Главная | Обратная связь

Інші історичні типології

Варто згадати ще декілька відомих історичних типологій, які нині вже фактично вийшли з наукового обігу, але можуть викликати інтерес з погляду історії теоретичного осмислення феномена націоналізму.

Приклад історично-хронологічної «таксономії» наводить Л. Снайдер. Історична еволюція націоналізму (знов-таки як ідеології та її втілення в життя) ділиться на чотири фази: 1) 1815 — 1871 — фаза «інтеграційна», в першу чергу, — в Центральній Європі. В цей період деякі нації перейшли від колишнього феодального поділу до державного об’єднання (Італія, Німеччина). Націоналізм виглядає як творча, прогресивна сила; 2) 1871 — 1900 — «підривна» фаза — період занепаду давніх політичних утворень (зокрема, стародавніх імперій). Наслідуючи приклад німців та італійців, національні меншини в Оттоманській та Австро-Угорській імперіях та в інших «державах-конгломератах» (очевидно, йдеться і про Російську імперію) починають рух за незалежність. Націоналізм перетворюється на підривну силу, яка руйнує існуючі держави; 3) 1900 — 1939 (1945) — «агресивна» фаза з її кульмінацією у вигляді нацистської «оргії». Націоналізм дедалі швидше наближається до імперіалізму, перетворюєтся з «благословіння» на кару. Відбувається боротьба за перерозподіл колоній та впливу у світі; 4) 1945 — ? «сучасна» фаза; її характерна риса — перетворення націоналізму на всесвітній феномен. З’являється «Новий» націоналізм у Африці, Азії, на Близькому Сході, в Радянському Союзі і навіть на Заході, де націоналізм стає головною перешкодою на шляху інтеграційних процесів у Європі. Отже, відповідно, націоналізм може бути «інтеграційним», «підривним», «агресивним» і «Новим».

Можливо, ця класифікація не зовсім вдала. Наведемо лише деякі критичні зауваження Е. Сміта на її адресу, побіжні, але суттєві: він вважає її «моралістичною» і неісторичною саме з погляду термінології. Перші ж порівняння з реальним історичним матеріалом демонструють неспроможність цієї схеми. Зокрема, національні рухи греків, сербів чи бельгійців у XIX ст. за часом підпадають саме під «інтеграційну» фазу, будучи, по суті, «підривними». Водночас японський та індійський націоналізми були «інтеграційними», однак їхній розвиток припадає саме на «підривну» фазу ⁹¹. Загалом схема, побудована в системі ідеологічно-моралізаторських термінів, навряд чи може претендувати на те, щоб бути інструментом наукового пізнання.

Нарешті, останній приклад суто історичної (хронологічної) типології націоналізмів — схема Г. Тревора-Ропера. Він не дає загальної класифікації націоналізмів, а зосереджується на двох версіях націоналістичної ідеології і руху: «історичний» націоналізм — німецький, італійський та угорський варіанти, та «вторинний» (у даному контексті можна було б сказати — «епігонський») націоналізм — чеський, польський та єврейський. В центрі уваги вченого — поширення націоналістичної ідеології від «історичних», первинних варіантів —до наслідувань, вторинних варіантів, при цьому аналізуються, переважно, націоналістичні рухи.

Цілком очевидно, що ця типологія локального характеру являє собою суто утилітарний варіант наукової класифікації: автор побудував її задля власних дослідницьких потреб (його праця присвячена аналізові власне єврейського націоналізму) й, очевидно, не претендував на універсальність своїх висновків. Для нас, у даному випадку, важливо те, що ця схема — ще один приклад деяких «євроцентристських» крайнощів та лінійного історичного мислення, побудови типології за формально-хронологічними ознаками.