Главная | Обратная связь

Консервативний підхід

Познайомимося з наступним варіантом теоретичного осмислення націоналізму, який, на відміну від теорій Дойча та Ґелнера, несе на собі відбиток певної політичної зумовленості. Традиційно його називають «консервативним», з огляду на світоглядні засади його авторів, ставлення яких до націоналізму — передусім критичне, до того ж негативно-критичне.

Витоки цієї традиції знаходимо в знаменитому есе (1862) лорда Актона «Націоналізм» (у даному випадку, з огляду на зміст цього есе, дозволимо собі саме так досить вільно перекласти слово «nationality», яким користувався Актон). Автор наголошував на тому, що «націоналізм не прагне ані свободи, ані добробуту, які віддаються на заклання залізній необхідності творення нації і держави». Тому націоналізм завжди пов’язаний з матеріальною і моральною руїною, яка стає наслідком того, що цей «новий винахід» — націоналізм, ставить себе вище за промисел Божий та інтереси людства ⁵⁹.

Найцікавішою і, мабуть, найбільш плідною інтерпретацією цього підходу на рівні наукового дослідження була праця англійського дослідника Ілії Кедорі «Націоналізм» (1960). Ми вже згадували вище, що Кедорі визначав націоналізм-доктрину як штучний витвір мислителів XVIII ст. Розглянемо його аргументацію докладніше.

Перше, що впадає в око — виразно негативне ставлення Кедорі до націоналізму, безумовно, викликане ідеологічною орієнтацією автора. Націоналізм, за Кедорі, — це, передусім, деструктивна сила, спрямована на дестабілізацію усталеного політичного устрою, він породжує екстремістську політику. Націоналізм перетворює політику на «боротьбу принципів» (до його появи політика, на думку Кедорі, була боротьбою інтересів). Іншими словами, націоналізм переплутує штучно створені, «винайдені» принципи з реальними інтересами, ототожнює їх. Унаслідок цього конфлікти, викликані націоналізмом, неможливо вирішити компромісним шляхом, вони вирізняються своєю безглуздістю й затятістю. Таким чином, не варто чекати від націоналізму миру, свободи та процвітання, навпаки, він «породжує нові конфлікти підсилює напруженість і несе з собою катастрофу численним народам...» ⁶⁰.

У своїй основі націоналізм є абсурдним і з погляду суто логічного. Політичні кордони, національні «одиниці» визначаються мовними ознаками. Націоналістичний ідеал вимагає, щоб кордони держави збігалися з ареалом розселення групи людей, які розмовляють однією, спільною мовою. Держава охоплює своїми кордонами всю націю, а нація — це, передусім, спільна мова. Прагнення націоналістів змішати мовне питання, що належить до сфери антропології, з політикою, є безпідставним, вважає Кедорі. «Немає жодних реальних причин стверджувати, що . лише той факт, що народ, який розмовляє однією мовою чи належить до однієї раси, сам по собі створює необхідні умови для того, щоб цей народ мав власний уряд. Правомірність такого твердження можна довести лише тоді, коли стане зрозумілим, чому подібність в одному має абсолютно переважати відмінності в іншому» ⁶¹. Реальний світ набагато складніший, аніж той, що існує в націоналістичному ідеалі. Розмаїття рас, мов, релігій, політичних традицій, які не існують окремо, а перебувають у постійній взаємодії, робить націоналістичний принцип «одна мова — одна нація — одна держава» логічним і політичним абсурдом. Це призводить до виникнення досить «туманних вимог і непевних ситуацій» ⁶², дестабілізації, конфліктів тощо.

Погляд на історію, характерний для націоналістичної доктрини, на думку Кедорі, також далекий від реальності. Націоналістична історіографія, наприклад, подає історичне минуле Європи як процес поступового формування й самоствердження націй у рамках суверенних держав. Проте чи були ці держави «національними»? Імперія Габсбургів, Пруссія Фрідріха Великого, місто-держава Венеція були потужними державами, але занадто далекими від націоналістичного ідеалу. Зрештою, можна навести приклад Франції, котра вперше дала зразок націоналізму в модерні часи. Чи можна, наприклад, вважати «Францію» часів Філіппа Красивого, Генріха IV та Людовіка XIV «національною» державою, й узагалі однією й тією ж державою? Загалом, Франція, як держава, існувала не тому, що французи утворювали «націю». Французька держава — це результат дії династичних амбіцій, обставин, вдалих воєнних авантюр, адміністративних і дипломатичних здібностей правителів. Усе це, а не націоналістичні принципи, уможливило спільне існування «французів» у «Франції», тяглість у стабільному існуванні політичних спільнот ⁶³. Це також доводить абсурдність вимог націоналістичної доктрини.

Націоналістична доктрина, підсумовує свої критичні міркування Кедорі, загалом не відповідає об’єктивним потребам розвитку людського суспільства. Це суб’єктивний витвір волюнтаристського характеру. Націоналіст визначає свою належність до певної нації вольовим актом. Його нація існує не тому, що існують певна територія, спільна мова, релігія тощо, а тому, що він вважає, що вона, ця нація, існує (цей пасаж навдивовижу нагадує «Уявлені спільноти» Б. Андерсона, які, щоправда, з’явилися через двадцять років після публікації книги І. Кедорі). «Зрештою, національне самовизначення — це волюнтаристський вибір; і націоналізм, передусім, це метод навчання тому, як правильно зробити цей вибір» ⁶⁴. При цьому, однак, воля індивіда має підкорятися потребам «нації», «національної держави», отже, індивідуальне самовизначення перетворюється на колективне.

Таким чином, на думку Кедорі, націоналістична доктрина базується на двох фундаментальних критеріях: лінгвістичному та волюнтаристському.

«Портрет націоналіста, змальований Кедорі, — зауважує Е. Сміт, — значно відрізняється від автопортрета першого. Замість героїчного вихователя свого народу ми бачимо фанатика, неспроможного дати собі раду у цьому недосконалому, корумпованому світі. Замість лідера, на якого, подібно до давнього пророка, покладено священну місію пробудження заблукалої нації та викриття психічних деформацій, породжених бездушним гнітом та надлишком штучного раціоналізму, ми бачимо лише секуляризований варіант месії часів первісного християнства, який намагається встановити царство справедливості на землі, змінюючи одні негаразди ще більшими» ⁶⁵.

Кедорі був не першим і не останнім прокурором націоналізму, який вимагав смертного вироку для цієї «ідеологічної потвори». «Вольовий» та «лінгвістичний» складники націоналізму також згадувалися й аналізувалися до нього. Критична частина його міркувань —це підсумок і найвиразніша форма консервативної критики націоналізму. Утім, слід визнати, що цій критиці не бракує раціональних моментів, особливо в тій частині, що присвячена націоналістичній ідеології та міфології. Проте, як справедливо зауважив Е.Сміт, основною визначальною хибою побудов цього автора є те, що в них переплутуються етичні й логічні аргументи ⁶⁶. Це дає підставу звинуватити їхнього автора в упередженості. Додамо, що змішуються в одне ціле ідеологічна, світоглядна критика і науковий аналіз. Привертає увагу й очевидна однобічність у виборі об’єктів критики націоналізму.

Згадані методологічні хиби призвели й до відповідних пізнавальних помилок. По-перше, теза Кедорі про те, що до епохи націоналізму політичні й міжнародні конфлікти спричинялися не певними абстрактними принципами, а лише конкретними інтересами — територіальними, економічними чи політичними — аж ніяк не відповідає дійсності. Можна згадати, наприклад, релігійні війни XVI — початку XVII ст., хрестові походи тощо. В усіх цих випадках ідеологічні мотиви були одними з вирішальних причин конфлікту. Отже, вважає Е. Сміт, справа не у відсутності принципів у донаціоналістичну еру, а в їхньому змісті.

По-друге, зауважує Е. Сміт, критика націоналізму у Кедорі надто однобічна. Вона зосереджена лише на негативних рисах націоналізму і обминає його позитивні моменти. Літературні й культурні ренесанси в Європі XIX ст., в Африці, на Близькому Сході й Індії у XIX — XX ст., з їхнім впливом на розвиток людства загалом — це лише один приклад позитивного внеску націоналізму у прогресивні зміни.

По-третє, Кедорі звертає увагу, передусім, на крайні вияви націоналізму — змовництво, тероризм, нігілізм, жорстокість щодо «зрадників» національної справи, тоталітарність. Позитивні риси націоналізму у країнах, що розвиваються (встановлення стабільного уряду, культурне піднесення, економічні реформи тощо), наприклад, вплив націоналізму на запровадження конституційного ладу в Індії та Оттоманській Туреччині, його сприяння позитивним соціальним змінам і суспільній модернізації (Японія, Китай, кемалістська Туреччина) — залишилися поза увагою.

Зрештою, дефініція націоналізму, запропонована Кедорі, що обмежується лише двома пунктами (мова і колективне самовизначення), є надто неповною і фактично’ відповідає лише одній історичній версії націоналізму, а саме — німецькій, або «органічній». Водночас вона подається як єдина, загальна версія націоналізму ⁶⁷. Зауважимо, що ототожнення націоналізму взагалі з німецькою «органічною» версією було й залишається досить популярним у західній соціології.