Здавалка
Главная | Обратная связь

Роман Лазурко. На шляхах Європи. (Спогади)

Далеко вже після заходу сонця дійшли ми до якогось села, назву нажаль призабув і розклались на нічліг, знов під голим небом. Кухні видали вечерю і більшість стрільців, пороззувавшись, лягли негайно спати. Деякі, міцніші, вирішили піти в село, а коли там дізнались селяни, що це українська частина Дивізії кватирує під селом, стали приходити із молоком та хлібом а то й салом, погодувати стрільців, та погуторити. І біля нас обидвох із Міськом присівся не старий ще господар, розклав білу платнику із хлібом, ковбасою та салом і заявив, що ми напевно голодні, то ми будемо їсти, а він хоче гуторити, Ми почастували його горілкою, що її я мав ще трохи в польовій пляшці і стали їсти, бо наша власна вечеря не була аж така обильна.

- Ну й що буде далі? - питає господар, Петро на ім'я.

- Що Бог дасть.

- Большевики йдуть назад сюди.

- Йдуть.

- А що з вами буде? - питає він.

- Що Бог дасть.

- Куди ж ви йдете?

- Ми військові. Йдемо, куди команда каже йти.

- А коли... коли ви прийдете назад?

Перестав я їсти і дивлюсь на нього. Добра душа, дядько із села, один із цих наших славних п'ятдесять мільйонів селян і робітників, що в поті чола працюють для чужого добра.

- Тоді, тату, прийдемо назад, коли наші діти будуть ворогів зубами кусати, коли наші жінки будуть їх ножами штовхати у спину і коли наші хлопи будуть різати їх свяченими ножами одного за одним. Тоді прийде наш час і тоді прийдемо ми назад.

Пішов наш дядько в задумі, а Місько каже:

- Нащо ти йому так сказав?

- Бо так воно буде. Сто років тому Шевченко просив нас пробудитися і "свяченими ножами" ситих порізати. Вже був час пробудитися, ні? То що, з покоління в покоління будемо бавитися в таку цюцю-бабку, що жменя буде воювати і гинути, а мільйони будуть дивитися і здвигати плечима?

Місько похнюпив голову і мені стало невесело, усвідомивши цю страшну правду нашого великого числом, а малого свідомістю народу.

Рушив наш поїзд дальше, на Перемишль. На якийсь час затримались ми в Бакончицях і нарешті доїхали до Перемишля, мого міста! Я тут ходив до учительської семінарії, а скільки разів "пішов позашколу", щоб покупатись літком у Срібнолентому! Як я тужив за моїм Перемишлем, коли треба було їхати на дальшу науку до Львова! А тепер... тепер я й не знаю куди їду і не знаю, чи колинебудь повернуся...

В темряві, у віддалі зарисовувалась Татарська Гора з руїнами замку, які служили нашій молоді за чудесне місце на "рандки". Було куди ходити, тримаючись за руки, було де присісти, коли змучились і кожний був собі серед цих руїн приватне. Вже ці всі рандки поза мною, а ось ще хвилина-дві і не стане й Перемишля. Може це дуже романтично звучить, але я переконаний, що кожен з нас тужить до своїх рідних місць і до своїх молодечих років і що дальше доля нас від них кидає, тим міцніша і більша туга...

А поїзд їде. Їде помалу, але їде, не стає. Переїхали ми залізничну станцію Перемишль і черепашиним ходом переїхали міст на Сяні. На сході вже світало і у воді відблискувались сірі світанки нового дня. Дивився на мій Сян, дивився і щоб ніхто з моїх стрільців не бачив, нишком обтер сльозу. Я від'їздив, але Сян залишався...

Я розговорився з молоденьким флямандським поручником, який щойно скінчив своїх двадцять один років. Він за Україну чув тільки, що десь дзвони дзвонили, але він не знав ані де, ані чому, ані як. Став я йому розказувати від А до Зет, щоб він зорієнтувався повністю, тим більше, що він виявив правдиве зацікавлення. Розказав я йому про наш історичний досвід із Польщею і з Росією і накінець розказав я йому про наш досвід з Німеччиною. Він тряс головою.

- Ви знаєте що? - каже нарешті. - Ваша земля за добра і за багата і для вас і для ваших ворогів.

- Може бути, але це наша земля і на це нема ради.

- "Є рада " каже він. - Ріжте ворогів так, щоб боялися на вашу землю ступити одною ногою навіть.

- Це не є так легко - відповідаю. - Їх дуже багато.

- Це ніщо. Ви ріжте, а тоді почнете рахувати!

Дивлюсь я на того молодого чоловіка із Західньої Европи і слухаю його поради і з дива не можу вийти. Він же представник західньої культури і особисто він таки справді культурна людина - і ось, що він мені говорить, А на моїй рідній землі мої власні земляки низько кланяються і шапки скидають перед кожним голодранцем, що захоче нас грабувати, а потім нишком, в куточку плачуть на свою важку долю...

Ночами понад нашими бараками пролітали світляні кулі. Це поляки давали нам знати, що вони тут є і що вони знають, що ми тут є і вони чекають. Наші німці були дуже неспокійні, навколо ворожа територія, а вони здані на самих чужинців.

Совєтський фронт наближався помалу, але вперто. Дізнались ми, що большевики вдерлись вже на німецьку територію в Східній Прусії і зайняли перші два німецькі міста, Ґольдап і Ґумбіннен. Німці здобулись на величезне зусилля і нагальним протинаступом відкинули їх, відбивши обидва міста, та це вже було запізно. Росіяни вже погуляли. Після війни, читаючи її історію, я дізнався, що перша місцевість на території Німеччини, яку здобули большевики, булo місто Гоґензальца і що там, цілком офіційно совєтська армія дістала право від свого командування "три дні погулять". Як вони гуляли, переходить людське уявлення. Випили все, що було в місті до пиття, навіть парфюми і кольонську воду, в ґімназії випили весь спірт, що в ньому роками маринувались ящірки і всяка інша слимачня учням на показ. Зґвалтували дослівно все жіноцтво, від сьоми років вгору до 65. Ґвалтували без розбору, брутально, прилюдно, на вулицях, на площах, у парках, на очах батьків і мужів і дітей. Убивали без найменшої причини, просто, як комусь не сподобався відрух, чи лице якогонебудь німця, чи німкині. Грабували, що попало, що тільки можна було зрушити з місця. Що не можна було рушити, нищили. Чобітьми грали на фортепіянах, чобітьми роздушували молодим хлопцям ґеніталії, чобітьми поклали свою першу печатку на Західній Европі. Ну, подумав би хто, дісталось німцям за їхню політику на Сході. Може й так, але як вояк, я мушу сказати, що це нечувана ганьба для російської армії. Нечувана і не випадкова. Я чув про заклик підписаний Ілією Еренбурґом і іншими видатними совєтськими людьми, про те, що вступаючи на територію Німеччини, все, що вони бачуть, належиться їм, зокрема було сказано дослівно: "годинники, женщини і все добро". Як я дізнався, після війни, совєтський уряд затирає сліди сліди цього заклику, але він був друкований і оповіщений та відчитаний на всьому совєтському фронті, документи ці находяться в американських воєнних архівах, куди вони дістались через німецькі руки, із здобутих німецьких архівів. Читав я багато, очевидно після війни, про німецькі злочини на Сході і я мушу сказати, що німці повели себе нечувано. Але характер німецьких злочинів обмежувався до дії поліції, зокрема Ґестапо, та до дій спеціяльних, винищувальних команд, так званих Айнзац-Коммандо. Але не зустрічався я ніде із ствердженим випадком, щоб німецька армія допускалась ґвалтів над населенням. Навпаки, німецькі вояки тримались коректно, а якщо десь німець потягнув селянинові курку, то це тільки доказує, що ці випадки були обмежені, коли люди про це пам'ятають і можуть говорити. Не було випадку, щоб німецькі вояки ґвалтували, за це в німецькій армії була серйозна кара, а вже не до подумання було, щоб вояки ґвалтували жидівок, як то я читав в одній книжці, бо за це була додаткова кара за расове "занечищення". Я не перечу, тут і там траплялися навіть злочини, але вони траплялися всюди, наша Дивізія теж "зареквірувала" не одну свиню вже на німецькій території, але ніде німецька армія не допустилась навіть тіні чогось подібного, що робила російська армія в Західній Европі. Вистане прочитати спогади мешканців Відня чи Берліну...

Якщо йдеться про згадані два міста, знаю про них більше, бо довелось в них побувати. Беручи чисто з так званого людського боку, росіяни жорстоко розплатились німцям за все, що німецька політика і партія вчинили на Сході. За розстріли, за кацети, за винищених голодом і хворобами полонених, за знищені села і міста, за знищені надії...

Коли німецький фронт відкинув большевиків із обох цих міст, прийшов наказ, що наша сотня має виставити залогу до однієї із цих місцевостей. Підпоручник Кеґеляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом до Ґольдап, яких 35 кілометрів на схід від нашого табору. Перед в'їздом до цієї місцевості затримала нас польова жандармерія. Кеґеляйн поснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.

- Маєте сильні нерви?

- Очевидно, чому...?

- Приготуйтесь на найгірше. Як ваші стрільці, в порядку? Здорові?

- Очевидно, але я не розумію цих питань...?

- Ми вас пропустимо, можете оглянути місто і тоді вирішувати, чи хочете тут стояти залогою. Їхати дальше не можете, бо вулиці забарикадовні, там був бій.

Ми залишили авто під охороною жандармерії і вийшли у містечко. На око невелике, може на яких десять тисяч душ. Вулицями дійсно не можна було їхати, бо всюди стояли кізли з колючим дротом і рештки всякого військового виряду. Поміж те все десятки дір від гарматніх зривів, чи від мін, годі було сказати. Десятки димів ще снувались над містечком і між домами не видно було ні живої душі. Враження якесь таке, як на розритому цвинтарищі. Через момент всі ми усвідомляємо собі, що це сморід в'їдається в нашу свідомість, сморід спаленизни і щось ніби палена шкіра, чи шмаття, щось їдке, погане. Обходимо першу розбиту барикаду і стаємо як вриті. На вулиці лежать трупи, один біля одного, самі цивільні, десь не десь між ними вплентаний совєтський однострій, а то самі старіки, діти і жінки. Боже, жінки лежать у всяких фантастичних позиціях, всі майже а то й цілком нагі, я приглядаюсь ближче, бо не віриться очам: лежить труп із відрізаними грудьми, злитий весь кров'ю, а там зараз же жінка із розпореним черевом, цілком нага, друга, два хлопчики, з розтрощеними головками, а там же дівчина мала, вся у крові, лице розбите чимось. Старики змасакровані, що годі впізнати, людські це трупи, чи звірячі. Щось підходить до горла, годі дивитись. Це тільки на самому початку, на цій одній вулиці. Хати зруйновані, вікна вибиті з рамами, двері розбиті. Кеґеляйн і я дивимось разом на наступну хату. На дверях розіп'ята молода ще жінка, вся нага, живіт в неї розпорений чисто і в животі здохлий, чорний кіт...

Мертвецька тишина над містом. Але ця тишина не годна віддати того жаху, що його бачуть навколо очі. Чи можливо, що це зробили люди...? Куди наш світ іде в двадцятому сторіччі?

Ні собаки ні кота живого, ні навіть птахів не чути. Все мертве. А ми йдемо помалу, переступаючи трупи, йдемо, як у сні, і мені особисто здається, що це неправда. Але як сьогодні бачу ці образи перед собою, пишучі ці рядки і відчуваю, що пером не можу передати своїх вражень. З одної хати, з підвалу вчули ми стогін. Наввипередки вриваємось туди, адже всетаки хтось ще живий тут є! В пивниці знайшли ми старого діда, може із 70 років, як не більше, всього в крові. Винесли ми його надвір, як найбільшу цінність, щоб хоч ним одним заперечити цей факт тотальної смерти, що прийшла на цих людей в страшній аґонії передсмертних мук. Поклали ми старого на якийсь недогорілий сінник, напоїли гарячою кавою з польової пляшки і він трохи прийшов до себе. Попросив слабким голосом закурити. Кеґеляйн подав йому цигарку, а один із наших стрільців трохи промив і перев'язав йому рану у грудях, від гострокінчастого штика. Уривками, з довгими павзами старик став розказувати, що багато людей виїхало перед тим на захід, залишились тільки старики і жінки з малими дітьми. Большевики вдерлись до міста розбиваючи хати, до яких вдиралися цілими гуртами і перше, що впало їм в руки, це жінки.

На очах своїх дітей, своїх батьків чи воєнних калік, мужів, всі без вийнятку жінки, від малих дівчаток починаючи були без розбору ґвалтовані, брутально, з побоями, з лайкою, з безсоромними дотепами, від яких волосся дуба стає, ґвалтовані повторно, без кінця, припалювані вогнем цигарок і запальничок, коли вже не реаґували і убивані, коли вже тратили свідомість. Дванадцятьрічна внучка нашого старика не була помилувана, ніхто не був помилуваний, її ґвалтували на його і її матері очах, матір ґвалтували побіч неї, коли ж вже дитина зомліла, перерізали їй горло і матір ґвалтували дальше. На кінець і її добили, а до старого повернувся якийсь совєт, ніби пригадавши і встромив йому баґнет в груди. Старий упав між трупи, втративши свідомість і це його врятувало. Вони займались жінками і дівчатами. Прочунявши пізніше, коли перша хвиля перейшла, заволікся до цієї пивниці, і там перечекав німецький протинаступ, але не мав сили вийти наверх і ми стали першими людьми, що їх він бачив після цього пекла. Ми його доставили пізніше до шпиталя. Не оглядали ми всього містечка, нам було млосно і гірко від цього, що ми побачили в цій його частині.

В повротній дорозі Кеґеляйн мовчав, курив тільки безнастанно. Що він думав про свого фюрера, який спровадив Німеччину на таку долю, я не знаю, бо він мені не сказав нічого. Але його очі були вогкі, його уста затиснуті і його руки дрижали, коли він закурював, це я бачив.

Аж раннім ранком, дня 25 квітня прийшов наказ до 30-ого Полку, який тоді був в запасі, приготовитися до присяги на другу годину пополудні. Цей наказ передано негайно і до нашої сотні. Ну, це вже не жарти. Військо ніколи присяги не складає на жарти. Пам'ятаю, як сьогодні, що це була середа. В сотні запанував гарячковий рух. Ппор. Барабаш видав свої накази. Підстригтися, поголитися, почистити зброю, привести до порядку однострої, гайда до магазину по кілька бракуючих шеломів. Звичайно, підстаршини мусять наглядати за всім, підганяти, наказувати, пильнувати, а цього дня, неначе святий дух вступив у сотню. Треба було стримувати стрільців.

- Діру вичистиш в тих черевиках, не бачиш, що світяться вже як зеркало?!

- Пане десятнику, то ми нині присягаєм Україні?!

- Зачекай, сам побачиш. Гей-но, там, хочеш з'їсти свого кріса?

- Ще трохи брудний, пане десятнику.

- Покажи-но сюда. - Кріс чистий, ніколи не був такий чистий, від коли його зробили.

Кухарі зварили обід на цілу годину скоріше, як звичайно, щоб перед другою вже навіть котли почистити і коні, і упряж, аякже! Повизбирували сміття, останні папірчики зникли. Обід з'їли гарячково, після обіду збірка до перегляду. Ппор. Барабаш випуцований, аж блищить все на ньому, шеломи виблискують в сонці, як в цій пісні, десятники переглядають кожного стрільця, чи останній ґузик запнений, чи рівно лежить пояс, чи поясок від шелома правильно запнений під бородою. Навіть мій Кулик виглядає як вояк, на самому кінці лави. Потім звіти підпоручникові, що все в порядку, кожна чота, кожний рій. З канцелярії принесли вістку, що наш новий німецький сотенний не прийде. І не треба. Ми його майже не знали. Він прийшов на місце нещасного Гансена і так само нашою долею не цікавився. Сотню поведе до присяги український старшина, і ми були дуже раді з цього. Ми знали в Дивізії від самого початку, що ми дуже залежні від німців, але й від самого початку ми бажали якнайскоріше скинути з нас почуття леґіону в німецьких одностроях і прийняти форму і зміст українського війська. Тепер, наприкінці війни, виглядало, що наші мрії здійсняться. Але я собі здавав справу, що здійсняться вони тільки для історії. На перебіг цієї війни ці зміни вже не матимуть жадного впливу. Вони прийшли чотири роки запізно і протягом цих чотирьох років Німеччина програла свою найбільшу війну і свою чи не найбільшу шансу в історії свого народу.

Службовим підстаршиною цього важливого дня був Старик. Він переводить збірку. На ньому все світиться і його голос не такий, як кожного, звичайного дня. Він не сварить на нікого, бо немає за що. Стрільці всі такі напущені, як весільні гості перед самим початком пиру/

- В трилаві збірка! - лунає українська команда. - До правого... рівняй!

На правому крилі стоять підстаршини. До них рівняється лава перша, друга, третя.

- Прямо глянь! До звіту пану поручникові... направо глянь!

Десятник Старик повертається не за помалу, не за скоро, йде важким кроком в сторону поручника, пристає, чути порядний стук, рам'я підноситься і Старик салютує не по-німецьки, як СС, а до шелома, повною долонею! Це ми так умовились, що для українського війська немає нацистського салюту.

- Пане поручнику, голошу п'ять підстаршин, шістдесять стрільців готові до присяги!

Ппор. Барабаш йде тепер помалу вздовж лав, оглядаючи, чи все в порядку. Усі ведуть за ним очима. Навколо тиша, сонце, запах лісів. З фронту деколи поодинокі вибухи. Барабаш всміхається, вдоволений.

- Прямо глянь, спочинь. - Десятник Старик вступає на праве крило. Команду перебирає поручник. Він рідко командує, тому це, очевидно, також спеціяльна нагода. На його команду сотня стає струнко.

- На плече ... кріс!

Йде, як у школі. Раз, два, три,... трах, по швах рукою.

- Праворуч! Напрям площа присяги, сотня ходом - ... руш!

Пішла наша сотня Протипанцирних. Жаль тільки в грудях, що не стодвадцять нас, а лише шістдесять. Поранені духом з нами, хоч і в шпиталях, ми за них складемо присягу, а за Тих, що Впали...? Ні, думаю, Боже, ми їх не забудемо у цю велику хвилину сьогодні. Ми й за них складемо присягу, за кожного одного, що не стоїть сьогодні із нами, за Тих, що поховані на рідній землі, під Бродами, за Тих, що поховані на Словенії, у Хорватії і в Сербії, за Тих, що впали на австрійській землі... за всіх.

Якось легше мені стало на душі, від цієї постанови. Кинув оком по сотні. Аж любо глянути! На чолі маршує ппор. Барабаш, презентується добре, такий стрункий, шелом на ньому, як на княжому дружиннику, за ним йде перша трійка підстаршин, десятник Ільницький, Старик і я, друга трійка підстаршин десятники Гриник і Заставний, третього бракувало, за нами трійка за трійкою стрільці. Йдуть серйозним, довгим кроком, в автоматичний такт, тільки десь там наприкінці мій малий Кулик "витягається із штанів", щоб дотримати кроку. Всі поважні, але обличчя дрижать усміхом. Співати не вільно, бо це прифронтова полоса, зате співають нам пташки, а у віддалі такт подають гармати. Все гарно, тільки якби це так у Київі, на Хрещатику...

Примаршовуємо на площу. Там вже є представники всіх штабів, делеґати 29-ого і 31-ого Полків і решта сотень 30-ого Полку. Посередині площі стоять дві високі щогли, на правій висить український прапор, на лівій німецький. Між ними стоять два готові до стрілу кулемети із закладеними лентами і козел із піхотних крісів. Остання перевірка одностроїв, поясів при крісах, шеломів, чи всі рівно лежать. Сотні вирівнюють лінію, до нитки. Здалеку вже бачимо колону авт. Ближче і ближче, біля них мотоциклі військової жандармерії для охорони. Нарешті заїжджають на площу і стають. З першого авта висідають генерали. Перший з них, стрункий, високий, поставний, з кожного руху видно, що військовик, плащ на ньому з червоними вилогами, але лице нам незнайоме. За ним висідає другий, також в плащі з червоними вилогами, низький, пузатий, до сонця світяться його окуляри, пізнаємо зразу: це ген. Фрайтаґ, командир Дивізії, поліційний генерал, за ним нарешті висідає й третій, елеґантний, пристійний, пізнаємо ген. д-ра Вехтера зі Львова, намісника Галичини. Шепотом по нашій лінії йдуть інформації - цей перший, високий з військовими рухами, це генерал Шандрук, наш новий командир Армії...

- Дивись, як смішно біля нього виглядає Фрайтаґ... - йде шепіт.

- Та що він, поліцай, та й стільки...

- Але Шандрук виглядає, як мільйон марок! От хлопака - шепче Стахо.

- Я й не думав, що ми маємо таких файних генералів...!

З другого авта висідають старшини, між ними пізнаємо нашого улюбленого капеляна о. пор. Левенця. Службовий старшина площі, в шеломі, перебирає команду. На все поле чути його виразний, гострий голос.

- Цілість на мою команду! Струнко! До звіту пану генералові, і, направо... глянь!

Неначе електричний струм пройшов зібраними сотнями. Всі голови повернулись до генерала. Службовий старшина довгим повним кроком підходить на п'ять кроків до групи високих старшин, стає фронтом перед генералом Павлом Шандруком, який стоїть крок напереді всіх інших, і вже не витягає руки вперед німецьким привітом, а прикладає долоню до шелома.

- Пане генерале! - чути на всю площу, аж здається, дерева прислухаються, не тільки люди. - Стрілецька Українська Дивізія Галичина, Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... готова до присяги!

З фронту б'ють гармати. Серце холоне, ми є свідками історичної хвилини. Постає Українська Національна Армія і ми є її першими вояками. Україна живе із нами і ми із нею. Це ніщо, що кінець війни, не нашої! Наша щойно починається! Той виграє війну, хто має на полі бою останній свіжий батальйон, байдуже сьогодні, чи нашими дітьми, ми дамо!!

Бачимо, як генерал прикладає руку до своєї високої шапки. Стоїть просто, руку підносить високо, не схиляє голови для вигоди до руки. Вояк, нема що казати! Щось говорить до службового старшини, та ми не чуємо. Бачимо тільки, що генерал залишає групу старшин, що службовий старшина повертається і стає по його боці, адьютант генерала ппор. Цьолко стає по другому боці, обидва на крок позаду і генерал іде, сам, без Фрайтаґа, без німецьких старшин, іде сам перебрати команду над новою українською армією. Я чую, що наші лави ще дужче виструнчуються, півсвідомо кожний з нас тепер на три метри високий, кріс при нозі, як приріс, жили на шиї витягнуті, в грудях тільки б'ється серце: все інше, як закаменіле в поставі "на струнко". Генерал стає на хвилинку перед правим крилом нашого тристінного чотирокутника, салютує перших вояків своєї армії, повертається і йде помалу вздовж наших лав. Старшини салютують, він віддає почесть, йде помалу і дивиться в наші очі. Зустрілись. На чужій землі, на фронті, нарешті українські вояки зустрілись із своїм генералом. Всі очі йдуть за ним, він нам подобається, ми це відчуваємо, в наших очах стають сльози. І ми відчуваємо, що ми йому подобаємося, що він читає в наших очах звіт про битву під Бродами, про битви на цьому фронті, що ми не діти, а ветерани, що коли б нас не одна Дивізія, а мільйон, ми завтра маршували б на Схід, визволяти рідні наші землі, що ми не лякаємось пороху. І ми бачимо по ньому, що він не бюровий старшина, кожний його рух фронтовий, його очі нам це говорять.

На високій шапці генерала Тризуб. Я чую, що мені стискається горло.Ніколи не думав, що я здібний до таких емоцій. Генерал не поспішає. Перегляд йде помалу, тут і там він пристане, гляне бистріше, за ним пристає його ескорта, рушить дальше, рушає ескорта. Він хоче знати, чи сприйняли його ці стрільці, ці перші вояки нової української армії, чи підуть вони за ним, якщо треба буде і якщо він видасть наказ. А ми всі відчуваємо, що він наш, ми прийняли його, як свого. Його очі горять вогниками вдоволення. Він прийшов до нас певний себе і свого знання, але тепер він також певний за нас. Невидна нитка виросла між ним і нами.

Перегляд скінчився. Німці тримаються збоку, як спостерігачі. Якби вони були так зробили в 1941 році, літом, сьогодні інакше виглядала б вся ситуація на фронтах.

Службовий старшина командує "струнко, спочинь". Генерал Шандрук і наш капелян о. Левенець виходять на трибуну, капелян має на собі польовий епітрахіль. На трибуні змонтовано мікрофон з голосниками і перед цим мікрофоном стає наш генерал: чекаємо з напруженням, бо він ще до нас не сказав ні слова.

Генерал Шандрук прикладає долоню до своєї шапки у поздоровленні і дає нам тільки одне слово:

- Слава!

Ми вже не в німецькій армії. Це ясно. Із всіх грудей зривається до болю могутнє "славааа", тричі, аж відгомін добігає до лісу і гір. Ми не потребуємо жадної промови, нам вистачає цей один його привіт. Ми знаємо, що він нам хотів сказати і ми знаємо, що він думає.

Службовий старшина подає команду:

- Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... до присяги - струнко!

Генерал Шандрук стає теж на струнко, фронтом до нас, на трибуні. Наш капелян підходить до мікрофону. Чітко, повільно, відрубуючи кожне слово виразно, щоб чули всі тут приявні, щоб чули всі по всій Україні і всьому світу, щоб чули наші бойові предки, яких кров пливе сьогодні в наших жилах, о. Левенець починає проводити слова присяги.

- Присягаю Всемогучому Богові - і хором повторяють зібрані сотні, а з фронту важко гупають гармати глухими, далекими зривами.

- Присягаю Всемогучому Богові - я чую, що моє горло стиснуте, що серце б'ється ґвалтовно, що очі заходяться сльозами, - перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися із зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину - Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Української Національної Армії виконувати всі накази моїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в тому допоможе Бог і Пречиста Мати!

Останні слова пролунали. Ми вже не ці люди, що перед півгодиною. Ми вже не вояки леґіону, під чужою командою, в чужих одностроях, під чужими прапорами. Ми вже вояки нашої армії. Шкода тільки, шкода, що так пізно, три роки запізно. Але ми творимо історію, історію України, і історію европейського Сходу. Цього ми всі свідомі.

- Спочинь! - паде команда.

Дивимось на себе взаємно і аж дивно, кожен в такому святочному настрою, як малі діти під час першого св. Причастя. Слова присяги пролунали і мимоволі зір побіг за ними, до фронту, де стоять наші товариші, захищаючи наше свято своїми грудьми, щоб ми могли за них скласти присягу Україні, щоб їх кулі несли від тепер нашу помсту, наш воєнний клич, за нашу власну справу.

А по суті наше свято скромне. Не в Київі ми і не у Львові сьогодні. Не плачуть з нами сльозами щастя тисячні маси народу, не репрезентуємо ми мільйонової армії. Ще. Але ми терпеливі, пождемо.

Повідомляють нас, що відбудеться парадний перемарш перед трибуною, генералом, прапорами. Службовий старшина передає команду поодиноким частинам і площа оживає звичайним, військовим звуком. Сотня за сотнею муштрується, струнко, на плече кріс, праворуч, ходо-оом руш!

Відійшла перша сотня, я своїм вухам не вірю. Площа наша вкрита травою, а я чую виразний твердий стукіт. Стрільці б'ють ногами, як на парадній площі, "аж земля дуднить". То так вони уміють маршувати, коли їм хочеться!

Власне аж в тому марші відчув я своїм єством, що наступила велика зміна. Віддаємо перший раз почесть не чужим знаменам, а нашому, синьо-жовтому, національному Прапорові, нашому Генералові, нашій Зброї. Чужинці, стійте збоку, це свято України. Перед трибуною ппор. Барабаш повертається на марші, лиш очі світяться з-під шелома.

- Сотня... струнко! Направо... глянь!! Раз-два, раз-два, важким темпом йдемо, як старі, загартовані частини. Один удар, один рух, одна думка, один погляд. Генерал салютує кожну частину окремо. Тризуб блищить до сонця на його високій шапці.

Перейшли. Аж куряву збили в траві. Радість розпирає груди, немає де виладувати почувань. Раптом ппор. Барабаш на все горло:

- Пісня!!!

А ми тільки чекали! Хоч не вільно, бо близько фронт, вдарили, як військова оркестра.


Ми Протипанцирні Стрільці -
Готові все до бою!
Ми із гарматами ідем -
Боротися за волю!

Плече в плече, рам'я в рам'я,
Хай кріпне, дужчає стрілецька ciм'я!

Ворожий панцир йде на нас,
До бою готовися!
Гарматні гальми розкидай -
Спіши і не барися!!

Плече в плече ...

А ліси нам відповідають, протягають наш спів, несуть із вітром у широкий світ! Кажуть, що ніодне вимовлене слово ніколи не гине, а щож тоді ціла наша пісня!


Ворожий танк в огні стоїть,
Ми далі гордо йдемо,
Ми Протипанцирні Стрільці -
Ми слави здобудемо!!

Плече в плече ... рам'я в рам'я...!!
Хай кріпне, дужчає стрілецька сім'я...!!

Так в середу, дня 25 квітня 1945 року, на фронті війни з Росією постала Українська Національна Армія. Не забудьте, Діти!

Без ніякого попередження, у вівторок, ранком, 29 травня 1945 заряджено збірку і вимарш з табору. Як мені тепер йшлось з вигоєними ногами! З Ваґрайну помаршували ми свобідним маршем, не колоною, до Маркт Поґав. Тут заладували нас на товаровий поїзд і повезли аж за Мюнхен. Стали на якійсь станції серед ночі і тут виладувались. Не було наказу кудинебудь маршувати, тож ми залишились покищо на станції, чекаючи, що буде. Щоб вияснити це, що сталось пізніше, мушу пояснити наше становище в цей час і в цій Німеччині, що програла війну, за яку кожний німець обвинувачував провідника Адольфа Гітлера. Німці чужинців в своїй масі ніколи не любили і тому так легко було Гітлерові завести політику винищування чужинців. Прошу не змішувати цього спостереження із діями індивідуальних німців, а зрештою у мене така тепер думка, що кожний німець зокрема цілком корисна і добра людина, але вкупі вони небезпечні, як вовки, а вже коли у них трохи сили і влади, то це просто гуни, і нехай мені хто заперечить! Наша група на їх території була ними не люблена, ані не бажана. Для них ми були також тільки чужинці, до того голодні, обеззброєні і босі. І ще мушу додати, що й ми не дуже церемонились на території цієї держави, коли нам чогось було потрібно. А нам треба було всього, передусім харчів. Отже, чекаючи на дальші накази, хлопці розбрились по станції, шукаючи щастя. Знайшли вагони, цілі вагони, заладовані коцами, скринками яєць, якимись консервами. Очевидно, тому, що ми не мали нічого, почали "організацію". Запримітили це наші власні, дивізійні німці, що стерегли того добра більше, як своєї незалежности, стали арештувати поодиноких стрільців, тут і там намірялись навіть побити. Цей рух приманив американців. Німці обступили цей один американський джіп з двома американськими вояками і ми дивились, як вони цілою громадою пояснювали американцям, що тут робиться. Американці говорили по-німецьки, слухаючи, як німці представляють нас як розбишак, злодіїв, авслендерів. Американці вислухали, посміхнулись, обернули джіп і від'їхали. А ми обсипали німців яйцями! Обмалювали їх солідно, але відступаючи, німці таки забрали із собою двох наших стрільців, зв'язавши їм позаду руки дротом. І хоч як прикро, хочу тут зазначити, жаден із наших старшин - а всі мали на собі відзнаки - не вмішався, не зажадав видачі обидвох стрільців, не скомандував нами, що було треба, а ми були б німців рознесли на одне слово команди! Навпаки, один із старшин, молодий підпоручник поставив нас усіх на "струнко" і вичитав нам патерностер почавши з "ви бандити, хами збунтовані, голота"... Цей старшина вже не живе, не буду згадувати його прізвища, та й це не важне, важна наша загальна настанова. Чому ми не уміємо тримати із собою у кожній життьовій ситуації...? Ми не організували цих речей для витівок, ми були обідрані, босі, голодні, голодні! Полонені мають свої окремі права, а ще коли їх ніхто не постачає вистачальними харчами. А нарешті, на мою думку, ми повинні були німців провчити розуму під командою наших старшин, які пізніше могли нам читати свої казання на боці, скільки хотіли. Зрештою ми брали із військових транспортів, не із приватного майна цивільного населення. Та що говорити. Я нераз вже запримітив, що ми, українці, в обличчі чужих не тільки що не тримаємось разом, а навпаки, стараємось прислужитись, звернути на себе увагу льояльністю, а не твердою поставою творення нашого права, там де ми є і стоїмо. До нас повинна була належати в цю ніч ціла та станція і ми всі повинні були виряджені коцами і харчами - і то під командою. Може це буде научка на майбутнє, але скільки нам таких научок ще треба...? Пам'ятаю, читаючи "Листопадові Дні", книгу про бої у Львові в листопаді 1918 року,мені просто волосся дуба стало, коли я вичитав, що після захоплення влади нашим військом, другого чи третього дня, Команда вислала одну стрілецьку стежу з вантажним автом на Головний Двірець по муніцію і по дорозі, з якоїсь кам'яниці цю стежу обстріляно та убито одного стрільця. В цьому місці - прошу уявити, - стежа поїхала спокійно далі і щойно повернувшись, склала звіт в Команді про випадок. За цей час поляки вже давно втекли,. А мені здається, що я був би присвятив пару мінут часу і обставив кам'яницю та виарештував все мужеське населення. Якби був не знайшов винних, був би здесяткував їх на місці, а кам'яницю висадив в повітря. Так здобувається місто в критичних хвилинах. Наша артилерія не стріляла на Львів, бо "не хотіла нищити людських камениць"! Сміх на салі...

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.