Здавалка
Главная | Обратная связь

Політична географія і націоналізм



 

 

Питання типології націоналізмів, на перший погляд доволі схоластичне, має велике значення для розуміння цього явища. Бажання «розкласти все по полицях» є цілком природним для будь-якої сфери знань, у суспільствознавстві ж типологія, класифікація має велике інструментальне значення, хоча й не таке директивне, як, скажімо, в біології. Класифікації націоналізму, про які йтиметься далі, відображають не лише особливості розвитку цього феномена, а й історію його вивчення й осягнення. Отже, цей нарис є продовженням попереднього, розглядом феноменології націоналізму в її конкретніших виявах.

 

 

«Класичні» типології

 

Ми вже згадували про те, що першопроходці наукових досліджень націоналізму, визнаючи його багатоаслектним, поліморфним феноменом, загалом аналізували його передусім як ідеологію, доктрину, або ж як форму суспільної свідомості. Відповідним чином вони класифікували і різні форми націоналізму.

На думку К. Гейза, новітній націоналізм, що з’явився наприкінці XVIII ст. унаслідок тривалого розвитку інших форм ідентичності, пройшов декілька етапів, які можна класифікувати водночас і як історичні типи націоналізму: спочатку це був гуманістичний націоналізм (націоналістичні доктрини епохи Просвітництва — Г. Дж. Болінґброка, Ж-Ж Руссо, Й.-Г. Гердера), далі виник якобінський націоналізм (цей революційний тип націоналізму спирався на основні принципи попереднього, однак обстоював їх непримиренніше, фанатично, не зупиняючись перед застосуванням сили для досягнення своєї мети); наступним типом став традиційний націоналізм європейської аристократії (як реакція на революцію 1789 p., цей тип орієнтувався не на революційні та раціоналістичні методи досягнення національного ідеалу, а на традицію. При цьому представники традиційного націоналізму — Е. Берк, Ф. фон Шлегель, Л.-Ґ. Амбруаз, — також керувалися гуманістичними мотивами); його наступником став ліберальний націоналізм. Представники ліберального націоналізму (Д. Бентам в Англії, Дж. Мадзіні в Італії, Ф. Ґізо у Франції) були прихильниками ідеї, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава, з погляду ліберального націоналізму, була вищою цінністю, проте її влада мала узгоджуватися з правами та свободами особистості. Ліберальний націоналізм визнавав право пригноблених народів на національне визволення. Цікаво, що мислителі і діячі епохи ліберального націоналізму, визнаючи необхідною умовою прогресу всього людства вільний розвиток націй, водночас акцентували увагу на винятковій ролі та особливих властивостях власних націй. Д. Бентам, зокрема, вважав роль Англії у світі надзвичайною, а англійську мову вищою за інші, гідною ролі світової мови, якою мають спілкуватися різні нації (до речі, вона такою і стала). Дж. Мадзіні відводив Італії особливе місце у змаганні людства за краще майбутнє.

Згодом настала епоха інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму відкидав основні гуманістичні принципи, проповідував принципи повного підкорення інтересів особистості інтересам держави, фанатичну відданість власній нації, ксенофобію і мілітаризм. Він успадкував від традиційного (консервативного) націоналізму повагу до історичних національних традицій. Водночас інтегральний націоналізм не переймався питаннями про співвідношення добробуту усього людства та окремих націй. Власна нація для інтегрального націоналіста — найвища цінність. Агресивне ставлення до інакомислення та до інших націй — найпомітніша риса інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму повністю заперечував ліберальні принципи. Батьківщиною інтегрального націоналізму була Франція, а одним із перших його ідеологів — ПІ. Моррá, який обстоював ідею расової основи нації, проповідував ксенофобію. Інтегральний націоналізм з’явився наприкінці XIX — на початку XX ст. в період наростання імперіалістичних суперечностей.

Класифікація К. Гейза вже неодноразово розглядалася дослідниками націоналізму (А. Кемілайнен, Л. Снайдер, Е. Сміт та ін.), отже, додати чогось нового до їхніх оцінок просто неможливо. Залишається лише зробити коротке резюме. Якщо оцінювати схему К. Гейза з погляду історії ідей, точніше, еволюції націоналізму як доктрини в Європі XVIII — XX ст., його класифікація може вважатися майже зразковою. Вона дає можливість простежити наступність різних типів націоналізму, відмінності між ними, історичну зумовленість їх виникнення. К. Гейз подає ідеологічну «генеалогію» націоналізму, і робить це досить вдало.

Проте з погляду історичної соціології, наприклад, ця типологія видається досить обмеженою. Зокрема, в конкретних націоналістичних рухах можна знайти одночасно елементи різних типів націоналізму — гуманістичного, ліберального, інтегрального тощо. Привертає увагу «євроцентризм» у висвітленні теми. Деякі автори із застереженням сприймають моралізаторський підтекст у концепції К. Гейза в цілому, його прагнення внести в суто наукову класифікацію елементи морального присуду (Е. Сміт). Проте, безперечно, цей момент не можна вважати визначальним у типології К. Гейза, він мало позначився на чіткості характеристик, аналітичних можливостях його схеми.

Інша, найвідоміша і найвпливовіша історична типологія націоналізмів запропонована американським ученим Гансом Коном. Можливо, в її основу було покладено типологію націй Ф. Майнеке, принаймні, в ній чітко простежуються ремінісценції з останньої.

На думку Кона, історично склалися два типи «новітнього» (модерного) націоналізму: «західний», або раціональний, і «східний», який характеризується ще як «містичний», а в деяких коментарях — як «органічний», «культурницький» тощо. В «західному світі» (сюди Кон включає Англію, Францію, Голландію, Швейцарію, США і британські домініони) націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї рівності, свободи і братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Західний тип націоналізму Грунтувався також на принципах індивідуалізму, підтримувався економічно і політично впливовою буржуазією (середнім класом) й убачав у нації форму «суспільного договору». Націоналізм Заходу, на думку Г. Кона, виник переважно як політичний феномен, його появі передувало формування національних (у майбутньому) держав, або, як це сталося у Сполучених Штатах Америки, ці два процеси збігалися. «Націоналізм Заходу, — наголошував Г. Кон, — виник як спроба побудувати державу на основі існуючої політичної реальності, як змагання за сучасне без надто сентиментальних спогадів про минуле» 81. Західний тип націоналізму виник серед тих народів, самосвідомість яких формувалася переважно під впливом соціальних і політичних чинників.

Інший тип націоналізму, «культурницький», виник на Сході (Центральна і Східна Європа, Азія), в авторитарних, закритих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію раціоналістичної культури Заходу. «Східний» тип націоналізму, вважав Кон, відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація — не в політико-економічних реаліях, а в міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не на політичній реальності, а створюється штучно, на основі міфів про минуле, або мрій про майбутнє. Оскільки середній клас у цих суспільствах нерозвинений, чи взагалі відсутній, ініціативу в формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе або аристократія, або інтелігенція (особливо літературно-художня), — звідки й апеляція націоналістів «Сходу» до «славного минулого» та специфічних «культурних атрибутів» — мови, фольклору, історичних міфів тощо.

Здійснюючи порівняльний аналіз «західного» і «східного» націоналізмів у рамках своєї типології, Г. Кон підкреслює ту обставину, що другий тип націоналізму виник під безпосереднім або опосередкованим впливом першого. «Східний» націоналізм, з одного боку, запозичує певні доктринальні основи із Заходу, а з іншого — протистоїть «західному» націоналізмові. Залежність від Заходу та його впливів спонукає «національні» освічені класи «сходу» не тільки розвивати власний варіант націоналізму, а й призводить до того, що вони стають в опозицію цьому «чужому» впливові з його ліберальним і раціональним світоглядом.

Це визначає певні додаткові специфічні риси націоналізму «східного» типу: «Будучи залежним від впливів ззовні, й водночас намагаючись протистояти їм, цей новий націоналізм, який не мав коріння в політичній і соціальній реальності, відчуває невпевненість; його комплекс меншовартості часто обертається надзвичайною самовпевненістю і самозахопленням; в уяві націоналістів Німеччини, Росії або Індії їхній власний націоналізм був чимось незмірно глибшим, багатшим на проблеми і потенціальні можливості, аніж націоналізм Заходу» 82.

Ми вже звертали увагу на те, що типологія Г. Кона побудована, насамперед, на принципі історизму. Проте на відміну від К. Гейза з його «вертикальною» хронологічною типологією, Г. Кон дає «горизонтальну» — його типи націоналізму поділені не лише в часовому, а й у географічному, просторовому вимірі. Звичайно, не варто сприймати цей горизонтальний поділ надто буквально, географічно: до категорії «східних» за цією класифікацією потрапляють держави, які нині є частиною «Заходу», наприклад, Німеччина. Безперечно, на початку епохи, чи «ери націоналізму», та ж Німеччина дійсно не належала до «Заходу». Для німецьких націоналістів того часу, як переконливо доводить Р. Шпорлюк, «Заходом» були Англія і Франція, цей термін мав, так би мовити, політико-ідеологічний зміст, а не тільки і не стільки географічний. Релятивність такого просторового поділу стає ще очевиднішою сьогодні, коли термін «Захід» для націоналістів країн, що розвиваються, включає, наприклад, Японію. Цілком зрозуміло, що у класичному «західному» націоналізмі англійців, швейцарців або ж французів (згадаймо «справу Дрейфуса») можна знайти риси «східного» націоналізму, а в класичному «східному» націоналізмі чехів — риси «західного»... В ході націогенези може відбутися еволюція одного типу націоналізму в інший, і якщо вважати «західний» тип історично першим і передовим, то прогресивна трансформація «східного» націоналізму в «західний» в історичному часі виглядатиме як «рух назад».

Нарешті, останнє зауваження: подібно до свого сучасника і попередника на ниві досліджень націоналізму, К. Гейза, Г. Кон дає такий історичний сценарій розвитку цього феномена: в його початковій, «оригінальній» версії це прогресивна, творча і гуманістична сила. Націоналізм «східного» типу, будучи вже епігоном «західного», втрачає ці риси, стає напівмістичною, штучною силою, яка знаходить собі виправдання не в розумних, історично детермінованих концепціях, а в сферах, що не піддаються раціональному обґрунтуванню. Іншими словами, такі оцінки мають моралізаторський зміст. Це можна зрозуміти, якщо звернути увагу на ту обставину, що Г. Кон був свідком жахливих ексцесів, пов’язаних саме з ірраціональними рисами націоналістичної ідеї, її крайнощами, свідком еволюції німецького націоналізму в нацизм, а італійського — в фашизм. Звідси виникли й відповідні рефлексії морального характеру.

Цікаві критичні зауваження щодо типології Г. Кона знаходимо в Е. Сміта. Найслабкішим її місцем англійський вчений вважає дещо прямолінійний зв’язок різних версій націоналізму з типами соціальної структури 83. Наприклад, буржуазія, «середній клас» були носіями раціоналістичного «західного» націоналізму у Франції епохи Французької революції. Та ж сама буржуазія у тій же Франції була носієм крайнього, ірраціонального націоналізму, який цілком підпадав під рубрики «східного» через сто років, на рубежі XIX — XX ст. Крім того, зі схеми Г. Кона випадають Латинська Америка і Африка; зрештою, деякі країни чи нації епохи націоналізму, які географічно були «західними» (Іспанія, Ірландія, Бельгія) фактично підпадали під «східний» тип націоналізму, водночас «східний» індійський раціоналістичний націоналізм має риси «західного», а в модерному націоналізмі, який сповідували Туреччина і Танзанія у XX ст., можна знайти риси обох типів. Е. Сміт вважає, що дихотомія, запропонована Г. Коном, дає надто загальний поділ, покликаний «охопити надто багато рівнів розвитку, типів структур і культурних ситуацій усередині кожної категорії» 84. Погодившись з цими зауваженнями і запропонувавши свої, все ж таки матимемо на увазі, що Г. Кон був одним із піонерів досліджень націоналізму, одним із перших, хто наважився систематизувати знання в цій галузі. Згадаймо і про те, що в одній із пізніших праць, «Націоналізм, його розуміння та історія» (1955), Г. Кон визнав, що, наприклад, «західний» націоналізм може бути поділений також на «колективістський» (Франція) та «індивідуалістський» (Англія) варіанти.

Безперечно, подібно до будь-якої іншої інтелектуальної конструкції, типологія Г. Кона не може бути універсальним «знаряддям» аналізу конкретних типів націоналізму, проте, якщо сприймати її як суто понятійну схему, вона дає нам глибинне розуміння саме світоглядних відмінностей між двома типами націоналізму, відмінностей, в основі яких — право особистості в її взаєминах зі спільнотою. Спільне для обох типів націоналізму те, що ідея належності особистості до певної національної спільноти — нації, — необхідна умова існування цієї особистості. Проте «західний» тип націоналізму дає особистості право вибору такої спільноти, тоді як «східний» — вважає цю належність природженою, іманентною рисою особистості і не дає їй права вибору. Ця глибинна відмінність, помічена Г. Коном, дає підстави і сьогодні вважати його підхід актуальним.

Типологія націоналізму, запропонована Г. Коном, кардинально вплинула на подальші дослідження у цій сфері. В науковій літературі, присвяченій теоретичним і конкретно-історичним аспектам генези націоналізму, принцип поділу на «західний» і «східний» націоналізми майже завжди присутній, навіть тоді, коли прямо про це не йдеться. Нерідко він виступає головним контекстом того чи іншого конкретно-історичного дослідження. Праці Г. Кона стали неабияким внеском у дослідження націоналізму, особливо — у створення відповідної системи термінів і понять, які складали необхідний інструментарій для майбутніх дослідників. Вплив його праць відчувається й понині, зокрема, у спробах нових типологічних визначень націоналізму, здійснених сучасними дослідниками.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.