Главная | Обратная связь

УВЕДЕННЯ В ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

СФЕРА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

_ § 1. Форми захисту цивільних прав,

свобод і законних інтересів та судова влада

Частина 1 ст. 55 Конституції України передбачає, що права і сво­боди громадянина захищаються судом. У системі захисту прав і сво­бод людини ця стаття визнається стрижневою, оскільки в ній закріп­люється право на судовий захист, яке в міжнародній практиці діс­тало назву «право на суд», або «право на правосуддя». Це право за своїм статусом належить до основних конституційних прав людини і громадянина, має загальний характер і не може бути обмеженим. Разом із тим межами реалізації цього права виступають принципи верховенства права і належного здійснення правосуддя, які визна­чально гарантують право на справедливий судовий розгляд¹.

У розвиток конституційних положень право на судовий захист кон­кретизується в інших законах України, у тому числі й законах про рати-

¹ Конституція України: Науково-практичний коментар [Текст] / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. - 2-ге вид., переробл. і допов. - X.: Право, 2011. - С. 410.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

фікацію міжнародних договорів у галузі прав людини, в яких ключове місце відводиться праву на суд. У цьому зв'язку особливо слід підкресли­ти, що право на суд виступає як елемент наднаціонального правопорядку і по суті — як загальновизнана норма і принцип міжнародного права¹.

Відповідно до ст. 16 ЦК за захистом цивільних прав та інтересів кож­на особа має право звернутися до суду. Втім цей Кодекс також передбачає, що захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися і в адміністра­тивному порядку — Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Так, орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що вста­новлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначени­ми органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду (ст. 17 ЦК).

Згідно з чинним законодавством деякі трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах, які є органами з розгляду трудових спорів, що виникають між працівниками і службовцями та власником або уповно­важеним ним органом, за винятком спорів, що підлягають розгляду без­посередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах (ст. 232 КЗпП). У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з про­токолу засідання комісії чи його копії (ст. 228 КЗпП).

Відповідно до ст. 18 ЦК захист цивільних прав може здійснювати і нотаріус шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Таким спеціальним законом є Закон України «Про нотаріат».

Чинне законодавство також окреслює сферу юрисдикції третейських
судів. Відповідно до Закону України «Про третейські суди» до третейсько­
го суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає
з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених
законом (ст. 1). Третейський суд — недержавний незалежний орган, що
утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізич­
них та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для
вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських право­
відносин (ст. 2).
______________

' Див. главу V цього підручника. 12

Глава I. Сфера цивільного процесу

Різновидом третейського суду є міжнародний комерційний арбі­траж. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» перед­бачає, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне під­приємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України (ч.2ст. 1).

Урешті-решт захист цивільних прав та інтересів може здійснюва­тися як самозахист. Самозахистом відповідно до цивільного законо­давства є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (частини 1, 2 ст. 19 ЦК). Крім того, захист цивільних прав може здійснюватися у претен­зійному порядку. Наприклад, ст. 925 ЦК передбачає необхідність пред'явлення претензій перевізникові, і у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію особа, право якої пору­шено, може пред'явити позов.

Останнім часом актуалізується практика впровадження медіації (посередництва) при розгляді цивільних спорів. Більше того, існують міжнародні стандарти медіації — Рекомендація Rec (98)IE Комітету міністрів державам — членам Ради Європи щодо медіації в сімейних справах від 21.01.1998 p., Рекомендація Rec (2001 )9 Комітету міністрів державам — членам Ради Європи щодо альтернативного судового роз­гляду спорів між адміністративними органами і сторонами — приват­ними особами (адміністративні справи) від 05.09.2001 p., Рекомендація Rec (2002)10 Комітету міністрів державам — членам Ради Європи щодо медіації в цивільних справах від 18.09.2002 p., Типовий закон «Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру», прийнятий Комі­сією ООН по праву міжнародної торгівлі UNCITRAL 2002 р., та ін.

За сучасних умов глобалізації, у тому числі у правовій сфері, при­кметним є захист прав людини Європейським судом з прав людини. Згідно зі ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною для розгляду ЄСПЛ, якщо вичерпані всі національні засоби правового захисту. І [с означає, що в принципі захист прав і свобод особи покладається

Частина перша. Уведення в цивільний процес

на національні органи, але за певних умов можна звернутися за за­хистом конвенційних прав і до ЄСПЛ. Перелік національних засобів правового захисту залежить від конкретної держави, оскільки вона самостійно визначає свою систему правового захисту.

Отже, незважаючи на те, що право на суд є загальновизнаною нор­мою і принципом міжнародного права і конкретизується як право на судовий захист у Конституції України, чинне законодавство передбачає декілька форм захисту суб'єктивних прав і законних інтересів та сис­тему органів цивільної юрисдикції.

Найбільш узагальненим поняттям форм захисту цивільних прав і інтересів у теоретичному плані є їх розуміння як регламентованого правом комплексу особливих процедур, здійснюваних правозастосов-чими органами або самою уповноваженою особою в рамках правоза-хисного процесу, що спрямовані на відновлення порушеного, оспо­рюваного чи невизнаного права¹. Майже тотожним за суттю є розуміння форми захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів як комп­лексу внутрішніх взаємоузгоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктивних прав, які відбуваються в рамках єдиного право­вого режиму².

На відміну від такого (загальнотеоретичного) підходу поняття форм захисту тлумачиться в контексті окремих галузей права. Наприклад, Д. М. Чечот, який спеціально досліджував це питання, виділяв судову, адміністративну, арбітражну, нотаріальну й громадську форми захисту цивільних прав і законних інтересів і тим самим схилявся до того, що поняття форми захисту є тотожним поняттю процесуальної форми¹. Майже аналогічне визначення дається О. П. Вершиніним, який вважає, що форма захисту — це певний порядок захисту прав та інтересів, що здійснюється тим або іншим юрисдикційним органом залежно від його природи⁴. Г. А. Осетинська також схиляється до того, що формою за­хисту слід вважати комплекс внутрішньо узгоджених заходів із захис-

¹ Див.: Горшенев, В. М. Способы и организационные формы правового регулиро­
вания в социалистическом обществе [Текст] / В. М. Горшенев. - М. : Юрид. лит.,
1972.-С. 17.

² Див.: Бутнев, В. В. К понятию механизма защиты субъективных прав [Текст] /
В. В. Бутнев // Субъективное право: проблемы осуществления и защиты. - Владивос­
ток, 1989.-С. 17.

¹ Чечот, Д. М. Субъективное право и формы его защиты [Текст] / Д. М. Чечот. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. - С. 53.

⁴ Вершинин, А. П. Способы защиты гражданских прав в суде [Текст]: дис.... д-ра юрид. наук / А. П. Вершинин. - СПб., 1998. - С. 13.

Глава I. Сфера цивільного процесу

ту суб'єктивних прав і охоронюваних інтересів, певний процедурний (процесуальний) порядок¹.

Таке розуміння форми захисту притаманне, як правило, процесуа­лістам. Що стосується цивілістів, то вони у більшості своїй вважають формами захисту і юридичні дії власне правомочних суб'єктів цивіль­ного матеріального права щодо захисту своїх суб'єктивних прав без­посередньо самою особою, права якої порушені, тобто самозахист.

Очевидно, що форми захисту — процесуальні форми, тобто юрис-дикційні процедури розгляду цивільних справ, і тому зміст законодав­чого визначення форм захисту суб'єктивних прав та інтересів полягає у правовому забезпеченні реалізації цих прав через відповідні меха­нізми правозастосування, тобто за допомогою відповідних юридичних процедур.

Таким чином, форми захисту — категорія цивільного процесуаль­ного права. Що стосується способов захисту, то це категорія матері­ального цивільного права, які здійснюються в межах механізму право­вого регулювання відповідної галузі матеріального права та застосу­вання судом чи іншим юрисдикційним органом норм матеріального права. Так, ст. 4 ЦП К прямо передбачає, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтер­еси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визна­чений законами України. Зокрема, способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 19 ЦК.

Значна кількість форм захисту цивільних прав ставить питання про те, чи наявні для цього об'єктивні причини, виходячи перш за все з того, що конституційно регламентуються лише сфера судової влади (ст. 121 Конституції України) та засади правосуддя (статті 124, 129 Конституції України).

С. В. Курильов, який одним із перших досліджував цю проблему, запропонував типологічні характеристики форм захисту цивільних прав, виходячи із наявності об'єктивних причин для цього, з точки зору переваг (простота, доступність тощо) тієї чи іншої форми та ефектив­ності правозастосування. Форми захисту цивільних прав і законних інтересів він класифікував за характером зв'язку юрисдикційного ор­гану зі сторонами спору, виділяючи при цьому: 1) вирішення справи за допомогою юрисдикційного акта однієї зі сторін спірних правовід-

' Осетинська, Г. А. Проблеми визначення елементів механізму захисту прав та законних інтересів споживачів у сфері надання послуг [Текст] / Г. А. Осетинська // Вісн. господ, судочинства. - 2005. - № 1. - С 265-269.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

носин; 2) вирішення справи за допомогою акта органу, що не є учас­ником спірних правовідносин, але пов'язаного з одним чи обома учас­никами спірного правовідношення певними правовими або організа­ційними зв'язками; 3) вирішення справи органом, що не є учасником спірних правовідносин і не пов'язаний з ними правовими або органі­заційними відносинами, крім процесуальних¹. При цьому він звернув увагу нате, що від характеру зв'язку юрисдикційного органу із сторо­нами у спорі залежить забезпечення об'єктивності у розгляді спору, що є, мабуть, основоположним².

Деякі теоретики цивільного процесу, наприклад Д. М. Чечот, вва­жають, що сама по собі наявність декільких форм захисту цивільних прав є об'єктивною необхідністю, хоча у становленні системи форм, у практиці використання окремих форм значну роль відіграє і суб'єктивний фактор, який визначається економічними, політичними та іншими обставинами. Через особливий характер деяких прав або особливе становище володарів прав та з інших причин держава зали­шає частину функцій із захисту права у веденні адміністративних ор­ганів або передає їх іншим органам. Судова форма захисту права є головною, але не єдиною формою юрисдикційної діяльності³. М. К. Треушніков множинність форм захисту права пояснює дією кількох факторів — специфікою прав, що підлягають захисту або охо­роні, складністю або, навпаки, простотою пізнання правовідносин і прав, що підлягають захисту, ступенем розвитку демократичних про­цесів у суспільстві, правовими традиціями⁴.

Наведені положення мають характер загальних підходів, які дійсно так чи інакше відбиваються в національних процесуальних законодав­ствах. Разом з тим принципово слід зауважити, що сучасні законодав­ства виходять із пріоритетності судових форм захисту, але все ж таки закладають можливості захисту цивільних прав в інших процесуальних формах — несудових формах захисту. В теорії цивільного процесуаль­ного права несудові форми захисту називають альтернативними. При цьому використання альтернативних форм захисту має диспозитивний

¹ Курылев, С. В. Формы защиты и принудительного осуществления субъективных
прав и право на иск [Текст] / С. В. Курылев // Тр. Иркут. гос. ун-та. - Сер. юрид. -
Т. XXII. - Вып. 3. - Иркутск, 1957. - С. 162.

² Там само.-С. 170-171.

³ Чечот, Д. М. Субъективное право и формы его защиты [Текст] / Д. М. Чечот. - М.,
1968.-С. 54-55.

⁴ Гражданский процесс [Текст] / под ред. М. К. Треушникова. - М. : Изд. Дом
«Городец», 2010.-С. 22.

Глава I. Сфера цивільного процесу

характер та не виключає можливості судового захисту. Більше того, впровадження альтернативних форм захисту і формування інституцій-них механізмів і процедур розгляду цивільних справ кваліфікується як створення умов розвантаження судів, забезпечення доступності право­суддя, виходячи з того, що в сучасних умовах, і це стосується всіх держав, доступ до правосуддя є ускладненим внаслідок ряду існуючих перешкод — неефективності судової системи, тривалих строків роз­гляду справ, державного мита і відсутності ефективної системи право­вої допомоги, невиконання судових рішень тощо. У західній літерату­рі вже давно ставиться питання про кризу правосуддя¹.

Таким чином, на наш погляд, наявність різних форм захисту ци­вільних прав є позитивним фактом у контексті не лише забезпечення захисту цивільних прав, а й у контексті забезпечення і реалізації ідеї правосуддя, його доступності як важливого правового інституту. Що стосується ініціативного захисту прав та інтересів, то він є можливим як самозахист або як претензійний спосіб розв'язання цивілістичних спорів. Отже, формами захисту є: 1) судовий захист (ст. 55 Конституції, ст. 16 ЦК); 2) адміністративний захист (ст. 17 ЦК); 3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК); 4) захист Європейським судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод); 5) захист в альтернативному порядку — третейськими судами, комісіями по трудових спорах, за участю медіатора тощо.

Питання щодо форм захисту цивільних прав має принципове зна­чення, його доречно інтерпретувати в контексті доктрини поділу влади в сучасній державі на законодавчу, виконавчу та судову та концепції правової держави, яка, зокрема, передбачає наявність права на суд як абсолютного права, тобто пріоритету судової влади.

Згідно із ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійсню­ється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привлас­нення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не до­пускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституція передбачає, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Відокремлення від законодавчої та виконавчої і специфічність функції судової влади передбачає як суттєву передумову те, що судова

¹ Civil Justice in Crisis. Comharative Perspectives of Civil Procedure [Text] I Edited by A. Zuckerman. - Oxford, 2003.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

влада має бути єдиною. Єдність судової влади не тільки є умовою її відокремлення від законодавчої і виконавчої влади, а й забезпечення гарантій недоторканності суб'єктивних прав фізичних і юридичних осіб. Інакше кажучи, єдність судової влади означає необхідність конститу­ювання у правовій державі єдиного і рівного для всіх суду, який є гаран­том захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Історичний аналіз цивільного процесуального законодавства свід­чить про те, що свого часу закладалися засади, які не забезпечували єдності судової влади. Так, згідно із ст. 1 ЦПК УРСР 1924 р. правила ведення цивільного процесу були обов'язковими для всіх установ єдиної судової системи УРСР (народного суду. Губернського суду і Верховного Суду), а також для установ, наділених судовими функці­ями на підставі особливих щодо них положень, із тими винятками, які в цих положеннях встановлені.

Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР і союзних рес­публік від 29 жовтня 1924 p., затверджені Постановою ЦВК СРСР від 29 жовтня 1924 p., також передбачали поряд із системою судових установ існування інших органів з судовими функціями, арбітражних комісій для вирішення спорів між державними установами і підпри­ємствами (ст. 22), створення союзними республіками судово-адміністративних органів постійного або тимчасового характеру для розгляду справ особливих категорій (ст. 24). Тобто правосудні функ­ції за законом, як бачимо, покладалися не на судові органи¹.

Крім системи державних судів і установ, у той час створювалися товариські суди. В УРСР у 1921 р. був прийнятий декрет РНК «Про робітничі дисциплінарні товариські суди». Через деякий час дисциплі­нарні товариські суди були ліквідовані, але 19 липня 1929 р. створю­ються товариські суди та примирительці камери. 21 березня 1934 р. ВУЦВК і РНК УРСР затверджують положення про житлові товари­ські суди, створені при житлових кооперативах. Вони дедалі більше виконували певні юрисдикційні функції, що суперечило їх природі як органів громадського впливу, а не державного примусу. Дисциплінар­ний товариський суд міг, наприклад, винести догану, тимчасово пере­вести на нижчу посаду на строк до одного місяця, направити на тяжкі суспільно необхідні роботи, а у випадку стійкого небажання підкоря­тися дисципліні й неодноразових стягнень — звільнити з підприємства та направити у дисциплінарний табір та ін.

¹ Див.: Комаров, В. В. Предмет цивільного процесуального права: Текст лекцій [Текст] / В. В. Комаров. - X.: Юрид. акад., 1992. - С. 8.

І 'пава І. Сфера цивільного процесу

Така традиція була притаманна і останній радянській кодифікації цивільного процесуального законодавства. ЦПК України 1963 р. до­пускав розгляд цивільних справ не лише державними судами (ст. 24). Наприклад, ст. 7 Положення про товариські суди Української РСР, за­твердженого Указом Президії Верховної Ради УРСР № 1852-ІХ від 23.03.1977 p., передбачала, що товариським судам були підвідомчі справи про зіпсування жилих та нежилих приміщень і комунального устаткування, оплату комунальних послуг, витрат з поточного ремон­ту місць загального користування, про порядок користування будовами, що складають загальну власність громадян, про розділ майна між по­дружжям, спори жильців щодо використання підсобних приміщень, будинкових служб, про майнові спори між громадянами на суму до 50 крб — при згоді учасників спору на розгляд справи в товариському суді та деякі ін.¹ Причому, що особливо слід підкреслити, юрисдикція товариських судів виключала юрисдикцію судів державних, які були органами правосуддя.

Отже, можна констатувати наявність у різні роки такого факту, спе­цифічного явища, як дифузія судової влади. Разом з тим судова влада повинна втілюватися тільки у правосудді, яке може здійснюватися лише органами, що входять до судової системи, організовуються на принципах незалежності і які здійснюють свою правосудну діяльність в єдиному порядку, передбаченому законом. Тільки при цьому може бути забез­печений баланс законодавчої, виконавчої і судової влади.

Послідовна реформа правосуддя, як показує український досвід, має здійснюватися на основі зміцнення судової системи та відмови від квазісудових установ. Засади, закріплені в Конституції України 1996 p., незважаючи на драматизм судово-правової реформи в Україні², дозво­ляють декларувати правосуддя як нову за змістом інституцію з над­звичайною прерогативою вирішувати спори про права і обов'язки суб'єктів права.

Слід зважити і на те, що Конституція України як фундаментальні визначила права і свободи людини, верховенство права, виключність судової влади та судової юрисдикції, конституційні засади правосуддя. Саме в цьому аспекті суд як орган судової влади має бути незалежним, оскільки презентує самостійну гілку влади, а принцип верховенства права як такий, що визначає характер та зміст правового статусу гро-

¹ Відом. Верхов. Ради УРСР. 1977. № 14. - Ст. 132.

² Див.: Кивалов, С. В. Судебная реформа в Украине: разочарования и надежды
IТекст] / С. В. Кивалов. - Одесса : Юрид. лит., 2010.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

мадянина, є обов'язковим для органів судової влади — судів та визна­чає функції судочинства. Усе це складає умови і створює механізм дотримання конституційних прав у цивільному процесі та реаліза­ції абсолютного (необмеженого) конституційного права на судовий захист.

Виходячи з наведеного, категорія судової влади — категоріальний вираз політико-правової доктрини, яка відбиває концепцію поділу влад у правовій державі і фундаментальне значення правосуддя у правовій системі, у державному механізмі та сучасному суспільстві. Щодо цьо­го інститут правосуддя, по суті, має розглядатися як форма здійснення прав і свобод людини і громадянина і як самостійне соціальне та пра­вове благо, яке здійснюється через справедливе правосуддя, належні судові процедури.

Правосуддя, таким чином, з точки зору принципу розподілу дер­жавної влади — найвища процесуальна форма захисту суб'єктивних прав і законних інтересів суб'єктів права в тому відношенні, що інсти-туційно і процедурно правосуддя має забезпечити реалізацію консти­туційного права на судовий захист відповідно до принципу верховен­ства права у належних процедурах правосуддя.

У системі державної влади функція правосуддя уособлюється в системі судів. Особливо на це слід наголосити в аспекті його консти­туційних підстав, визначенні повноважень судів як органів судової влади і того, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за своїм етимологічним змістом юрисдикція судів дорівнює етимології терміна «проголошення права». У цьому і виявляється квінтесенція правосуддя як високозначущого соціально­го і правового інституту.

—_ § 2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах

Стаття 124 Конституції України проголошує, що правосуддя в Укра­їні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Названа норма текстуально продубльована у ст. 5 За­кону України «Про судоустрій і статус суддів».

Конституційно-правовий зміст ст. 124 Конституції України не­одноразово був предметом тлумачення Конституційним Судом України.

Глава I. Сфера цивільного процесу

Спочатку ці тлумачення стосувалися сфери компетенційних повнова­жень судів у контексті застосування процесуального законодавства з точки зору забезпечення конституційного права на судовий захист, а також, власне, сутнісної, родової характеристики правосуддя як фор­ми державної діяльності.

У рішенні Конституційного Суду України у справі щодо офіційно­го тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за звер­неннями жителів міста Жовті Води) Конституційний Суд України констатував, що суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються пере­шкоди для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене. Щодо частини другої ст. 124 Конституції України, то її необхідно ро­зуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі право­відносини, що виникають у державі.

В іншій справі, даючи тлумачення положень Конституції України щодо правосуддя, Конституційний Суд України в ухвалі про відмову у відкритті конституційного провадження (справа за конституційним зверненням державного зовнішньоекономічного підприємства «Славутич-Сталь» щодо тлумачення статті 124 Конституції України і Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 14 жовтня 1997 р. № 016/1241-97 N 44-з) зазначив, що відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя — це самостійна галузь дер­жавної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.

Суб'єкт конституційного подання у цій справі, посилаючись на неоднозначне застосування ст. 124 Конституції України та Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», вважав, що необ­хідність офіційного тлумачення норм Закону зводиться до визнання непідвідомчості господарського спору Міжнародному комерційному арбітражному суду при Торгово-промисловій палаті України та при­власнення ним функцій суду як державного органу.

Конституційний Суд України зазначив, що Міжнародний комерцій­ний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України є тре-

Чистина перша. Уведення в цивільний процес

тейським судом, що розглядає спори з цивільних правовідносин за умови наявності письмової арбітражної угоди (домовленості) сторін про передачу йому таких спорів. Тому Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України як недер­жавний орган не здійснює функції правосуддя в контексті ст. 124 Кон­ституції України. Таку ж позицію Конституційний Суд України під­твердив і у справі щодо відповідності Конституції України (конститу-ційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті З, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа № 1-3/2008 про завдання тре­тейського суду) від 10 січня 2008 р. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Визнання державою на підставі Закону рішень «арбітражних» (фактично третейських) судів помилково ототожнено із здійсненням ними правосуддя. Забезпечення примусового виконання рішень тре­тейських судів перебуває за межами третейського розгляду та є за­вданням компетентних судів і державної виконавчої служби (ст. 57 Закону, п. 1 частини другої ст. З Закону України «Про виконавче про­вадження»).

Виходячи з конституційних приписів та процесуального режиму здійснення правосуддя, загальноприйняте визначення правосуддя зво­диться до того, що правосуддя — одна з форм державного управління щодо виконання державою внутрішньої функції охорони правопоряд­ку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної влади — судом цивільних, господарських, кримі­нальних та адміністративних справ за правилами, передбаченими процесуальним законодавством.

Це визначення дозволяє сформулювати такі основні ознаки право­суддя: І) здійснення його тільки спеціально створеним органом — су­дом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішення в судових засі­даннях цивільних і кримінальних справ; 3) здійснення його тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма); 4) можли­вість застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціаль­них цілей.

Наведені ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють повно і вичерпно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Такі ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій прояв і в ді-

Глава I. Сфера цивільного процесу

яльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист пору­шених прав. Тому поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності із судовою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту і сфери право­суддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя та необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя — це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада державна, окрім як у правосудді, втілюватися не може і не повинна. І тому винятковість як характерна риса судової влади і є свого роду ключем до розуміння правосуддя у правовій державі і того, що судовий захист — найвища гарантія забезпечення прав та свобод громадян.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої свободи в ім'я загального блага і про захист прав окремих громадян, ця справедливість повинна знаходити своє висвітлення у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдивля­ється в життєву правду людських потреб і можливостей, — і у право­судді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живо­го, а не формального ставлення до особистості»¹.

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв'язок між послідовним і демократичним розвитком політичних ін­ститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуддя. Іс­торія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємозв'язок де­мократизації суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ. Тому в історії судових реформ можна знайти не тіль­ки факти зміни умов здійснення правосуддя, що цікавить перш за все юристів, а й відображення різних соціальних надій, прагнень, настро­їв людей, а проблема вдосконалення судової системи нерідко перехо­дить у політичну площину і стає проблемою великої політики. Однак, незважаючи на це, поняття правосуддя має інтерпретуватися як юри­дичний феномен і абстрагуватися від юридизації поняття «правосуддя» майже неможливо.

Більше того, можна зауважити, що дуже важко абстрагуватися від юридизації поняття «правосуддя» і подивитися на нього у більш ши­рокому соціальному контексті. Ж. Карбоньє влучно зазначає, що судо­вий процес і судове рішення є психосоціологічними феноменами, які настільки чужі всім соціальним неправовим явищам і настільки спе-

¹ Кони, А. Ф. Собр. соч. [Текст] / А. Ф. Кони. - T. 6. - М., 1968. - С 25.

Чистина перша. Уведення в цивільний процес

цифічні для права, що брати саме їх як критерії юридичного є найбільш правильним. Автор з точки зору соціолога слушно підкреслює, що як тільки відносини між двома особами стають об'єктом розгляду з боку третьої особи, яка вирішує спірні питання, це означає, що дані відно­сини перейшли в галузь права¹. Тут не можна не помітити ту тонку, але суттєву ознаку, так би мовити, інфрасоціальиих підстав правосуддя, що є незамінним важливим соціальним регулятором, через який «про­голошується право», забезпечуються права людини і громадянина та правопорядок у цілому, а також проглядається сутнісний зв'язок між правом і правосуддям. А це у свою чергу свідчить, що сутність право­суддя насамперед полягає в тому, що воно має втілювати винятковість судової влади у державі.

Крім винятковості судової влади, у правосудді повинна втілюватися і повнота судової влади. Повнота судової влади — невід'ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що у правовій державі правосуд­дя має бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охороню-ваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без винятку визнаються рівними перед судом, і це не тільки теоретичне положення, це аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декла­рації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади — це, так би мовити, генетична ознака правосуддя і стверджує відокремлення судової влади від зако­нодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реаліза­ції судової влади.

У громадській свідомості ідея правосуддя пов'язується саме з пов­нотою влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її винятковістю, дає змогу називати правосуддя «правосуддям», дозволяє розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації свободи і справедливості, правового порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплюється в чинному законодавстві. Згідно із ст. 5 ЦПК правосуддя в цивільних справах здій-

¹ Карбонье, Ж. Юридическая социология [Текст] / Ж. Карбонье : пер. с фр. - М.: Прогресе, 1986. - С 171.

Глава І. Сфера цивільного процесу

снюється на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом. Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників ци­вільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина (ст. 55), що відповідає міжнародно-правовим стандартам. У статті 14 Міжнародного пакту про громадян­ські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кримінального звинувачення, яке пред'явлене йому, чи при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивіль­ному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетент­ним, незалежним і неупередженим судом, створеним на основі закону. Найбільш масштабно повнота судової влади відбита у п. 1 ст. 6 Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає право на справедливий судовий розгляд.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, а й предметної ознаки судової влади, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спрямованої на певний со­ціальний об'єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, по­лягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктів права. Ці права і обов'язки встановлюються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Отже, реалізація судової влади, завжди пов'язана З розглядом конкретної юридичної справи.

Предметна ознака правосуддя визначається потребами забезпечен­ня реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захисту прав громадян — розглядом і вирішенням юридичної справи, а не адміні­стративними веліннями, що ставить громадянина в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з державною владою, державою. Ось чому саме судова влада природно є фактором обмеження втручан­ня будь-кого у правовий статус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід'ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність становить зміст і функції пра­восуддя у правовій державі як інституту охорони прав і свобод особи.

 

Частина перша. Уведення в цивільний процес

При цьому правосуддя являє собою єдину форму забезпечення закон­ності і справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, а й безпосереднім захисником їх у суді, він виступає, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в певно­му напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом розгляду і вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод осо­би в суспільстві, реалізації законності і справедливості в державі. Со­ціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах повинні зводи­тися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Правосуддя відрізняється від інших форм правозастосування і тим, що рішення органів правосуддя мають загальнообов'язковий характер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів дер­жавної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, уста­нов, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підляга­ють виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають законну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди ухвалюють рі­шення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Нарешті правосуддя як правозастосовна діяльність характеризу­ється специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя та її дотриман­ня визначає правосудність судових рішень. У контексті цього слід ще раз звернути увагу на системоутворюючі статті ЦПК, які визначають ціннісні характеристики процесуальної форми правосуддя у цивільних справах. Згідно із ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є спра­ведливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а порядок провадження в цивільних справах у судах, як випливає зі ст. 2 ЦПК, визначається процесуальним законодавством. Без перебільшення, справедливе правосуддя, сприйняття справедли-

Глава I. Сфера цивільного процесу

вості правосуддя суспільством і довіра суспільства до правосуддя — ознака демократичності й самого суспільства. У широкому соціально­му вимірі не випадково судочинство визначається як інновація в галу­зі справедливості, яка має справжнє всесвітньо історичне значення¹.

У рішенні Конституційного Суду України від ЗО січня 2003 р. № 3- рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора зазначається, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах. При цьому Конституцій­ний Суд України підкреслив, що право на судовий захист є одним із конституційних прав. Виходячи з цього, він дійшов висновку, що по­ложення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, обмежуючи право людини на судовий захист, закріплене частиною третьою статті 8, частинами першою, другою статті 55 Конституції України, порушують вимоги статті 3,21, частини другої статті 22, частини першої статті 64 Консти­туції України, тобто є неконституційними.

Цей аспект рішення Конституційного Суду є знаковим стосовно того, що підкреслює значущість для реалізації права на судовий захист процедур судочинства, тобто процесуальних правил і порядку розгля­ду судових справ. 1 тому саме факти порушення або неправильного застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення у справі або, як у даному випадку, підставою для визнання неконституційності певних обмежень у реалізації права на судовий захист, передбачених процесуальним законодавством. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення апеляційним судом може бути порушення або неправильне застосу­вання норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішен­ня судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викли­кали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

¹ Див.: Хеффе, О. Справедливость. Философское введение [Текст] І О. Хеффе : пер.с нем. - М. : Праксис, 2000. - С 77.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

Не випадково для правосуддя є ознаковим і прикметним особлива юридична процедура, інакше кажучи, цивільна процесуальна форма, в якій відбувається цивільний процес, — як високозначущий його елемент і як елемент методу правового регулювання цивільних про­цесуальних правовідносин¹. Вона кінець-кінцем і забезпечує суворе дотримання верховенства права, законності та захисту прав і свобод громадян. Ця процедура втілює найважливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Конституції України і процесуальному законодавстві, та відкрита для застосування загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права у галузі правосуддя.

_■_— § 3. Система судів цивільної юрисдикції

Система судів цивільної юрисдикції визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно зі ст. З цього Закону судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд консти­туційної юрисдикції. При цьому суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апе­ляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Крім того, у судах різних судо­вих юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з роз­гляду конкретних категорій справ даної юрисдикції. Отже, система судів цивільної юрисдикції є чотириланковою і поєднує в собі відпо­відно суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій, а також Верхов­ний Суд України.

¹ Див.: Комаров. В. В. Метод правового регулирования гражданских процессуальных отношений [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / В. В. Комаров. - Харьков, 1980.

2S

Глава I. Сфера цивільного процесу

До першої інстанції судів цивільної юрисдикції належать місцеві суди — районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Місце­вий суд як суд першої інстанції розглядає справи, віднесені процесу­альним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом. Підсудність окремих категорій цивільних справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються Ци­вільним процесуальним кодексом України (статті 107-111).

У системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господар­ських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопору­шення. Апеляційними загальними судами з розгляду цивільних справ є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастопо­ля, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим. У складі апеляцій­ного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих ка­тегорій справ у межах відповідної судової юрисдикції.

Апеляційний суд розглядає справи відповідної судової юрисдикції в апеляційному порядку згідно з процесуальним законом; у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої інстанції; аналізує судову статисти­ку, вивчає і узагальнює судову практику; надає методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим судам; здійснює інші повно­важення, передбачені законом. Цивільне процесуальне законодавство не передбачає можливості розгляду цивільних справ апеляційним судом як судом першої інстанції (ст. 107 ЦПК). Повноваження апеляційного суду у цивільному процесуальному законодавстві зводяться до пере­гляду рішень суду першої інстанції та застосування передбачених за­коном повноважень за наслідками розгляду апеляційної скарги на рі­шення, ухвалу або наказ суду першої інстанції (ст. 307 ЦПК).

У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Відповідно до ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. У Вищому спеціалізованому суді утворюються палати з розгляду окремих катего­рій справ у межах відповідної судової юрисдикції.

У Вищому спеціалізованому суді діє пленум Вищого спеціалізова­ного суду. Пленум Вищого спеціалізованого суду узагальнює з метою

 

Частіша перша. Уведення в цивільний процес

забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції практику застосування матеріального і процесуального закону; заслуховує інформацію про стан правосуддя у відповідній судовій юрисдикції та практику вирішення окремих ка­тегорій справ; приймає рішення про звернення до Верховного Суду України, про направлення конституційного подання щодо конститу-ційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та щодо офіційно­го тлумачення Конституції та законів України; розглядає та вирішує інші питання, віднесені законом до його повноважень.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кри­мінальних справ розглядає цивільні справи в касаційному порядку згідно з процесуальним законом. Відповідно до ст. 335 ЦПК під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касацій­ної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може вста­новлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були вста­новлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовір­ність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Повноваження суду касаційної інстанції за на­слідками розгляду касаційної скарги передбачено у ст. 336 ЦПК.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який здійснює правосуддя, забезпечує одна­кове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Передусім найголовнішим способом забезпечення однакового спряму­вання судової практики є здійснення правосуддя через перегляд судо­вих рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному по­рядку. Відповідно до ст. 360⁷ ЦПК рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстан­ції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовід­носинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

За заявою сторін та інших осіб, які брали участь у справі, Верхов­ний Суд України переглядає також справи у разі встановлення між-

Глава I. Сфера цивільного процесу

іі.іродною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи

І \ КІМ.

У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом -Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до ст. 45 цього Закону 11 кнум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань по-і і ііпови. Постанови Пленуму Верховного Суду України підписуються і оловуючим на засіданні Пленуму і публікуються в офіційному друко­ваному органі Верховного Суду України. Для судової практики фунда­ментальний характер мають такі Постанови Пленуму: «Про застосу-иапня норм цивільного процесуального законодавства при розгляді і прав у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 р. № 2, «Про засто-• вання норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 р. № 5, "І Іро судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14, -Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному по-ря іку» від 24 жовтня 2008 р. № 12, «Про практику застосування суда­ми цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про '■■mv шечення позову» від 22 грудня 2006 р. № 9 тощо.

При Верховному Суді України утворюється Науково-консультативна Р і іа з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попе-ре і нього розгляду проектів Постанов Пленуму Верховного Суду Укра­їни стосовно надання висновків щодо проектів законодавчих актів та і піших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких Потребує наукового забезпечення. Порядок організації та діяльності І І.і\ ково-консультативної ради визначається Положенням про Науково-і «нкультативну раду при Верховному Суді України, затвердженим ПОі іановою Президії Верховного Суду України від 5 жовтня 2007 р.

Верховний Суд України має офіційний друкований орган («Вісник 11< рчовного Суду України», який виходить 12 разів на рік) та може бути мииасновником інших друкованих видань. Відповідно до п. 14 По-I піови Президії Верховного Суду України від 5 жовтня 2007 р. № 33 І Іро затвердження Положення про Науково-консультативну раду при і її рчовному Суді України» робота Ради висвітлюється у журналі «Ві-бННк Верховного Суду України», на веб-сайті Верховного Суду Укра­йні і а в інших засобах масової інформації.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

§ 4. Цивільний процес та правосуддя

(цивільне судочинство)

У правовій літературі терміни «цивільний процес» і «цивільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання ви­словлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів з вирішення спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, і з примусо­вого виконання судових постанов, що здійснюється в точно визначе­ному порядку із забезпеченням активної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду зі здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в су­дових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкрес­лює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виокремлювати її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах, урегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що однаково неприпустимо. На підставі цього робить­ся висновок про тотожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними від­носинами, врегульованими цивільним процесуальним правом¹.

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в такому аспекті, який дозволяє визначити його зв'язок та співвідно­шення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя у понятійному відношенні майже ототожнюють із цивільним процесом. Найбільш крайня позиція зводиться до того, що правосуддя у цивільних справах — це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, а цивільне процесуальне право регламентує діяльність суду зі здійснення правосуддя, встановлюючи права та обов'язки учасників цивільного процесу. Наприклад, М. Т. Арапов

¹ Щеглов, В. Н. Гражданские процессуальные отношения [Текст] / В. Н. Щеглов. -М.: Юрид. лит., 1966-С. 51-52; Щеглов, В. Н. Единство гражданского процесса и его] объект [Текст] / В. Н. Щеглов // Тр. ВЮЗИ. - Т. 51. - М, 1977. - С. 26-34.

Глава I. Сфера цивільного процесу

відзначав, що правосуддя в цивільних справах є діяльністю державно­го суду і осіб, які беруть участь у ньому, із розгляду і вирішення спорів про право цивільне¹. М. А. Гурвич відзначав, що цивільне процесуаль­не право, регламентуючи діяльність суду зі здійснення правосуддя, встановлюючи права й обов'язки учасників процесу, є гарантією реа­лізації завдань цивільного судочинства². На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд із кримінальним процесом є видом право­суддя, різновидом судової діяльності'.

Як бачимо, М. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у здійсненні правосуддя. Для цивіль­ного процесу місця не лишається. М. А. Гурвич відокремлює поняття правосуддя і цивільного процесу. В. М. Семенов, навпаки, ототожню­ючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову діяльність.

Поняття цивільного процесу тісно пов'язане з поняттям правосуд­дя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес — нетотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків персоніфіко­ваних осіб, у вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом ухвалення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризуєть­ся і тим, що воно повинно бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий за­хист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і вирішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і становить, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судової влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя

¹ Арапов, Н. Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам
[Текст] / Н. Т. Арапов. - Я.: Изд-во ЛГУ, 1984. - С. 12.

² Советский гражданский процесс [Текст]. - М. : Юрид. лит., 1985. - С. 9.
' Советский гражданский процесс [Текст]. - М. : Юрид. лит., 1978. - С. 7.

2 Курс цивільного процесу 33

Частина перша. Уведення в цивільний процес

неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні самостійні явища. Поняття цивільного процесу пов'язане з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Під час здійснення правосуддя реалізуються кон­кретні юрисдикційні повноваження суду. Реалізація цих повноважень судової влади потребує певного правового режиму розгляду юридичної справи, який відбивається у процедурах, що забезпечують умови су­дової/діяльності. Втім правосуддя має бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації не лише компетенційних повно­важень суду, а й права на судовий захист, яке має, як зазначалось, конституційний характер, а також закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому саме належне здійснення судової юрисдикції, компетенційних повноважень суду, а також права на судовий захист потребують юридичних механізмів та конструкцій як правових форм їх буття. Такими механізмами, конструк­ціями і є процесуальні форми, процедури, в яких здійснюється право­суддя як синтез реалізації компетенційних повноважень органів судо­вої влади і права на судовий захист. Вони забезпечують гарантії здій­снення правосуддя і права на судовий захист як основи правового статусу особи у судочинстві.

Отже, категоріальний ряд «правосуддя — цивільний процес» від­творює певні закономірності, які мають системний харакгер і пов'язані з реалізацією судової влади і правосуддя в належних судових про­цедурах. Правосуддя у цивільних справах стосовно цивільного судо­чинства (цивільного процесу) має субстанціальний характер і вони співвідносяться як сутність і явище. Такий зв'язок правосуддя і ци­вільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, так само як і розгляд цивільної справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Розглядаючи взаємовідношення правосуддя і цивільного процесу як сутності і явища (змісту і форми), слід зазначити, що не всякі дії судді у цивільному процесі належать до складу правосуддя і є діями зі здійснення правосуддя. Правосуддя, правосудна діяльність зводиться до прийняття лише судових актів, які вирішують цивільну справу по суті. Такий концепт має принципове значення для дослідження теоре­тичних проблем правосуддя, кваліфікації процесуальних дій судді та

Глава I. ('фера цивільного процесу

hui іідків при розгляді цивільної справи. Як приклад, на цей час її сіоматичним положення, що процесуальна діяльність суду, окремі процесуальні дії не можуть бути предметом оскаржень або оспорю-іия, крім випадків, передбачених цивільним процесуальним законо-гвом. Проблем не виникає, коли мова йде про оскарження актів правосуддя та інших актів (наприклад, ухвал суду першої інстанції), ні сі законом можуть бути предметом оскарження. А як бути у ви­їм іках, коли заінтересовані особи погоджуються з рішенням суду по 11 але вважають, що іншими діями суду їм завдано шкоди? Найбільш гиповим є безпідставне порушення строків розгляду справ, затримка Направлення справи до апеляційної чи касаційної інстанції, що іноді Ііри іводить до негативних майнових наслідків тощо.

Виходячи з того, що не всі процесуальні дії або бездіяльність с здій-и пням правосуддя, очевидно, що незаконні або помилкові дії судді, причинили матеріальну або моральну шкоду, можуть бути само-• і пи пі ми підставами для їх оспорювання в позовному порядку по іншій і праві, крім актів правосуддя. Хоча цей висновок навряд чи буде без-і мірним для судової практики, все ж таки він має методологічне об-і|'\ шукання в аспекті співвідношення правосуддя і цивільного судо-Чинства, як сутності і явища, змісту і форми.

Слід додати також, що наведена характеристика категоріального г і іу «правосуддя — цивільне судочинство» дозволяє визначити не шик- самостійність правосуддя у правовій системі, а й самостійність цивільного судочинства як певної процедури, яка забезпечує консти-гуційне право на судовий захист і головне — зв'язаність процесуальної пі 11.пості суду процесуальними правами сторін на судовий розгляд. Ни суті такий підхід практично та теоретично дозволяє моделювати і «іподури цивільного судочинства і доктринально оцінювати ці про-Ш іури як належні з точки зору вимог правової держави, права сторін Но С) ювий захист, а також меж дискреційних повноважень органів юної влади.

У цьому зв'язку становить виключний інтерес постанова Консти-

м ні ного Суду Російської Федерації № 1-П від 25 січня 2001 р., пред-

Н іом розгляду якого стала норма, що міститься в п. 2 ст. 1070 Цивіль-

> кодексу Російської Федерації. Конституційний Суд понятійно

южував поняття правосуддя та судочинства, констатувавши, що під

ни. пениям правосуддя розуміється не все судочинство, а лише та його

Е

і« иіпа, яка полягає в ухваленні актів судової влади із розгляду під-юмчих суду справ, тобто судових актів, що сирішують справу по

Частина перша. Уведення в цивільний процес

 

суті. Виходячи з необхідності відшкодування збитків, заподіяних при здійсненні цивільного судочинства, суд зробив висновок про необхід­ність законодавчого врегулювання підстав і порядку відшкодування державою шкоди, заподіяною діями (або бездіяльністю) судді в ході здійснення цивільного судочинства, у випадку якщо він видає незакон­ний акт (або виявляє протиправну бездіяльність) з питань, що визнача­ють не матеріально-правове (рішення суду по суті), а процесуально-правове становище сторін (порушення розумних строків судового розгляду, інші грубі порушення процедури). З урахуванням цього за­конодавцеві запропоновано визначити підвідомчість і підсудність справ такого роду.

Слід також зазначити, що в Законі Російської Федерації «Про вне­сення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації у зв'язку з прийняттям Федерального закону "Про компенсацію за порушення права на судочинство в розумний строк або права на виконання судо­вого акта в розумний строк"» від 30.04.2010 р. № 69-ФЗ зроблено спробу врегулювати це питання.

— § 5. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства)

Завдання цивільного судочинства щодо справедливого, неупере-дженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що закріплені у ст. 1 ЦПК, реалізуються у системі проваджень цивільного судочинства, які відповідно до визначеної законом судової юрисдикції і уособлюють автономні процесуальні порядки розгляду цивільних справ.

Структурно відповідно до