 |
|
Прихід до влада нового партійного керівництва на чолі з М. С. Горбачовим
До 1985 р., якому призначено було стати вирішальним в історії СРСР, криза тоталітарного соціалізму стала загальною. Вона виявлялася і в економіці, і в політичній системі, і в соціальній сфері, безпосередньо відбивалася на морально-психологічному стані суспільства.
Партія і держава тісно переплелись одна з одною, створивши єдину командно-адміністративну систему, яка не припускала й думки про кардинальні зміни в країні. Авторитет керівництва катастрофічне падав. Перед партійно-бюрократичною елітою країни реально постало завдання збереження своєї влади. Спроби реанімувати систему силовими методами під час короткого перебування при владі Ю. В. Андропова (листопад 1982 — лютий 1984 рр.) не виправдали себе.
Обрання на вищі партійні й державні посади престарілого і тяжко хворого К. У. Черненка перетворилося на загальний фарс, проте за ним стояли консервативні, неосталіністські сили, які уособлювали в радянському керівництві Д. Ф. Устинов, Г. В. Романов, М. С. Соломенцев, В. В. Гришин, Н. О. Тихонов та їхні численні прихильники на місцях.
У березні 1985 р., після смерті К. У. Черненка, постало питання про нового Генерального секретаря ЦК КПРС. На пленумі ЦК КПРС (11 березня) цілком реально розглядалися кандидатури Г. В. Романова, В. В. Гришина, проте лідером партії, за вирішальної підтримки А. А. Громико, було обрано 54-літнього секретаря ЦК КПРС і члена Політбюро М. С. Горбачова, який уособлював реформаторське крило вищого керівництва КПРС.
У березні 1985 р. обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС, 3 жовтня 1988 р. — Голова Президії Верховної Ради СРСР. У березні 1990 р. обраний Президентом СРСР. У грудні 1991 Р- склав повноваження Президента.
З 1992 р, — на пенсії, займається політичною й літературною діяльністю.
З приходом до влади М. С. Горбачова сталися кардинальні зміни в керівництві партії і країни, без яких було неможливо починати здійснення нового політичного курсу. Одним із перших було звільнено від обов'язків члена Політбюро і секретаря ЦК КПРС основного конкурента Горбачова Г. Романова, пізніше така ж доля спіткала М. Соломенцева та інших.
Секретарями ЦК було обрано Б. М. Єльцина І Л. М. Зайкова. За кадрову й ідеологічну роботу в керівництві партії відповідав Є. К. Лигачов, який фактично був другим секретарем ЦК; міністром закордонних справ і членом Політбюро було призначено Е. А. Шеварднадзе, добре знайомого Горбачову ще з часів його роботи на Північному Кавказі. А. А, Громико став Головою Верховної Ради СРСР, а Головою Ради Міністрів СРСР — М. І. Рижков — колишній директор Уралмашзаводу, а останнім часом — один із керівників Держплану СРСР. У Політбюро реформістські устремління Горбачова підтримував О. М. Яковлєв.
Без зміни вищого керівництва неможливо було здійснення нового політичного курсу.
2. Курс на "прискорення" соціально-економічного розвитку
З березня 1985 р. бере свій початок в історії СРСР період, який прийнято називати "перебудовою". За задумом реформаторського крила радянського керівництва, а його представляли насамперед М. С. Горбачов, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварднадзе, вона повинна була торкатися всіх сфер життя суспільства: економічної, політичної, ідеологічної, культурної, духовної. Проте мова не йшла про зміну суспільно-політичного устрою, прихильники реформ вважали соціалізм як систему цілком життєздатним. Необхідно було його обновити, модифікувати, пристосувати до нових реалій, додати імпульс прискореного розвитку. Незважаючи на добрі наміри, реформаторам не вдалося сформулювати і створити чітку концепцію нової політики, що стало однією з причин її краху в майбутньому.
На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР (реформа А. Аганбегяна). Його основні положення мали на меті: подолати значне падіння темпів економічного росту, відставання вітчизняного машинобудування як базової галузі економіки на основі широкого впровадження НТР, виробити новий господарчий механізм, розвивати матеріальні стимули виробництва, удосконалювати структуру управління господарством.
12 липня 1985 р. прийнято постанову ЦК КПРС і РМ СРСР "Про поширення нових методів господарювання і посилення їхнього впливу на прискорення науково-технічного прогресу". Ця базова постанова дала змогу прийняти цілу низку законодавчих актів, де конкретизувалися економічні реформи.
Вже до січня 1987 р, стало ясно, що в економіці країни мають місце не окремі недоліки, а склався потужний механізм гальмування, корені якого сягають самої економічної системи. Перший етап реформ не відбувся.
Другий етап — реформа М. І. Рижкова — Л. І. Абалкіна (1987-1989 рр.) передбачав надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування. Заробітна плата стала також ув'язуватись з результатами господарчої діяльності. Проте нова реформа, яка запроваджувалась керівництвом уряду, здійснювалася за умов монополії державної власності в економіці. Кооперативи було обкладено непомірним податком (більш 40%). Незважаючи на прийняття закону "Про індивідуальну трудову діяльність", на шляху товаровиробників було безліч перепон. Кооперативи й "індивідуали" становили тільки 1,1% підприємств країни. Реформа була приречена на провал. Монопольна господарча влада зберігалася за міністерствами і чиновниками на місцях. Спроби перетворень не були підкріплені продуманою грошовою, кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску Інфляції 1988 р. Проведення авантюрної й безграмотної антиалкогольної кампанії знищило 265 тис. га виноградників і вивело з товарообігу 89 млрд. крб. Із магазинів повальне зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система.
Третім етапом реформ стала спроба переходу до регульованої ринкової економіки (1990-1991 рр.). Суттю реформи було запровадження під контролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії велись про темпи та методи переходу до ринкових відносин. Програма уряду передбачала поступовий планомірний перехід, а висунута альтернативна програма С. Шаталіна — Г. Явлінського "500 днів" — більш динамічні темпи переходу до ринку і злам командно-адміністративної системи, можливість відродження приватної власності. Після обговорень було прийнято компромісний варіант проекту переходу до ринку, за яким всю сутність програми Шаталіна—Явлінського було вихолощено. Таким чином, нова програма також виявилась нежиттєдіяльною. Проіснувавши декілька місяців, вона зазнала краху.
Проте 1990 р. з'явилися закони, що істотно торкалися відношення до власності. Нове законодавство давало можливість створювати малі підприємства, спільні підприємства, акціонерні товариства, комерційні банки, їх очолювали, як правило, колишні державні керівники, люди з їхнього оточення. "Погріли руки" на перехідному етапі і кримінальні структури. Відсутність чіткого державного контролю і необхідної законодавчої бази призводила до розгулу корупції.
Спроби економічних реформ не мали позитивного результату. Наслідком їх стало подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення (за рівнем оплати СРСР на початку 90-х років посідав 157-е місце у світі; інфляція в 1990 р. становила 25%), утвердження в державному секторі бартерної економіки, а в новому підприємницькому секторі — "економіки казино" (за характеристикою західних політологів), коли в центрі стало не виробництво, а продаж товарів в найкоротші строки за максимальними цінами з метою отримання максимального прибутку.
3. Політика "гласності". Лібералізація суспільного та культурного життя
27-28 січня 1987 р. відбувся пленум ЦК КПРС із питань розвитку перебудови і кадрової політики партії, М. С. Горбачов у своєму виступі уперше висунув ініціативу з розвитку гласності і демократизації суспільства. Починання Генерального секретаря ЦК КПРС підтримала частина Інтелігенції, так чи інакше пов'язана з системою. Спочатку їх вирізняли романтичні переконання, віра в соціалізм з "людським обличчям", "повернення до ленінських норм". Але поступово, використовуючи свої можливості, інтелігенція дала визначальний імпульс до радикалізації суспільної думки.
Наростало критичне осмислення шляху, який пройшла країна. На жовтневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. уперше виявився феномен Б, М. Єльцина — першого секретаря Московського міськкому КПРС. У своєму виступі Єльцин гостро розкритикував роботу секретаріату ЦК й особисто Лигачова, запропонував створити демократичні механізми, які виключали б концентрацію влади вузькою групою осіб, нарешті, заявив про свою відставку з посади першого секретаря ММК КПРС.
2 листопада 1987 р. на урочистому засіданні ЦК КПРС, ВР СРСР і ВР РРФСР, присвяченому 70-річчю Жовтневої революції, з доповіддю "Жовтень і перебудова: революція триває" виступив М. С. Горбачов. У офіційних виступах радянських лідерів знову залунала антисталінська тематика, проте віра в можливості соціалізму ще не залишала радянських лідерів.
Через 9 днів, уже після ювілею, знову повернулися до виступу Б. М. Єльцина. На пленумі ЦК КПРС 11 листопада фактично вчинили різку розправу над ним. Розпочалося тривале й принципове протистояння Горбачова і Єльцина, який пішов у відставку.
13 березня 1988 р. у газеті "Советская Россия" було опубліковано лист ленінградського викладача хімії Ніни Андрєєвої "Не можу поступитися принципами", який став "маніфестом антиперебудовних сил". За цим виступом стояв секретар ЦК Є. К. Лигачов. Більшість номенклатурних працівників покладала на цю публікацію великі надії. Але вже 5 квітня в "Правді" з'явилася редакційна стаття "Принципи перебудови: революційність мислення та дії", що висловлювала позицію реформаторів.
У червні 1988 р. відбулася XIX Всесоюзна партійна конференція. Горбачов і його прихильники намагалися закріпити в її рішеннях модель "гуманного, демократичного соціалізму". Вперше за багато років на найбільшому партійному форумі розгорнулася непримиренна боротьба позицій, поглядів, ідей. Конференція стала імпульсом активізації суспільно-політичного життя в країні, розгортання процесів гласності і демократії. Розпочався новий, після хрущовської "відлиги", етап реабілітації жертв масових репресій 20-50-х років.
У ці роки багато змін відбулося в культурному житті країни. Було видано романи Б. Пастернака "Доктор Живаго" і "Життя і доля" В, Гроссмана. У журналах друкуються твори лауреата Нобелівської премії О. Солженіцина "Архіпелаг ГУТАБ", "Червоне колесо", "У колі першому". Великого успіху набули роман А. Рибакова "Діти Арбату", фільм Т. Абуладзе "Покаяння", перейняті неприйняттям сталінізму, осудом його жахливих злочинів.
Велике значення мало усунення штучних бар'єрів для засобів масової інформації, ідеологічну опіку над ними було послаблено. У Законі про пресу, прийнятому 1 серпня 1990 р., декларувалися свобода преси і недопущення цензури.
Проте в ці роки стала виявлятися і комерціалізація культури, художній рівень творів знижувався. Значно полегшилось проникнення до країни продукції західної культури, але разом із високопрофесійними творами мистецтва ми одержували зразки низькопробної продукції, яка пропагувала насильство, порнографію, культ "надлюдини" тощо. А втім, подібні "твори" мали й вітчизняне походження. Люди стали більше думати, читати, сперечатися; відкрито висловлювати свої думки й позиції. Переміни в суспільстві давали потужний імпульс духовному відродженню.