Здавалка
Главная | Обратная связь

Модерністський підхід



 

Більшість теорій нації, з якими ми вже ознайомились, можна віднести до так званої «модерністської» школи у питаннях націогенези. На питання «коли з’явилась нація?» модерністи відповідають одностайно — в модерну епоху (хронологічні рамки якої також є доволі відносними). «Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до капіталізму. Очевидно, що модерністськими є й відома вже нам «комунікативна» теорія націй, й інструменталістські теорії тощо. Загалом, модерністи домінують у питаннях історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та ін.

У найзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем націогенези можна звести до таких основних постулатів:

1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти.

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму — не фатальна закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, належить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних варіантах в усьому світі.

Модерністів умовно можна поділити на дві «інтелектуальні школи». Перша робить наголос на економічних передумовах виникнення націй. На думку її представників, уже в XVI ст. деякі «донаціональні» держави (Англія, Франція, Іспанія й Голландія) користувалися можливостями раннього ринкового капіталізму та перевагами добре організованого адміністративного апарату для економічної експлуатації периферійних і напівпериферійних територій (Східна Європа, Центральна й Латинська Америка, Азія й Африка). Внаслідок «нерівномірного» розвитку і поділу країн на передові й відсталі виникає опір останніх першим. Периферійні еліти прагнуть «наздогнати» передові країни і з цією метою вдаються до політики мобілізації мас. У модерних умовах ця проблема вирішується за західним зразком — маси об’єднуються в «націю». «...Нерівномірний розвиток, — зауважує марксистський публіцист й історик Том Нейрн, — неухильно призводить до виникнення імперіалістичної політики центру щодо периферії; одна за одною ці периферійні області змушені адекватно реагувати на політику панування, намагаючись, з одного боку, протистояти їй, а з іншого — скористатися її позитивними моментами. Єдиний можливий варіант — це шлях значною мірою «ідеалістичної» політичної та ідеологічної мобілізації, мета якого — прискорений розвиток на основі власних ресурсів: основою для цього стає «нація» 82.

«Периферійні» території не обов’язково належать до категорії класичних колоніальних володінь. Можна згадати шотландців і валлійців, фламандців та бретонців, корсиканців, басків і каталонців як периферійні спільноти, які експлуатувалися «власними» державами й виступали за збереження своєї національної ідентичності, причому ця боротьба загострилася саме в період капіталістичної індустріалізації, яка супроводжувалася економічним і культурним тиском 83.

Представники іншої школи модерністів більше уваги приділяють політичним та ідеологічним аспектам націогенези. Теоретичні конструкції представників цього спрямування здебільшого пов’язані з «теорією еліт» й «етнологічними» підходами. Крім того, вони мають всі ознаки «інструменталістських» теорій.

Наведемо приклад однієї з таких версій. Етнічні та національні спільноти є найкращими і найзручнішими одиницями, в рамках яких еліти здобувають масову підтримку в постійній боротьбі за владу, багатство та престиж. «Культурні здобутки, цінності і практика етнічних груп, — стверджує американський історик Пол Брасс, — перетворюються на політичні ресурси еліт у боротьбі за політичну владу та економічні прибутки [...] У процесі трансформації культурних форм, цінностей та практики у політичні символи, еліти, змагаючись одна з одною за контроль над територією чи етнічною групою, намагаються зміцнити або ж підірвати солідарність групи. Еліти прагнуть мобілізувати етнічну групу проти своїх противників або проти централізованої держави...» 84. Отже, нації — це продукт свідомих дій еліт, наслідок цілеспрямованої трансформації культурно-етнічних спільнот у політичні. «Нація — це особливий вид етнічної спільноти, чи, скоріше, політизована етнічна спільнота, з політичною системою, яка визнає її групові права» 85.

Нації створюються шляхом трансформації етнічної групи у складі багатоетнічної держави в самосвідому політичну спільноту або ж злиттям різних груп і формуванням поліетнічної чи однорідної культури, якою опікується модерна держава.

Відмінності між двома школами модерністів, зрозуміло, суто умовні і визначаються, головним чином, більшою увагою до економічних чи політичних чинників у формуванні націй. Зрештою, в рамках модерністського підходу існують версії, які неможливо віднести до тієї чи іншої школи: наприклад, теоретичні концепції найвідоміших «модерністів» Е. Ґелнера чи Б. Андерсона не підпадають під якісь стандарти.

Загалом, з аргументами модерністів важко не погодитися, якщо розглядати нації як політичні спільноти, чи аналізувати процес формування національних держав, або ж звернутися до понять на зразок «національного характеру», що з’явилися, лише у XVIII ст. під впливом Романтизму.

Проте, зауважує Е. Сміт, в минулому можна знайти вражаючі паралелі з «модерною» ідеєю національного характеру та національної ідентичності. Як греки або римляни дивилися на «чужинців», тобто тих, хто не належав до їхніх культур? Як давні єгиптяни ставилися до нубійців та вихідців з Малої Азії? Хіба в Біблії не йдеться про відмінності між різними «народами»? Чи не нагадує патріотизм полісів та загальногрецький спротив персидській навалі модерний націоналізм? Відомо чимало історичних свідчень того, що й у давні часи, і в середні віки палали почуття, тотожні «національній свідомості» чи «національній ідентичності» модерних часів. Таких свідчень цілком достатньо, щоб поставити під сумнів твердження модерністів про «випадковість» чи «винятковість» націй у домодерну добу.

Зрозуміло, що модерністи не відкидають цілком ідеї про те, що нації виникли з «матеріалу», підготовленого попереднім розвитком людства. Якщо, наприклад, за П. Брассом, нація — це політизована етнічна спільнота, то очевидно, що етнічна спільнота має do-модерні корені. Б. Андерсон вважає, що появі націй передував тривалий процес культурної ерозії і трансформації всеєвропейської «уявленої спільноти» в національні форми. «Етатисти» простежують еволюцію середньовічних держав у «національні», отже, de-facto визнають наявність політичних коренів модерних національних держав і націй. Мабуть, основна риса, яка відрізняє модерністів від їхніх опонентів, це певна абсолютизація дискретності, перервності в розвиткові націй, прагнення протиставити модерну, національну епоху попередньому періодові розвитку людства. Ця абсолютизація (зрозуміло, відносна і неоднозначна у різних авторів) модерності націй, можливо, була своєрідною реакцією раціоналістичної філософії на поширений націоналістичний міф XIX ст. про прадавні корені й «природність» сучасних націй, міф, надзвичайно популярний, закріплений у шкільних підручниках і масовій свідомості більшості націй (див. нарис 5).

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.