Здавалка
Главная | Обратная связь

Життєвий шлях Т.Г. Шевченка

Хронологічна таблиця

Історія мого життя становить

частину історії моєї батьківщини.

Т. Шевченко

Дата Зміст
25 лютого (ст.ст.) / 9 березня (н.ст.) 1814 р. Народився в с. Моринцях, звідки походила його мати, Катерина Якимівна Бойко (1783 – 1823) [за свідченням Павла Зайцева, прізвище матері Шевченка вказує на те, що в нього був домішок крові карпатських бойків]. Походження назви села пов’язують з тим, що:
  • у ньому був дуже широкий ставок (став, як море);
  • чума виморила всіх людей із села;
  • тут жили завзяті бджолярі – бджіл викурювали (виморювали), у людей, які цим займалися «бджолина кров».
Батько – Григорій Іванович Шевченко (1781 – 1825), чумакував, стельмахував; володів особливим даром Слова, магнетизмом Слова, мав до певної міри прогностичний дар: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе» (заповіт Григорія Івановича в передсмертну хвилину). Родина мала назвисько Грушівські (біля хати росла стара розлога груша). Тарас – не перша дитина: Катерина (1804); Марія (1808; померла ще маленькою); Микита (1811); Ярина (1816); Марія (1819; була сліпенькою); Йосип (1821). Слово «Тарас» за «Лексиконом» Памви Беринди означає «взрушонный» - схвильований; з грецької – «бунтівливий, невпокорений».
1816 р. З Моринців родина переїжджає в с. Керелівку (Кирилівку – козацький зимівник отамана Кирила), де жив дід Тараса Іван (хата стояла скраю села; у хаті жили ще брати Григорія Івановича). Дід оповідав малому Тарасові про коліївщину [див. цит. Зайцев, с. 13 – 14], учасником якої був і сам. «Ветхий деньми», був іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився. Було йому тоді 80 років. Квітник сестри Катрі («незабутня сестра», «терпелива, ніжна нянька»). Згодом з сестрою ходив на прощу до Мотронинського монастиря, де на цвинтарі поховані були жертви подій із часів Коліївщини (грамотний хлопець читав написи над їх могилами; старі люди оповідали про діячів тих подій). Дружба з сусідчиною дочкою-ровесницею Оксаною Коваленківною.
1822 р. У 8 років батько послав Тараса до школи (родинна традиція – усі Шевченки-Грушівські були письменними). Учителем його був дяк, якого сам поет, згадуючи, називав Совгирем-сліпим (мав зиза в оці) [Як стверджує П.Зайцев, це, очевидно, дяк Губський; за іншими даними – Павло Рубан]. «З себе він був високий на зріст, широкоплечий і виглядав би, як справжній запорожець, коли б не був зизоокий, бож навіть свою незаплетену косу носив якось він, ніби чуприну», «Вдачі він був більше суворої, ніж лагідної, а щодо потреб життя, та взагалі до комфорту, то був він сущий спартанець». Подобався сільській громаді своїм голосом. Вивчали в школі «граматику» й «часословець» (буквар і часослов), читали Псалтир, вчилися писати та трохи «лічби» (метод навчання – весь буквар напам’ять витвердити – усі комбінації складів за назвами всіх церковнослов’янських літер; Шевченко згодом жартівливо згадував: Тма-мна знаю, а оксію Не втну таки й досі). Щосуботи після вечірні дяк, за звичаєм тих і пізніших часів давав своїм учням «субітки» - бив їх різками, усіх без винятку [Далі див. цит. П.Зайцев, с.16 – 17].
20 серпня 1823 року Коли Тарасові було 9 з половиною років, заснула вічним сном його мати, її ... ще молодою у могилу Нужда та праця положили...  
1824 р.   травень або червень Григорій Іванович удруге бере шлюб з Оксаною Терещенко (вдова з 3 малими дітьми). Можна любити власних дітей, усіх інших – ненавидіти: «Хто бачив хоч здалека мачуху й так званих зведенят,той, значить, бачив пекло в найогидливішому тріумфі!», «Не минало години без сварки й лайки поміж батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка».   «Реформа» в Кирилівській школі: київська консисторія прислала до села нового «стихарного» дяка – Петра Богорського, п’яницю «паче всіх п’яниць на світі».   Тарас «чумакував» разом із батьком. «У молодій поетичній душі 11-літнього хлопця в пору цієї, як він сам казав, «найніжнішої молодості» вперше ворухнулися нові, незнані почування – почування космічні, той особливий стан душі, коли «хочеться обняти оком душі цілість світу, в часі і просторі», «Безперечно, що тут, у степу, вперше зросла в його душі «потреба вживатися в безмір вселенної» [П.Зайцев, с. 21].
21 березня 1825 року     восени (?) Помер батько Тараса після подорожі (восени 1824 р.), у якій він тяжко застудився. На деякий час малого забирає до себе дядько Павло («великий катюга» за висловом поетової сестри Ярини). «Зя яствіє і питіє» мав Тарас «пасти влітку стадо свиней, а зимою помагати дядьковому наймитові в господарстві».   Іде в школярі-робітники до дяка Богорського. Той призначив Тараса «консулом» (обов’язки: сікти товаришів щосуботи; читати Псалтир над покійниками; замітати в хаті; палити в грубі; виносити сміття). З часом дяк зійшовся з Тарасовою мачухою, почав із нею пиячити й гуляти, а хлопця товкти «як гамана», морити голодом (рятувала малого навіть сліпенька Маруся: приховувала за обідом шматок хліба й клала в умовленому місці в садку). Тарас тікав до школи або ховався по кущах. Крав курей або поросят, пік за селом у печері (селяни думали, що там оселилася нечиста сила). Дивував односельців своїми «чудасіями»: носив волосся в «кружок», як у дорослих; сам собі пошив шапку, подібну до «конфедератки». Якось застав дяка та його друга Йону Лимаря п’яних, як ніч, «без жалю обнаживши задняя свого наставника й добродія, всипав йому добру порцію березової каші і, помстившися донесхочу та вкравши якусь книжечку з кунштиками, тієї самої ночі втік...» Подорож до Лисянки в пошуках вчителя-маляра. Там «Терпляче носив школяр-приблуда три дні відрами воду з Тикича й розтирав мідянку на блясі, а на четвертий день утік» до села Тарасівки до іншого маляра-дяка. «Апеллес, оглянувши уважно ліву долоню приблуди, відмовив йому, як одрізав, не бачачи в ньому хисту малярства чи шевства, ниже до бондарства». Так закінчився період – ... блукав по світі та людей шукав, Щоб добру навчили... Повертається в рідне село.
1827 р. Живе в отця Григорія Кошиця. Тут знайшов Тарас теплий куток, завжди був ситий і одягнений.
1828 р. Помирає Василь Васильович Енгельгардт, Тарасів дідич. Мав трьох синів: Андрія, Василя та Павла, які поділили батькові землі. Власником кирилівських кріпаків став Павло Васильович, ад’ютант віленського губернатора Римського-Корсакова. Упарвитель маєтку Дмитренко шукає йому служки; Тарас стає спочатку кухарчуком, а згодом – козачком.
1829 р. Мандрівка з паном у Вільно (Вільнюс – Литва); запис 1857 р. у «Щоденнику»: «Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві»; Дуня – мабуть, Дзюня (зменшено-пестливе ім’я Ядвиги). Виїзд до Варшави (там стояв полк, де служив Павло Енгельгардт). Тут дідич віддав Тараса в науку до якогось маляра. Той порадив віддати хлопця в науку до найвидатнішого з тодішніх варшавських митців-малярів Франца Лямпі молодшого, який згодився лише щоб Тарас приходив до нього на лекції.
1830 р. Унаслідок польсько-литовського повстання, Енгельгардт покинув Варшаву разом зі своїм полком. Проте всіх слуг пан забрати не міг, і Тарас залишається в місті.
лютий 1831 р. Енгельгардтів комісар виправив із Варшави до Петербургу слуг Шевченкового дідича; кріпаки йшли пішки, «етапом» (як арештанти): ... шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати! Знаю його, знаю! Попоміряв і я колись – Щоб його не мірять! Розказав би про це лихо, Та чи ж то повірять? Прибув до Петербургу. Завдяки «невідступним просьбам» Тараса пан законтрактував його на 4 роки «разныхъ живописныхъ дѣлъ цеховому мастеру» Василеві Ширяєву (розтирати фарби, допомагати в «чорній» роботі). Шевченко рано вставав, змальовував скульптури в Літньому саді Петербургу.
1835 – 1836 Познайомився з Іваном Сошенком (родом із Богуслава). Той познайомив хлопця з: 1. Євгеном Гребінкою; 2. Василем Григоровичем (професор теорії естетики Академії мистецтв, її учений секретар; одружений з дочкою Івана Мартоса); 3. (через 1.) Венеціановим (професор Академії, придворний маляр); 4. В.А. Жуковським (через 2 і 3) – поет, вихователь наслідника престолу царевича Олександра; 5. Карлом Брюловим (у 10 років вступив до Академії; учився й працював в Італії; популярний митець: «Останній день Помпеї»); 6. М.Ю. Вієльгорським (композитор, віртуоз-віолончеліст, приятель Жуковського; організатор лотереї)
25 квітня 1838 року Тарасові вручено «отпускную» завдяки лотереї на портрет Жуковського роботи Брюлова (портрет виграла цариця Олександра Федорівна). 2500 карбованців.
червень 1838 р. Шевченко вступає до Академії. За весь час навчання мав 3-и срібні медалі Другого достоїнства (акварель «Циганка-ворожка»; курсова робота «Хлопчик-жебрак, який ділиться хлібом із собакою»).
жовтень 1838 р. Живе з Сошенком на 4-ій лінії Васильєвського Острова поблизу Академії. Шевченка притягали всі розваги й спокуси столичного життя. Купував собі то єнотове хутро, то годинник із ланцюжком, їздив на шикарних візниках; буваючи часто в гостях, піздно повертався додому. Часто ходив у театр і не жалкував грошей на гарне місце. Знав особисто мало не весь мистецький Петербург. Багато читає: 2-томна історія античної Греції Джона Гілліса; «Подорож Анахарсіса» абата Бартелемі; Плутарх; «Історя хрестових походів» Мішо; Вазарі; «Пекло» Данте; Голдсміта, Байрона, Річардсона, Шекспіра, Дефо, Скотта, Діккенса, Руссо, Шатобріана, Гюго. Гете, Шиллера, Гайне, Міцкевича; блискуче знав російське красне письменство. Знайомився з «Исторіею Малой Россіи» Бантиша-Коменського; «Исторіею Русовъ», «Исторіею Малороссіи» Миколи Маркевича. Часто відвідує та організовує літературні вечори. Є учасником жвавих дискусій з приводу українського минулого. Серед нових – знайомство й палка дружба з Вільгельмом Штернбергом.
осінь 1839р. Розпочав листування з Квіткою-Основ’яненком. Посилає йому деякі твори під псевдонімом Перебендя (писати почав ще до викупу з кріпацтва).
кінець 1839 р. Сварка з Сошенком (відмова в приміщенні). Тарас почав залицятися до хазяйської небоги, гарненької німкені Маші, що в неї Сошенко був закоханий. Живе з Штернбергом на 9-ій лінії острова. Після від’їзду друга до Петербургу Шевченко прийняв до своєї кімнати вбогого студента поляка Леонарда Демського (лекції з франц. мови + твори польських п-в).   Є. Гребінка знайомить Шевченка з українським поміщиком П. Мартосом, якому забагалося мати свій акварельний портрет. Під час сеансів П. Мартос побачив рукопис поезій молодого художника й вирішив оплатити видання його творів.
18 квітня 1840 року У Петербурзі виходить друком «Кобзар», рукопис якого до друку підготував Є. Гребінка (у лютому вийшов цензурний дозвіл на друк за підписом П. Корсакова). До збірки ввійшло 8 творів: «Думи мої, думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови...»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Малюнок до видання (кобзар із хлопчиком-поводирем) виконав Штернберг.
1841 року Виходить окремо друком поема «Гайдамаки».
1842 року Подорож до Швеції й до Данії. По дорозі в Стокгольм написав «Гамалію».
травень 1843 – осінь 1843 (до 1844) Перша подорож в Україну (серія офортів «Живописна Україна»): Чернігівщина – до Г. Тарновського, господаря славетної Качанівки, де була зібрана вельми цінна бібліотека й велика картинна галерея. Там знаходить собі нових знайомих, серед яких і Віктор Забіла. Київ – знамениті «контрактові ярмарки»; відвіда першого ректора нового університету М. Максимовича, Познайомився з П. Кулішем. о. Хортиця, до Межигірського Спаса (на місці спаленого ще у 18 ст. запорізького монастиря). Відвідує також руїни Суботова й Чигирина. Полтавщина – відвідини Є. Гребінки, власника хутора Убіжище й старого приятеля, який привіз молодого митця до «українського Версалю» - на іменинний бал поміщиці Тетяни Воловської, який вона давала щороку в своєму маєтку в селі Мойсівка. Тут він знайомиться з О. Афанасьєвим-Чужбинським, О. Капністом, М. Маркевичем, Я. де Бальменом, М. Башиловим, П. Лукашевичем. Гурток «товариство мочемордів» (гасло – in vino veritas). Голова гуртка – Віктор Закревський, найвищий титул – «всеп’янійшества». Знайомиться з Ганною Закревською (дружина Вікторового брата Платона) – чи не найбільшою любов’ю свого життя. Відвідує українського етнографа Платона Лукашевича в його маєтку Березань на Переяславщині. Читає з Лукашевичем «Русалку Дністрову». Тут 9 жовтня напише вірш «Розрита могила». (+ прикрий випадок з Лукашевичем). Відвідує рідну Кирилівку. Яготин – їде робити копії портрета кн. Миколи Рєпніна. Знайомство з Варварою Рєпніною, якій присвятить російськомовну поему «Тризна». В Україні напише й «Сон» («У всякого своя доля...») та «Сову».
1844 р. Їде в Москву, де подарує автограф «Чигирина» М.С. Щепкіну. Знайомиться тут з Осипом Бодянським (через нього – з Шафариком). Повернення в Петербург. Працює над «Живописною Україною» - серією офортів (витравлювання рисунка на мідяній дошці за допомогою їдких кислот) + праця над ілюстраціями до книг; серія пейзажів.
1845 р. Загальні збори Академії мистецтв затвердили Шевченка в званні «некласного художника».  
квітень 1845 року   5 квітня 1847 року Друга подорож в Україну як співробітник Київської археографічної комісії. Його дороги пролягли до Берестечка, Острога, Луцька, Кременця та Почаївського монастиря, на Полтавщину й на Поділля, до Ніжина і в Переяслав... 19 грудня гостює в приятеля Степана Самойлова у В’юнищі під Переяславом, розкошуючи серед книг його багатої бібліотеки. Тут напише поетичний цикл «Давидові псалми» (15 поезій), «Послання», поезію «Маленькій Мар’яні», поезію «Три літа». Тяжко занедужав (згодом – тиф), його перевозять до Переяслава, під опіку лікаря й викладача медицини в місцевій семінарії А. Козачковського. Відчуваючи загрозу смерті, поет записує на аркуші слова свого «Заповіту». Одужує. На початку 1846 року остаточно укладає альбом своїх творів – рукописну збірку «Три літа», у яку ввійшли поезії 1843, 1844, 1845 років. Відкриває її вірш «Чигрине, Чигрине...», написаний 19 лютого 1844 року, а завершує «Заповіт» від 25 грудня 1845 року. Побував і в Києві, де познайомився й заприятелював з М. Костомаровим, який познайомив його з деякими членами Кирило-Мефодіївського братства й зі змістом його програмових документів. Був боярином на весіллі в П. Куліша на хуторі Мотронівка. Намагається здобути собі посаду вчителя малювання в університеті Святого Володимира. Планує вдруге видати «Кобзар», пише до нього передмову (березень 1847 року): «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило»; «А на москалів не вважайте: нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму... У їх народ і слово – і у нас народ і слово». Далі див. П. Зайцев – с. 208. Вирушає знов до Києва, щоб бути боярином на весіллі й у Костомарова, але коли дніпровський пором причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція, що вже чекала на березі. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його врочистого вбрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля Костомарова, губернатор Фундуклей сказав: «Еге! Коли так, то де жених, туди треба й бояринові!» Костомаров був арештований в березні й сидів уже в казематі в Петербурзі. Привід до арештів – донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства (Петров коротко передав зміст «Сну» й «Послання до земляків», ствердивши, що в першому творі автор «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в другому «намагається спонукати українців до повстання»). Шевченка заарештували за підозрою в участі в діяльності Кирило-Мефодіївського братства й за сатиричну поему «Сон» («У всякого своя доля...»). Шевченка розташували в казематі Третього відділу «Собственной Его Величества Канцелярии», яке й розпочало слідство. Якось у вікно побачив матір Костомарова, коли вона йшла на побачення з сином. Під враженнями написав вірш «М. Костомарову». Слідство закінчилося. Граф Орлов, що займався цією справою, подав Миколі I звіт: «...Цей митець, замість того, щоб вічно плекати благоговійні почуття до осіб Августійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту (...) з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців». Орлов пропонував віддати поета на службу в війську – в Оренбурзькому корпусі «з правом вислуги». Цар власноручно дописав на цьому звіті Орлова: «Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати»
1847 – 1857 роки Шевченко відбував заслання рядовим в Оренбурзькому окремому корпусі. (Д/з: період заслання; Зайцев: розділи 9 – 12; с. 239 – 343; З’ясувати, хто такі брати Лазаревські, Агата Ускова; де бував Шевченко, чим займався в цей час; які твори були написані чи відредаговані; що таке «Мала книжка»). Відбуває до Астрахані, звідти – до Нижнього Новгорода. Планує прибути в Петербург, проте дізнається, що йому заборонено жити в Москві й у Петербурзі й що він має жити в Оренбурзі «аж до часу остаточного звільнення на батьківщину». Знайомі порадили письменникові прикинутися хворим, аби не від’їжджати назад в Оренбург. У Нижньому Новгороді Шевченка відвідав друг Щепкін, який грав тут у виставі «Москаль чарівник». Партнеркою відомого актора була 15-літня Катя Піунова, у яку й закохався Шевченко. Проте вона хотіла лише використати славу поета – її батьки відмовили Тарасові Григоровичі в одруженні з дочкою. В день своїх іменин дістав повідомлення від свого друга Михайла Лазаревського, що йому вже дозволено їхати до Петербургу. За кілька днів був уже в місті. Повертаючись із заслання жадібно знайомиться з новинами суспільно-політичного та літературного життя Росії; відвідує друзів і знайомих.
1858 р. Мав уже окреме власне помешкання в Академії мистецтв. Займається гравюрами, багато малює. Перед Різдвяними святами до Петербургу приїхав на гастролі артист-трагік – афроамериканець Айра Олдрідж, геніальний виконавець героїчних ролей у драмах Шекспіра, незрівнянний Отелло; сам колишній раб, він став Шевченкові близьким другом.
літо 1859 року й далі весь рік Востаннє відвідує Україну (див. карту подорожі; Зайцев, с.394). Відвідав М. Максимовича в Прохорівці. Захоплюється ідеєю збудувати собі хату над Дніпром, в урочищі Мотовилівщина, за селом Пекарями. Просить допомоги в свого свояка Варфоломея (у дружини Шевченкового брата Йосипа був брат – Варфоломей). Проте перебування Шевченка в Україні влада визнала небажаним (через донос-звинувачення Козловського Шевченка в богохульстві), і поет повертається в Петербург. Тут дізнається, що Рада Академії присвоїла йому звання академіка гравюри. Пише нові твори («Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», «І Архімед, і Галілей...», «Саул», «О люди! Люди небораки!» й ін.). Три справи тепер займали його й поглинали всю його енергію: справа видання творів, придбання власної садиби над Дніпром і намір одружитися. Планував одружитися з: Харитою Довгополенківною, дівчиною-кріпачкою, що була служницею у Варфоломея; Ликерою Полусмак, служниця-кріпачка Варвари Карташевської, сестри друга Шевченка, ніжинського дідича, журналіста Миколи Макарова. Карташевські, виїхавши на літо з Петербургу, залишили Ликеру Олександрі Куліш у Петербурзі. Ця молода жінка згодилася вийти за Шевченка, проте закінчилося все доволі трагічно: якось Шевченко написав до неї записочку, на яку вона відповіла: «Послуша тара твоеимй записками издесъ неихто не нужаеца», додавши ще кілька брутальних, не зовсім пристойних слів...
23 січня 1860 року У Петербурзі вийшло нове видання «Кобзаря» (сам Шевченко хотів назвати книгу «Поезії Т. Шевченка». Це мав бути перший том). Через кілька місяців – «Кобзар» у перекладах російських поетів. Шевченко – в зеніті свої слави.
1861 року й далі Власним коштом Шевченко видав свій «Буквар» (січень) - підручник для недільних українських шкіл. Половина букварика була заповнена релігійним змістом (молитва й цікаві пояснення Шевченка, власні переклади Давидових псалмів) + тексти українських дум. Планував видрукувати й «лічбу», «етнографію й географію», а потім й «українську історію». Загострилася хвороба Шевченка, що розпочалася ще в 1860-му. Проте на Різдво письменник вийшов колядувати, що ще погіршило його стан. Останній написаний вірш – «Чи не покинуть нам, небого...».
9 березня 1861 року Відсвяткував день свого народження
10 березня 1861 року Відійшов у вічність. Поховали письменника на Смоленському цвинтарі.  
22 травня Переховання Шевченка в Україні (Чернеча гора в м. Каневі на Черкащині)

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.