Главная | Обратная связь

ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА

—_ § 1.Предмет цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право є самостійною галуззю права і має притаманний йому предмет правового регулювання. Розгляд питань про судову владу і правосуддя в цивільних справах, про форму здій­снення правосуддя в рамках цивільного процесу приводить до виснов­ку, що предметом процесуального права є суспільні відносини, які шшикають при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Цивільне процесуальне право визначає порядок розгляду і вирішення цивільних Справ, установлюючи для кожного суб'єкта процесуальної діяльності права та обов'язки, тобто міру можливої або належної поведінки.

Згідно із ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справед-ІШвий, неупереджении та своєчасний розгляд і вирішення цивільних «прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, їм ісресів держави. Тому суспільні відносини, які виникають при здій-і пенні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. І {оми виникають у зв'язку з необхідністю судового захисту суб'єктивних прав, свобод або інтересів фізичних осіб, юридичних осіб або держави. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання Галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, тру-нжого та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших мі гей, то суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивіль­них справах виникають з метою розгляду цивільної справи зі спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених, неви-ііілних або оспорюваних суб'єктивних прав, свобод або інтересів. І аким чином, суспільні відносини, які становлять предмет цивільного процесуального права, виникають у зв'язку з реалізацією заінтересо­ваними особами права на судовий захист.

Такий підхід до премета цивільного процесуального права як га­лузі права став традиційним і майже загальновизнаним. Разом з тим

Частіша перша. Уведення в цивільний процес

у 60-х роках минулого століття М. Б. Зейдер запропонував концепцію ширшого розуміння предмета цивільного процесуального права. Автор обґрунтовував ту позицію, що предметом цивільного процесуального права є більш широке коло відносин, які виникають не тільки при роз­гляді цивільних справ судами у порядку цивільного судочинства, а й при розгляді цивільних справ іншими органами цивільної юрисдикції, виходячи із того, що законодавство передбачає множинність процесу­альних форм захисту цивільних прав (арбітраж, товариські суди, но-таріт тощо)¹. За такого підходу очевидно, що поняття цивільного судо­чинства та цивільного процесу не збігаються і не є тотожними. Цивіль­ний процес є більш узагальнюючим поняттям, який охоплює і цивіль­не судочинство, й інші юрисдикційні процедури розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту суб'єктивних прав та інтересів учас­ників цивілістичних правовідносин.

Теорія широкого розуміння предмета цивільного процесуального права мала своїх прибічників, втім не дістала підтримки та подальшої розробки. У наш час вона практично залишилася поза увагою теоре­тиків цивільного процесу. Однак, враховуючи об'єктивні чинники, диференціацію процесуальної сфери, виходячи з упровадження спеці­алізації судової діяльності та диференціації судових процедур відпо­відно до судової спеціалізації, виникнення різних форм судочинства, ця проблема як наукова так чи інакше може знову постати.

Уявляється, що широкий підхід до теоретичної конструкції цивіль­ного процесу є до кінця недооціненим. Він за своєю суттю був серйоз­ною спробою побудови теорії цивільного процесу на рівні виявлення найбільш загальних закономірностей формування процесуальної сфе­ри та функціонування системи органів цивільної юрисдикції. Дійсно, саме в контексті широкого розуміння цивільного процесу як системи процесуальних процедур, заснованих на інститутах позовного прова­дження цивільного судочинства, а також альтернативних форм захис­ту цивільних прав, які забезпечують доступність власне цивільного судочинства і правосуддя у цивільних справах, прослідковується пев­на гармонізація процесуальної сфери правового регулювання. Крім того, вище зверталась увага на те, що, незважаючи на законодавчу практику впровадження різних форм судочинства (цивільного, госпо-

¹ Див.: Зейдер, Н. Б. Предмет и система советского гражданского процессуально­го права [Текст] / Н. Б. Зейдер // Правоведение. - 1962. - № 3. - С. 81; Советский гражданский процесс [Текст] / под ред. С. Ю. Каца, Л. Я. Носко. - Киев : Виша школа, 1982.-С. 4-8.

Глава ПІ. Цивільне процесуальне право як галузь права

дарського, адміністративного), сутнісна їх єдность підтверджує все ж таки можливість прийняття єдиного цивільного процесуального кодексу, що дозволить оптимізувати процесуальне законодавство в ці­лому.

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права генетич­но і функціонально пов'язане з іншими галузями права. Генетично цивільне процесуальне право пов'язано з конституційним правом, судоустрійним правом та кримінальним процесуальним правом, гос­подарським процесуальним правом та адміністративним процесуаль­ним правом. Функціонально цивільне процесуальне право пов'язано І цивільним, сімейним, трудовим, адміністративним, фінансовим та іншими галузями матеріального права.

Генетичні зв'язки цивільного процесуального права ґрунтуються на існуванні норм, які становлять основу цивільного процесуального за­конодавства (зв'язок із конституційним правом) або мають міжгалузевий характер (принципи організації й діяльності судових органів, інститут доказів, преюдиціальність судових постанов, виконання вироків у час­тині майнових стягнень за правилами цивільного процесу, правила юрисдикції та ін. — притаманне для галузей процесуального права).

Функціональні зв'язки цивільного процесуального права виявля­ються у факті застосування судом норм матеріального права при роз­гляді й вирішенні цивільних справ. Так, відповідно до ст. 16 ЦК спо­собами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкоду­вання майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місце­вого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також інши­ми способами, передбаченими законом або договором.

Правильне застосування відповідних норм матеріального права безпосередньо впливає на законність судової діяльності, законність актів правосуддя. Стаття 8 ЦПК передбачає законодавство, на підставі якого суд вирішує справи.

Відповідно до сталих догм цивільного судочинства, якщо суд не­правильно застосував норму матеріального права, рішення по справі підлягає скасуванню (статті 311,338 ЦПК), що свідчить про важливість

 

Частина перша. Уведення в цивільний процес

застосування норм матеріального права в аспекті законності судових рішень та правосудності судової діяльності з точки зору завдань судо­чинства.

Отже, грань взаємозв'язку цивільного процесуального права з ін­шими галузями матеріального права проходить через застосування судом чинного законодавства, яке регулює матеріально-правові від­носини. Дана обставина багатьма вченими не враховується, що при­зводить до неправильного трактування взаємозв'язку цивільного про­цесуального права з іншими галузями права. Наприклад, нерідко ствер­джується, що цивільне процесуальне право має залежний характер, визначається галузями матеріального права. Ці твердження нівелюють самостійність цивільного процесуального права.

Проблема співвідношення процесуального і матеріального права привертає увагу перш за все тому, що реальна законодавча практика, як зазначалось, йде шляхом уведення різних порядків судочинства — ци­вільного, господарського, адміністративного. Крім того, особливої ак­туальності вона набуває і у зв'язку з подальшою диференціацією та ін­теграцією матеріальних галузей права та вдосконаленням процесуальних форм захисту прав, свобод та інтересів. Вияв цінності (ефективності) цих форм і тенденцій їх подальшого розвитку пов'язано із встановленням меж впливу матеріального права на форму процесу, ступенем детермі­нованості процесуальної форми матеріальним правом¹.

Співвідношення матеріального, перш за все цивільного права, та цивільного процесуального права традиційно визначають як співвід­ношення змісту й форми та залежності процесуального права від га­лузей матеріального права. При цьому процесуальний порядок роз­гляду цивільних справ кваліфікують як форму примусової реалізації матеріально-правових вимог і, отже, одну з форм здійснення суб'єктивного права. При примусовій реалізації суб'єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з ура­хуванням характеру матеріальних правовідносин².

Таке розуміння природи цивільного процесуального права не узго­джується з фундаментальними началами диспозитивності у приватно­му праві та у цивільному процесі. Правовий примус у цивілістичних відносинах має бути мінімальним, оскільки завжди існує можливість

' Див.: Гукасян, Р. Е. Избранные труды по гражданскому процессу [Текст] І P. Е. Гу-касян. - М. : Проспект, 2008. - С 353.

² Див.: Рожкова, М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права [Текст] /М. А. Рожкова.-М.,2003.-С. 191.

I пава III. Цивільне процесуальне право як галузь права

диспозитивного, добровільного виконання цивілістичних обов'язків, ні і користання різних форм медіації при розгляді правових конфліктів. Крім того, цивільне право — це не лише класична самостійна галузь Права, а й ядро приватного права в цілому¹. Що стосується цивільного процесуального права та сфери його реалізації, тобто цивільного про-н. г\. то воно якщо не належить до галузі публічного права, то більшою Мірою тяжіє до публічного права, оскільки у сфері регулювання ци-іп и.ного процесуального права мають місце суттєві прояви процесу-ііиі.ііої диспозитивності. Причиною цього є те, що сторонами цивіль­ного судочинства виступають суб'єкти приватноправових відносин і і ому природа матеріально-правових відносин, незважаючи на публіч­нії' і і, діяльності суду, не може бути знівельована при вирішенні спору про право та розгляді цивільної справи органом судової влади.

Диспозитивність сторін у цивільному процесі щодо цього має фундаментальне значення. Приватні інтереси сторін, механізм їх здій-Снення через реалізацію суб'єктами приватного права конституційно­го права на судовий захист у процедурах цивільного судочинства ви-і гупають тим специфічним моментом, який закладає основи само-| 11 ііності цивільного процесуального права. У зв'язку з цим можна сказати, що цивільне судочинство за своєю природою є приватнопра-ионим (виходячи з мети реалізації завдань судочинства), втім має публічно-правовий характер (справедливий, неупереджений та своє­часний розгляд цивільних справ становлять і публічні інтереси право­суддя як соціального інституту).

Таким чином, проблема співвідношення матеріального і процесу-.іііьного права як галузей права має строго визначений аспект. Мова може йти про міжсистемні зв'язки цивільного процесуального права и матеріального права в аспекті функціонування матеріально-правового ііі процесуально-правового у механізмі правового регулювання в ці-ному. Щодо цього матеріальне право без процесуальних гарантій не Може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судо­чинства та судові рішення в механізмі правового регулювання у певних шіпадках неможливості реалізації матеріальних прав надають їм пра-|ОВОЇ визначеності, що забезпечує і правопорядок у цілому. Тобто 11 п вільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкрет­них суб'єктивних прав та обов'язків. А це означає, що кваліфікація

¹ Цивільне право [Текст] : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), II. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, П П. Яроцького. - X.: Право, 2011.-Т. 1.-С 5-11.

⁸⁹

Чистіша перша. Уведення в цивільний процес

співвідношення процесуального і матеріального права як форми і зміс ту є принципово неправильною.

У зв'язку з проблематикою співвідношення матеріального та про­цесуального права в літературі існує також точка зору, що це співвід­ношення можна розглядати в аспекті не галузей права, а норм матері­ального і норм процесуального права. При цьому стверджується, що норми матеріального права впливають на норми процесуального пра­ва. Таке твердження також є явним перебільшенням. У теорії цивільно­го процесуального права доведено, що норми процесуального права за предметом їх правового регулювання умовно можна розділити на де­кілька груп: а) група норм, які регулюють відносини з формування по­зову та розпорядження ним; б) група норм, які регулюють доказову ді­яльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників про­цесу; в) група норм, які регулюють правове становище суду (його струк­туру, організацію, повноваження). Жодна з норм, що входять до цих груп, не знаходяться у такому співвідношенні з нормами матеріального права, яке можна було б назвати співвідношенням форми та змісту. Жодна з цих норм не є способом застосування або взагалі реалізації норми матері­ального права. Автор пояснює це тим, що матеріальне право (у тому числі цивільне право) поліморфне, а процесуальне право, на відміну від матеріального, є монолітним. Норми процесуального права не відокрем­лені одна від одної, а призначені для сумісної з іншими нормами дії. Поліморфність матеріальних галузей права і монолітність процесуальної галузі свідчать про те, що процес може бути способом застосування норм різних галузей права. При цьому зміни та доповнення у випадку необ­хідності мають бути внесені лише до тієї групи норм, яка регулює від­носини з визначення та розпорядження предметом позову й правомоч­ності суду при ухваленні рішення¹.

—— § 2. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин

Метод правового регулювання цивільних процесуальних право­відносин — самостійна категорія. Поряд із предметом цивільного процесуального права він характеризує цивільне процесуальне право як самостійну галузь права.

¹ Гукасян. P. E. Соотношение материального и процессуального права, норм пра­ва и правоотношений [Текст] / Р. Е. Гукасян // Труды ВЮЗИ. - М., 1980. - С. 16-17.

Гіава III. Цивільне процесуальне право як галузь права

У процесуальній науці даються різні визначення методу правового реіулювання. Одні автори вважають, що метод правового регулювання, притаманний цивільному процесуальному праву, обумовлюється тим, то обов'язковим суб'єктом процесуальних правовідносин є судовий Орган, який приймає владні рішення і є методом владних наказів. На думку інших, методом цивільного процесуального права є забезпечен­ня охорони і захисту цивільних прав судом за вимогами заінтересова­них осіб на основі процесуальної рівності сторін, обов'язку доказати факти, якими вони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, контролю І \ іу за розпорядчими діями сторін і сприяння у здійсненні процесу-I 11.них прав. У кінцевому підсумку метод цивільного процесуального права характеризується як система способів, завдяки яким здійснюєть­ся пилив на предмет правового регулювання¹. І він характеризується як імперативно-диспозитивний, тобто як такий, в якому владовідноси-1111 поєднуються із свободою та рівноправ'ям заінтересованих у роз­гляді цивільної справи осіб².

Наведені визначення методу правового регулювання є не повними. Метод — структурно складне явище і створює систему правових при­йомів регулювання, які встановлюють специфічний правовий режим у сфері правосуддя в цивільних справах. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин характеризується специфікою правового становища суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, процесуально-юридичних фактів, засобів формування змісту правовід­носин, процесуальних санкцій і цивільної процесуальної форми.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин перш за все знаходить своє відображення у правовому і іановищі суб'єктів головних процесуальних правовідносин (право­ві іпосин суду з особами, які мають матеріально-правову заінтересо-иапість у справі — сторін цивільного судочинства), оскільки ці право-іі иіосини є первісною і необхідною основою всього цивільного про­цесу. Без головних процесуальних правовідносин цивільний процес Виникнути не може. У головних процесуальних правовідносинах від­пиваються особливості правового регулювання, які притаманні цивіль­ному процесуальному праву як самостійній галузі права. Ці особли­вості походять зі змісту правосуб'єктності учасників даних правовід-

' Курс советского гражданского процессуального права [Текст] : в 2 т. / Т. 1 : Te-Оре і ические основы правосудия по гражданским делам / отв. ред. А. А. Мельников. -

Наука, 1981.-С. 43-47.

^: Гражданское процессуальное право [Текст]: учебник/С. А. Алехина, В. В. Блажеев и (р ; иод ред. М. С. Шакарян. - М.: ТК Велби, Иэд-во Проспект. 2004. - С. 11-12.

Частіша перша. Уведення в цивільний процес

носин — позивача, відповідача і суду та характеру їх правового зв'язку.

Найбільш істотним елементом цивільної процесуальної правосуб'єкт-ності сторін є правоздатність, що за обсягом значно ширша, ніж право­здатність інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальна право­здатність сторін — це правовий спосіб, який використовується зако­нодавством для приведення в дію всього механізму правового регулю­вання процесуальних правовідносин.

Згідно із ст. 28 ЦПК здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Зміст процесуальної правоздатності визначає значну самостій­ність і автономність сторін, що і є характерною рисою методу право­вого регулювання цивільних процесуальних правовідносин. Процесу­альна правоздатність інших осіб, які беруть участь у справі і мають особисту заінтересованість — заявники, заінтересовані особи (у спра­вах наказного та окремого проваджень), за змістом відрізняється від правоздатності сторін, але за нею залишається та сама функціональна спрямованість у механізмі правового регулювання.

Специфіка правосуб'єктності суду полягає в тому, що вона визна­чається компетенцією, а не правоздатністю. Від правоздатності компе­тенція відрізняється тим, що вона не пов'язана із задоволенням особис­того інтересу її носія і має правообов'язковий характер. У механізмі правового регулювання компетенція суду і правоздатність сторін взаємопов'язані й доповнюють одна одну. Нерозривний функціональний зв'язок прав, які становлять зміст процесуальної правоздатності і ком­петенції, — закономірна, характерна риса цивільного судочинства.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин визначається і специфікою юридичних процесуальних фактів. Метод правового регулювання характеризують не всі юридич­ні факти, а лише ті, які становлять юридичну основу регулювання. Такими будуть юридичні факти, що впливають на весь хід цивільного судочинства, на всі процесуальні правовідносини. їх особливість по­лягає в тому, що ці факти є підставою виникнення, розвитку, припи­нення головних процесуальних правовідносин, однак мають значення і для інших процесуальних правовідносин.

Так, істотне значення в юридико-фактичному складі цивільного процесу мають юридичні факти, на підставі яких виникає цивільне судочинство (подання позову, заяви, скарги). Вони відбивають суть

 

Глава ПІ. Цивільне процесуальне право як гаїуіь права

процесуальної диспозитивності та свідчать про конститутивне зна­чення ініціативи заінтересованої особи (заявника) у правовому регу­люванні. На їх основі будується вся система інших специфічних для цивільного судочинства юридичних процесуальних фактів (відмова від позову, складання мирової угоди тощо).

Конститутивне значення в цивільному процесі мають і процесу­альні дії (юридичні факти) суду, які є невід'ємним елементом юридич­ного фактичного складу головних процесуальних правовідносин. Метод правового регулювання характеризують ті дії, які здійснюють­ся по виконанню обов'язку з правосуддя: судові рішення, ухвали, по­станови вищих судів. Крім них до юридичного складу входять також процесуальні дії, правовою формою реалізації яких є не компетенція. а правова пов'язаність у тих випадках, коли суд здійснює контроль за праворозпорядчими діями сторін — приймає або відмовляє у прийнят­ті заяви, приймає відмову від позову, затверджує мирову угоду тощо. Ці процесуальні дії перебувають у функціональному зв'язку з діями сторін, доповнюють їх.

Метод правового регулювання цивільних процесуальних право­відносин характеризують і прийоми формування змісту процесуальних правовідносин, ступінь і характер участі в цьому їх суб'єктів. Прийоми формування змісту процесуальних правовідносин різноманітні. Так, у деяких випадках зміст процесуальних правовідносин визначається за допомогою наказів, заборон, позитивного зобов'язування. Однак ці прийоми не розкривають специфіки методу правового регулювання цивільних процесуальних відносин, оскільки не є характерними для головних правовідносин, що складаються у цивільному судочинстві. Для характеристики методу правового регулювання істотним є форму­вання прав і обов'язків заінтересованих осіб (позивача, відповідача іощо) і суду, який здійснює правосуддя.

У головних процесуальних правовідносинах специфічним для ідійснення і формування суб'єктивних прав і обов'язків заінтересо­ваних осіб є диспозитивність. Вона є відображенням цивільної про­цесуальної правоздатності у сфері реалізації права, свідчить про автономію цих суб'єктів у процесуальних правовідносинах. З дис-иозитивністю як прийомом формування змісту головних правовідно­син тісно пов'язана активність суду при розгляді цивільних справ. Нона відбивається в судовому розсуді, який здійснює суд при реалі-і ції диспозитивних прав сторін або при реалізації своїх компетен-

Частина перша. Уведення в цивільний процес

 

ційних повноважень. Наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 174 ЦПК суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Відповідно до ст. 202 ЦПК суд має право зупинити провадження у справі з передба­чених у ній підстав. Поряд із диспозитивністю судовий розсуд також є показником ступеня і характеру участі головних суб'єктів цивільно­го процесуального права у формуванні змісту правовідносин, але його межі визначені законом.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних відносин відбивається і в особливості процесуальних санкцій. Типо­вими для цивільного судочинства є процесуальні санкції, які забезпе­чують належне здійснення правосуддя і захист судом порушених, не­визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб'єктів права. До них належать санкції скасування або зміни судових постанов. Вони мають найбільшу вагу, максимально сприяють реалізації завдань ци­вільного судочинства. Ці санкції належать до заходів захисту, а не процесуальної відповідальності.

В юридичній літературі правові санкції інтерпретуються не тільки як засоби правового примусу, але і як передбачені законом правові наслідки, необов'язково пов'язані з примусом. Серед процесуальних санкцій, які є наслідками неналежного здійснення заінтересованими особами своїх процесуальних прав, — відмова у прийнятті заяви, за­лишення заяви без руху, залишення заяви без розгляду, закриття про­вадження у справі внаслідок відсутності у заявника права на звернен­ня до суду тощо. Вказані санкції називаються процесуальними тяжко­стями. Вони покладаються на особу, якщо вона здійснила належне їй право поза передбаченими законом умовами, тобто не у формах судо­чинства. Функція процесуальних тяжкостей полягає не тільки в тому, щоб викликати здійснення процесуальної дії, а й забезпечити додер­жання заінтересованими особами умов і порядку реалізації своїх про­цесуальних прав, використання судового захисту тільки у формах су­дочинства.

Для здійснення цивільного судочинства достатньо лише мінімуму примусових санкцій — скасування або зміни неправосудних постанов. До сторін же, як правило, ніякого правового примусу не застосовується. Щодо засобів процесуального примусу (попередження, видалення із зали судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження

Глава III. Цивільне процесуальне право як галузь права

іом, привід — статті 90-94 ЦГЖ), то вони зовсім не характеризують метод правового регулювання, мають допоміжний характер.

Специфічність методу правового регулювання цивільних процесу-і п,них правовідносин як правового режиму полягає і в тому, що він ірлктеризується цивільною процесуальною формою. Регулювання процесуальної діяльності при здійсненні правосуддя в цивільних спра-пеможливе, якщо закон не передбачає певного порядку, послідов­ій »с її процесуальної діяльності й суду, і осіб, які беруть участь у спра­ві і а інших учасників цивільного процесу. Процесуальна форма — на-

I п іьки специфічна риса правового регулювання цивільних процесу-
ільиих відносин, що деякі автори проблему методу правового регулю-
и.шия зводять повністю до проблеми процесуальної форми¹. Однак
процесуальна форма не охоплює всього змісту методу правового реіу-
ііювання цивільних процесуальних правовідносин і характеризує його
nunc в сукупності з правовим становищем суб'єктів правовідносин,
прийомами формування їх змісту, юридичними процесуальними фак-
гами та процесуальними санкціями.

Основними характеристиками цивільної процесуальної форми є її нормативність; єдність; системність гарантій процесуальної діяльнос-

II уду, сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, осіб, що сприяють
імісненню судочинства; формалізація процесуальної діяльності та

процесуально-документальне оформлення результатів процесуальної пі іьності; особливі якості актів правосуддя, які мають силу закону та убезпечують правову визначеність правовідносин і стабільність пра-

п" порядку.

^— § 3. Цивільне процесуальне законодавство

Джерелами цивільного процесуального права є Конституція Укра­їни. ІЦІК, закони та інші нормативні акти.

У Конституції містяться норми, які регламентують право громадян пі судовий захист, їх правовий статус у цивільному судочинстві (стат-и Ч, 29, 30, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи організації і діяль-

і і суду (розд. VIII).

¹ Див.: Горшенев, В. М. О системе процессуального права в советском государстве

k

| 11 кс 11 / В. М. Горшенев, П. С. Дружков Вопр. правоведения. - Новосибирск, 1970. -■ 15 16. ⁹⁵

Частина перша. Уведення в цивільний процес

ЦП К є основним джерелом цивільного процесуального права і вста­новлює порядок провадження в цивільних справах. Він складається з дванадцяти розділів:

І Загальні положення; II Наказне провадження; НІ Позовне про­вадження; IV Окреме провадження; V Перегляд судових рішень; VI Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб); VII Судовий контроль за виконанням судових рішень; XII-1 Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу ви­конавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів; VIII Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні; IX Відновлення втраченого судового провадження; X Провадження у спра­вах за участю іноземних осіб; XI Прикінцеві та перехідні положення.

Концептуально структура ЦПК в основному будується на системі проваджень цивільного судочинства.

До основних джерел цивільною процесуального права належить Закон України «Про міжнародне приватне право». Відповідно до ст. 2 цього За­кону він застосовується до таких питань, що виникають у сфері приват­ноправових відносин з іноземним елементом: 1) визначення застосовува­ного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. Безпосередньо питанням цивільного процесу присвячено три розділи (розділи XI, XII, XIII), які регламентують провадження у справах за участю іноземних осіб, питання підсудності на виконання іноземних судових доручень, визнання та виконання рішень іноземних судів. Норми права, що містяться в цьому Законі, мають спеціальний характер щодо загальних правил цивільного судочинства, у тому числі й тих, які містяться в ЦПК у розділах, присвя­чених визнанню та виконанню рішень іноземних судів в Україні та про­вадженню у справах з іноземним елементом.

До основних джерел цивільного процесуального права належить також і Закон України «Про виконавче провадження», який визначає порядок примусового виконання судових рішень (виконавче прова­дження) і забезпечує реальний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб'єктів права, підтверджених судовим рішенням.

До джерел цивільного процесуального права належить Закон Укра­їни «Про судоустрій та статус суддів», яким встановлені мета і завдан-

Глава ПІ. Цивільне процесуальне право як галузь права

ми правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади, і і акож деякі інші закони. Так, Закон України «Про прокуратуру» міс­иш. норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному

очинстві. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає право виконавчих органів сільських, селищних, міських Радта їх голів звертатися до суду для захисту прав відповідної тери-іоріальної громади. Закон України «Про здійснення державних заку­півель» визначає особливості розгляду цивільних справ у сфері дер-кавних закупівель. Закон України «Про державний збір» регулює мигання судових витрат при розгляді цивільних справ.

До джерел цивільного процесуального права належать і міжнарод­ні логовори. Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦПК якщо міжнародним догово­ром, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосову­ються правила міжнародного договору.

Специфічними джерелами цивільного процесуального права є рі­шення Конституційного Суду України. Вищий авторитет Конституцій­ною Суду України, його верховенство в судовій системі держави за-бе аіечується переконливістю аргументації, яка проводиться Судом, у своїх рішеннях, обгрунтованістю юридичних висновків і послідов­ністю правових позицій, тобто власної практики. Цей авторитет визна­чається також тим, що рішення Конституційного Суду України і фор­мально мають загальний характер, і поширюються на всі аналогічні иипадки судової практики, є загальнообов'язковими, не підлягають іл і вердженню чи підтвердженню з боку якихось органів чи посадових осіб. Це дає підстави стверджувати, що рішення Конституційного Суду України, тобто акти тлумачення конституційних положень, безумовно, можливо віднести до джерел права, якщо їх розуміти як систему фак-юрів і соціальних явищ, які виступають як певний процес правотво-рення та застосування права.

Особливістю рішень Конституційного Суду України є те, що вони • лжерелами права України з тієї точки зору, що, вирішуючи питання коиституційності нормативно-правових актів, суд не створює норми, і шізнає нечинними ті чи інші нормативно-правові акти або ту чи іншу і\ частину. Те саме стосується і рішень Конституційного Суду України і поло тлумачення чинного, у тому числі й цивільного процесуального : іконодавства. Для практики застосування цивільного процесуального іаконодавства принципово важливими стали, наприклад, такі рішення

■І Курс цивільного процесу

Частина перша. Уведення в цивільний процес

Конституційного Суду України: від 22 квітня 2008 р. (справа про мову судочинства); від 27 січня 2010 р. (справа про апеляційне оскарження ухвал суду); від 28 квітня 2010 р. (справа про забезпечення апеляційно­го оскарження ухвал суду); від 9 вересня 2010 р. (справа щодо відпо­відності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних з соціальними виплатами»).

Джерелами цивільного процесуального права також є рішення Єв­ропейського суду з прав людини, особливо що стосується застосування ст. 6 ЄКПЛ щодо права на справедливий судовий розгляд. З точки зору їх впливу на судову практику та правової дії у правовій системі рішення ЄСПЛ можуть розглядатися за певною аналогією з рішеннями Консти­туційного Суду України. Разом із тим між цими рішеннями мають місце і деякі суттєві відмінності, які визначаються різними статусами цих судів. Якщо функція Конституційного Суду України полягає в нормо-контролі у національній правовій системі, то Європейський суд з прав людини вирішує питання застосування конвенційних норм і не здійснює судовий нормоконтроль за національним законодавством.

Правовою підставою прецедентності рішень ЄСПЛ є офіційне ви­знання державок) як джерела права рішення цього Суду. Україна ви­знала обов'язковою юрисдикцію ЄСПЛ у всіх питаннях тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди України застосовують Конвенцію та рішення Європей­ського суду як джерело права.

Враховуючи реальний вплив на національну судову практику рі­шень ЄСПЛ і Конституційного Суду України, не виключається їх певна конкуренція. Мова, власне, йде про проблему співвідношення рішень Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини. Деякі автори обгрунтовано вважають, що правотлумачення ЄСПЛ необхідно застосовувати не лише загальними судами, а й у кон­ституційному судочинстві в разі тлумачення Основного Закону та на­віть інших законів¹, що, природно, означає, що рішення ЄСПЛ мають формальний пріоритет щодо рішень конституційних судів. Разом з тим

¹ Див.: Євграфов, П. Правотлумачна діяльність Європейського суду з прав люди­ни і її значення для України [Текст] / П. Євграфов, В. Тихий // Юрид. вісн. України. -2005. - № 44. - Є. 4.

Глава III. Цивільне процесуальне право як галузь права

н live й інша точка зору — судова система України не є другорядною І кч'овно Страсбурзького суду і їх взаємодія повинна будуватися на принципах взаємодії, а не підпорядкування, а тому Конституційний < уд України і загальні суди зв'язані тільки Конституцією України. Ви-(0 іячи з цього на відповідність Конституції України мають перевіря-пкя всі нормативні акти, які діятимуть в Україні, і може виникнути проблема у тлумаченні положень рішення Європейського суду з прав п" піни щодо їх відповідності Конституції України¹.

Рішення і висновки Конституційного Суду України, як і рішення І СПЛ, рівною мірою є обов'язковими до виконання. Формально на иконодавчому рівні це питання вирішено, і цивільне процесуальне «аконодавство передбачає механізми корегування судової практики \ «в'язку з прийняттям рішень як ССПЛ, так і Конституційним Судом країни. Відповідно до ст. 355 ЦПК судове рішення у цивільних спра-ні\ може бути переглянуто Верховним Судом України з мотивів вста­новлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирі­шенні справи судом. Що стосується рішень Конституційного Суду України, то вони мають застосовуватися при розгляді цивільних справ, і\ незастосування може бути підставою для оскарження рішення в апе­ляційному або касаційному порядку.

У реальній практиці вже мають місце окремі випадки конкуренції І ні пень Конституційного Суду України та рішень ССПЛ, в яких даєть-I я різна інтерпретація тих самих положень стосовно реалізації прин­ципу верховенства права щодо права власності. Це означає, що у по-і.і п.тому національний цивільний процес дедалі більше буде інтер­націоналізуватися завдяки універсалізації прав людини та функціону-наїїіію універсального міжнародно-правового механізму їх захисту².

Цивільний процесуальний закон, як і будь-який закон, діє в часі, Просторі й за колом осіб. Дія цивільного процесуального закону в часі Пов'язана перш за все з проблемою зворотної сили закону. В законо-іавс гві існує загальне правило про те, що закон зворотної сили не має. ВІ і повідно до частин 3,4 ст. 2 ЦПК провадження в цивільних справах

¹ Дми.: Фурса. С. Я. Науково-практичний коментар до Закону України «Про ви-
.... .шия рішень та застосування практики 6'вропейського суду з прав людини» [Текст]

І Фурса, Є. І. Фурса. - К.: Вид. Фурса С Я.. 2007. - С 7.

' Див.: Проблеми теорії та практики цивільного судочинства [Текст]: монографія И И Комаров, В. І. Тертишніков. В. В. Баранкова та ін. ; за заг. ред. проф. В. В. Ко-| ірова. -X. : Харків юрид.. 2008.-С. 28-38.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

у судах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учас­никам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зво­ротної дії в часі. Щодо припинення дії цивільного процесуального закону, то воно, як правило, відбувається в результаті офіційного його скасування, тобто прийняття нового закону.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК цивільне судочинство здійснюється відпо­відно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Тобто законодавство про цивільне судо- І чинство застосовується всіма судами України при розгляді ними ци- і вільних справ відповідно до судової юрисдикції і підсудності цивільних справ.

Правила дії цивільного процесуального законодавства визначають його дію і за колом осіб. Цивільне процесуальне законодавство поши­рюється на фізичних осіб, юридичних осіб України, іноземців, а також осіб без громадянства. Разом з тим дія цивільного процесуального за­конодавства за колом осіб має особливості. Воно діє тільки відносно учасників цивільного процесу та осіб, які мають будь-яке відношення до справи, що розглядається судом, хоча і не залучених до процесу. Так, згідно із ст. 137 ЦПК суд може витребувати докази у тих осіб, які не є учасниками цивільного процесу, але утримують письмові або | речові докази.

Певні правила цивільного процесуального законодавства діють відносно всіх або тільки щодо окремих суб'єктів цивільного судочин­ства. Так, ст. 7 ЦПК, яка передбачає правило про державну мову судо­чинства, стосується всіх учасників цивільного судочинства, а ст. 60 ЦПК, яка передбачає обов'язок доказування та подання доказів, сто­сується лише сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Принагідно відзначити, що чинне законодавство не передбачає можливості застосування цивільного процесуального закону за анало­гією. Якщо допустима аналогія у застосуванні матеріального права при розгляді цивільних справ, то аналогія процесуального закону не до­пускається. Порядок правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, процедур цивільного судочинства є дозвільним, який забезпечує єдність правового регулювання і тим самим єдність режиму судочинства. Процесуальна діяльність передбачена тільки законом. Незважаючи на це, окремі науковці та практики пропонують можли­вість аналогії в цивільному процесуальному праві, а в деяких проце-

Глава III. Цивільне процесуальне право як галузь права

и п.них законодавствах це питання вже вирішене. Наприклад, відпо­їм їмо до ч. 4 ст. 1 ЦПК Російської Федерації у випадках відсутності Норми процесуального права, що регулює відносини, які виникають оді цивільного судочинства, федеральні суди загальної юрисдикції І і мрові судді застосовують норму, що регулює подібні відносини і иіаюгія закону), а за відсутності такої норми діють, виходячи з прин­ципів здійснення правосуддя в Російській Федерації (аналогія Права)¹.

——^_ § 4. Судова практика у цивільному судочинстві

У правовій системі судова практика виступає відносно самостійним

< ктивним явищем. До форм судової практики, як правило, відносять:

І) рішення судів різних інстанцій з розгляду конкретних цивільних

прав, у яких об'єктивується досвід застосування матеріального і про-

н> еуального законодавства; 2) рішення вищестоящих судових інстанцій

чікретних справах, але у тих випадках, коли у практиці судочинства

іає однозначного розуміння та тлумачення матеріальних або про-

ці суальних норм; 3) рішення вищих судів щодо тлумачення та засто-

I \ вання матеріального і процесуального законодавства, які за своєю

імридичною силою є обов'язковими для нижчих судів; 4) специфічні

■ктисудів найвищого рівня, у яких даються роз'яснення із застосуван-

• іvi чинного законодавства.

І Іитання щодо юридичного статусу судової практики, її місця, ролі і .і шачення в правовій системі, визнання чи заперечення її як джерела Права завжди було актуальним. При його дослідженні наводились і и ні точки зору: а) судова практика є джерелом права в повному об-і і; б) судова практика є джерелом права лише в тій частині, в якій Юна знаходить своє відображення в роз'ясненнях Пленуму Верховно-1111 уду України; в) судова практика незалежно від форм її вираження НС г джерелом права.

Слід зазначити, що офіційно судова практика, як і опублікована приктика Верховного Суду, втому числі й постанови Пленуму Верхов­ною Суду України, не визнавались і не визнаються джерелом права,

Прихильниками аналогії у процесуальному праві були О. Т. Боннер та деякі інші
..... ри (лив.: Боннер, А. Т. Законность и справедливость в правоприменительной де-

М

| и.пости [Текст] / А. Т. Боннер. - М. : Рос. право, 1992. - С. 212-247). 101

Частина перша. Уведення в цивільний процес

оскільки не мають офіційної форми закріплення в нормах позитивно- | го права та не визнаються державою, проте її правоположення (право­ві позиції) впливають на практику судового правозастосування.

Негативне ставлення до судової практики як джерела права є об'єктивним наслідком того, що в нашій правовій системі відсутній інститут судового прецеденту. Судовий прецедент — це рішення суду, яке має обов'язковий характер не лише для учасників конкретної спра­ви, а й для суду, що його ухвалив, та нижчих за ієрархією судів під час вирішення аналогічних справ¹.

Незважаючи на те, що судова практика офіційно не визнана дже­релом права, вона фактично завжди враховувалась нижчестоящими судами як орієнтир у питаннях застосування і тлумачення права, за­стосування аналогії закону чи аналогії права тощо. У рішеннях судів також можна віднайти посилання на судові рішення вищестоящих судових інстанцій, що вказує на визнання нижчестоящих судів судо­вої практики як джерела права. Так, у постанові Вищого господар­ського суду України від 29.11.2006 р. (справа № 37/145-06) при роз­гляді спору про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій у мотивувальній частині на обґрунтування висновку про те, що акції можуть бути передані покупцю тільки після повної оплати їх вартос­ті, суд касаційної інстанції послався на постанову Верховного Суду України від 29.04.2002 р., в якій вирішувався аналогічний судовий прецедент².

У принципі функцією і змістом судової практики повинно бути заповнення прогалин у законодавстві через відсутність правової норми при вирішенні справи або її тлумачення в разі нечіткості викладення норми права, а також вирішення правових колізій норм права, коли суди формулюють принцип пріоритетності тих чи інших норм, який згодом стане обов'язковим у судовій практиці. З цих причин деякі до­слідники стверджують про поступове послаблення віри в пріоритет закону в сучасній континентальній Європі, оскільки в ньому вбачають все більше вираження загальних принципів, які надають великого про­стору для тлумачення, і внаслідок цього постійна судова практика стає самостійним джерелом права (у формі судових рішень)³.

¹ Див.: Теория государства и права [Текст]: учебник / под ред. В. К. Бабаева. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Юристъ, 2006. - С. 293; Максимов, А. А. Прецедент как один из источников английского права [Текст] / А. А. Максимов // Государство и пра­во. - 1995.-№ 2.-С. 97-102.

^: Юрид. практика. - 2007. - № 13. - 27 марта. - С. 17-18.

³ Див.: Корчевна, Л. Українське право і романо-германська традиція [Текст] / Л. Корчевна // Право України. - 2004. - № 5. - С. 20.

Глава НІ. Цивільне процесуальне право як галузь права

Наразі не випадково висловлюються думки щодо прецедентності і.ої практики, віднесення її до джерел права. Наприклад, В. М. Жуй-»ж зазначає, що недоліки і прогалини у праві були і завжди будуть, як «чі іаконодавець не хотів або не вмів приймати необхідні закони, тому ІН родбачити всі відносини, які потребують законодавчого регулюван­ня, просто неможливо. Особливо це виявляється в період кардиналь­ні її о оновлення законодавчого масиву і в таких ситуаціях роль судової Практики в цілому і як джерела права зокрема значно підвищується. її п він зазначає, що суд, виконуючи свої обов'язки, усуває недоліки і вирішуючи протиріччя в законодавстві, вимушений створювати

II морити) право, інакше його діяльність стане не тільки неефективною,

I призведе до наслідків, протилежних тим, яких від нього чекає су-
і мі іьство, він не буде захищати права, а, навпаки, сприятиме порушен-

І

НІо цих прав. Автор пропонує офіційно визнати судову практику верхов­них судів з конкретних справ джерелом права¹.

В. Погорілко також зазначає, що Рішення Конституційного Суду Укра­їни. окремі постанови Пленуму Верховного Суду України та його судових

III іегій в їх мотивувальній частині та деякі рішення судів загальної юрис-
іикції можуть бути визнані джерелами конституційного права². Цю дум­
ні 11 римує А. Довгерт, який ратує за законодавче закріплення судового

Прецеденту як джерела права¹. В. І. Кисіль бачить за судовою практикою роль удосконалення законодавства, що фактично є визнанням за судовою практикою якості джерела права⁴. Існує і така думка, що джерелом права пі визнати лише судові акти вищих спеціалізованих судів і Верховного і\ України, в яких міститься певне розуміння цими інстанціями норми Права, за якого створюється казуальна норма, тобто норма, створена судо-пі по практикою^. Окремі автори стверджують, що роз'яснення Пленуму Игрчовного Суду України мають нормативний характер та є джерелами права, оскільки адресовані необмеженій кількості осіб, розраховані на ' '.и игоразове застосування, підлягають опублікуванню в офіційному дру-

II іваному органі Верховного Суду України⁶.

¹ Жуїїков, В. М. Судебная защита прав граждан и юридических лиц [Текст] / I Жуйков. - М. : Юрид. бюро «Городец», 1997. - С. 147.

I Іогорілко, В. Джерела конституційного права України: поняття, види і система

II В. Погорілко, В. Федоренко // Право України. - 2002. - № 3. - С 13.
К )рид. практика. - 2004. - № 14 (328). - 6 квіт.

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 3. - С 28-30.

Беляневич, В. Прецедентность судебной практики [Текст] / В. Беляневич // Юрид. II і и ка. - 2004. - № 29. - 20 июля; 2004. - № 30. - 27 июля. " Див.: Сердюк, В. В. Верховний Суд України: окремі елементи правового статусу 11 / В. В. Сердюк // Адвокат. - 2006. - № 9. - С 8.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

Більшість науковців категорично не визнають за судовою практи­кою якості джерела права, вважаючи, що протилежні погляди не від­повідають законодавству щодо ролі суду, конституційному принципу поділу влади¹.

Дійсно, вважати судову практику джерелом права не має достатніх правових підстав, однак очевидно, що в законодавстві вже закладають­ся підстави для визнання прецедентності за окремими судовими рі­шеннями. Перш за все відповідно до ч. 8 ст. 8 ЦПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечли­вості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Тим самим закон фактично уповноважує суддю на судову правотворчість. Наявні прогалини і недоліки нового законодавства особливо чітко ви­являються в період їх початкового правозастосування і тут роль та значення судової практики значно зростає та в деяких випадках вона вимушено створює нову, прецедентну норму права. Як бути суду в цій ситуації, як усунути прогалини в законодавстві? Вирішувати ці проб­леми чи не вирішувати — у суду вибору немає, оскільки їх вирішен­ня — це не тільки завдання суду, а його конституційний обов'язок.

Особливо слід звернути увагу на ті випадки, коли конкретизація правових норм проводиться постановами Пленуму Верховного Суду України, які фактично стають правовими нормами. І таких випадків чимало. Після прийняття Конституції України в 1996 р. це стосувало­ся реалізації конституційних норм щодо поширення юрисдикції суду на всі правовідносини, що виникають у державі, про необмеженість права на судовий захист. Наприклад, конкретизуючи необмеженість закріпленого в ст. 55 Конституції України в найзагальнішому вигляді права на судовий захист, постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25.12.1996 р. «Про практику застосування судами земельно­го законодавства при розгляді цивільних справ» конкретизувала це право на судовий захист щодо спорів, які виникають із земельних від­носин, сформулювавши фактично правило, що судам загальної юрис­дикції підвідомчі всі спори, які виникають із таких відносин (наводячи великий перелік спорів, але не виключний), крім тих, які за законом віднесені до підвідомчості господарським судам і до компетенції інших землевпорядних органів.

¹ Див.: Гражданский процесе [Текст]: учебник / под ред. М. К. Треушникова. - М. : ООО «Городец-издат», 2003. - С. 58; Боннер, А. Т. Судебный прецендент в российской правовой системе [Текст] / А. Т. Боннер // Избранные груды про гражданскому про­цессу. - СПб. : Изд. Дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. - С. 429-430; Гражданское про­цессуальное право [Текст]: учебник / под ред. М. С. Шакарян. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. - С. 19.

Глава III. Цивільне процесуальне право як галузь права

Конкретизацію відносно визначених правових норм і фактичне фор­мулювання нових правових приписів можна побачити в постанові Пле­нуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 р. «Про практику за­писування судами цивільного процесуального законодавства при роз­гляді заяв про забезпечення позову»'. Так, у п. 10 ст. 153 ЦПК зазначаєть-СЯ, що оскарження ухвали про забезпечення позову не перешкоджає по-[альшому розгляду справи. Проте ні законодавець, ані правова доктрина так і не висловились щодо того, яким чином можливо реалізувати зазна­чену норму процесуального права, оскільки ч. 2 ст. 296 ЦПК імперативно юзначає, що після надходження апеляційної скарги (не має значення, на яке судове рішення) суд першої інстанції зобов'язаний надіслати апеля­ційну скаргу разом зі справою до апеляційного суду, а без справи розгля-11 ч і п спір неможливо. У пункті 9 зазначеної постанови Пленуму вказано, що до суду апеляційної інстанції направляється не цивільна справа, а окре­мі матеріли справи (наданий їх приблизний перелік) і після розгляду апеляційним судом скарги ці матеріали повертаються до суду для залу­чення до матеріалів цивільної справи. Таким чином, у даному випадку СТ. 296 ЦПК не просто роз'яснена, а по суті уточнена, оскільки у поста­нові Пленуму вироблено нове правоположення (правова позиція).

Питання про те, чи є джерелом цивільного процесуального права постанови Пленуму Верховного Суду України, залишається дискусій­ним. Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення і питань застосування чинного законодавства, у тому числі і з питань цивільного процесу. І хоча ці роз'яснення мають виключне значення для судової практики, їх не можна визнати джерелами цивільного про­цесуального права з формальних підстав.

І найважливіше, на що слід звернути увагу у зв'язку з розширенням прецедентності судових рішень, — зростання ролі і значення рішень нищих судових інстанцій. Так, у ч. 4 ст. 338 ЦПК зазначається, що ви­сновки і мотиви, з яких скасовані рішення суду в касаційному порядку, • обов'язковими для суду першої (чи апеляційної) інстанції при ново­му розгляді справи. Ще більш явний характер прецедентності рішень Нсрховного Суду України передбачає ст. 360⁷ ЦПК. Згідно із цією І гаттею рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками І "ні ляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового u госування судом (судами) касаційної інстанції тих самих норм мате­ри іьного права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх І \о'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2007. - № 2. - С 2-4.

Частина перша. Уведення « цивільний процес

нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Таким чином, незалежно від офіційного визнання судової практики як джерела права, вона реально породжує юридичні норми, долаючи на­явні недоліки, прогалини чи суперечності в законодавстві, створюючи тим самим своєрідний самостійний канал правотворення. У всіх цих випадках судова практика має формальний характер і пов'язана з реалізацією влад­них повноважень суду. Особливо це стосується випадків, коли у процесу­альному законі визначаються межі прецедентное^ судових рішень.

—_ § 5. Наука цивільного процесуального права

Наука цивільного процесуального права, як і будь-яка правова на­ука, вивчає певну сферу соціальної практики і є складовою частиною правознавства. Як частина правознавства вона має свій предмет, певну притаманну лише їй галузь пізнання.

Предметом юридичної науки є держава і право в цілому, законо­мірність функціонування держави і права. Галузеві правові науки, у тому числі і наука цивільного процесуального права, вивчають на­самперед відповідну галузь права.

Наука цивільного процесуального права вивчає, таким чином, одно­йменну галузь права. Однак цим не вичерпується її предмет. Із розвит­ком науки її предмет постійно розширюється, тому що виникають нові галузі, які потребують самостійного вивчення. Сучасний стан науки цивільного процесуального права дозволяє вирішувати питання, які стосуються прогнозування розвитку судової влади та правосуддя, тен­денцій та шляхів розвитку цивільного процесуального законодавства, його окремих інститутів та ін.

Оскільки предмет науки цивільного процесуального права достат­ньо складний, то його можна певним чином структурувати. На нашу думку, в предметі науки цивільного процесуального права виділяють­ся кілька відносно самостійних, але логічно пов'язаних проблем: тео­рії та методології науки; цивільного процесуального права як галузі права та цивільного процесуального законодавства; цивільного про­цесу та його окремих інститутів; порівняльного правознавства; між­народного цивільного процесу; судової практики.

Таким чином, предмет науки цивільного процесуального права свід­чить про те, що вона включає широкий комплекс спеціальних знань,

Глава III. Цивільне процесуальне право як галузь права

межах та за допомогою яких здійснюється теоретико-прикладне до-іі іження функціонування судової влади та правосуддя в цивільних і правах. З урахуванням цього можна уявити систему науки цивільного процесуального права, яка складається з таких частин:

1. Поняття науки, її предмет, метод, система, соціальні функції,
співвідношення із загальною теорією держави і права та іншими юри-

шчіїими науками, історія науки.

2. Судова влада та правосуддя, вчення про процесуальний закон, предмет, метод, систему та принципи цивільного процесуального пра-іі;і, вчення про цивільні процесуальні правовідносини, вчення про юкази та ін.

3. Поняття цивільного процесу, право на звернення до суду за су­довим захистом, процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу тощо.

4. Цивільний процес іноземних держав.

5. Розгляд цивільних справ з іноземним елементом.

6. Поняття та значення судової практики, форми судової практики тощо.

Поряд з цим слід зауважити, що традиційно наука цивільного про­цесуального права вивчає не тільки питання, що виникають у зв'язку » функціонуванням судової влади та правосуддя в цивільних справах. У межах її предмета — і проблеми інших форм судочинства. Такий • розширений» предмет науки цивільного процесуального права мо'ективно є наслідком еволюції законодавства і процесуальної док-ірини протягом тривалого часу. Ця еволюція виявляється в тому, що на фоні розвитку законодавства про цивільне судочинство розвивалась і.іка гілка цивілістичного процесу, як господарське судочинство та формувалось відповідне процесуальне законодавство. Історично і в цей час проблеми господарського процесуального права досліджува-пись процесуалістами-цивілістами, і, незважаючи на досить великий масив наукової літератури, все ж таки ця проблематика розвивалася як шдгалузь науки цивільного процесуального права, а точніше — як прикладна теорія цивільного процесуального права у специфічній Сфері регулювання процесуальних правовідносин при розгляді справ І in аналізованими господарськими судами. Те ж стосується і адміні-I і рагивного судочинства та Кодексу адміністративного судочинства, ІКИЙ закріпив певну модель адміністративної юстиції, яка доктриналь-ИО юсліджувалась наукою цивільного процесуального права до при­мі і я 11 я КАС упродовж десятиріч. Тому об'єктивно до предмета науки цивільного процесуального права як її підгалузі входить проблематика

Частина перша. Уведення в цивільний процес

господарського та адміністративного судочинства. Основне ядро і на­укові концепти прикладних галузей знань ) сфері спеціалізованих юрисдикцій грунтуються на даних науки цивільного процесуального права, яка розвивається більш як півтора століття¹.

До галузі предмета науки цивільного процесуального права нале­жать і питання організації та діяльності несудових органів, які здій­снюють захист цивільних прав, — нотаріату, третейських судів тощо. Останнім часом занадто актуальними проблемами науки цивільного процесуального права стали питання медіації у цивілістичній сфері як однієї з альтернативних і сучасних форм захисту цивільних прав. Ви­ходячи з цих факторів і обставин, до предмета науки цивільного про­цесуального права також належать проблеми нотаріту і нотаріального процесу, взаємодії національного й іноземного нотаріату, третейського судочинства та міжнародного комерційного арбітражу, а також медіація (посередництво) при розгляді цивільних спорівта інші медіативні про­цедури судового та позасудового характеру.

і Питання для самоконтролю

1. Які відносини становлять предмет цивільного процесуаль­ного права?

2. У чому виявляються особливості відносин, які складаються при здійсненні правосуддя у цивільних справах?

3. Дайте структурно-змістовну характеристику методу право­вого регулювання цивільних процесуальних правовідносин.

4. Яке науково-практичне значення методу правового регулю­вання цивільних процесуальних правовідносин?

5. Що означає дозвільний тип (спосіб) правового регулювання цивільного судочинства?

6. Охарактеризуйте систему цивільного процесуального за­конодавства.

7. Яке значення має Конституція України в системі цивільного процесуального законодавства?

8. За якими принципами юридичної техніки побудований Ци­вільний процесуальний кодекс України?

9. Визначте поняття та форми судової практики.

10. Якою є роль судової практики у цивільному судочинстві?

11. Яке місце посідає наука цивільного процесуального права в системі юридичних наук?

¹ Див.: Проблемы науки гражданского процессуального права [Текст] / В. В. Ко­маров, В. А. Бигун, В. В. Баранкова ; под ред. проф. В. В.Комарова. - Харьков : Пра­во, 2002. - С. 30-33.

Глава IV -——-—-——^-ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ТА ЇХ СИСТЕМА

—_^ § 1. Поняття принципів цивільного судочинства

Принципи є найбільш узагальненою категорією науки цивільного процесуального права поряд із такими, як предмет і метод цивільного процесуального права, цивільні процесуальні правовідносини тощо. І тому принципи цивільного процесуального права відбивають суттєві характеристики цивільного процесуального права як самостійної га-і\ .і права та цивільного судочинства як певної сфери правового регу­лювання¹.

Інтенсивні дослідження принципів припадали на періоди, які Пов'язані з кодифікаціями процесуального законодавства та посткоди-фікаційні періоди. Так було і в період процесуальних кодифікацій 60-х років минулого століття та кодифікацій вже 2000-х років².

¹ Див.: Демичев, А. А. К вопросу о принципах гражданского процессуального пра­
на [Текст] / А. А. Демичев // Весн. Сарат. гос. акад. права. - 2005. - № 1 (42). - С. 93.

² Див.: Гетманцев. О. В. Поняття принципів цивільного процесу та їх значення
у иравозастосовчій діяльності суду [Текст] / О. В. Гетманцев, П. С Пацуркінський // Наук.
тім. Чернівец. ун-ту. Вип. 187. Правознавство. - Чернівці: Рута, 2003.- С 60-65; Опана-
I внко, О. Поняття принципу змагальності в цивільному процесі України [Текст] /
і» І >панасенко//Право військової сфери.-2007. -№4. -С. 25-26; Шишкін. В. Принцип
іиепозитивності у новому ЦПК України [Текст] / В. Шишкін // Право України. - 2006. -
Н" 3. - С 78-81; Ястржембский, И. А Принцип законности