 |
|
Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії
У державах Балтїї — Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягає в тому, щоб найшвидше і з найменшими втратами увійти до європейського ринку.
Провідною політичною силою Литви тривалий час був народний рух "Саюдіс". Його лідер Вітаутас Ландсбергіс був головою Верховної Ради Литви при проголошенні нею незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Альгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК Компартії республіки, домігся, щоб литовська компартія стала самостійною. Після проголошення незалежності Бразаускас очолив Демократичну партію праці Литви, яка грунтується на соціал-демократичних засадах. Ця партія зуміла скористатися з невдоволення населення економічними труднощами, що виникли при переході до ринкового господарювання, і навесні 1993 р. завоювала більшість місць у парламенті. Крім того, Бразаускас був обраний президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно і поетапно. Така програма уповільнює економічний розвиток, але, на думку соціал-демократів, вона враховує спроможність населення, яке за роки радянської влади втратило навички приватновласницької діяльності.
Проте ситуація корінним чином змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. перемогу отримав 71-річний Вальдас Адамкус, який має, крім литовського, й американське громадянство. Зразу після виборів він заявив, що "Литва обрала західний шлях", чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир.
У Латвії та. Естонії гострої форми набуло національне питання. За часів існування Союзу частка російськомовного населення в обох республіках досягла такого розміру, що при всенародному обговоренні найважливіших проблем корінні нації не мали необхідної більшості голосів. А в деяких районах вони опинилися у меншості. Уряди Латвії та Естонії вирішили розв'язати цю проблему, обмеживши права тих іммігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації. Цілковита гарантія одержання громадянства надається лише тим, хто жив у Латвії та Естонії до 1940 р. Усі інші, хто прибув після 1940 р., — мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації. Російськомовне населення обурюється таким рішенням, оскільки звикло до того, що раніше його права забезпечувалися і без знання мови народу, на землі якого воно мешкало.
Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і парламент із самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподіваючись здійснити їх еволюційним шляхом, без так званої "шокової терапії", яка спричиняє закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття і падіння життєвого рівня населення.
Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. перемогу здобув Олександр Лукашенко, який виступив з програмою інтеграції з Росією і встановлення жорсткого державного контролю за економічною діяльністю.
Повернення до старого стало лейтмотивом всієї внутрішньої політики білоруської держави. О. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусі. У квітні 1996 р. Білорусь і Росія склали Договір про утворення спілки двох держав. Рівно через рік, у квітні 1997 р., Б. Єльцин і О. Лукашенко підписали в Кремлі Союзний договір. Цей договір, як підкреслив Б. Єльцин, не означає створення нової держави, він є лише кроком до тісної інтеграції двох держав.
Держави Азії — колишні республіки СРСР — Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія мають багато спільного. Після розпаду Радянського Союзу у Киргизії главою держави став представник демократичних сил Аскар Акаєв, у Казахстані — колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Обидва провадять курс на створення демократичних правових світських держав. Узбецький президент Іслам Карімов і туркменський — Сапармурад Ніязов (обидва колишні керівники республіканських компартій) прагнуть під оболонкою незалежності зберегти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи на допомогу іслам та мусульманське духовенство.
Показники економічного добробуту держав Центральної Азії значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти та газу. Енергетичні багатства дають змогу розраховувати на зарубіжні інвестиції, на втілення в життя престижних проектів розвитку. В цьому відношенні пощастило Казахстану, Туркменії та Узбекистану. Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Таким чином, інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються.