Главная | Обратная связь

ЗАГАЛЬНОВИЗНАНІ ПРИНЦИПИ І НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ЯК ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

§ 1. Принцип верховенства прав людини

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як прин­ципи цивільного судочинства с основоположними імперативними нормами міжнародного права, відхилення від яких є неприпустимим. Хоча за походженням вони мають наднаціональний характер і закріп­люються у міжнародно-правових актах чи у прецедентах, але все ж таки є частиною національної правової системи, у тому числі систе­ми судочинства. В Україні визнаються та гарантуються права і свобо- ^т ди людини (ст. З Конституції України). Виходячи із цього, а також із положень ст. 9 Конституції України щодо чинності міжнародних до- : говорів, які є частиною національного законодавства України, загаль- | новизнані принципи і норми міжнародного права також є елементом національної правової системи.

Слід наголосити на особливостях застосування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права. Як вже зазначалось, загаль­новизнані принципи і норми міжнародного права мають субсидіарний характер. Це є результатом гармонізації політики держави на універ­сальному, регіональному, національному рівнях. І тому цілком слуш­но і теоретично доцільно у цьому контексті зазначити, що загально­визнані принципи і норми міжнародного права як компоненти над­національного і національного правопорядків, безперечно, виступа­ють принципами національного цивільного судочинства. Така їх природа означає, що, незважаючи на своє міжнародно-правове по­ходження, велике значення для їх реалізації має саме національний, тобто внутрішньодержавний механізм його реалізації. Більше того,

I

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

кім є визначальним, виходячи із міжнародних забов'язань конкретної держави¹.

Як вже зверталась увага, до загальновизнаних принципів і норм цивільного судочинства можна віднести принципи пріоритету прав і кпини, принцип верховенства права, принцип права на суд, принцип правової визначеності та принцип пропорційності. Без сумніву, по­дальша їх наукова розробка та втілення у практику судового право-іастосування сприятимуть подальшій соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціону­вання судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права.

Принцип верховенства прав людини є загальновизнаним принци­пом міжнародного права і доктринально, і на рівні правозастосування нерідко тлумачиться у взаємозв'язку і взаємозалежності з принципом верховенства права. Наприклад, П. М. Рабінович вважає, що принцип верховенства права означає пріоритетність у суспільстві прав людини, що має прояв у закріпленні в конституційних та інших законах держа­нії основних прав людини (закони, які суперечать правам та свободам людини, не є правовими законами); пануванні в суспільному і держав­ному житті таких законів, які виражають волю більшості чи всього населення країни, що відображають при цьому загальнолюдські цін­ності та ідеали — перш за все права і свободи людини; врегулюванні відносин між особою і державою на основі принципу: «особі дозволе­но робити все, що прямо не заборонене законом»; взаємної відпові­дальності особи і держави².

Видаються не достатньо обґрунтованими точки зору про те, що верховенство права зводиться по суті до верховенства права людини. Існують достатні формальні й неформальні підстави цей принцип роз­глядати як самостійний поряд із принципом верховенства права. Так, у ст. З Статуту Ради Європи проголошується, що кожен Член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією,

¹ Проблема співвідношення міжнародного і національного права вирішується
и межах основних теорій - моністична та дуалістична концепції (див.: Марочкин, С. Ю.

с і виє норм международного права в правовой системе России [Текст] І С. Ю. Ма-рочкин. - Тюмень. 1998; Лукашук, И. И. Международное право. Общая часть [Текст] 11. И. Лукашук. - М. : Волтерс Клувер, 2005. - С 255-256).

² Рабінович. П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтер­
претації вихідних конституційних положень) [Текст] / П. М. Рабінович. — X.: Право,
1997.-С 12.

 

Частина перша. Уведення в цивільний процес

повинні користуватися правами людини і основними свободами, і щиро і активно співробітничати в ім'я досягнення мети Ради, що визначена у главі І, яка і буде досягатися шляхом підтримки та подальшого здій­снення прав людини і основних свобод. У преамбулі Конституції Укра­їни зафіксовано, що однією з причин прийняття Основного Закону України була необхідність забезпечення прав і свобод людини (ч. 4 Преамбули Конституції). У статті 3 Конституції України передбачено також те основоположне положення, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Можна припус­тити, що наведені нормативні положення підтверджують розмежуван­ня принципів верховенства права і верховенства прав людини.

Принцип верховенства прав людини є похідним від ідеї фундамен-талізації природних прав як основоположних з точки зору розвитку суспільства та держави. Фундаменталізація прав людини означає їх постійний розвиток як природних прав і як специфічних об'єктів пра­вової охорони відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та їх тлумачення Європейським судом з прав людини. Виходячи з практики застосування Конвенції Судом, а також того, що ЄКПЛ є «живим правовим організмом» у ре­зультаті динамічного її тлумачення ЄСПЛ, принцип верховенства прав людини як загальновизнаний принцип міжнародного права означає, що в аспекті судового правозастосування національний суд може апе­лювати до цього принципу з метою оцінки національного законодавства на відповідність цьому принципу. Тобто у практичному плані закон, який не відповідає принципу верховенства прав людини, може бути предметом його скасування, розгляду на відповідність Конституції України або незастосування при розгляді конкретних цивільних справ, скасування рішень в інстанційному порядку вищестоящими судами.

Симптоматично, що верховенство прав людини як самостійний принцип визнається Конституційним Судом України. У рішенні Консти­туційного Суду України № 2-рп від 29.01.2008 р. (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) суд сфор­мулював таку правову позицію: «Пріоритет природних прав людини слід розглядати як один із засадничих принципів Конституції України, від­повідно до якого Верховна Рада України як орган законодавчої влади має приймати правові акти, додержуючись такого підходу»¹.

¹ Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu. 134

 

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

—_ § 2. Принцип верховенства права

Принцип верховенства права закріплений у низці міжнародних мормативно-правових актів як загального (Загальна декларація прав людини), так і регіонального рівнів (Статут Ради Європи, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Амери­канська конвенція прав людини, Африканська хартія прав людини та народів). Крім того, він дедалі більше впроваджується на рівні націо­нальних законодавств. Конституція України у п. 1 ст. 8 містить поло­ження про те, що в Україні визнається та діє принцип верховенства права, що свідчить про намагання національного законодавця відо-бразити в тексті Основного Закону основоположний принцип права, який сьогодні став одним із найвизначніших здобутків демократичних держав у всьому світі.

За своїм характером принцип верховенства права є загальновизна­ним принципом міжнародного права jus cogens, що пов'язується з особ-іїивим значенням верховенства права для сучасних демократичних суспільств. Ця норма є загальновизнаною, надімперативною нормою міжнародного права та має найвищу юридичну силу. Це означає, що позитивне право має відповідати положенням цієї норми, інакше воно повинно визнаватися юридично недійсним, а національні суди мають безпосередньо його застосовувати при ухваленні своїх рішень.

Розвиток ідеї верховенства права відбувався не завдяки його пря­мому закріпленню у нормативно-правових актах, а більшою мірою Ювдяки практиці судів, у європейському регіоні це перш за все Євро­пейський суд з прав людини.

Сьогодні не існує єдності у визначеннях верховенства права. На юктринальному рівні усі концепції верховенства права прийнято по­діляти на субстантивні або матеріальні (substantive) та формальні (formal)', які зосереджуються на дотриманні змістовних або формаль­них вимог верховенства права відповідно.

Серед змістовних вимог верховенства права різні вчені виокрем-іюють права людини та громадянина; демократію; рівність перед за-

¹ Craig. P. Formal and Substantive Conceptions of the Rule of Law: An Analitical I ramework [Text] I P. Craig II Public Law. -Autumn, 1997. - P. 467^187; Summers. R. S. \ Formal Theory of the Rule of Law [Text] I R. S. Summers II Ratio Juris. - July 1993. -

(2).- P. 127; Tamanaha, B. On the Rule of Law: History. Politics, Theory [Text] I В lamanaha. - Press Syndicate of the University of Cambridge, 2004. - P. 91-113; Stigal, I > Hie Rule of Law: a Primer and Proposal [Text] I D. Stigal II Military Law Review. -•oi)6.-Vol. 189.-P. 92-111.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

коном; гідність людини тощо, серед формальних — закони, які відомі | широкому загалу та є досить постійними; відсутність законів, які за- 1 стосовуються тільки до певних індивідів або до певних класів; від- І сутність зворотної сили законів; судовий нагляд за діяльністю уряду тощо.

На відміну від такого підходу Лукіс Г. Лукаїдес вважає, що принцип | верховенства права має як мінімум п'ять самостійних цінностей: а) функ­ціонування держави, яка пов'язана вимогами права; б) дотримання принципу рівності громадян перед законом; в) установлення законнос­ті та порядку в суспільстві; г) наявність ефективного і передбаченого правосуддя; д) охорона прав людини. Водночас підкреслюється, що всі ці цінності включені в концепцію верховенства права «у відповідь на різні потреби, що виникали з вимогою справедливості»¹.

На наш погляд, проблема верховенства права нерозривно пов'язана з проблемою типів праворозуміння. З огляду на це матеріальні та фор­мальні концепції верховенства права відбивають особливості відповід­но природно-правового та позитивістського типів праворозуміння, що повинно враховуватися при оцінці тієї чи іншої концепції.

Останнім часом дедалі більше вітчизняних вчених схиляються до ^! думки про подвійну структуру принципу верховенства права, що міс­тить як матеріальні, так і формальні вимоги, які однаково мають бути дотримані для забезпечення принципу верховенства права². Цей факт беззаперечно свідчить про поворот сучасних вітчизняних досліджень у бік природно-правової парадигми. Тим більше це є прикметним у зв'язку з тим, що саме природно-правового, спрямованого на права людини, підходу дотримувалися держави і при закріпленні принципу верховенства права на міжнародному рівні. Так, після Другої світової війни принцип верховенства права набуває статусу міжнародного принципу права, про що свідчить його закріплення у низці міжнародно-правових актів. Зокрема, у Преамбулі Загальної декларації прав люди­ни 1948 р. закріплювалось, що держави беруть до уваги необхідність, щоб права людини охоронялися верховенством права, з метою забез-

¹ Лукис Г. Лукаидес. Принцип верховенства права и права человека [Електронний
ресурс] / Лукис Г. Лукаидес // Режим доступу: http://www.zonazakon.ru

² Див.: Погребняк, С. П. Основоположні принципи права (змістовна характерис­
тика) [Текст] : монографія / С. П. Погребняк. - X. : Право, 2008. - 240 с; Вовк, Д.
Проблеми визначення та дії принципу верховенства права в Україні (Текст] / Д. Вовк
// Право України. - 2003. - № 11. — С. 127-13; Козюбра, М. Принцип верховенства
права і конституційна юрисдикція [Текст] / М. Козюбра// Вісн. Конституц. Суду Укра­
їни. - 2000. - № 4. - С 30.

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

печення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останньо­го засобу до повстання проти тиранії і гноблення.

На європейському рівні верховенство права як певний стандарт закріпив Статут Ради Європи, у Преамбулі якого зазначається, що уряди держав, які підписали цей документ, підтверджують свою від-іаііість духовним та моральним цінностям, які є спільним надбанням їхніх народів і справжнім джерелом особистої свободи, політичної свободи та верховенства права, принципам, які становлять підвалини кожної справжньої демократії.

Наступним документом, який став одним із найвизначніших для розвитку верховенства права в європейському регіоні, стала Європей­ська конвенція з прав людини і основоположних свобод 1950 p., яка у Преамбулі закріпила положення про те, що уряди держав — членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, сповнені рішучості як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спад­щину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права. Крім того, ЄКПЛ стала правовою основою унікального інституційного ме­ханізму захисту прав та свобод людини — Європейського суду з прав людини, який зробив вагомий внесок у розбудову принципу верховен­ства права і який своїми рішеннями сприяв інституціоналізації еле­ментів принципу верховенства права, постійно наповнюючи його де­далі новим змістом. Як зазначив М. Л. Ентін, завдяки створенню ЄСПЛ прецедентного права, текст ЄКПЛ втратив самодостатнє значення і перетворився в один із головних елементів ширшої системи зобов'язань держав-членів¹.

Неабияка увага, що приділяється Європейським судом принципу верховенства права, зумовлена тим, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ у своїх рішеннях, верховенство права є одним із основополож­них принципів у демократичному суспільстві, що властивий усім статтям ЄКПЛ. Так, у рішенні у справі Амуур проти Франції^ зазна­чається, що верховенство права є принципом, який властивий кожній статті ЄКПЛ і ним слід керуватися при її тлумаченні.

Такий підхід ЄСПЛ до принципу верховенства права зумовив по­дальший розвиток у його практиці найрізноманітніших елементів цього принципу як змістовного, так і формального характеру. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ надає тлумачення таким вимогам верховенства права, як: визнання пріоритетності, домінування, визначальної ролі

¹ Энтин, М. Л. Международные гарантии прав человека: опыт Совета Европы | I ексг] / М. Л. Энтин. - М, 1997. - С. 28.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

прав людини у діяльності держави; поширюваність цієї пріоритетні сті, цього принципу на діяльність усіх без винятку органів державі правова певність (визначеність) положення людини в тій ситуації в якій вона перебуває; неприпустимість затримання особи на невизн; чений і непередбачений термін, якщо воно не грунтується на законі чі судовому рішенні; достатня чіткість визначення в законі обсягу буді якого правового розсуду та способу його здійснення; наявність громад­ської довіри до судів, як до гарантів справедливості; доступ до суду; наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у пра­ва людини; підпорядкованість судовому рішенню всіх органів держави, обов'язковість його виконання без винятку будь-якими органами і п< садовцями; можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало чинності; незмінність, неоспорюваність остаточ­ного судового рішення, яке набрало чинності; невтручання законодав­чої влади у відправлення правосуддя; секулярність (світський характер) держави; забезпечення державою у разі застосування смертельної зброї швидкого й ефективного розслідування справи її органами; якість за­кону; наявність демократичного режиму; свободи слова; презумпція невинуватості; рівність перед законом¹.

Вищезазначене свідчить про те, що ЄСПЛ при тлумаченні прин­ципу верховенства права виходить із природно-правових поглядів щодо сутності прав людини. Ця обставина знаходить своє підтвердження і у Звіті Комітету Ради Європи з правових питань та прав людини, в яко­му зазначається, що дослідження принципу верховенства права у різ­них правових сім'ях на європейському рівні має на меті наголосити на відмінностях між формальними концептами даних теорій, які дослі­джують інституційні або процедурні вимоги, з одного боку, і субстан­тивними концептами, які вимагають, щоб зміст позитивних правових приписів звертався до беззаперечного ідеалу, виведеного, зокрема, з посиланням на права людини².

До тлумачення принципу верховенства права вдається і Конститу­ційний Суд України. Зокрема, у п. 4.1 Рішення Конституційного Суду

¹ Див.: Рабінович, П. Верховенство права (за матеріалами практики Страсбурзь­
кого суду та Конституційного Суду України) [Текст] / П. Рабінович // Вісн. Акад. прав.
наук України. - 2006. - № 2 (45). - С 3-21; Головатий, С Верховенство права [Текст] :
монографія / С Головатий : у 3 кн. Кн. 3. - К. : Фенікс. 2006; Лукайдес, Л. Принцип
верховенства права и права человека (с особым учетом практики Европейского суда
по правам человека) [Текст] / Л. Лукайдес // Права человека. Практика Европейского
Суда по правам человека. - 2006. - № 4. - С. 25-34.

² The principle of Rule of Law [Електронний ресурс] Report Committee on Legal
Affairs and Human Rights. - Режим доступу: http://assembly.coe.int.

 

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2.11.2004 р. зазначено, що Україна є правовою державою. Відповідно

10 Основного Закону України людина, її життя і здоров'я, честь і гід­
ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­
ціальною цінністю. Верховенство права — це панування права в сус­
пільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у пра-
иотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм
змістом мають бути просякнуті передусім ідеями соціальної справед-

швості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права - іе, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі,

градиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені істо­рично досягнутим культурним рівнем суспільства.

___ § 3. Принцип права на суд

Звертає на себе увагу той факт, що вже починаючи з рішення у справі Голдер проти Сполученого Королівства, в якому ЄСПЛ вперше звертається до верховенства права, зауважуючи, що уряди, які підпи­сали ЄКПЛ, виходили із глибокої віри у даний принцип, його дотри­мання пов'язується із такими категоріями, як «доступ до суду», «пра­но на справедливий судовий розгляд» та «право на суд». Причому В більш пізніх рішеннях тенденція до співвіднесення елементів права па суд та вимог принципу верховенства права посилюється.

За своєю природою право на суд також є загальновизнаною нормою міжнародного права jus cogens, яка іманентно пов'язана з міжнародним принципом верховенства права, є надімперативною нормою, якій має відповідати національне законодавство держав.

У статті 8 Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначається, Що кожна людина має право на ефективне відновлення компетентними національними судами порушених її основних прав, наданих законом. Це положення в подальшому набуло розвитку в ст. 14 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права 1966 p., що мало на меті не

11 п.ки надати стандартам юридично обов'язкового характеру, а й ви­
робити механізм їх забезпечення. Зокрема, ця стаття закріплює поло­
ження про те, що всі особи є рівними перед судами та трибуналами,
кожен має право при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому
цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи

Частина перша. Уведення в цивільний процес

компетентним, незалежним та безстороннім судом, створеним на під­ставі закону.

В європейському регіоні розвиток права на суд пов'язується зі ст. 6 ЄКПЛ та практикою ЄСПЛ. Варто зауважити, що аналогічні положен­ня містяться в Американській конвенції прав людини, у ст. 8 якої за­кріплене право на справедливий суд, і в Африканській хартії прав людини та народів, ст. 7 якої закріплює право на суд.

Право на суд у цивільному судочинстві є фундаментальним правом людини, закріпленим у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, відповідно до якого кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Звертає на себе увагу той факт, що, як неодноразово зауважувало­ся самим ЄСПЛ, принцип верховенства права є базовим при тлумачен­ні права на суд, який вважається його частиною. З огляду на це при­кметно, що ЄСПЛ у своїх рішеннях підкреслює, що без абсолютизації принципу права на суд стають ефемерними і права людини, і верхо­венство права.

Принцип права на суд передбачає ті мінімальні гарантії, які держа­ви повинні забезпечити на рівні національних законодавств для забез­печення ефективного відправлення правосуддя з метою захисту прав та свобод людини і громадянина.

Право на суд має досить складну структуру, яка виявляється в су­купності інституціональних та процедурних елементів. Серед інсти-туційних елементів можна виділити доступ до суду, незалежний, без­сторонній суд, створений на підставі закону. До процедурних елемен­тів, які безпосередньо забезпечують належний судовий розгляд у ци­вільному судочинстві, слід віднести рівноправність сторін і змагаль­ність, публічність (гласність), вмотивованість та здійсненність судових рішень, розумний строк судового розгляду тощо¹.

Багато з цих елементів тлумачаться безпосередньо у прямому зв'язку з принципом верховенства права. Так, першим рішенням, в яко­му було приділено увагу принципу верховенства права та праву на доступ до суду, було рішення у справі Голдер проти Сполученого Ко­ролівства. Ця справа має вирішальне значення для розвитку права на суд, адже у ній зазначається, що процесуальні вимоги самі по собі

¹ Докладніше про це див. главу II цього підручника. 140

I

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

г недостатніми для встановлення повного змісту п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, це лише елементарні гарантії, такі ж як ті, що відрізняють судовий процес під інших способів визначення юридичного становища особи. Саме ці ни моги, у поєднанні з доступом до судів, становлять сутність верхо-іипства права.

У більш пізніх рішеннях (Ієло проти /талії, Кордова проти Іспанії, \ <mm та Кеннеді проти Німеччини, Феімб.іат проти Румунії, С. Г. І. Л. і кофератті проти Італії) ЄСПЛ знову і знову ставить питання про іс. чи не були певні процедури національних систем такими, що об­межують ступінь доступу до суду, щоб забезпечити право заявників на суд, з урахуванням принципу верховенства права у демократичному

• МІІІЛЬСТВІ.

Верховенство права у практиці ЄСПЛ пов'язується також з неупе­редженістю суддів. Так, стосовно суб'єктивної неупередженості суду її рішенні у справі Пул.іар проти Сполученого Королівства ЄСПЛ іа шачає, що принцип, згідно з яким суд вважається вільним від осо­бистих переконань та упередженості, має давню історію у судовій практиці ЄСПЛ. Він відображає важливий елемент верховенства пра­на. а саме те, що рішення суду має бути остаточним та обов'язковим, і и цо воно не скасоване вищестоящим судом через неправильність або несправедливість. Цей принцип повинен однаково застосовуватися до ВСІХ форм суду, у тому числі й до суду присяжних.

Ще однією з основних вимог, яка випливає з концепту верховенства права і складає важливий елемент принципу права на суд, є заборона іпручання законодавця у процес відправлення правосуддя. Це поло­ження було виведене у рішенні у справі Грецькі нафтопереробні за­води "Стрен " і Стратіс Андреадіс проти Греції, де зазначається, що принцип верховенства права та поняття справедливого судового роз-і ияду, закріплене у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, виключає будь-яке втручання з боку ілконодавчого органу у процес відправлення правосуддя з метою впли-и\ і и на вирішення спору судом.

Таким чином, з огляду на вищезазначене, можна зробити висновок, що ЄСПЛ у багатьох своїх рішеннях розглядає елементи права на суд як складові принципу верховенства права. Це свідчить про існуючу шчотомію між правом на суд та принципом верховенства права. Зва­жаючи на це право на суд можна розглядати як підсистему принципу їй рчовенства права, яка характеризується складною структурою та нміюляє оцінити конкретний судовий розгляд на відповідність між­народним стандартам справедливого судочинства.

 

Частина перша. Уведення в цивільний процес

_

__ § 4. Принцип правової визначеності

Правова визначеність — іманентна складова самого права та право­вого регулювання у різних його сферах. Правову визначеність можна розглядати в двох аспектах — суб'єктивному та об'єктивному. У суб'єктивному правова визначеність відбиває інтерсуб'єктну природу права, його усвідомлення суб'єктом права, виходячи із природності права і в перше чергу основних прав та свобод людини. В об'єктивному правова визначеність відбиває наявні умови функціонування механіз­му правового регулювання, виходячи з обов'язків держави забезпечи­ти реалізацію правових норм відповідно до їх призначення та в інте­ресах суб'єктів права.

Інтерсуб'єктну основу правової визначеності вдало виразив Й. О. Покровський. Він зазначав, що індивід, залишений віч-на-віч із суспільством, державою, має право вимагати, щоб йому було державою точно вказано, чого від нього хочуть і які межі йому ставляться. Логіч­но право на визначеність правових норм є одним із найбільш невід'ємних прав людської особистості, яке тільки можна собі уявити, без нього, по суті, взагалі ні про яке «право» не може йти мови¹.

Об'єктивну основу правової визначеності становить система чинни­ків як публічних заходів держави, які стосуються сфери нормотворення та правореалізації. Виходячи з цього, до них відносять доступність нор­мативних актів, їх несуперечливість, відсутність прогалин, визначення меж дискреційних повноважень державних органів, обов'язкове опри­люднення нормативних актів, їх стабільність, єдність у застосуванні закону, остаточність судових рішень та їх здійсненність².

Принцип правової визначеності як загальновизнаний принцип між­народного права сформульовано практикою ЄСПЛ. Сама ЄКПЛ не містить жодних приписів із цього приводу. При цьому важливо для ро­зуміння принципу правової визначеності зауважити, що ЄСПЛ розглядає його як складову верховенства права з точки зору стану правового унор­мування, умов реалізації права та результатів правореалізації.

Принцип правової визначеності застосовує у своїй практиці Кон­ституційний Суд України. Показовим щодо цього може бути його рі­шення щодо відповідності Конституції України (конституційності)

¹ Покровский, И. А. Основные проблемы гражданского права [Текст] / И. А. По­
кровский. - М. : Статут, 1998. - С. 89.

² Погребняк, С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика)
[Текст] : монографія / С. П. Погребняк. - X. : Право, 2008. - С. 181-192.

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

Положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земель-КОї о кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005.

У конституційному поданні про порушення справи стверджувалось, Що зазначеними положеннями Кодексу громадян позбавлено права постійного користування земельними ділянками для ведення селян-11.кого (фермерського) господарства, особистого підсобного господар­ів 1 на, яке було надано статтею 7 Земельного кодексу України в редакції ш і 13 березня 1992 p., статтею 5 Закону України «Про селянське (фер­мерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. Тому суб'єкт права на конституційне подання вважає, що положення статті 92, пункту 6 роз-п іу X Перехідних положень Кодексу не відповідають статті 22 Кон-■ пі ту ції України.

Конституційний Суд України зазначив, що із конституційних прин­ципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити п однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Так, поняття «набувають права» за змістом частини другої статті 92 та час-іішм першої статті 116 Кодексу в аспекті вимоги переоформлення прана користування земельною ділянкою не відповідає вимозі ясності і визначеності правової норми: зазначені положення припускають по­ширення цього поняття лише на випадки первинного отримання зе­мельної ділянки із земель державної та комунальної власності підпри-< мствами, установами та організаціями, що належать до державної або і < їмунальної власності, а також громадянами та юридичними особами, які набувають права власності та користування земельними ділянками. І [атомість у пункті 6 Перехідних положень Кодексу йдеться про пере­оформлення права власності або оренди громадянами та юридичними Особами, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але іа цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві. Переоформлення і акож має два значення: повторити оформлення і оформити заново, за новими правилами.

Таким же невизначеним є словосполучення «переоформити у вста­новленому порядку» без посилання на відповідні норми Кодексу або піших законів. При цьому в Кодексі та інших законах немає спеціаль­них норм щодо такого порядку переоформлення права постійного користування. Оскільки переоформлення може означати оформлення М і их самих умов, що й раніше, а також за новими, іншими умовами,

Частина перша. Уведення в цивиїьний процес

J

то ці умови мають бути зазначені в Перехідних положеннях Кодексу. Відсутність розмежування надання земельної ділянки і зміни титулу прав на земельні ділянки ускладнює переоформлення і на практиці вирішується довільно.

Виходячи з викладеного, Конституційний Суд України визнав та­кими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право орен­ди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Одним із фундаментальних процесуальних аспектів принципу правової визначеності є остаточність рішень суду, тобто неможливість піддавання їх сумніву. Остаточність судового рішення у механізмі ін-станційності судової влади та наявності перевірочних проваджень цивільного судочинства передбачає як умову диференціацію повно­важень кожної судової інстанції та неможливість дублювання їх функ­цій. Чіткий стандарт правової визначеності міститься у попередній резолюції Комітету міністрів Ради Європи Res DH (2006) 1 «Про по­рушення принципу правової визначеності процедурою перегляду справ в порядку нагляду в цивільному судочинстві в Російській Федерації — прийняті загальні засади питання, що залишаються у світлі Постанов Європейського суду з прав людини у справі Рябих (24 липня 2003 р.) та у справі Волкова (5 квітня 2005 р.)», прийнятій 8 лютого 2006 р. на зустрічі Заступників Міністрів. У ній висловлюється стурбованість щодо стану гарантування принципу правової визначеності у зв'язку з тим, що на регіональному рівні часто той самий суд діє послідовно як дві інстанції в одній справі.

Виходячи з принципу правової визначеності, підстави для пере­гляду судових рішень на кожній стадії судового провадження не можуть бути ідентичними. У справі Брумареску проти Румунії ЄСПЛ конста­тував: виходячи із загальновизнаного принципу правової визначенос­ті (певності) слід мати на увазі стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Тому при встановленні підстав для оскарження і перегляду судових рішень, що набрали чинності, строку, в межах якого допускається таке оскарження, треба виходити з того, що учасники цивільних правовідносин повинні мати можливість у ро­зумних межах передбачати наслідки своєї поведінки і бути впевнени-

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

ми у незмінності свого офіційно визнаного статусу, набутих прав і обов'язків.

Важливою та сутнісною ознакою процедур перегляду судових рішень як належних з точки зору принципу правової визначеності є неможли-иість створення судів з явно вираженими дискреційними повноважен­нями одних судів стосовно інших¹. У справі «Совтрансавто — Хол­динг» проти України, яка стала першою справою в ЄСПЛ проти Укра­їни. зазначалось, що Арбітражно-процесуальний кодекс України в його редакції, що діяла на момент розгляду справи, надавав Голові Вищого арбітражного суду України та Генеральній прокуратурі України право ініціювати перегляд остаточних судових рішень шляхом подання про­тесту. Таке повноваження було дискреційним за своєю природою, тобто судові рішення могли переглядатися на розсуд відповідної посадової особи всупереч принципу правової визначеності. Суд також наголосив, що з огляду на характер та форму втручань у справу, які мали місце з боку найвищих органів державної влади, відповідні арбітражні суди, що роз­глядали справу, не можуть вважатися незалежними та безсторонніми.

У контексті принципу правової визначеності судове рішення, що набуло чинності, має бути остаточним і може бути переглянуто лише у виняткових випадках з підстав об'єктивного, а не суб'єктивного характеру і у порядку, визначеному процесуальним законом. Особливо слід підкреслити, що жодна зі сторін не може вимагати перегляду остаточного судового акта тільки з метою проведення повторного слу­хання та отримання нового рішення. Так, у справі Науменко проти України ЄСПЛ прямо посилається на принцип правової визначеності щодо остаточності судового рішення, недопустимості повторного роз­гляду вже раз вирішеної справи у контексті того, що жодна сторона не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Відхилення від цього принципу можливе тільки тоді, коли воно спричинено незалежними і непереборними обставинами.

Важливим елементом принципу правової визначеності в аспекті застосування процесуального законодавства є також здійсненність остаточних судових рішень. Виконавче провадження, як зазначалось, є частиною судового розгляду і сприяє реалізації судових рішень, що набрали законної сили.

¹ Див.: Арбитражный процессуальный кодекс Российской Федерации: осмысление практики и ее возможные коррективы [Текст]. - М.: Викор - Медиа, 2006. - С. 85-86.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

У практиці ЄСПЛ такі справи є не лише типовими, а й достатньо поширеними. Так, 20 жовтня 1999 р. заявниця ініціювала цивільне провадження проти дитячої дошкільної установи, вимагаючи компен­сації за затримку у поверненні її трудової книжки (перше проваджен­ня). У 2003 р. заявниця ініціювала також інші судові провадження.

Справа розглядалась Радянським районним судом м. Києва (пізні­ше Святошинський районний суд м. Києва, далі — суд першої інстан­ції), Київським міським судом (після 2001 р. — Апеляційний суд м. Києва) та Верховним Судом України, який виніс остаточне рішення у справі 2 жовтня 2002 р. Станом на дату винесення рішення Європей­ським судом з прав людини інформація про виконання рішення, вине­сеного на користь заявниці, була відсутня. Скарги заявниці щодо не­належного виконання остаточного рішення розглядались, зокрема, Шевченківським районним судом м. Києва.

До Європейського суду заявниця скаржилась за п. 1 ст. 6 та за ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на несумісність тривалості провадження у її справі з вимогою «розумно­го строку» і на відсутність ефективного національного засобу юридич­ного захисту стосовно її скарги щодо тривалості.

Враховуючи практику в аналогічних справах, відповідно до якої для цілей застосування п. 1 ст. 6 Конвенції цивільне провадження включає як стадію судового розгляду, так і стадію виконання рішення суду, а також те, що його тривалість складається з періодів, коли справа перебувала на розгляді у національних державних органах, Європейський суд встановив, що тривалість провадження у справі заявниці, яка підлягає оцінці за вка­заною статтею Конвенції, становила дев'ять років і три місяці.

З цих мотивів Європейський суд установив порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції з огляду на вказану тривалість та у зв'язку з незабез­печенням національними державними органами розгляду справи та виконання остаточного рішення протягом розумного строку, а також відсутністю засобу захисту від вказаного порушення (справа Липіс-віцька проти України).

_—_ § 5. Принцип пропорційності

Цей загальновизнаний принцип міжнародного права базується на визначальних постулатах верховенства права і, виходячи з пріоритету прав людини, передбачає баланс необхідного державного втручання у приватні справи.

 

Глава V. Загальнови:ишні принципа і норми міжнародного права...

Принцип пропорційності спрямований на забезпечення у право­вому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав повинні бути істотними, а за­соби їх досягнення — обгрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються. З огляду на це доктринальні характерис­тики цього принципу з точки зору системи його вимог у площині правозастосування зводяться до такого: мета встановлення певних об­межень має бути легітимною й істотною; обмеження, що переслідують істотну мету, мають бути об'єктивно виправданими, обгрунтованими; при застосуванні обмежень має забезпечуватися розумний баланс при­ватних і публічних інтересів¹.

У розбудову принципу пропорційності неабияких зусиль доклав ЄСПЛ. Дослідники підкреслюють, що при цьому Суд послідовно ви­рішував чотири групи питань: 1) чи було передбачене законом те об­меження (втручання), що заперечується; 2) чи переслідувало воно одну з легітимних цілей, зазначених у СКПЛ; 3) чи було воно необхідним у демократичному суспільстві; 4) чи було воно співрозмірним тій пра­вомірній меті, якої досягали².

Хрестоматійною щодо цього є справа Жовнер проти України. За­явниця скаржилася до ССПЛ на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 p., що визнало за нею право на над­бавку за вислугу років.

Суд визнав, що рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 p., яке зобов'язало державний заклад сплатити заявниці її над­бавку за вислугу років, стало остаточним і таким, що підлягає при­мусовому виконанню, створило право вимоги, достатнім чином вста­новлене, щоб підлягати задоволенню і вважатися «майном» відповідно до ст. 1 Першого Протоколу. Суд також вважав, що неможливість для заявниці домогтися виконання судового рішення, яке набрало законної сили, було втручанням у її право на майно.

Суд зауважив, що стаття 1 Першого Протоколу містить три чітких положення: перше, яке міститься у першому абзаці першого пункту та має загальний характер, проголошує принцип поваги до права влас­ності; друге, яке міститься у другому абзаці того ж пункту, передбачає можливість позбавлення права власності та встановлює умови для

' Див.: Погребняк, С. П. Основоположні принципи права (змістовна характерис-ГИка) [Текст] : монографія / С. П. Погребняк. - X.: Право, 2008. С 197-203.

^: Варламова, Н. Верховенство право - базовый принцип европейской системы мишіы прав человека [Текст] / Н. Варламова II Конституционное право: Восточно-

іейское обозрение. - 2002. - № 3 (41). - С. 161.

 

Частина перша. Уведення в цивільний процес

 

нього; третє, яке міститься у другому пункті, визнає за державами повноваження регулювати користування майном відповідно до загаль­них інтересів. Мова не йде про правила, які не мають зв'язку між со­бою. Друге та третє положення стосуються конкретних випадків по­сягання на право власності; таким чином, вони повинні тлумачитися у світлі принципу, зазначеного у першому положенні.

Суд виходив із того, що стаття 1 Першого Протоколу вимагає, перш за все і особливо, щоб втручання державної влади у використання права на майно було законним і була дотримана справедлива рівно­вага між вимогами загального інтересу і вимогами захисту основних прав громадян. Контролюючи виконання цієї вимоги, Суд визнає за державою певну свободу розсуду як для вибору способів впроваджен­ня, так і для вирішення, чи їх наслідки є виправданими та відповідають загальному інтересу у спробі досягти зазначеної мети закону. Тому Суд нагадав, що в принципі система тимчасового зупинення або відстроч­ка виконання судових рішень не критикується як така, особливо беру­чи до уваги свободу розсуду, дозволену в другому абзаці статті І. Проте така система має наслідком ризик покладання на власників не­помірного тягаря, зокрема, можливості розпоряджатися своїм майном і, таким чином, повинна передбачати певні процедурні гарантії для спостереження за запровадженням системи та її непередбачуваних наслідків для права власності.

Суд зауважив, що в даному випадку відстрочка виконання рішення не містила жодного точного строку і що зазначене рішення залишалось невиконаним вже протягом шести років. Що, більше того, для заявни­ці немає жодної гарантії, що воно буде виконаним у найближчому майбутньому. Очевидним є те, що ця ситуація важко узгоджується з вимогою передбачуваності, зазначеною у статті 1 Першого Протоко­лу. Виходячи з цього і навіть якщо припустити, що втручання держави у право заявниці на виконання норм щодо її майна буде засноване на законі і служити правомірній меті, Суд вважає, що була порушена точна рівновага між вимогами загального інтересу спільноти і вимо­гами охорони права заявниці на її майно і що заявниця зазнала і про­довжує нести особливий та непомірний тягар. Єдине і просте право, згадане Урядом, — звернутися до суду з метою отримання компенсації за таке запізнення та індексації суми, що вимагається заявницею, не здатне надати адекватного полегшення ситуації.

З огляду на вищезазначене Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 1 Першого Протоколу.

 

Глава V. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права...

Показовим є те, що КАС передбачає умови застосування пропор­ційності при розгляді справ про оскарження рішень, дій чи бездіяль­ності суб'єкта владних повноважень, звертаючи увагу на необхідність оцінки рішень чи дій суб'єкта владних повноважень з точки зору до­тримання балансу між будь-якими несприятливими наслідками для рав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких вони спрямовані (п. 8 ч. З ст. 2 КАС).

Слід також зазначити, що прецедентна практика ССПЛ щодо прин­ципу пропорційності починає застосовуватися і національними судами. Так, рішенням Господарського суду Донецької області від 06.01.2009 р. у справі № 37/219 задоволені вимоги Товариства з обмеженою відпо­відальністю «Компанія "Лізинговий дім"», м. Львів до Товариства з об­меженою відповідальністю «Донспецпром», м. Донецьк, про стягнення заборгованості зі сплати лізингових платежів в сумі 888 083,73 грн.

Відповідач звернувся до Господарського суду Донецької області із заявою про відстрочку виконання рішення суду строком на 12 місяців та після закінчення терміну відстрочення розстрочити виконання рі­шення строком на строк 12 місяців. На обґрунтування зазначених вимог відповідач посилався на те, що сума, заявлена до стягнення за даним рішенням, є достатньо великою і сплата всієї суми одразу може при­звести до зупинки діяльності Товариства та його неплатоспроможнос­ті, звільнення працівників та негативних фінансових і соціальних на­слідків.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, суд дійшов висновку, що заява відповідача підлягає частковому задоволенню. Від­повідно до вимог ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 1 ч. З ст. 129 Конституції Укра­їни суд має здійснювати повноваження виключно на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно зі ст. 121 Господарського процесуального кодексу України суд за наявності підстав, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони у виняткових випадках, залежно від обставин справи може, серед іншого, відстрочити або роз­строчити виконання рішення.

Враховуючи відомості щодо стану відповідача, суд оцінив обгрун­тованість та адекватність вимог заявника виключно за наявними до­кументами та наголосив, зокрема, на такому: можливість масового вивільнення працівників та зволікання із погашенням перед ними за­боргованості за заробітною платою у разі здійснення одночасного за­доволення вимог позивача, на що звертав увагу голова Куйбишевської

Частина перша. Уведення в цивільний процес

районної у м. Донецьку ради у клопотанні про надання відстрочки призведе до негативних соціальних наслідків, які несумісні із принци пами ст. З Конституції України, дотримання яких віднесено до загально державних інтересів за змістом ст. З Закону України «Про основ" національної безпеки України». Водночас, згідно з усталеною практи кою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права для національних судів, здійснення державою пропорційного та адекват ного втручання у право мирного володіння своїм майном, до якого у розумінні Конвенції можуть бути віднесені і борги за судовим рішен­ням (п. 45 Рішення Суду у справі «Агротехсервіс» проти України від 05.07.2005 p.), може бути зумовлено саме загальними інтересами (п. 46 Рішення Суду у справі Жовнер проти України від 29.06.2004 p.), у розглядуваному випадку — працівників відповідача. Отже, Суд вва­жає, що наведені відповідачем обставини г такими, що істотно усклад­нюють негайне виконання рішення про стягнення грошових коштів на користь позивача.

Водночас Суд зауважив, що задоволення заяви відповідача у повно­му обсязі з огляду на тривалість порушення прав позивача на отриман­ня відповідних грошових коштів та інфляційні процеси в економіці призвело б до непропорційного порушення балансу майнових інте­ресів та невиправданих додаткових втрат позивача. У зв'язку із чим відмовив відповідачу у наданні розстрочки виконання рішення¹.

^— Питання для самоконтролю

1. Яким є статус загальновизнаних принципів і норм міжна­родного права в національній правовій системі?

2. Яким є значення загальновизнаних принципів і норм між­народного права в цивільному судочинстві?

3. Охарактеризуйте систему загальновизнаних принципів і норм міжнародного права як принципів цивільного судо­чинства.

4. Як співвідносяться окремі загальновизнані принципи і норми міжнародного права як принцип цивільного судо­чинства?

5. Чи можна стверджувати про пріоритет того чи іншого за­гальновизнаного принципу чи норми міжнародного права у судовому правозастосуванні?

' Режим доступу: http://www.asad.com.ua/page-4l4.html 150

Глава VI ^^нн^^^ш^^намв