Учасники юридичного конфлікту: соціально-рольова і поведінкова характеристика

До аналізу проблеми учасників конфлікту доцільно застосувати структурно-функціональний та біхевіористичний підходи, які найкращим чином дозволяють з’ясувати соціальну структуру учасників конфлікту, їх статус у суспільстві та державі, рольове різномаїття членів конфліктної сторони, виявити особливості моделей конфліктної поведінки.

Учасники юридичного конфлікту – це його суб’єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту. В міжособистісному конфлікті рівень суб’єктів – конкретні особи; рівень групового, класового, соціально-професійного чи загальносоціального конфлікту (кризи) передбачає в якості учасників – соціальні групи, верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум в цілому. Суб’єктом масштабних соціально-правових конфліктів може виступати і держава через уособлюючі її інститути влади, органи та установи, через державних посадових осіб чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому. У міжнародних, міждержавних конфліктах суб’єктом виступають, як правило, суверенні держави, що представляють та захищають інтереси своїх народів. Отже, тільки соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них приєднуються політичні партії, громадські рухи, релігійні організації, їх керівні органи та установи. Але, навіть, якщо конфліктуючою стороною виступає політичний чи соціальний інститут, його дії все одно опосередковуються через «людський фактор» – конфліктних осіб, управлінські, професійні групи тощо.

Соціологічний, психологічний, політологічний і геополітичний підходи оперують саме цими поняттями, вказуючи на соціальний статус і характер учасників (суб’єктів) конфлікту. Крім того, конфліктологія задіяла до свого операційного апарату категорію “конфліктна сторона” чи “сторона, що протидіє”.

Сутнісно це поняття співпадає з безпосереднім суб’єктом конфлікту і містить всю його складну соціально-рольову й функціональну структуру. У конфлікті зазвичай декілька сторін, але не менше двох, і кожна із своїми цілями та завданнями. Сторона, що протидіє – це остов конфлікту, якщо одна з них з якихось причин руйнується, конфлікт губить сенс і припиняється. Але слід пам’ятати, що до складу конфліктуючої сторони входять не всі взагалі, а лише ті учасники конфлікту, що безпосередньо здійснюють активні (наступальні чи оборонні дії) проти супротивника. Деякі пасивні учасники конфліктної ситуації – посібники, пасивні свідки, посередники, очевидці тощо, як правило, не входить до складу конфліктуючих сторін.

До важливіших характеристик сторін, що протидіють, відносяться їх фізичні, соціальні, матеріальні та інтелектуальні ресурси, можливості та вміння, які значним чином визначають завершення конфлікту. Соціальні відмінності протидіючих сторін пов’язані не тільки з їх рівнем чи державним рангом, але й з широтою соціальних зв’язків, масштабами суспільної або групової підтримки. Інтелект і досвід ведення боротьби є суттєвим важелем у будь-яких юридичних конфліктах – від наукової суперечки, дипломатичного “торгу” до озброєного зіткнення.

Для прямих фізичних зіткнень, збройних конфліктів особливо вагомі є “деструктивні потенціали” супротивників. До них включають (залежно від масштабу конфлікту) фізичну силу, наявність зброї, кількість збройних сил і характер озброєння, ефективність військово-промислового комплексу. Врешті, слід враховувати, що конфліктуючі сторони можуть виявитися не одразу, адже і конфлікт починається не стільки з первинної агресивної дії, скільки після протидії у відповідь. Це досить наявно ілюструє кримінально-правовий конфлікт: доки злочинець не затриман, конфлікт між ним і органами правосуддя щє має латентний характер; відколи органи слідства, дізнання, суду й прокуратури розпочали процесуальну діяльність – протидіючі сторони конфлікту вже виявились; коли підозрюваний затриман і активізувалась процесуальна діяльність з розкриття злочину й покарання винного – конфлікт отримує свої конкретні необхідні риси.

З позиції правового підходу в юридичному конфлікті можна виокремити дві групи суб’єктів: фізичні та юридичні особи. В.М.Кудрявцев вважає, що якщо мова йде про протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов’язково набуває юридичного характеру, тому що між цими суб’єктами формуються (або вже існують) правові відносини, і розв’язання такого конфлікту, як правило, можливе лише правовим шляхом1.

Більш різнобічна ситуація складається, якщо конфлікт розгортається між фізичними особами (окремими індивідами, групами, натовпом тощо). Фізична особа, що є громадянином, вже є суб’єктом певних правовідносин, це накладає помітний відбиток на їх поведінку в конфлікті. Учасник юридичного конфлікту має узгоджувати свої вчинки з існуючими нормами права, пам’ятати, що за умов певного розвитку подій ним можуть “зацікавитись” правоохоронні органи, або він може стати учасником цивільного, адміністративного чи кримінального процесу в якості позивача, відповідача, потерпілого, обвинувачуваного чи свідка. В окремих випадках юридичний аспект конфлікту залишається вибірковим, тобто має відношення не до всіх, а лише до окремих його учасників (наприклад, організаторів безладдя).

Соціологія права розробила досить предметно і яскраво систему соціальних ролей, що виконують учасники конфлікту, використовуючи значною мірою юридичну термінологію. Рольове різномаїття учасників практично притаманне будь-якому конфлікту (в т.ч. юридичному).

В соціально-правовому конфлікті (рівнем не нижче групового) завжди можна виокремити “лідерів”, “ідеологів”, “активістів” і “керованих виконавців” – це, найпростіша класифікація ролей, яка підкреслює ієрархічний статус учасників та їх функції.

Крім того, соціальні ролі учасників конфлікту можуть відбивати їх ранг у складі протидіючої сторони, міру задіяності та відповідальності за конфліктні події.

Підбурювач (інколи, провокатор) – це особа, організація чи держава (у міжнародно-правовому конфлікті), що навмисно підштовхує іншого учасника до конфлікту. Сам підбурювач може й не брати активної участі у конфлікті, його рольове завдання – спровокувати зіткнення і розв’язати конфлікт.

Посібник – особа, група, держава, що сприяє тій чи іншій конфліктуючій стороні порадами, матеріально-технічною допомогою тощо. У міжнародній політиці посібництво агресору, який розв’язує збройний конфлікт, оцінюється як серйозний злочин проти миру.

Пасивні свідки, очевидці – це, як правило, мало значні та епізодійні ролі, носії яких не входять до складу протидіючих сторін.

Організатор – особа (група), яка планує конфлікт, шляхи його розвитку і забезпечення заради досягнення бажаної мети. Він виконує часто функції керівника чи ідеолога конфліктуючої сторони, і може також уособлювати її самостійно чи виступати окремою фігурою. Організатор юридичного конфлікту, як правило, несе найбільшу міру відповідальності за неправові дії та вчинки.

Посередники та судді (в т.ч. третійські) – у широкому контексті це теж учасники конфлікту, особливо посередники, які прагнуть розібратися у причинах і обставинах протистояння та намагаються своїми діями попередити чи припинити конфлікт, використовуючи власний авторитет переконання, пошук консенсусу. Третійські судді фактично також виконують посередницькі функції – це строго нейтральні особи, які допомагають конфліктуючим сторонам досягнути згоди шляхом переговорів. Ні посередники, а ні судді категорично не входять до складу протидіючих сторін, їх мета діаметрально протилежна – узгодити позиції суперників та зняти конфліктне протиріччя по можливості ненасильницьким шляхом. Високо оцінюючи гуманістичний потенціал цих ролей у юридичних конфліктах, цивілізовані держави (в т.ч. України) заклали у чинне законодавство відповідні норми про третійський суд.

Отже, рольове різномаїття в конфлікті досить чітко визначено, але інколи можна зіткнутися з явищем “свідомої імітації” окремих конфліктних ролей, це притаманно або надконфліктним особам, емоційно неврівноваженим і надамбітним, або в разі штучного затягування конфліктних протидій окремою стороною.

Суб’єктивна складова будь-якого конфлікту досить детально і глибоко характеризує психологію його учасників. Взагалі, це окрема і специфічна проблема, яку необхідно вивчати в межах біхевіористичного аналізу. До складу суб’єктивної сторони конфлікту включають аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам’ять, соціальні настанови і ціннісні орієнтації, внутрішні нормативні механізми тощо. Але соціологію юридичного конфлікту найбільше цікавить поведінка учасників– це особливий різновид індивідуальної, групової або масової активності, що потребує особливої функціональної та емоційної орієнтації суб’єктів конфлікту. Поведінка в конфлікті часто пов’язана із розміром фрустації, афектації, стреса, що виникають внаслідок дій протилежної сторони, це накладає помітний відбиток на формування суб’єктивних уявлень і характер дій учасників. Юридичний конфлікт часто торкається життєво важливих інтересів суб’єктів, що вимагає мобілізувати всі його внутрішні ресурси. В малих групах, соціальних спільнотах і державах за таких умов зазвичай встановлюють відповідний порядок і особливі норми поведінки (умови надзвичайної ситуації).

Вибір суб’єктами своєї лінії поведінки у конфлікті залежить від багатьох чинників, здебільше психологічних: емоційних, вольових, інтелектуальних, а також від сукупності зовнішніх (в т.ч. зовсім випадкових) обставин. Слід враховувати, що певні типи поведінки не одразу проявляють у всіх без виключень учасників конфлікту і в процесі розвитку подій, вони можуть змінюватись. Конфліктологія розробила три основні стереотипізовані моделі, які відбивають певний стійкий стиль поведінки людей (чи держав, організацій) в різних конфліктних ситуаціях.

1. Деструктивний тип. За поведінкою, це суб’єкт, який схильний до розв’язання конфлікту та його посилення аж до повного знищення супротивника, ним використовуються найболючі, руйнівні й жорсткі засоби боротьби. Деструктивний тип поведінки часто зустрічається у кримінально-правових, в міжнародних конфліктах; на міжнародній арені – це агресивні мілітаристські держави, організації, що не тільки провокують війни, але й постійно блокують будь-які мирні ініціативи

Практично завжди до такого типу поведінки схильні терористи – особливо небезпечні фігури юридичних конфліктів.

Західні дослідники, детально аналізуючи тероризм, виокремлюють два головних типи мотивацій поведінки терористів: особистісний, в якому наочні емоційні, невротично-психопатологічні й корисні мотиви; та політико-ідеологічний, що притаманний терористичним групам чи банд-формуванням.

З певною обумовленістю до суб’єктів деструктивної поведінки можна віднести також осіб, громадські, релігійні та державні утворення авторитарного складу, оскільки вони перш за все керуються метою домінування, встановлення й поширення своєї влади, підкори собі чужих інтересів. Ці суб’єкти, захоплені ідеєю надпереваги, схильні до руйнування чужих ціннісних та нормативних систем, що спричинює роздрайки та війни.

2. Конформний тип. Суб’єкти конфлікту, що обрали таку поведінку – певним чином протилежні попереднім, їх позиція “доповнює” деструктивну. Конформні суб’єкти скоріше схильні поступитися, підкоритися, ніж продовжувати боротьбу. Ця модель поведінки шкідлива і досить небезпечна тим, що об’єктивно сприяє чужим агресивним намірам. Позитивну роль вона здатна зіграти, якщо конфлікт виник через дрібницю, в такому випадку компромісна лінія поведінки – найкращий засіб припинити сутичку.

3. Конструктивний тип. Ця модель поведінки повністю контрастує з деструктивною. Якщо деструктивний тип прагне перш за все задовольнити власні інтереси і заради цього готовий “роздувати” протиборство, то конструктивний - намагається загасити конфлікт таким чином, щоб знайдене рішення було сприйнятливим для обох сторін. Він шукає інваріантні версії примирення, підбирає посередників, вживає заходів по зняттю конфліктної напруги, щоб зняти предмет роздраю і врегулювати конфлікт.

Сучасна конфліктологія до аналізу конфлікту та його суб’єктивної складової успішно застосовує “теорію ігор”, що надає можливості передбачити деякою мірою раціональні, випадкові і навіть нетрадиційні ходи і рішення супротивників. Це здійснюється завдяки рефлексії – відбиттю у свідомості суб’єкта власної і чужої поведінки та, отже, в якійсь мірі уяві про психологію і плани супротивника.

Головна ідея “рефлективних ігор” – це імітація роздумів і вчинків одного супротивника іншим, аж до складних форм – прогнозування і моделювання запитань суддів, відповідей свідків, роздумів присяжних, сцен примирення тощо. Рефлексивна гра має декілька елементів, які часто та ефективно використовуються у практиці змішаних юридичних конфліктів політичного і міжнародного характеру :

а) рефлексивне управління – це спроба передати супротивнику засади для прийняття такого рішення, яке було б вигідним самому опоненту. Перш за все, тут використовується дезінформація (розповсюдження у військовій та міжнародній практиці). Іншим характерним засобом рефлексивного управління є передача супротивнику істинної інформації про свої наміри, яку той має сприйняти як неправдиву. Ця тонка гра на недовірі часто застосовується у детективних сюжетах;

б) рефлексивний прогноз – полягає в тому, щоб здійснити спробу прогнозування поведінки протилежної сторони і, таким чином, посісти вигідну для себе позицію. Так, якщо у ході процесуального “змагання” (імітований конфлікт) захисник зуміє передбачити найвагоміші аргументи прокурора-обвинувача, він буде мати шанс їх послабити, або розбити;

в) рефлексивний захист – мова йде про упереджуючу підготовку до відступу на менш вигідні позиції, але такі, що не дають програти. Сутність рефлексії тут полягає в тому, щоб виявити розміри поступок, на які може погодитись супротивник, якщо конфлікт дуже сильно затягнеться. Отже, при рефлексивному захисті опрацьовуються не наступальні, а захисні варіанти, що само по собі є одним з варіантів руху до розв’язання конфлікту.

Таким чином, теорія ігор та технології рефлексії є непересічним інструментом конфліктного протиборства і управління конфліктом.

10.6. Динаміка юридичного конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби

Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціально - обумовленими подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі суб’єкти.

Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, в якій вже присутні більшість елементів конфлікту, за виключенням зовнішніх дій. Низка подій у латентній стадії має декілька послідовних етапів:

1) виникнення об’єктивної конфліктної ситуації – це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та свідомо провокується одним чи всіма учасниками;

2) усвідомлення одним чи всіма суб’єктами конфлікту своїх інтересів, що надає сенсу подальшій боротьбі;

3) усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані інтереси (у когнітивному юридичному конфлікті – це виявлення інших поглядів чи позицій);

4) одна із сторін, захищаючи свої інтереси, вживає перші конкретні дії, чим виявляє свою позицію. Після здійснення протилежною стороною перших дій у відповідь, латентну стадію завершено і конфлікт набуває відкритого характеру.

Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку: по-перше, наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і сторони намагаються переграти одна одну (в т.ч. через рефлексивні ігри); по-друге, дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми (наприклад, погрози, насильство, захват спірного об’єкту); по-трете, конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися т.з. “третя сторона”, яка буде певним чином впливати на протиборство (вгамовуючи або підштовхуючи його).

Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо ресурси сторін приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже стримано (в разі значної переваги сил в однієї з сторін). У затягнутому конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною “ремісією”); у змішаному юридичному конфлікті на міжетнічному, політичному, сімейно-побутовому грунті через збереження глибинних протиріч, які змотивували сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям “третьої сторони” із пошуків можливостей “нового діалогу” між супротивниками, конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі стадії (демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до компромісу. Цей поворот подій визначають як “реверсія” конфлікту. В той же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про ескалацію.

Ескалація конфлікту – це небезпечна і небажана версія його розвитку, але нажаль, вона досить часто має місце саме у змішаних юридичних конфліктах. Її головними й наочними ознаками є – перш за все, інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралєвидно за принципом “дія – протидія”; по-друге, поширення масштабів конфлікту (за рахунок територіальної і громадської задіяності); по-третє, моделі поведінки конфліктуючих сторін зорієнтовані на бескомпромісну лінію та еволюціонують у напрямку більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; врешті, відбувається зміна предмету конфлікта і, відповідно, форм взаємодії в напрямку загострення.

Результатом і наслідком ескалації може стати “генералізація” конфлікту, коли його об’єкт диверсифікується на множину нових об’єктів; конфлікт, поширюючись територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс вживаємих засобів за рахунок більш ефективних силових методів.

В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. В той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у “чистому” юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з’ясували, виявляються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємин.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

- латентна фаза – виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об’єкту, що має юридичні властивості);

- демонстраційна форма – виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо);

- агресивна (чи батальна) фаза –розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інструкцією. Це досить тривала стадія , вона передбачає – попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;

- фаза розв’язання конфлікту – підготовка та видання правового (правозастосовчого) акту, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вирок, рішення про перегляд діла).

Поза ідеальною теоретичною ситуацією послідовність фаз юридичного конфлікту може порушуватись, або деякі з стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти, де одразу зі скоєнням злочину виникає правовідношення, отже – відсутня перша латентна фаза).

Отже, у врегулюванні юридичного конфлікту значну роль відіграє втручання “третьої сторони”: державного правозастосовного (правоохоронного) органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати по ньому рішення. Це може бути суд, арбітраж, адміністративна інстанція (наприклад, міністерство, відомство, ректорат тощо), або інша державна установа, з якою конфліктуючі сторони пов’язані відповідними правовідносинами. Відома також точка зору, що будь-які правовідносини є трьохсторонніми, тобто, окрім безпосередніх учасників, в них присутня і публічна влада, яка регулює події або шляхом відповідного контролю, чи, в разі необхідності, владно втручається у відносини сторін (дана конструкція безсумнівно має місце в кримінальному і цивільному судочинстві, де окрім позивача і відповідача, потерпілого і звинувачуваного діє державний інститут судочинства).

Спрямованість розвитку юридичного конфлікту часто залежить від задіяності в ньому державних правозастосовчих органів, це забезпечує закінчення конфліктних стосунків у межах закону і у відповідності з ним. В той же час застосування в юридичному конфлікті насильницьких, примусових заходів, що є по суті “легітимним примусом”, не є чимось екстраординарним чи неприпустимим, якщо вони йдуть від уповноважених осіб, адекватні закону та не перетворюються у безладдя будь-яких осіб.

Окремо слід визначити специфіку розвитку юридичного конфлікту, що стосується масових подій: політичних чи міжнаціональних зіткнень, гострих соціально-економічних стосунків. Юридичний аспект у такому конфлікті виникає не одразу; він оформлюється по мірі інституалізації та формалізації відносин, таким чином наступає юридизація конфлікту – безумовно позитивний процес, що надає можливість задіяти ефективні правові процедури і механізми. Наприклад, у міжнаціональному конфлікті виникає проблема (вимоги) самовизначення нації, ідея утворення власної держави, проголошення суверенітету, встановлення кордонів, митниці тощо. Вирішити всі ці питання і задовольнити, вимоги сторін неможливо без прийняття відповідних юридичних актів, видання законних (а інколи і неправових) рішень і розпоряджень. Саме тут формуються юридичні елементи конфлікту, які далі мають рухатися по конституційним чи іншим «юридичним рільсам».

Досвід свідчить, що розв’язання юридичного конфлікту само по собі ще не дає гарантії від поновлення конфліктних сутичок, і якщо джерело конфлікту не знищено, то багато цивільних, трудових, адміністративних, сімейно-правових, міжнародних конфліктів мають тенденцію відновлення.

Соціологія права розглядає конфліктну боротьбу через погрозу та зовнішні протилежно спрямовані дії. Зовнішні дії – це чередування взаємних реакцій, які спрямовані на утвердження інтересів кожної сторони та обмеження інтересів супротивника.

Погроза ж – це, у деякому сенсі, практичний засіб конфліктного протиборства; її сутність полягає, як вважає американський конфліктолог М.Дойч, у висловленні наміру здійснити дещо, що може зашкодити інтересам іншої сторони. Більше того, погрози зорієнтовані на те, щоб примусити суперника проти волі сприяти цілям опонентів. В міжнародній практиці, зокрема, розповсюджений метод ультиматумів, що містять вимоги до іншої країни, в разі невиконання яких супротивника очікують жорсткі санкції. Погрози можливо вживати і у конфліктній боротьбі, і в тактиці ведення переговорів (за допомогою парламентів, членів делегацій). Застосування погроз – руйнівна практика, оскільки їх зміст передбачає можливий перехід до більш гострого протистояння. Отже, тактика погроз більш характерна деструктивній моделі поведінки у конфлікті.

Зовнішні дії суттєво обумовленні часом та місцем протікання подій. Часовий чинник є значним важелем того, що несвоєчасна згода (чи відмова) можуть привести до небажаного, або протилежного результату.

Всі дії у конфлікті умовно поділяють на головні та допоміжні. До перших відносяться дії, які безпосередньо спрямовані на предмет конфлікту, другі ж –грають підлеглу роль, забезпечуючи виконання головних дій. За характером боротьби, зовнішні дії поділяються на дві групи: наступальні та оборонні.

Наступальні дії складаються з навали на супротивника, руйнування його власності, ізолювання, захоплення об’єкту суперечки, вигнання або полонення ворога та і інші акти, які наносять пряму шкоду протилежній стороні. Оборонні дії – це, утримання об’єкту суперечки, самозахист, захист від знищення або ушкодження матеріальних цінностей і ресурсів, різні превентивні вчинки тощо. Поділ між цими типами дій достатньо умовний, адже відомо, що “наступ – це найкращий вид оборони”, і, зокрема, у процесуальній тактиці, що входить до динаміки юридичного конфлікту, цей принцип ефективно використовується. Врешті, виходячи з цієї логіки, можливо передбачити ще і третій різновид дій – це відступ, втрата позицій , об’єктивна (повна або часткова) відмова від своєї мети та інтересів. Тимчасовий відступ у конфлікті – це часто пастка, щоб накопичити сили для майбутнього наступу.

Серед головних зовнішніх дій у конфлікті треба виокремити такі:

а) дії, спрямовані на захоплення чи утримання об’єкту (під час них у соціально-правовому конфлікті саме і з’являються правовідносини);

б) створення перешкод та завдання опосередкованої шкоди – ці дії більш притаманні безоб’єктному конфлікту, коли прагнуть заблокувати діяльність іншої сторони (часто застосовують у ході слідства з метою затримання злочинців);

в) слова і вчинки, що ображають, зачіпляють: образити чи скривдити можливо не тільки у міжособистісній сутичці. Негативні жести, образливі вислови, дискримінаційні заходи на адресу громадян іншої країни, іншої культури, релігії, норм життя – все це дії, притаманні змішаним юридичним конфліктам;

г) підкорення і захват суб’єкту. Ці дії мають відношення до прояви влади та суттєвого обмеження волі інших суб’єктів, застосування форм диктату, жорсткий контроль, колонізація, взяття до полону, обмеження суверенітету тощо;

д) завдання безпосередньої фізичної шкоди (насильство). Ці дії природньо мають місце у багатьох кримінальних конфліктах, вони завжди пов’язані з руйнуванням головних фізичних ресурсів протилежної сторони: завданням болю й тілесних ушкоджень, руйнуванням і розоренням держав і міст; знищенням груп і зв’язків, що їх поєднували; знущаннями та вбивствами. Насильство – найнебезпечніша форма конфліктної поведінки. Соціологи права стверджують, що на так звану “готовність” людини (групи) до насильства впливає ціла сума чинників: затягнутий стан соціально-економічної депривації, постійна конфліктогенність середовища перебування, багатолітнє психологічне відчуження, трагічний досвід знущань і насильства у дитинстві, а також – узаконена чи усталена насильницька поведінка влади, її інститутів та персональних носіїв, що в цілому створює хибні уяви про «ефективність» впливу жорстких крайніх заходів.

10.7. Механізми розв’язання і попередження юридичних конфліктів

Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв’язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі:

- припинення конфлікту в наслідок взаємного примирення сторін, або його тимчасова зупинка з можливістю поновлення;

- розв’язання (“виграш – виграш” або “програш – програш”);

- закінчення конфлікту, але за асиметричною скасування конфлікту шляхом симетричного його формулою розв’язання (“виграш – програш”);

- переростання конфлікту в інше протиборство;

- поступове загасання конфлікту.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

- демонстраційна фаза – виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо);

- агресивна (чи батальна) фаза –розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інстанцією. Це досить тривала стадія, вона передбачає – попереднє слідство, винесення обвинувачення, передачу звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;

Отже конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів, оперує здебільше такими категоріями як “загасання”, “розв’язання”, “врегулювання” чи “скасування” конфлікту.

Загасання– це , як правило, тимчасове припинення протидій, але за збереження головних ознак конфлікту, тобто протиріччя і напружливих стосунків. Розв’язанняконфлікту є спільною діяльністю його учасників, яка спрямована на вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Врегулювання тим відрізняється від розв’язання, що зняти протиріччя між опонентами допомагає “третя сторона”. Під скасуванням конфлікту розуміють вживання таких дій щодо нього, які ліквідують головні структурні елементи й ознаки конфлікту. Зрештою, можливо й переростання в інший конфлікт, коли у відносинах сторін виникає нове, більш гостре протиріччя і відбувається зміна предмету й об’єкту протиборства.

Юридичні конфлікти практично можуть закінчитися у будь-який з цих “сценаріїв”, але щодо засобів їх розв’язання, то слід передбачити три – насильство, роз’єднання чи примирення.

Застосування насильства є характерним для багатьох юридичних (особливо, кримінальних) конфліктів, його вживають у разі, коли протилежна сторона наявно слабкіша і тому з’являється шанс швидко скінчити боротьбу. Але це, мабуть, чи не єдина перевага даного шляху, адже стратегічно силове розв’язання конфлікту частіше за все є малоефективним.

Виняток складає лише застосування “легітимного насильства” уповноваженими органами держави. що закріплено у законі, але вони беруть участь у конфлікті як т.з. “третя сторона” і їх дії спрямовані на відтворення правопорядку, справедливості й миру.

Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки силі, не тільки збирає лаври; вона вимушена постійно додавати зусиль і втрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже розгромлена сторона конфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити у конфлікті, то не уповноважений законом переможець все одно підлягає моральному (або правовому) засудженню.

Роз’єднання сторін визначає, що конфлікт припинено шляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин між конфліктуючими сторонами (наприклад, розлучення подружжя; скасування угоди, договору).

У практиці конфліктів роз’єднання сторін може здійснитисяв тому разі, коли вони обидві кидають “поле бійки” (відмовившись від зазіхань на об’єкт), чи тоді, коли одна із сторін (більш слабка) тікає від боротьби, щоб уникнути насильства, або коли т.з. “третя сторона”, застосувавши силу або авторитет, буквально розвела конфліктуючих по різних “кутках” за непересічні межі. Роз’єднання конфліктантів, як і вживання насильства, на жаль, не є абсолютною панацеєю для можливого приборкання конфліктних стосунків.

Шлях примирення, тобто мирного (політичного, чи правового) злагодження суперечок, як правило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими, або за участю “третьої сторони”. Примирення досягається лише за умов переговорів між конфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом розв’язання конфліктів (серед юридичних – їх найбільш часто застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових конфліктах).

Стратегія і тактика розв’язання юридичних конфліктів є багатоступеневим процесом, який містить: аналіз та оцінку ситуації; вибір засобів та методів врегулювання конфлікту; формування плану заходів та їх реалізацію; прогнозування наслідків; оцінку ефективності вчинених дій. Врахування та задіяння вказаних елементів (кроків) по розв’язанню конфлікту підводить нас до суб’єктів цього процесу. Це, по-перше, можуть бути безпосередньо самі опоненти; і, по-друге – “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.

Щоб збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом треба враховувати і активно використовувати деякі об’єктивні чинники:

- інституційний – існування в суспільстві та державі механізмів для проведення консультацій, переговорів і пошуку взаємовигідних рішень, перш за все, механізмів у структурі законодавчої, судової ті виконавчої влади (конституційний суд, арбітраж, суди загальної юрисдикції), а також інституцій неюридичного посередництва (медіаторингу);

- консенсуальний – наявність згоди між конфліктуючими сторонами з приводу того, яким повинно бути рішення щодо примирення, готовність їх піти на компроміс;

- історико-прецедентний – використання минулого досвіду, прикладів та прецедентів щодо розв’язання схожих конфліктних ситуацій;

- кумулятивний фактор, що не дозволяє конфлікту поширюватись за рахунок нових проблем і учасників;

- чинник юридичної формалізації, який надає правової форми, ознак, функцій тощо майже всім елементам конфлікту з метою їх кращої керованості та ефективного врегулювання.

Конфліктуючі сторони самостійно, або за поданням посередників, можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства (в залежності від суб’єктивних настанов і об’єктивних ресурсів): суперництво; співробітництво, компроміс; пристосування; ухід від розв’язання проблеми. Практично в будь-якому юридичному конфлікті ці стратегії можуть вживатися.

Найбільш наочний правовий характер і форму мають технології і засоби врегулювання конфліктів за участю “третьої сторони”. В ролі “третьої сторони” при врегулюванні конфліктів виступають – одна людина (медіатор); рідше – група з двох або кількох професіоналів; інколи установи, організації, держави.

Посередницька функція в конфлікті, яку здійснює медіатор з метою припинити зіткнення, може бути офіційно формалізована, а може лишитися неофіційним інститутом, що немає юридичних ознак і повноважень. Природно, що до розв’язання юридичних конфліктів слід залучати офіційних медіаторів. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ та ін.); 2) окремі держави як посередники; 3) державні правові інститути (уряд, Президент, Конституційний Суд, арбітражні суди, Верховний Суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що утворюються для вирішення конфліктних органів; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії по розв’язанню трудових суперечок і конфліктів, профспілки і т.і.); 8) професійні медіатори-конфліктологи, офіційний статус яких закріплено у чинному законодавстві країни.

Отже, у врегулюванні юридичного конфлікту значну роль відіграє втручання “третьої сторони”: державного правозастосовного (правоохоронного) органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати по ньому рішення. Це може бути суд, арбітраж, адміністративна інстанція (наприклад, міністерство, відомство, ректорат тощо), або інша офіційна установа, з якою конфліктуючі сторони пов’язані відповідними правовідносинами. Відома також точка зору, що будь-які правовідносини є трьохсторонніми, тобто окрім безпосередніх учасників в них присутня і публічна влада, яка регулює події, або шляхом відповідного контролю, чи разі необхідності владно втручається у відносини сторін (дана конструкція безсумнівно має місце в кримінальному чи цивільному судочинстві, де окрім позивача і відповідача, потерпілого і звинувачуваного діє державний інститут судочинства).

Процес медіаторингу не має жорсткої структури та умовно містить три головних етапи: перший – конфліктна аналітика і знайомство зі сторонами, що протиборствують; другий – співпраця із конфліктуючими сторонами; третій – проведення переговорів. В залежності від позиції, яку посяде “третя сторона”, знаходяться засоби і шляхи закінчення юридичного конфлікту. Зокрема, офіційний медіатор може виступати у двох ролях – як сила, що підтримує одну із сторін конфлікту, чи як незалежний від них та неуперджений посередник. Відтоді “третя сторона” може забезпечити:

- вольове припинення конфлікту;

- легітимне-силове розведеня конфліктуючих сторів;

- блокування боротьби (фізичними, військово-технічними засобами чи силою соціального тиску );

- застосування правових санкцій до сторін;

- визначення (за критеріями соціальних норм) винної та правої сторони;

- надання допомоги щодо пошуку оптимальних рішень та відтворення співробітництва;

- сприяння нормалізації відносин та організації спілкування;

- контроль за виконанням мирної угоди.

Розв’язання юридичних конфліктів відбувається у різних формах: шляхом парламентських та інших конституційних процедур; за допомогою розгляду кримінальних, цивільних та інших справ у суді та в арбітражі; через прийняття рішень в адмінстративних комісіях, податковій інспекції, міліції, ДАІ та багатьх інших установах, які застосовують право*. Не дивлячись на відмінності цих органів, у процедурах конфліктного регулювання, що вони вживають, є суттєві спільні ознаки:

1) конфлікт врегульовуєтся органом, який є вповноваженим на це державою та законом;

2) орган, що розв'язує конфлікт, діє на засадах права та заради виконання норм права;

3) конфліктуючі сторони у період розгляду суперечки наділяються правами та обов'язками, що передбачені законодавством;

4) рішення, що приймається по конфлікту, є обов'язковим для його сторін та, як правило, для інших громадян та орагнізацій.

Таким чином, конфлікт набуває чіткі обриси, формалізується, як формалізована і сама процедура його розв'язання.

Позитивним аспектом юридичних процедур є те, що кінцеве рішення в них приймається на засадах права, отже не є безпідставним та мінімально залежить від суб'єктивізму; що ж до можливих помилок, то їх виправлення передбачено наступною юридичною процедурою (затвердження рішення вищим органом; оскарження рішення; перегляд; тощо).

Юридичні засоби розв'язання конфліктів можна поділити на три головні групи:

1) конституційні процедури, які застосовують головним чином при виникненні конфліктів у політико-правовій галузі;

2) суддевий та арбітражний розгляд справ;

3) адміністративні процедури, що практикують різноманітні правозастосовчі органи.

Перш за все, конституційне судочинство - це конструктивна діяльність найвищого в державі органу суддєвої влади, яка спрямована на те, щоб силою притаманних йому прерогатив і повноважень розв'язати конфлікти політичних інститутів, що пов'язані з порушенням Конституції. Конституційне судочинство - одна з ефективних форм вирішення суперечок між гілками влади та усунення конфліктів, які спричиняються у законодавчій та виконавчий діяльності. Конституційний Суд безпосередньо контролює дотримання Конституції іншими органами державної влади, і таким чином, виконує функції балансу гілок влади в механізмі "утримань та противаг", що є невід'ємним принципом правової держави. Отже, Конституційний Суд забезпечує своїми діями розв'язання конфліктів, які виникають: між законодавчими і виконавчими органами; між центральною владою і регіонами; між органами держави і громадянами. Загальними засадами для розгляду цих конфліктів є те, що вони пов'язані з дійсним або можливим порушенням норм і принципів Конституції країни. Процедури роботи Конституційного Суду України, як і коло відповідних питань (в т.ч. конфліктного змісту), що входять до його компетенції, чітко закріплені у юридичних нормах. Це забезпечує впорядкований розгляд конфлікту та прийняття обгрунтованого законного рішення. Надзвичайно важливо, що рішення, винесене Конституційним Судом, не підлягає перегляду і є для всіх обов'язковим; отже, розглядуваний юридичний конфлікт отримує оптимальне правове вирішення і має скінчитися.

Отже, конфлікти між гілками влади бажано розв'язувати конституційним шляхом. Але слід пам'ятати, що над владними інституціями є ще й найвищий арбітр - суверенний народ. Тому окремі політико-правові конфлікти між гілками влади доцільно розв'язувати через процедури народної демократії (наприклад, референдум), або розглянути і вирішити безпосередньо самими владними органами у межах притаманих їм функцій.

Так, конфлікти у парламентській діяльності часто виникають як суперечки і зіткнення між політичними партіями, фракціями, групами і окремими депутатами. Розв'язання цих конфліктів можливо за допомогою таких головних засобів:

- "нав'язання" волі певної групи депутатів іншим, головним чином, через підсумки голосування, де рішення прийнято більшістю;

- компроміс, досягнення якого можливо завдяки парламентським процедурам узгоджень, переговорів та ін.;

- консенсус, що є певним різновидом компромісу, та принципом колегіального рішення і вимагає позитивного рішення на основі узгодження позицій, поступок, співпраці.

В залежності від виду парламентської діяльності виникають ті чи інші юридичні конфлікти, до розв'язання яких вживають певні парламентські процедури. Так, для заняття конфліктів у законодавчому процесі утворюють, наприклад, узгоджувальні комісії, проводять консультації та переговори, можливо повторне обговорення закону та повторне голосування (порядок вживання цих процедур, як правило, закріплює регламент роботи парламенту). Конфлікти, що виникають під час парламентських дебатів (на пленарних засіданнях, в комітетах та комісіях), також процедурно розв'язуються через вказівки регламенту, або із врахуванням вимог і норм депутатської етики (наприклад, заборона неетичних образливих висловлювань, використання хибної інформації, чи призивів до незаконних дій). Передбачено також санкції до порушників: позбавлення слова чи права на виступ протягом дня; попередження; вказівка, а також виведення із зали тощо.

Конфлікта при голосуванні можна запобігти, головним чином, завдяки ретельній регламентації цієї процедури та толерантній практиці головуючих на засіданні парламенту. Мова йде про використання механізмів трьох "читань" законопроектів із внесенням відповідних поправок, застосування належного порядку голосування (відкритого, таємного чи поіменного) тощо.

Врешті, досить ефективним механізмом усунення юридичних конфліктів є узгодження нормативно-правових актів. Закони, Укази Президента, постанови Уряду та ін. не рідко суперечать одне одному, породжуючи юридичну колізію і , як наслідок, конфлікти у правозастосовчій сфері. Запобігаючи можливим конфліктам чи розв'язуючи вже реальні конфліктні ситуації, слід застосовувати різні форми узгодження правових актів - скасування одного чи обох опонуючих актів. визнання акту недійсним, призупинення дії певної норми, внесення доповнень чи поправок, видання нового правового акту. Заради усунення протиріч між нормативними актами використовуються парламентські слухання, зустрічі й наради; конструктивну роль тут відіграє Міністерство юстиції; але найбільш ефективним для попередження таких конфліктів є чітко зважена і спланована законотворча діяльність, добре налагоджене інформаційне забезпечення законодавців і громадськості.

Судочинство, враховуючи також арбітражний процес, - це специфічна форма розв'язання конфліктів і суперечок, вироблена багатовіковою практикою людства. У суді "третьою стороною" виступає представник суспільної влади, його сила більш могутня, ніж у будь-кого з учасників конфліктного протиборства і, таким чином, він має нагоду попередити насильство й свавілля у завершенні конфлікту. Судочинство, як механізм розв'язання юридичних конфліктів, має свої особливості та наочні переваги: а) суддєве рішення по конфлікту спирається не на суб'єктивні уявлення його учасників, а на систему права та силу суспільної влади; б) суд, як інститут влади, та судді, як її носії, є незалежними і неупередженими в своїх діях і рішеннях, керуючись лише законом та внутрішніми переконаннями; в) прийняті судом рішення є обов'язковими для виконання як сторонами конфлікту, так і іншими юридичними і фізичними особами.

В Україні, окрім конституційного, існують ще такі різновиди судочинства:

- цивільне, яке функціонує при розгляді майнових суперчок, трудових конфліктів, земельних відносин, сімейних протиріч та проблем із спадкоємством тощо;

- арбітражне судочинство, яке в головному має діло з юридичними особами (установами, підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами, організаціями тощо). Тут конфліктанти свідомо довіряють роль "третьої сторони" арбітру, рішенню якого добровільно зобов'язуються підкоритися (принцип т.з. "третєйського суду"). Арбітражні суди вирішують здебільше конфлікти, що виникли у підприємницькій діяльності, але згодом набули юридичного характеру (економічні сутички між підприємцями, суперечки між бізнес-структурами і органами державного управління). В практиці демократичних держав існує також і приватний комерційний арбітраж, що не є органом держави; він також керується механізмами медіаторінгу, але менше зв'язаний правом, тому слід координувати його дії з чинним законодавством, щоб запобігти перетворенню медіації на "розбірку" у дусі криміналу;

- кримінальне судочинствозастосовується лише у тому разі, коли йому передує кримінально-правовий конфлікт, змістом якого є скоєний злочин. В ході кримінально-суддєвого розгляду конфлікт набуває процесуальної форми, перетворюючись у конфлікт між обвинувачуваним і його захисником, з однієї сторони, та потерпілим і прокурором - з іншої. Особливістю кримінального судочинства є те, що конфлікт тут частіше за все закінчується силовим рішенням - легітимним застосуванням певної міри державного примусу; згідно санкції, передбаченої законом;

- адміністративне- це розгляд різноманітних юридичних конфліктів державними орагнами чи інстанціми (від адміністративних інспекцій до інстпектторів ДАІ, податкових, митних та ін. служб). В останні роки все частіше застосовується адміністративно-суддевий порядок розгляду суперечок, особливо з приводу реалізації прав громадян на оскарження у суді неправомірних дій та рішень органів влади і посадових осіб.

Зрештою, щодо запобігання юридичним конфліктам, треба відмітити тут визначальну роль об'єктивних чинників: стабільності політико-правової системи; усталеності законодавства; досить високої правової культури тощо. Але, крім того, досить важливу роль відіграють і більш конкретні механізми управління доконфліктними стосунками, в яких присутні, зокрема, суб'єктивні аспекти:

- можливість інституціоналізації проблемних відносин, в яких потенційно присутні передконфлікти;

- здатність юридично формалізуватти конфлікт на будь-якому етапі розвитку;

- нормалізація морально-психологічного клімату, зокрема, силою етичної норми, традиції, вживанням виховних заходів або гумору;

- врахування потенціала впливу будь-яких норм (правових, політичних, моральних, релігійних, корпоративних тощо) на запобігання початку конфліктного протистояння.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність поняття "юридичний конфлікт"?

2. Які ознаки характеризують природу юридичного конфлікту?

3. Які відмінності вирізняють "чистий" і "змішаний" юридичні конфлікти?

4. Визначте специфіку предмета і об’єкта конфліктів юридичної галузі.

5. Які існують класифікації юридично-професійних конфліктів за різними критеріями?

6. Якими соціальними ролями та моделями поведінки вирізняються учасники юридичного конфлікту?

7. Доведіть, що фази розвитку юридичного конфлікту та динаміка протиборства опонуючих сторін мають власну специфіку, на відміну від інших соціальних конфліктів.

Рекомендована література

1. Баев О. Я. Конфликты в деятельности следователя (вопросы теории). – Воронеж, 1981.

2. Водолазский Б. Ф., Гутерман М. П. Конфликты и стрессы в деятельности органов внутренних дел. – Омск, 1976.

3. Герасина Л.Н., Панов Н.И. Актуализация юридической компоненты в конфликтологии// Проблемы законности, вып. 38. – Харьков, 1999.

4. Дарендорф Р. Современная социология конфликта// Иностр. лит. - 1993. - № 4.

5. Козер Л. А. Завершение конфликта// Социальный конфликт: Современные исследования. - М., 1991.

6. Конфліктологія. За ред. Л. М. Герасіної та М. І. Панова. – Харків, 2002.

7. Кудрявцев В. Н. Юридический конфликт // Государство и право. –1995.- № 9.

8. Кудрявцев В. Н Юридическая конфликтолгия // Вестник РАН. –1997. – т.67. - № 2.

9. Кудрявцев С. В. Конфликт и насильственное преступление. – М., 1991.

10. Лоренц К. Агрессия (так называемое "зло"). - М., 1994.

11. Мастенбрук В. Переговоры. – Калуга, 1993.

12. Тихомиров Ю. А. Юридическая коллизия: власть и правопорядок// Государство и право. – 1994. - № 1.

13. Тодика Ю. М. Державно-правова конфліктологія як важливий напрям наукових досліджень// Вісник Академії правових наук України. – 1995. - № 6.

14. Филимонов Н. В. Конфликтные ситуации в деятельности оперуполномоченных аппаратов уголовного розыска. - Омск, 1985.

15. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М., 1994.

16. Шестаков В. М. Убийство на почве семейных конфликтов. – Л., 1981.

17. Юридическая конфликтология /Под ред. В. Н. Кудрявцева. - М.,1995.

18. Юридический конфликт: процедуры разрешения // Юридическая конфликтология. – М., 1995.

19. Юридический конфликт: сферы и механизмы // Юридическая конфликтология. – М., 1994.

[1] Див: Варчук В.В. Социология права – отрасль социологии // Социс. – 1996. - № 10;

[2] Див.: Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – с. 30-31.

[3] Мова про спеціальні проблеми соціології права йде у відповідних розділах посібника.

[4] Див.: Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – с.299.

[5] G. Gurvitch. Sociology of low. NY, 1947, p.3

[6] R. Pound. The need of a sociological jurisprudence // The green bag, vol.19,1907, pp. 607-608.

[7] N.S. Timasheff. What is "sociology of low" // American journal of Sociology, 1937, N. 43, pp. 234 - 235.

[8] G.Gurvitch Op.cit p.9-10.

[9] Society and the Law. New meaning for old profession. N. Y. 1962. p.3

C.Cirane P.Wilkinson. Sociological juquiry and legal Phenomene. N.Y. 1976. p.4 – 5

[10] Саме такий підхід був домінуючим в радянскій літературі.

[11] Ж.Карбоньє. Юридическая социология, с. 75.

[12] Детальніше див. G. Gurvitch. Sociology of law pp.71 – 186.

Timasheff N.S.

[13] R.Tomasis. Sociology of law. Trend Report. L. 1985 pp. 6-7.

[14] A.Hunt. Sociological Movement in Law, p. 3.

[15] Ibid, p.4-7.

[16] D.Black. Boundaries of Legal Sociology// B.L.R., 1972. V. 16, p.95

[17] M.Timashev. Ibid, p.7.

[18] С.А.Муромцев. Рецензия римского права на Западе, с.101

[19] R.Pound. Introdaction //

[20]

[21]

[22] Спенсер Г. Основание этики, т.2.- Спб.1896, с.36-39.

[23]

[24] Муромцев С.А Что такое догма права? //

[25] Див. Луковская Д.И. Социологическое направление…, с.32.

[26] N.Timaschev,

[27] Про “класичні теорії” в соціології права див. наступний параграф.

[28] R.Pound, ibid, p.39.

[29] Gurwitch, G. Ibid, p.136.

[30]

[31] Pound R. Courts and Legislation // American Political Review, 1913, v.7, p.361.

[32] R. Pound. Social Control Through Law New Haken, 1942, pp.49-52.

[33] Pound R. Introdaction to the Philosophy of Law, p.p. 68-69, 16-49, 283.

[34] R.Pound. Introdaction…, p. 114-141.

[35] R.Pound. Introdaction…, p. 169.

[36] G.Gurwitch, Ibid, p. 163.

[37] G.Gurwitch

[38] B.Cardozo. The Nature of the judical Process, p.115.

[39] Ibid, p.p. 73, 112, 130.

[40] G.Gurwtich…, p.167.

[41] B.Cardozo. The Grorutte of the Law. N.Y. 1927, p.48-52.

[42] B.Cardozo. Paradoxes of Legal Science. N.Y. 1928.

[43] F.Devis, p.14.

[44]

[45]

[46]

[47] G.Gurvitch. Sociology of Law. N.Y. 1942, p.61.

[48] Коркунов Н.М. Сборник статей 1877-1897. М. 1901, с.15.

[49] Коркунов Н.М. лекции по общей теории права. Спб. 1907, с.с.39, 57, 227.

[50] Коркунов Н.М. Указ и закон. Спб. 1894, с.237.

[51] Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права, с.120.

[52] Коркунов Н.М. Лекции пообщей теории права, с. 246.

[53] G.Gurvitch. Ibid, p.45.

[54] Туленов В.А. Буржуазная правовая идеология к критике учений о праве. М. 1971, с.248.

[55] Ковалевский М.М. Социология. Т.1, с.с. 66-68.

[56] Там же, с. 62.

[57] G.Gurvitch, p.60.

[58] Муромцев С.А. Что такое догма права? М. 1885, с.с. 6-10. При цьому слід враховувати, що в його розумінні соціологія – це наука про суспільство взагалі, яке включає до себе не лише власне соціологію, але й деякі інші гуманітарні науки, наприклад, психологію, етику.

[59] Він же: определение и основное разделение права. М. 1879, с. 38-40.

[60] Там же, с. 41.

[61] Там же, с. 47-48.

[62] Там же, с. 164.

[63] Там же, с. 153.

[64] Муромцев С.А. Право и справедливость //Северный вестник. 1892. №2, с. 251.

[65] Гредескул Н.А. Современные вопросы права. Харьков. 1906, с.с. 10-16. Он же. К учению обосуществлении права. Харьков. 1900, с.с 234-235.

[66] Наприклад:

[67] A.Kojder, J.Kwasnewski. The development of the Sociology of Law in Poland //International Journal of the Sociology of Law. 1985. Vol.13, p.262.

[68] Tomasic R. Ibid, p.3.

[69] Петрожицький Л.И. Теория права в государстве в связи с теорией правовласности. Т.1 Спб. 1909, с.51.

[70] Там же, с. 85.

[71] Podgorecki A. Ibid, p. 71.

[72]

[73] Цит. По Луповская Д.И. Вказ.роб., с.52.

[74] Ф.Жени. Законодательная техника в современных гражданско-правовых кодификациях //Журнал министерства юстиции. 1906. №8-9, с.с. 136, 138.

[75] R.Saleilles. De la personnalite Juridique. Paris. 1922> p.p. 12-13.

[76] Див., наприклад: Новгородцев П. Кризис современного правопознания. М. 1905.

[77] Сперанский З. Юриспруденция и философия // с. 60.

[78] Devis E. Ibid, p. 32.

[79] Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. Вып.1. М. 1911, с. 54.

[80] Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. Вып.4. М. 1914, с.793.

[81] R.Tomasic. Ibid, p. 10.

[82] P.Lacombe. La methode sociologique de Durkheim. Paris. 1916, p. 1.

[83] В даному випадку ми уникаємо детального огляду загальної соціологічної теорії, відсилаючи читача до спеціальних праць, наприклад: Осипова Е.В. Социология Э.Дюркгейма. М. Наука. 1978.

[84] R.Cottevel. Sociology of Law, p. 249.

[85] Детальніше див.: Дюркгейм Э. Социология и теория познания //Новые идеи в социологии, вып 2, Спб. 1914, с.с. 33-64; Дюркгейм Э. Метод социологии. Киев-Харьков. 1899; а також: Осипова Е.В. Социология Э.Дюркгейма. М. Наука. 1978.

[86] Дюркгейм Э. Метод социологии, с.с. 104-139.

[87] Дюркгейм. О разделении общественного труда. Одесса. 1900, с.с. 60-89.

[88] Дюркгейм Э. О разделении общественного труда, с. 112-114.

[89] Там же, с.с. 121-129.

[90] Луповская Д.И. Указ.соч., с. 74.

[91] Цит. по R. Tomasic. Ibid, p. 9.

[92] A.Hunt. Sociological Movement, p. 130.

[93] Weber M. Gesamnulte Auf Satze zuz Wissenschaftslehre. Tubrugen, 1951, s. 513.

[94] Ibid, s. 416.

[95] Детальніше див.; история буржуазной социологии ХІХ – начала ХХ в., с.с. 276-278; Давідов Ю.И.ю Макс Вебер, с.с. 42-121.

[96] Weber M. Staatssoziologie. Berlin. 1966, s. 99.

[97] Ibid. Типи панування, що звідси витікають, звичайно визначають як легальне, традиційне, хоразматизне. Детальніше див.: Давыдов Ю.И. Вказ.роб., с.с. 74-121.

[98] N.Timasheff. What is “sociology of Law” //American journal of Sociology. 1937. Vol. 43, p.p. 225-235.

[99] Ibid, s. 165.

[100] Цит. по m. Timascheff, p.p. 34-38.

[101] Детальніше див.: Давыдов Ю.И. Вказ.роб., с.с. 180-210.

[102] P.Hirst. On Law and Ideology. London. 1979, p. 32.

[103] Перри Андерсон. Размышление о западном марксизме. На путях исторического материализма. М. 1991, с. 125 та інші.

[104] Могеровский Д. Советское право и методы его изучения //Революция права, 1922. №1, с. 85.

[105] И.Ильинский. Право и быт. Л.-М. 1925, с. 16.

[106] Карбонье Ж. Юридическая социология, с. 98.

[107] Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд., т. 19, с. 210.

[108] Там же, т. 25, ч.1, с. 334.

[109] Там же, т. 28, с. 427.

[110] Ленин В.И. Полн.собр.соч., т.33, с. 25.

[111] Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 17, с. 350.

[112] Там же, т. 21, с.с. 173-174.

[113] Davis K. The Myth of Functional Analysis as a Special Method in Sociology //American Sociological Review, 1959, N 24, p. 758.

[114] Cotterell P. Ibid, p. 171.

[115] Parsons T. Sociological Theory and Modern Society. N 4. 1967, p. 8.

[116] W.M.Evan. Some Approaches to the sociology of Law //Law and sociology. Essays. 1962. N.Y. P. 2.

[117] T.Parsons. Law and Social Control. N.Y. 1962; J.E.Carlin. Lawyers on Their Own. N.J. 1962; H.O’Gorman.

Lawyers and Matrimonial Cases. C. 1961.

[118] Наприклад, Delay in Court. Boston. 1959.

[119] T.Parsons. Law and Social Control. P. 7-11.

[120] N.Boyd. Law and Social Control, Law as Social Control //The Social Dimensions of Law, Scurborongh,

Ontario. 1986. P. 3-7.

[121] A.Podgorecki. Ibid. P. 15.

[122] R.B.M Cotterrell. Direction and Development in Anglo-American Jurisprudence and Sociology of Law //Anglo-American Law Review. 1975. Vol. 4. P. 386-989.

[123] Multidimensional Sociology. Ed. A.Podgoracki, R.Los. L. 1979. Sociological Approaches to Law. Ed.

A.Podgorecki.

[124] Найбільш повно цей підхід виражено в працях О.Л.Лукашевої, В.Н.Кудрявцева та інших.

[125] A.Podgorecki. Ibid. P. 33.

[126] Р.Арон. Этапы развития социологической мысли. С. 149-152.

[127] Harris J.W. Legal Philosophies. London. 1998. P. 141.

[128] C.M.Campbell. P.Wiles. The Study of Law in Society //Law and Society Review. 1976. Summer. N 10. P. 547-549.

[129] Див.: Право и социология. М. 1973.

[130] Campbell, Wiles. P. 86

[131] Карбонье Ж. Юридическая социология. С. 31-32.

[132] Treves. P. 121-122.

[133] H.C.Bredemeier. Law as an Jutegrftive Mechanism //Law and sociology Ed. W.Evan. N.Y. 1962. P. 73.

[134] N.Bobbio. Йber Den Begriff der Natur der Sache //Die ontologische Begrundung des Rechts. B. 1961. S. 96-97.

[135] Лумен Н. Понятие общества /Проблеы теоретической социологии. – Спб. 1994. С. 31.

[136] Лумен Н. Понятие общества /Проблемы теоретической социологии. – Спб, 1994. С. 31.

[137] Лумен Н. Почему необходима «системная теория» /Проблемы теоретической социологии. Спб. 1994. С. 48.

[138] Luhman N. Unity of Legal System //Autopoetic Law: a new Approach. B. 1988. P. 21.

[139] Наприклад, див.: Лукашук И.И. Международное право. М. 1995. С. 7.

[140] Luhman N. Sociological Theory of Law. London. 1990. P. 29.

[141] Luhman N. Sociological Theory of Law. London. 1990. P. 91.

[142] D.Black. The Behavior of Law. N.Y. 1976. P. 4.

[143] D.Black. The Behavior of Law. N.Y. 1976. P. 3-9.

[144] Фактично кількісна характеристика права («кількість права») являє собою об’єм адміністративної влади, що може бути застосована до особи чи групи.

[145] D.Black. Sociological Juctice. N.Y. 1988. P. 48.

[146] A.Hunt. Exploration in Law and Society. P. 171.

[147] A.Hunt. Exploration in Law and Society. L. 1992. P. 141-200.

Kraze R. The Public /Private distinction in Labor Law //Penns. Law Review. 1982. V. 130. P. 57.

[148] Kairys D. Freedom of Speech //Politics of Law: progressive critique. N.Y. 1992. P.5.

[149] Thompson E. Whigs and Hunters. N.Y. 1990. P. 261.

[150] Cohen G. Karl Marx. Theory of History: A defense Oxford. 1978. P. 128.

[151] Див.: Ланаева В.В. Вопросы права в «Капитале» К. Маркса. М. 1982.

Карл Маркс о государстве и праве. М. 1968 и др.

[152] Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. - Спб, 1909. - с.147.

[153] Емерджентність - це таке явище, коли ефективність системи як єдиного цілого перевищує суму ефективностей окремих ланок, що входять до цієї системи.

[154] Семитко А.П. Правовая культура социалистического общества: сущность, противоречия, прогресс. - Свердловск, 1990, с. 12-13.

[155] Щегорцов В.А. Социология правосознания. - М.: Мысль, 1981.

[156] Детальніше див.: Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. - М., 1991, с. 104 - 119; Нашиц А. Правотворчество: теория и законодательная техника. - М., 1974, с. 137 - 190, а відносно законодавчої процедури в Україні: Конституція України. - К., 1997. Тодика Ю.М.

[157] Соціология в СССР. - т.2. - М.,1965, с. 491.

[158] Рабочая книга социолога. - М., 1983, с.24.

[159] Келле В.Ж. Социальные аспекты стратегии ускорения // Вопросы философии. - 1986. - № 9, с. 42.

[160] Моисеев И.Н. Люди и кибернетика. - М., 1984, с. 134.

[161] Див.: Заславская Т.И., Рывкина Р.В. Социология экономической жизни. - М., 1995.

[162] Див.: Нерсесянц С.А. Философия права. - М., 1998.

[163] A. Podgorecki. Low and society, pp. 42 - 43.

[164] Арно А.-Ж. Изучение предзаконодательного процесса вклад в развитие теории нормотворчества / СССР - Франция. Социальные вопросы правотворчества. - М., 1980, с. 19.

1 Наприклад, італійська преса повідомила, що в 1977 році один з прокурорів в Мілані попросив Інститут громадської думки вивчити шляхом опитування поняття " загальновизнане уявлення про соромливість ", яке є в кримінальному законодавстві.

1. Карбонье Ж. Юридическая социология. - М., 1986. - С. 315.

[167] Див.: Юридическая конфликтология. – М.: ИГП РАН. – 1995.

1 Див. детальніше: Тихомиров Ю.А. Юридическая коллизия: власть и правопорядок // Гос-во и право. – 1994. - № 1.

1 Див.: Баев О.Я. Конфликты в деятельности следователя (вопросы теории). – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1981. – С. 84,85.

1 Див.: В.Тацій, Ю.Тодика. Функціонування державної влади в аспекті конфліктології // Право України. – 1997. - № 8. – С. 29, 30.

⇐ Предыдущая 24 25 26 27 28 29 30 31 3233