консисторія прислала до села нового «стихарного» дяка – Петра Богорського, п’яницю «паче всіх п’яниць на світі».
Тарас «чумакував» разом із батьком. «У молодій поетичній душі 11-літнього хлопця в пору цієї, як він сам казав, «найніжнішої молодості» вперше ворухнулися нові, незнані почування – почування космічні, той особливий стан душі, коли «хочеться обняти оком душі цілість світу, в часі і просторі», «Безперечно, що тут, у степу, вперше зросла в його душі «потреба вживатися в безмір вселенної» [П.Зайцев, с. 21].
| 21 березня 1825 року
восени (?)
| Помер батько Тараса після подорожі (восени 1824 р.), у якій він тяжко застудився. На деякий час малого забирає до себе дядько Павло («великий катюга» за висловом поетової сестри Ярини). «Зя яствіє і питіє» мав Тарас «пасти влітку стадо свиней, а зимою помагати дядьковому наймитові в господарстві».
Іде в школярі-робітники до дяка Богорського. Той призначив Тараса «консулом» (обов’язки: сікти товаришів щосуботи; читати Псалтир над покійниками; замітати в хаті; палити в грубі; виносити сміття). З часом дяк зійшовся з Тарасовою мачухою, почав із нею пиячити й гуляти, а хлопця товкти «як гамана», морити голодом (рятувала малого навіть сліпенька Маруся: приховувала за обідом шматок хліба й клала в умовленому місці в садку). Тарас тікав до школи або ховався по кущах. Крав курей або поросят, пік за селом у печері (селяни думали, що там оселилася нечиста сила).
Дивував односельців своїми «чудасіями»: носив волосся в «кружок», як у дорослих; сам собі пошив шапку, подібну до «конфедератки».
Якось застав дяка та його друга Йону Лимаря п’яних, як ніч, «без жалю обнаживши задняя свого наставника й добродія, всипав йому добру порцію березової каші і, помстившися донесхочу та вкравши якусь книжечку з кунштиками, тієї самої ночі втік...»
Подорож до Лисянки в пошуках вчителя-маляра. Там «Терпляче носив школяр-приблуда три дні відрами воду з Тикича й розтирав мідянку на блясі, а на четвертий день утік» до села Тарасівки до іншого маляра-дяка. «Апеллес, оглянувши уважно ліву долоню приблуди, відмовив йому, як одрізав, не бачачи в ньому хисту малярства чи шевства, ниже до бондарства». Так закінчився період –
... блукав по світі та людей шукав,
Щоб добру навчили...
Повертається в рідне село.
| 1827 р.
| Живе в отця Григорія Кошиця. Тут знайшов Тарас теплий куток, завжди був ситий і одягнений.
| 1828 р.
| Помирає Василь Васильович Енгельгардт, Тарасів дідич. Мав трьох синів: Андрія, Василя та Павла, які поділили батькові землі. Власником кирилівських кріпаків став Павло Васильович, ад’ютант віленського губернатора Римського-Корсакова. Упарвитель маєтку Дмитренко шукає йому служки; Тарас стає спочатку кухарчуком, а згодом – козачком.
| 1829 р.
| Мандрівка з паном у Вільно (Вільнюс – Литва);
запис 1857 р. у «Щоденнику»: «Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві»; Дуня – мабуть, Дзюня (зменшено-пестливе ім’я Ядвиги).
Виїзд до Варшави (там стояв полк, де служив Павло Енгельгардт). Тут дідич віддав Тараса в науку до якогось маляра. Той порадив віддати хлопця в науку до найвидатнішого з тодішніх варшавських митців-малярів Франца Лямпі молодшого, який згодився лише щоб Тарас приходив до нього на лекції.
| 1830 р.
| Унаслідок польсько-литовського повстання, Енгельгардт покинув Варшаву разом зі своїм полком. Проте всіх слуг пан забрати не міг, і Тарас залишається в місті.
| лютий 1831 р.
| Енгельгардтів комісар виправив із Варшави до Петербургу слуг Шевченкового дідича; кріпаки йшли пішки, «етапом» (як арештанти):
... шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати!
Знаю його, знаю!
Попоміряв і я колись –
Щоб його не мірять!
Розказав би про це лихо,
Та чи ж то повірять?
Прибув до Петербургу.
Завдяки «невідступним просьбам» Тараса пан законтрактував його на 4 роки «разныхъ живописныхъ дѣлъ цеховому мастеру» Василеві Ширяєву (розтирати фарби, допомагати в «чорній» роботі).
Шевченко рано вставав, змальовував скульптури в Літньому саді Петербургу.
| 1835 – 1836
| Познайомився з Іваном Сошенком (родом із Богуслава). Той познайомив хлопця з:
1. Євгеном Гребінкою;
2. Василем Григоровичем (професор теорії естетики Академії мистецтв, її учений секретар; одружений з дочкою Івана Мартоса);
3. (через 1.) Венеціановим (професор Академії, придворний маляр);
4. В.А. Жуковським (через 2 і 3) – поет, вихователь наслідника престолу царевича Олександра;
5. Карлом Брюловим (у 10 років вступив до Академії; учився й працював в Італії; популярний митець: «Останній день Помпеї»);
6. М.Ю. Вієльгорським (композитор, віртуоз-віолончеліст, приятель Жуковського; організатор лотереї)
| 25 квітня 1838 року
| Тарасові вручено «отпускную» завдяки лотереї на портрет Жуковського роботи Брюлова (портрет виграла цариця Олександра Федорівна).
2500 карбованців.
| червень 1838 р.
| Шевченко вступає до Академії. За весь час навчання мав 3-и срібні медалі Другого достоїнства (акварель «Циганка-ворожка»; курсова робота «Хлопчик-жебрак, який ділиться хлібом із собакою»).
| жовтень 1838 р.
| Живе з Сошенком на 4-ій лінії Васильєвського Острова поблизу Академії.
Шевченка притягали всі розваги й спокуси столичного життя. Купував собі то єнотове хутро, то годинник із ланцюжком, їздив на шикарних візниках; буваючи часто в гостях, піздно повертався додому. Часто ходив у театр і не жалкував грошей на гарне місце. Знав особисто мало не весь мистецький Петербург. Багато читає: 2-томна історія античної Греції Джона Гілліса; «Подорож Анахарсіса» абата Бартелемі; Плутарх; «Історя хрестових походів» Мішо; Вазарі; «Пекло» Данте; Голдсміта, Байрона, Річардсона, Шекспіра, Дефо, Скотта, Діккенса, Руссо, Шатобріана, Гюго. Гете, Шиллера, Гайне, Міцкевича; блискуче знав російське красне письменство. Знайомився з «Исторіею Малой Россіи» Бантиша-Коменського; «Исторіею Русовъ», «Исторіею Малороссіи» Миколи Маркевича.
Часто відвідує та організовує літературні вечори. Є учасником жвавих дискусій з приводу українського минулого.
Серед нових – знайомство й палка дружба з Вільгельмом Штернбергом.
| осінь 1839р.
| Розпочав листування з Квіткою-Основ’яненком. Посилає йому деякі твори під псевдонімом Перебендя (писати почав ще до викупу з кріпацтва).
| кінець 1839 р.
| Сварка з Сошенком (відмова в приміщенні). Тарас почав залицятися до хазяйської небоги, гарненької німкені Маші, що в неї Сошенко був закоханий. Живе з Штернбергом на 9-ій лінії острова. Після від’їзду друга до Петербургу Шевченко прийняв до своєї кімнати вбогого студента поляка Леонарда Демського (лекції з франц. мови + твори польських п-в).
Є. Гребінка знайомить Шевченка з українським поміщиком П. Мартосом, якому забагалося мати свій акварельний портрет. Під час сеансів П. Мартос побачив рукопис поезій молодого художника й вирішив оплатити видання його творів.
| 18 квітня 1840 року
| У Петербурзі виходить друком «Кобзар», рукопис якого до друку підготував Є. Гребінка (у лютому вийшов цензурний дозвіл на друк за підписом П. Корсакова). До збірки ввійшло 8 творів:
«Думи мої, думи мої...»,
«Перебендя»,
«Катерина»,
«Тополя»,
«Думка» («Нащо мені чорні брови...»),
«До Основ’яненка»,
«Іван Підкова»,
«Тарасова ніч».
Малюнок до видання (кобзар із хлопчиком-поводирем) виконав Штернберг.
| 1841 року
| Виходить окремо друком поема «Гайдамаки».
| 1842 року
| Подорож до Швеції й до Данії. По дорозі в Стокгольм написав «Гамалію».
| травень 1843 – осінь 1843
(до 1844)
| Перша подорож в Україну (серія офортів «Живописна Україна»):
Чернігівщина – до Г. Тарновського, господаря славетної Качанівки, де була зібрана вельми цінна бібліотека й велика картинна галерея. Там знаходить собі нових знайомих, серед яких і Віктор Забіла.
Київ – знамениті «контрактові ярмарки»; відвіда першого ректора нового університету М. Максимовича, Познайомився з П. Кулішем.
о. Хортиця, до Межигірського Спаса (на місці спаленого ще у 18 ст. запорізького монастиря). Відвідує також руїни Суботова й Чигирина.
Полтавщина – відвідини Є. Гребінки, власника хутора Убіжище й старого приятеля, який привіз молодого митця до «українського Версалю» - на іменинний бал поміщиці Тетяни Воловської, який вона давала щороку в своєму маєтку в селі Мойсівка.
Тут він знайомиться з О. Афанасьєвим-Чужбинським, О. Капністом, М. Маркевичем, Я. де Бальменом, М. Башиловим, П. Лукашевичем.
Гурток «товариство мочемордів» (гасло – in vino veritas). Голова гуртка – Віктор Закревський, найвищий титул – «всеп’янійшества». Знайомиться з Ганною Закревською (дружина Вікторового брата Платона) – чи не найбільшою любов’ю свого життя.
Відвідує українського етнографа Платона Лукашевича в його маєтку Березань на Переяславщині. Читає з Лукашевичем «Русалку Дністрову». Тут 9 жовтня напише вірш «Розрита могила». (+ прикрий випадок з Лукашевичем).
Відвідує рідну Кирилівку.
Яготин – їде робити копії портрета кн. Миколи Рєпніна. Знайомство з Варварою Рєпніною, якій присвятить російськомовну поему «Тризна».
В Україні напише й «Сон» («У всякого своя доля...») та «Сову».
| 1844 р.
| Їде в Москву, де подарує автограф «Чигирина» М.С. Щепкіну. Знайомиться тут з Осипом Бодянським (через нього – з Шафариком).
Повернення в Петербург. Працює над «Живописною Україною» - серією офортів (витравлювання рисунка на мідяній дошці за допомогою їдких кислот) + праця над ілюстраціями до книг; серія пейзажів.
| 1845 р.
| Загальні збори Академії мистецтв затвердили Шевченка в званні «некласного художника».
| квітень 1845 року
5 квітня 1847 року
| Друга подорож в Україну як співробітник Київської археографічної комісії.
Його дороги пролягли до Берестечка, Острога, Луцька, Кременця та Почаївського монастиря, на Полтавщину й на Поділля, до Ніжина і в Переяслав...
19 грудня гостює в приятеля Степана Самойлова у В’юнищі під Переяславом, розкошуючи серед книг його багатої бібліотеки. Тут напише поетичний цикл «Давидові псалми» (15 поезій), «Послання», поезію «Маленькій Мар’яні», поезію «Три літа».
Тяжко занедужав (згодом – тиф), його перевозять до Переяслава, під опіку лікаря й викладача медицини в місцевій семінарії А. Козачковського. Відчуваючи загрозу смерті, поет записує на аркуші слова свого «Заповіту». Одужує.
На початку 1846 року остаточно укладає альбом своїх творів – рукописну збірку «Три літа», у яку ввійшли поезії 1843, 1844, 1845 років. Відкриває її вірш «Чигрине, Чигрине...», написаний 19 лютого 1844 року, а завершує «Заповіт» від 25 грудня 1845 року.
Побував і в Києві, де познайомився й заприятелював з М. Костомаровим, який познайомив його з деякими членами Кирило-Мефодіївського братства й зі змістом його програмових документів.
Був боярином на весіллі в П. Куліша на хуторі Мотронівка.
Намагається здобути собі посаду вчителя малювання в університеті Святого Володимира.
Планує вдруге видати «Кобзар», пише до нього передмову (березень 1847 року): «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило»; «А на москалів не вважайте: нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму... У їх народ і слово – і у нас народ і слово». Далі див. П. Зайцев – с. 208.
Вирушає знов до Києва, щоб бути боярином на весіллі й у Костомарова, але коли дніпровський пором причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція, що вже чекала на березі. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його врочистого вбрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля Костомарова, губернатор Фундуклей сказав: «Еге! Коли так, то де жених, туди треба й бояринові!» Костомаров був арештований в березні й сидів уже в казематі в Петербурзі. Привід до арештів – донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства (Петров коротко передав зміст «Сну» й «Послання до земляків», ствердивши, що в першому творі автор «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в другому «намагається спонукати українців до повстання»). Шевченка заарештували за підозрою в участі в діяльності Кирило-Мефодіївського братства й за сатиричну поему «Сон» («У всякого своя доля...»).
Шевченка розташували в казематі Третього відділу «Собственной Его Величества Канцелярии», яке й розпочало слідство.
Якось у вікно побачив матір Костомарова, коли вона йшла на побачення з сином. Під враженнями написав вірш «М. Костомарову».
Слідство закінчилося. Граф Орлов, що займався цією справою, подав Миколі I звіт:
«...Цей митець, замість того, щоб вічно плекати благоговійні почуття до осіб Августійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту (...) з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців». Орлов пропонував віддати поета на службу в війську – в Оренбурзькому корпусі «з правом вислуги». Цар власноручно дописав на цьому звіті Орлова: «Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати»
| 1847 – 1857 роки
| Шевченко відбував заслання рядовим в Оренбурзькому окремому корпусі.
(Д/з: період заслання; Зайцев: розділи 9 – 12; с. 239 – 343; З’ясувати, хто такі брати Лазаревські, Агата Ускова; де бував Шевченко, чим займався в цей час; які твори були написані чи відредаговані; що таке «Мала книжка»).
Відбуває до Астрахані, звідти – до Нижнього Новгорода. Планує прибути в Петербург, проте дізнається, що йому заборонено жити в Москві й у Петербурзі й що він має жити в Оренбурзі «аж до часу остаточного звільнення на батьківщину». Знайомі порадили письменникові прикинутися хворим, аби не від’їжджати назад в Оренбург.
У Нижньому Новгороді Шевченка відвідав друг Щепкін, який грав тут у виставі «Москаль чарівник». Партнеркою відомого актора була 15-літня Катя Піунова, у яку й закохався Шевченко. Проте вона хотіла лише використати славу поета – її батьки відмовили Тарасові Григоровичі в одруженні з дочкою. В день своїх іменин дістав повідомлення від свого друга Михайла Лазаревського, що йому вже дозволено їхати до Петербургу. За кілька днів був уже в місті. Повертаючись із заслання жадібно знайомиться з новинами суспільно-політичного та літературного життя Росії; відвідує друзів і знайомих.
| 1858 р.
| Мав уже окреме власне помешкання в Академії мистецтв.
Займається гравюрами, багато малює.
Перед Різдвяними святами до Петербургу приїхав на гастролі артист-трагік – афроамериканець Айра Олдрідж, геніальний виконавець героїчних ролей у драмах Шекспіра, незрівнянний Отелло; сам колишній раб, він став Шевченкові близьким другом.
| літо 1859 року й далі весь рік
| Востаннє відвідує Україну (див. карту подорожі; Зайцев, с.394).
Відвідав М. Максимовича в Прохорівці.
Захоплюється ідеєю збудувати собі хату над Дніпром, в урочищі Мотовилівщина, за селом Пекарями. Просить допомоги в свого свояка Варфоломея (у дружини Шевченкового брата Йосипа був брат – Варфоломей).
Проте перебування Шевченка в Україні влада визнала небажаним (через донос-звинувачення Козловського Шевченка в богохульстві), і поет повертається в Петербург.
Тут дізнається, що Рада Академії присвоїла йому звання академіка гравюри.
Пише нові твори («Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», «І Архімед, і Галілей...», «Саул», «О люди! Люди небораки!» й ін.).
Три справи тепер займали його й поглинали всю його енергію: справа видання творів, придбання власної садиби над Дніпром і намір одружитися.
Планував одружитися з:
Харитою Довгополенківною, дівчиною-кріпачкою, що була служницею у Варфоломея;
Ликерою Полусмак, служниця-кріпачка Варвари Карташевської, сестри друга Шевченка, ніжинського дідича, журналіста Миколи Макарова. Карташевські, виїхавши на літо з Петербургу, залишили Ликеру Олександрі Куліш у Петербурзі. Ця молода жінка згодилася вийти за Шевченка, проте закінчилося все доволі трагічно: якось Шевченко написав до неї записочку, на яку вона відповіла: «Послуша тара твоеимй записками издесъ неихто не нужаеца», додавши ще кілька брутальних, не зовсім пристойних слів...
| 23 січня 1860 року
| У Петербурзі вийшло нове видання «Кобзаря» (сам Шевченко хотів назвати книгу «Поезії Т. Шевченка». Це мав бути перший том). Через кілька місяців – «Кобзар» у перекладах російських поетів. Шевченко – в зеніті свої слави.
| 1861 року й далі
| Власним коштом Шевченко видав свій «Буквар» (січень) - підручник для недільних українських шкіл. Половина букварика була заповнена релігійним змістом (молитва й цікаві пояснення Шевченка, власні переклади Давидових псалмів) + тексти українських дум. Планував видрукувати й «лічбу», «етнографію й географію», а потім й «українську історію».
Загострилася хвороба Шевченка, що розпочалася ще в 1860-му. Проте на Різдво письменник вийшов колядувати, що ще погіршило його стан.
Останній написаний вірш – «Чи не покинуть нам, небого...».
| 9 березня 1861 року
| Відсвяткував день свого народження
| 10 березня 1861 року
| Відійшов у вічність. Поховали письменника на Смоленському цвинтарі.
| 22 травня
| Переховання Шевченка в Україні (Чернеча гора в м. Каневі на Черкащині)
|
©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|