Здавалка
Главная | Обратная связь

Міжнародні суперечності. Збройні локальні конфлікти



Після розпаду СРСР територія колишнього Радянського Союзу декілька років залишалася ареною внутрішньої нестабільності і міждержавних конфліктів. Ці проблеми кореняться в переході від тоталітаризму до демократії, від економічної системи, заснованої на державній власності, до ринкової економіки і від єдиної централізованої держави до певної кількості державних утворень. Політична нестабільність у нових незалежних державах пояснюється насамперед гострою боротьбою за владу, що часто набирала характеру конфронтації. У Грузії і Таджикистані вибухнули громадянські війни. У більшості республік Середньої Азії політична опозиція була жорстоко придушена. У Росії гострий конфлікт між Борисом Єльциним і антиреформістською Верховною Радою вилився в масові заворушення в Москві на початку жовтня 1993 р. із застосуванням збройних сил і з численними жертвами. Однією із найсерйозніших проблем у перші роки незалежності були прояви сепаратизму, який поглиблював національні проблеми.

Придністров'я

Після того як Молдова, в якій дві третини населення складали етнічні румуни, здобула незалежність, на порядку денному її політики постало завдання возз'єднання з Румунією. Це створило сильний стимул для сепаратизму в Придністров'ї, населеному в основному переселенцями з Росії. Вони проголосили створення ніким не визнаної Придністровської республіки і почали орієнтуватися на Росію. Озброєні сутички навесні і влітку 1992 р., у яких активно брала участь 14-а російська армія (командуючий — генерал-лейтенант О. Лебідь), призвели до численних жертв і до гострої кризи, яка скінчилася лише після зовнішнього втручання — спочатку Росії, а потім СБСЄ. У 1993 р. конфлікт протікав відносно мляво, із деяким просуванням до урегулювання.

У 1994 р. політичний процес у цій конфліктній зоні було сфокусовано на долі російської 14-ї армії. Молдова вимагала негайного виводу російських збройних сил, Росія не вважала за необхідне визначити цей процес як "спеціальний політичний статус" для самопроголошеної Придніпровської республіки. Після тривалих переговорів 21 жовтня 1994 р. було підписано угоду, яка передбачала виведення колишніх радянських військ протягом трьох років.

8травня 1997 р. у Москві за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію і самоврядування Придністров'я. Проте не всі питання було вирішено остаточно. В березні 1998 р. процес мирного врегулювання придністровського конфлікту продовжився під час зустрічі В. Чорномирдіна, Л. Кучми, президента Молдови П. Луганського й лідера Придністров'я І. Смирнова в Одесі. Рішення чотиристоронньої угоди сприяють економічному відродженню Молдови, розвивають її господарські зв'язки з сусідніми державами.

Абхазія

Конфлікт в Абхазії вступив у воєнну фазу після того, як місцевий парламент проголосив 23 червня 1992 р. повернення до конституції 1925 р. Конституція 1925 р. проголошувала Абхазію суверенною державою, яка здійснює державну владу над своєю територією незалежно від якоїсь іншої влади. Водночас конституцією встановлювалося, що Абхазія входить до Грузії на основі спеціального договору. Ця обставина підштовхнула грузинське керівництво до введення військ, що встановили контроль над частиною Абхазії. Становище особливо погіршилося в липні 1993 р., коли абхазька сторона розпочала новий наступ з метою зайняти столицю регіону — Сухумі. Спроби посередництва з боку Росії увінчалися угодою про припинення вогню, досягнутою у м. Сочі 27 червня 1993 р. її, проте, було порушено внаслідок поновлення абхазького наступу 16 вересня 1993 р., кульмінацією якого стало вигнання з міста погано організованих грузинських військ. Жертвою воєнної ситуації, що змінилася, як і в попередніх фазах конфлікту, стало цивільне населення (за деякими повідомленнями, декілька тисяч чоловік було вбито і до 120-150 тис» стали біженцями). Росія підтримувала Абхазію поставками військової техніки. Абхазькій стороні також допомагали численні добровольці з автономних республік російського Північного Кавказу.

Президент Грузії Е. Шеварднадзе неодноразово і жорстко критикував Росію за небажання дотримуватися нейтралітету і гарантувати угоду про припинення вогню. Водночас Росія офіційно засудила порушення угоди з Абхазією і ввела широкі економічні санкції проти неї. Важливо відзначити, що після того як Шеварднадзе прийняв рішення приєднатися до СНД і визнав життєву важливість добрих стосунків з Росією, остання стала підкреслювати ідею збереження територіальної цілісності Грузії як єдине можливу основу відновлення миру в республіці, якщо та піде на прийняття федеративного конституційного устрою і підвищить статус суб'єктів, що входять до її складу.

14 травня 1994 р. у Москві було підписано Угоду про припинення вогню і роз'єднання сил. Для спостереження за її виконанням передбачене розгортання сил з підтримки миру. У червні 1994 р. в Абхазії було розміщено 2,5 тис. російських військ, передбачено присутність спостерігачів ООН.

У врегулюванні абхазького конфлікту в центрі уваги дві проблеми: повернення біженців і визначення політичного статусу Абхазії. Щодо статусу, Е. Шеварднадзе так визначив позицію Грузії: "Ми готові надати Абхазії найширші повноваження, що існують у міжнародній практиці... Але формула "двох незалежних держав", на якій наполягає Абхазія, неприпустима".

Нагірний Карабах

Нагірно-Карабахську автономну область (НКАО) утворено 7 липня 1923 р. у складі Азербайджану, проте більшість населення тут складали вірмени. Територіальні суперечки, релігійні конфлікти (азербайджанці — мусульмани, вірмени — християни), що сягали в глибини сторіч, породили численні проблеми, які загострилися за умов демократизації після 1985 р. 20 лютого 1988 р. позачергова сесія облради НКАО прийняла рішення просити ВР Азербайджанської й Вірменської РСР про виведення області зі складу Азербайджану і включення її до складу Вірменії. Розпочалися мітинги, страйки, стали виникати окремі конфлікти. У Сумгаїті 27-29 лютого прокотилися найжорстокіші погроми вірменів. ВР Вірменії дала свою згоду на входження НКАО до складу республіки, а через два дні — 17 червня, ВР Азербайджану винесла рішення про неприпустимість передачі НКАО до складу Вірменії. Центральна влада зміну кордонів визнала неможливою. 21 вересня 1988 р. у НКАО було оголошено надзвичайний стан і введено комендантський час. З республіки до республіки, назустріч один одному рушили два потоки біженців. Вірмени покидали Азербайджан, азербайджанці — Вірменію. Між республіками фактично розпочалися великомасштабні бойові дії.

Вірмено-карабахський наступ 1993 р. привів до втрати Азербайджаном 20-25% території країни. На тлі поразок, що збільшувалися, внаслідок заколоту в Баку 4 червня 1993 р. було повалено уряд Народного Фронту Азербайджану і президента Абульфаза Ельчибея. До влади повернувся колишній комуністичний лідер Геидар Алієв.

Протягом 1993 р. сторони, безпосередньо втягнуті в нагірно-карабахський конфлікт, помножили свої дипломатичні зусилля. 1994 р. у цьому регіоні припинилися великомасштабні бойові дії й активізувалися політичні зусилля сторін за участю СБСЄ і Росії як посередників. Воєнні дії припинилися в травні 1994 р., почалося економічне відновлення. Великі шанси в цьому відношенні має Азербайджан, в надрах якого виявлено величезні запаси нафти.

Таджикистан

1991 р. у Таджикистані вибухнула громадянська війна. З населенням в 5,6 млн. до війни Таджикистан втратив до 1993 р. у бойових діях більше 300 тис. чоловік. Загальна кількість біженців нараховує понад 1,5 млн., половина з них мусила покинути країну назавжди.

В основі конфлікту — боротьба за владу і вплив у країні між промосковським керівництвом на чолі з Емомалі Рахмоновим та ісламською опозицією на чолі з С. А. Нурі. Конфліктуючі сторони займали жорсткі, непримиренні позиції.

Широко використовуючи силу, таджицький уряд зміг придушити масовий озброєний опір у країні. Проте у таджицький конфлікт широко втягуються афганські моджахеди, які часто перетинають тисячокілометровий кордон.

Становище в Таджикистані ускладнюється суперництвом серед місцевих еліт різноманітних регіонів, що часто переростають в озброєні сутички.

Під сильним тиском Москви режим Душанбе погодився на переговори з опозицією. "Міжтаджицький діалог" розпочався у Москві 5 квітня 1994 р., був продовжений в Ісламабаді, Тегерані й інших містах. Обрання президентом країни Е. Рахмонова не вплинуло кардинально на врегулювання конфлікту. Особливу небезпеку для його розвитку являють афганські таліби, що з 1996 р. контролюють значну частину своєї країни. Але спільні зусилля протиборствуючих сторін, їхня добра воля привели до укладення Московської угоди в 1997 р. про припинення боїв.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.