Главная | Обратная связь

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

—^__ § 1.Здійснення правосуддя виключно

(

судами на засадах поваги до честі й гідності, рівності перед законом і судом

Конституція України визначає, що правосуддя в Україні здійсню-сться виключно судами. Делегування функцій судів, а також привлас­нення цих функцій іншими органами чи посадовим особами не до­пускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України). Ця норма Кон­ституції має засадничий характер як для цивільного судочинства, так і для інших видів судочинства, а також глибокий конституційно-иравовий зміст з точки зору регламентації сфери судової влади та Здійснення правосуддя у цивільних справах. Перш за все йдеться про специфічну предметну сферу судової влади, на відміну від інших гілок влади, специфічну (юрисдикційну) функцію судів, яка є базовою, на відміну від інших державних органів, і, що є найголовнішим, — необ­меженість судової юрисдикції на конституційному рівні. В аспекті прав та свобод громадян здійснення правосуддя виключно судами є гаран­тією реалізації конституційного права на судовий захист як необмеже­ного конституційного права (ст. 55 Конституції України).

Принцип здійснення правосуддя виключно судами є похідним від принципу розподілу влади у державі на законодавчу, виконавчу і судо­му, оскільки судова влада уособлює своєрідний характер функцій суду відповідно до завдань судочинства. Тому цей принцип визначає суб'єкта, який згідно із законом компетентний здійснювати право­суддя.

Виходячи з того, що чинне судоустрійне та процесуальне законо­давство передбачає розгалужену судову систему, яка будується на принципах територіальності та спеціалізації, принцип здійснення

Частина перша. Уведення в цивільний процес

правосуддя виключно судами означає також те, що згідно з існуючої судовою системою правосуддя має здійснюватися належним судо* тобто судом, який має відповідну юрисдикцію, та у спосіб, передбачс ний процесуальним законодавством. Судова влада реалізується шляхс здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміні стративного, кримінального, а також конституційного судочинсті Незважаючи на те, що процесуальна форма цивільного судочинстЕ є універсальною, і господарське та адміністративне судочинство п( будовані на загальних правилах позовного провадження цивільної судочинства, з точки зору принципу здійснення правосуддя виключі судами формально правосуддя має здійснюватися судами в межах Ъ юрисдикції та у передбачених процесуальних формах цивільного господарського та адміністративного судочинства.

Це положення має принциповий характер з практичної точки зорз і є визначальним для функціонування юрисдикції цивільних, госш дарських і адміністративних судів, реалізації принципу здійснені правосуддя виключно судами у практиці різних видів судочинства застосування ст. 15 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 17 КАС. Так, у вересні 2005 р. ВАТ «К» звернулося до господарського суду Івано-Франківської об­ласті із позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчого провадження з приводу примусового виконання рішення суду від 16 вересня 2005 р. щодо стягнення з ВАТ «К» 55144,17 грн боргу на користь ТОВ «А». Крім того, ВАТ «К» просило суд вжити заходів щодо забезпечення позову та заборонити відповідачу, яким у цьому випадку був міський відділ державної виконавчої служби, вчиняти будь-які дії щодо виконання наказу суду № 18/76 від 25 липня 2005 р. Господарський суд ухвалою про порушення провадження у справі заборонив виконавчій службі вчиняти будь-які дії щодо ви­конання наказу суду, чим фактично зупинив виконання рішення суду. Скасовуючи ухвалу місцевого господарського суду, Вищий господар­ський суд України звернув увагу на ту обставину, що чинним законо­давством (Законом України «Про виконавче провадження», ЦПК, ГПК) не передбачена можливість визнання недійсними актів, що виносяться державними виконавцями при примусовому виконанні рішень. Єдиним таким законодавчо визначеним способом є оскарження дій (бездіяль­ності) державного виконавця. При цьому суд зазначив, що місцевий господарський суд всупереч вимогам Закону порушив провадження за позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчо­го провадження з приводу примусового виконання наказу, тоді як такий

Глава VI. Організаційно-фунщіонаяьні принципи цивільного судочинства

і пір не може бути розглянутий у порядку позовного провадження¹. Як видно, у даній справі суд звернув увагу на той принциповий процесу­альний аспект, що справа була порушена в порядку позовного прова­дження, а не в порядку подання скарги, що є неприпустимим при здійсненні захисту права стягувача, боржника чи інших осіб при вчи­ненні виконавчих дій. У теоретичному плані такий висновок, по суті, означає, що належне здійснення правосуддя можливе лише в межах різних існуючих процесуальних форм судочинства, а порядок судочин­ства, передбачений процесуальним законодавством, є конститутивною ошакою легітимності судових рішень.

Крім ознак юрисдикційності правосудної діяльності як складової принципу здійснення правосуддя виключно судами, а також дотриман­ня процесуальних форм (способів) здійснення правосуддя у відповід­них формах судочинства, принцип здійснення правосуддя виключно судами містить також інші імперативи, що визначаються статусними ознаками судді як представника судової влади і посадової особи, що здійснює правосуддя, правової регламентації складу суду, порядку створення судів та інстанційністю як засадничим положенням побудо­ви судової системи, розподілу функцій судів різних інстанцій та їх повноважень. У цьому аспекті принцип здійснення правосуддя ви­ключно судами означає обмеження і заборони щодо розгляду справ неправомочним суддею (при нескладенні присяги, повторної участі у розгляді тієї ж справи, закінченні повноважень, порушенні інстан-ційності судового розгляду тощо).

У ЦПК принцип здійснення правосуддя виключно судами закріп­люється у специфічній редакції та разом із конституційним принци­пом поваги до честі й гідності, рівності перед законом і судом (ст. 129 Конституції України). Відповідно до ст. 5 ЦПК суд зобов'язаний по­важати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійсню­вати правосуддя на засадах рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Незважаючи на такий техніко-юридичний прийом, принцип рівності всіх учасників цивільного про­цесу перед законом і судом, який є похідним від обов'язку суду пова-

¹ Див.: Постанова Вищого господарського суду України від 08.02.2006 p., справа № 3/230 [Електронний ресурс] // Система комплекси, інформ.-прав. забезпечення ПІГА:ЗАКОН Бізнес. - Версія 7.8.1. - К.: Інформац-аналіт. центр «ЛІГА». ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2008; Пащенко. О. Несподівані рішення: актуальне з господарського про­цесу [Текст] / О. Пащенко // Юрид. газ. - 2006. - 20 квіт. - № 7 (67).

 

Частина перша. Уведення в цивільний процес

 

жати честь і гідність учасників цивільного процесу, за масштабом дії є самостійним і, більше того, він є соціально-правовою передумовою принципу здійснення правосуддя тільки судами, оскільки ідея право­суддя та рівність перед законом і судом — це врівноважуючі правові цінності.

У цьому зв'язку цей принцип означає, що правосуддя не може бути І привілеєм і доступ до правосуддя не обмежуватиметься за ознаками походження, соціального і майнового стану, расовою і національною належністю, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Ця суттєва ознака функ­ціонування правосуддя як інституту влади випливає із рівності грома­дян перед законом і принципу верховенства права (статті 8,24 Консти- | ту ції України).

Рівність учасників судового процесу перед законом є похідною від інших положень Конституції України, які визначають рівність консти­туційних прав і свобод громадян та рівність перед законом (ст. 24), а також компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19). Рівність усіх учасників судового процесу перед законом перед­бачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.

Що стосується іншої складової даного принципу — рівності всіх учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною від засад доступності судового захисту та абсолютності права на судовий захист, оскільки громадяни мають право звертатися до суду (ч. 1 ст. 55 Консти­туції України), юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції Укра­їни). Рівність усіх учасників судового процесу перед судом також визна­чається фундаментальним конституційним положенням про інституалі-зацію судової системи як єдиної системи судів загальної юрисдикції і недопущення створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125 Конституції України). По суті це означає існування єдиного та рівного для всіх суду, що доктринально має визнаватися як необхідна умова верховенства права та гарантія основних прав і свобод людини і грома­дянина, як конкретизація загального принципу рівності громадян перед законом і судом у сфері здійснення судової влади і судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як конституційна засада судочинства потребує певного тлумачення щодо

 

Глава VI. Організацішю-функціоіипьні принципи цивільного судочинства

механізму її застосування і переводу абстрактної формули у практику судочинства. У зв'язку з цим можна визначити такі основні складові цього принципу:

- учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав та "оов'язків, які відбивають їх процесуальне становище (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, свідки, експерти тощо);

- процесуальне становище учасників судочинства має визначатися їх процесуальними функціями;

- у судочинстві є неприпустимим «процесуальне сумісництво», і ому що статус учасника судочинства має бути єдиним;

- у межах процесуального статусу того чи іншого учасника судо­чинства його дії з реалізації процесуальних прав спрямовані на до­сягнення тих самих юридичних наслідків. Що стосується обсягу про­цесуальних обов'язків, то вони у межах того самого процесуального гіатусу є рівними;

- дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учасника процесу, є неприпустимими.

■■^— § 2. Незалежність суддів і підкорення їх лише закону

Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України судді при здійснен­ні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Вона відтворює міжнародні стандарти правосуддя — Загальну декларацію прав люди­ни (ст. 10), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 14), Основні принципи незалежності судових органів, схвалених VII Конгресом ООН по запобіганню злочинності і поводженню з пра­вопорушниками 1985 р.

Як зазначалося при характеристиці права на справедливий судовий розгляд, регламентований ст. 6 Європейської конвенції про захист прав почини і основоположних свобод, незалежність суддів слід розгляда-і и у двох аспектах — суб'єктивної та об'єктивної незалежності. У пер­шому випадку суд не може демонструвати своє особисте ставлення до справи і сторін правового спору. При цьому слід виходити із презумп­ції безсторонності суду. У другому — судова незалежність означає наявність тих чи інших фактів, що свідчать про безсторонність суду і і очки зору поведінки судді при вирішенні процесуальних питань та ухваленні рішення по суті справи.

Частина перша. Уведення в цивільний процес

Таким чином, визначальний аспект принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону — розгляд та вирішення цивільних справ І в умовах, які виключають сторонній вплив на суддів через різні фак­тори такого впливу (зовнішня незалежність). Причому мова має йти І не лише про ті чи інші зовнішні чинники опосередкованого, потенцій- І ного або безпосереднього впливу на професійну правосвідомість судді, а й на внутрішню психологічну структуру та поведінковий рівень судді при здійсненні ним правосуддя — при виконанні повноважень судової влади суддя має уникати висловлювань та такої поведінки, які б на рівні обивателя могли применшити авторитет судової влади, гід­ність судді та викликати сумнів у його об'єктивності, справедливості та безсторонності (внутрішня незалежність).

Зовнішня незалежність суддів та підкорення їх лише закону забез­печується організаційними та процесуальними гарантіями. Організа­ційні гарантії незалежності передбачаються ст. 126 Конституції Укра­їни та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відпо­відно до ч. 4 ст. 47 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність суддів забезпечується:

- особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

- недоторканністю та імунітетом судді;

- незмінюваністю судді;

- порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

- забороною втручання у здійснення правосуддя;

- відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

- окремим порядком фінансування та організаційного забезпечен­ня діяльності судів, установленим законом;

- належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

- функціонуванням органів суддівського самоврядування;

- визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

- правом судді на відставку.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні осо­би та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не по­сягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних

Глава 17. Організаційно-функціональні принципи цивільного судочинства

іаконів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Консти­туцією України гарантій незалежності судді (частини 5, 6 ст. 47«Про судоустрій і статус суддів»).

При здійсненні судочинства зовнішня незалежність суддів та під­корення їх лише закону знаходить свій прояв і у процесуальному ре­жимі «внутрішньосудових» відносин складу суду, що розглядає спра­ву, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні пра­восуддя.

Принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя не ду­блюється і не конкретизується у процесуальному законодавстві. Разом і тим у ЦПК містяться норми, які є похідними від цього принципу. Так, незалежність суддів і підкорення їх лише закону виявляється у передбаченому порядку вирішення питань судом та процесуаль­ному порядку прийняття рішень та інших судових актів, праві судді, не згодного з рішенням більшості, на письмове викладення сиосі окремої думки (ст. 19 ЦПК), підставах для відводу судді та недопустимості повторної участі судді в розгляді справи (статті 20, 21 ЦПК).

Відповідно до частин 1, 2 ст. 209 ЦПК суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду; рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали і-праву. Згідно зі ст. 212 ЦПК при оцінці доказів суд оцінює докази за гноїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повно­му, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводять­ся мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Проявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від ви­щестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій су­дового контролю вони не вправі втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна піддавати сумніву його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення

Частина перша. Уведення в цивільний процес

судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм І внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя. У частинах 1, 2 ст. 47 Закону України «Про су- \ доустрій і статус суддів» зазначається, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняєть­ся і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суддя не зобов'язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Принцип незалежності суддів традиційно наводиться як беззапереч­ний імператив організації і діяльності судів при розгляді справ. Однак теоретико-концептуальна складова цього принципу визначається його фундаментальністю в аспекті того, що цей принцип є виразником гли­бинної закономірності функціонування правосуддя у правовій системі, виходячи з таких визначальних положень, як його пряма кореляція та детермінованість з ідеєю правової держави, верховенства права та утвердження орієнтованого на права людини такого соціального інсти­туту, як правосуддя. У зв'язку з цим В. В. Сршов правильно зауважив, що незалежність суду у правовій державі, що характеризується владою права, не є самоціллю, а служить обов'язковим життєво важливим умовам забезпечення реального судового захисту дійсної демократії, реальності прав і свобод громадян, а незалежність суду — це не стіль­ки стан правосуддя, скільки правовий статус суду, його права та обов'язки стосовно законодавчих та виконавчих органів влади, мож­ливість ухвалювати самостійні і незалежні рішення як щодо фізичних і юридичних осіб, так і обмежити дії органів державної влади¹.

Незалежність суддів як принцип цивільного процесу формулю­ється як взаємозалежна складова із підкоренням суддів лише за­кону. Друга частина цього принципу, виходячи з текстуального його закріплення, визначає те фундаментальне положення, що при роз­гляді цивільних справ судді підкоряються лише закону та мають застосовувати право. Перш за все суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

¹ Ершов, В. В. Статус суда в правовом государстве [Текст] / В. В. Ершов. - М., 1992.-С 76-77.

Глава VI. Організаційночрункціонаїьт принципа цивільного судочинства

Крім того, і на це слід звернути особливу увагу, суд не може від-ііі.йти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіт-і. суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини її І та ч. 8 ст. 8 ЦПК). Ця складова принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону відбиває межі автономності судді, що • похідним від його статусу як представника судової влади. Оскіль­ки суддя уособлює судову владу при розгляді цивільних справ, то ти о незалежність щодо цього виявляється в межах інтерпретації ним законодавства і норм права при вирішенні цивільних справ, тастосування права та закону відповідно до конкретної правової І міуаціїяк комплексу юридико-фактичних обставин справи. Влас-ажучи, за такого розуміння судової незалежності мова йде про Межі судової інтерпретації юридичних обставин справи (фактів) та межі правотлумачної діяльності судді. У першому випадку на пер­инні план виходить мета цивільного процесу та її забезпечення професійною діяльністю судді — розгляд цивільної справи та до-і яі нення завдань судочинства, у другому — механізми тлумачення і а застосування права, в тому числі й на підставі судового розсуду, на що особливо слід звернути увагу.

Виходячи з принципу незалежності суддів і підкорення їх лише і,ікону, інтерпретація законодавства, правових норм та їх застосування і пйснюються у формі тлумачення правових текстів і по суті відбиває і.ікпй важливий феномен правосуддя, як судовий розсуд. За словами А. Ііарака, судовий розсуд не обмежується встановленням фактичних обставин справи і застосуванням права. Судовий розсуд існує також \ ви значенні самого права. Тлумачення правової норми завжди залишає псине місце для судового розсуду. Отже, реальне питання не в тому, чи СЛІД допускати існування судового розсуду. Реальне питання — це на­лежний обсяг, межі судового розсуду¹.

___ § 3. Принцип одноособового і колегіального розгляду цивільних справ

Згідно з ч. 2 ст. 129 Конституції судочинство провадиться суддею

0 шоособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має за-

1 вдничий характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових

' Барак. Аарон. Судейское усмотрение [Текст] / Аарон Барак. - М. : НОРМА, 1999. - С 352-353.

 

Частина перша. Уведення в цивільний процес

справ у різних видах судочинства. Вона конкретизується у процесу- І альному законодавстві. У статті 18 ЦПК передбачено, що цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, встановлених цим Кодексом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розгля­даються колегією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально. Під час пере­гляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявле-ними обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Колегіальним складом суду за участю народних засідателів роз­глядаються справи про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення помер­лою, усиновлення, надання особі психіатричної допомоги у примусо­вому порядку, обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (ч. 4 ст. 234 ЦПК).

Феномен складу суду з точки зору одноособовості чи колегіальнос­ті розгляду судових справ розглядається як очевидна даність. Залежно від форм колег іального складу суду (суд шефенів або суд присяжних) колегіальність інтерпретується як форма участі народу у здійсненні правосуддя. В історичній ретроспективе у тому числі в період останніх процесуальних кодифікацій, очевидна суттєва еволюція процесуаль­ного законодавства у бік одноособового розгляду цивільних справ. При цьому мотиви прийняття таких законодавчих рішень особливо не дис­кутувались і можна навіть сказати є невідомими.

Перш за все чинне процесуальне законодавство зорієнтоване в основному на одноосібний розгляд цивільних справ. Теоретично можна виходити з того постулату, що склад суду і відповідні моделі одноосібного чи колегіального розгляду цивільних справ мають забез­печити досягнення мети правосуддя, яка природно визначається професіоналізмом представників судової влади. І тому принцип одно­особового чи колегіального розгляду справи має забезпечувати про­фесіоналізм судової практики у тому розумінні, що засновується на презумпції достатності процесуальних засобів. 160

 

Глава VI. Організаційно-функціональні принципи цивільного судочинства

Уявляється, що різні моделі складу суду, незважаючи на необмежений розсуд законодавця у цьому питанні, мають визначатися чинниками справедливого судового процесу, правом сторін на належні процедури І точки зору їх уявлень про справедливе судочинство, які мають аксіо­ма і ичний та апріорний характер. Такий підхід гарантує сприйняття и непрофесійній свідомості ординарних громадян та суспільства право­суддя як системи процесуальних гарантій, що унеможливлюють будь-які випадки недобросовісності, обмежень доступу до суду та процесуальних зловживань, зокрема, і з боку суддів. І тому, на наш погляд, сучасний стан правового регулювання складу суду не можна визнати абсолютно задовільним. Правильнішим було б, по-перше, за наявності існуючого правового регулювання надати сторонам право вибору складу суду, що безперечно підвищить довіру до легітимності його рішень. По-друге, г практично доцільним та теоретично можливим, коли за наявності за­гального правила розгляду цивільних справ одноосібно надати повно­важення судді-доповідачу вирішувати питання про необхідність не одно­осібного, а колегіального розгляду тієї чи іншої цивільної справи. Між іншим така законодавча мультиплікація цієї проблеми віддзеркалює особливу сутність та особливу функцію судової влади як влади не над народом, людьми, на відміну від інших гілок влади.

За наявного стану правового регулювання складу суду як одноосіб­ного чи колегіального очевидною є кваліфікація порушення норми про колегіальність розгляду цивільної справи. У судовій практиці вирішен­ня суддею одноособово цивільної справи, яка відповідно до закону підлягає розгляду колегіальним складом суддів, є розглядом її неправо­мочним складом суду і рішення по справі підлягає скасуванню. Так, постановою президії Київського обласного суду від 6 квітня 2000 р. було скасовано попереднє рішення у справі від 16 листопада 1999 p., направлено її на новий розгляд у колегіальному складі та прийнято до провадження обласного суду. Незважаючи на вимоги ст. 341 ЦПК 1963 p., суддя розглянув справу, яка підлягала колегіальному розгляду, одноособово, тобто її було розглянуто неправомочним складом суду. Згідно з ч. 2 ст. 314 ЦПК 1963 р. це стало обов'язковою підставою для скасування постановленого у справі рішення. Враховуючи викладене, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касацій­ну скаргу П. В. задовольнила, рішення Київського обласного суду від 23 червня 2000 р. скасувала і направила справу до суду першої інстан­ції для розгляду іншим складом суду¹.

¹ Рішення Верховного Суду України : Щорічник / за заг. ред. В. Ф. Бойка.-К.. 2001. -С. 34-35.

<> Курс цивільного процесу 1 61

Частина перша. Уведення в цивиїьний процес

Особливо слід наголосити також на тому, що принцип одноособового та колегіального розгляду цивільних справ є органічною частиною права на належний суд у контексті практики Європейського суду з прав людини. Право на належний суд за своїм обсягом охоплює не лише право на ком­петентний суд, але і право на суд з точки зору його складу як органу судо­вої влади при розгляді конкретних цивільних справ. Тому не випадково цивільне процесуальне законодавство, регламентуючи підстави для ска­сування рішення суду і передачі справи на новий розгляд, передбачає, що такою підставою може бути розгляд справи неповноважним суддею або неповноважним складом суду (п. 1 ч. 1 ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 338 ЦПК).

_— § 4. Принцип державної чопи судочинства

Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що цивільне судо­чинство здійснюється державною мовою. Особам, що беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, дава­ти пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, або мовою, якою вони володіють, а також користуватися послугами перекла­дача. Судові документи складаються державною мовою (ст. 7 ЦПК).

Правила про мову цивільного судочинства мають суттєве значення для здійснення функцій суду, завдань цивільного судочинства, реалізації його принципів, прав сторін на судовий захист, а також процесуальних прав і обов'язків інших учасників цивільного процесу. Неправильне за­стосування правила про мову судочинства або порушення цих правил призводить до скасування судових рішень з підстав порушення права сторін на судовий захист. Через цей системоутворюючий фактор це правило більшою мірою тяжіє до норми принципового характеру. Пра­вило про мову судочинства, незважаючи на його прикладний характер і опосередковану дію щодо забезпечення процесуальних прав сторін судового процесу, має забезпечити належне здійснення правосуддя. Окремі автори правило про мову судочинства, кваліфікуючи як принцип цивільного процесу, визнають, що це правило має забезпечити належне відправлення правосуддя для досягнення правової визначеності¹.

¹ Фурсов, Д. А. Теория правосудия в кратком трехтомном изложении по граждан­ским делам [Текст] : т. 2 : Гражданское судопроизводство как форма отправления правосудия / Д. А. Фурсов. И. В. Харламов. - М. : Статут, 2009. - С. 126.

І і часі VI. ОрганЬаційно-функціомальМ принципы цивільного судочинства

Принцип державної мови судочинства забезпечує здійснення за-| іапь правосуддя, прав та обов'язків учасників цивільного процесу і тому слід вважати, що наведена у ст. 7 ЦПК норма містить як загаль­не правило мови судочинства правило про державну мову судочинства. < >сновний зміст принципу мови цивільного судочинства залишається безмінним, але він доповнюється змістом таких складових цього прин­ципу, як право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді і за­являти клопотання рідною мовою або мовою, якої вони володіють, її також користуватися послугами перекладача, якщо вони не володіють мовою, якою провадиться судочинство.

Такий концептуальний підхід до правового реіулювання мови судо­чинства зреалізував Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним поданням народних депутагів України та за конституцій­ним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відпо­відності Конституції України (конституційності) ст. 15 Кодексу адміні­стративного судочинства України, ст. 7 Цивільного процесуального кодек­су України (справа про мову судочинства) від 22 квітня 2008 р.

У цій справі суб'єкти права на конституційне подання вважали, що Верховна Рада України, прийнявши ст. 15 КАС України і ст. 7 ЦПК України (далі — Кодекси) та закріпивши здійснення судочинства і скла­дання судових документів державною мовою, порушила положення статей 3, 10, 21, 22, 24, 64 Конституції України, що призвело до зміни мовного режиму діяльності судів України і звуження існуючого змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина, встановлених Консти­туцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, Цивіль­ним процесуальним кодексом України 1963 p., іншими нормативними актами, а також міжнародними договорами.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо конституцій­ності оспорюваних положень Кодексів, виходив із того, що Конституція України визначає, що державною мовою в Україні є українська мова (ч. 1 г і. 10). Статус української мови як державної є складовою конституцій­ного устрою держави нарівні з її територією, столицею, державними символами. Суди реалізують державну мову, якій державою надано право­вий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспіль­ного життя, у процесі судочинства та гарантують право громадян щодо ні і користання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції і законів України.

Суд констатував, що офіційне застосування державної мови в ад­міністративному і цивільному судочинстві врегульовано Законом

Частина перша. Уведення в цивільний процес

України «Про судоустрій України» (ч. 1 ст. 10), а також оспорюваними статтями Кодексів. Державною мовою здійснюються ведення судового І процесу, складання судових документів та інші процесуальні дії і від­носини, що встановлюються між судом та іншими суб'єктами на всіх | стадіях розгляду і вирішення адміністративних та цивільних справ. Кодекси гарантують громадянам, які не володіють або недостатньо | володіють державною мовою, право користуватися в судовому про­цесі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють (ч. 2 ст. 15 КАС України, ч. 2 ст. 7 ЦПК України). Отже, законодавче регулювання мови судочинства та зазначеного права громадян є необхідною умовою на­лежного застосування мов у адміністративному і цивільному судочин­стві. На підставі цього Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначені положення Кодексів відповідають Конституції України.

Визначаючи мову судочинства як принцип, слід вказати на певні аспекти практики його застосування. При цьому основоположним має бути, по-перше, положення Конституції України щодо функціо­нування української мови як державної і обов'язкової для викорис- J тання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві і т. ін.; І гарантування державою вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин (ст. 10 Конституції); по-друге, пріоритет j прав і свобод людини, утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави (ст. З Конституції України); по-третє, вимоги міжнародно-правових актів, які відповідно до ст. 9 Конституції України є чинними як органічна частина національного законодавства.

Законом України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональ­них мов або мов меншин» від 15 травня 2003 р. Верховна Рада Украї­ни ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов мен­шин, прийняту у Страсбурзі 5 листопада 1992 р. Відповідно до Закону положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської (ст. 2).

Хартія також містить заходи, які необхідно вжити на забезпечення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті відповідно до зобов'язань, взятих на себе державами-учасницями. Що стосується зобов'язань у галузі судової влади у цивільному судочин­стві, стосовно кожної мови, на яку відповідно до ст. 2 цього Закону поширюються положення Хартії, застосовуються тільки підпункти

Глава VI. Органі шцііїно-функціоіииьні принципи цивільного судочинства

«а (ііі)», «Ь (ііі)», «с (ііі)» п. 1, підп. «с» п. 2 та п. З ст. 9 ч. III Хартії: мчволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин; у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів; не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених у межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншин. При­чому мова йде про те, що Сторони беруть такі зобов'язання стосовно і их судових округів, у яких чисельність мешканців, що користуються регіональними мовами або мовою меншин, виправдовує вжиті заходи відповідно до стану кожної з цих мов і за умови, що використання наданих можливостей, на думку судді, не перешкоджатиме належному відправленню правосуддя.

У частині інших положень Хартії стосовно цивільного судочинства вона не була ратифікована — щодо положень передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін процесу, здійснювали провадження ре-і іональними мовами або мовами меншин; і/або якщо сторона має по­стати перед судом особисто, дозволяти їй користуватися своєю регіо­нальною мовою або мовою її меншин без додаткових витрат.

Крім того, для цивільного судочинства мають значення й інші за­гальні положення Хартії стосовно судової влади щодо застосування мов. Так, Сторони зобов'язалися: не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених у межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншин (підп. «с» п. 2 ч. З ст. 9); забезпечити наявність складених регіональними мовами або мовами меншин найбільш важливих на­ціональних законодавчих актів і тих документів, які, зокрема, стосу­ються осіб, що вживають ці мови, якщо їх наявність не забезпечена іншим шляхом (п. З ч. З ст. 9).

Ратифікація Свропейської хартії регіональних мов або мов меншин та її чинність у межах ратифікованих положень визначає обсяг її дії І контексті застосування сторонами процесу рідної мови як мови ре-і юнальної або мови меншин. Що стосується принципу державної мови судочинства, то він залишається незмінним. Інша справа, що він аж ніяк не має дискримінаційного характеру для сторін, оскільки і Хартія, і минне цивільне процесуальне законодавство передбачає право сторо­ни мати перекладача. Таким чином, принцип державної мови судочин-Ства урівноважується з правом на судовий захист і таким принципом цивільного процесу, як рівноправність сторін, оскільки складовою принципу державної мови судочинства є право сторони мати перекла-

Частина перша. Уведення в цивільний процес

дача. Тому порушення цього права призводить до порушення принци­пу мови судочинства. У судовій практиці такі випадки є нетиповими, але все ж таки трапляються. Так, рішенням Луцького міського народ­ного суду, залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Волинського обласного суду, громадянці К. відмовлено у по­зові до громадянина С. про відібрання дитини. Президія Волинського обласного суду задовольнила протест заступника Голови Верховного суду УРСР і у постанові про направлення справи на новий розгляд вказала на те, що відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦПК УРСР 1963 р. особам, які не володіють українською мовою, забезпечується право робити заяви, давати пояснення і показання, виступати в суді і заявляти кло­потання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. Позивачка у скарзі в порядку нагляду зазначила, що судочинство вело­ся українською мовою, оскільки вона не володіє нею досконало, то не зовсім розуміла зміст пояснень відповідача та свідків. За таких обста­вин, коли суд не виконав покладеного на нього обов'язку забезпечити ведення судового процесу відповідно до побажання позивачки і не з'ясував питання про мову судочинства і про необхідність участі у спра­ві перекладача, постановлені судові рішення підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд".

Право мати перекладача в основному пов'язується з усним слухан­ням справи і необмеженим правом сторони брати участь у судовому засіданні. Разом з тим порядок цивільного судочинства передбачає, що окремі процесуальні дії сторін, які мають вирішальне значення для здійснення судочинства, повинні мати відповідне процесуально-документальне оформлення (позовна заява, клопотання тощо), законом встановлюються спеціальні вимоги для письмових доказів. У окремих випадках процедури цивільного судочинства мають виключно докумен­тарний характер (наказне провадження) або за певних умов допускають розгляд справи в заочному порядку або взагалі без участі сторін. Щодо цього реалізація принципу державної мови цивільного судочинства в контексті цивільного процесуального законодавства та чинності Хар­тії означає відповідні вимоги до мови і стилю офіційних процесуальних актів-документів суду та мову процесуальних актів-документів, що над­ходять від сторін судового процесу. Мова офіційних процесуальних актів-документів суду має бути виключно українською, мова процесу­альних актів-документів сторін відповідно до умов застосування Хартії може бути мовою меншин або регіональною мовою.

¹ Рад. право.— 1988.—№6. - С 88-89. 166

Глава VI. Оргапїшціино-функціоншьні принципи цивільного судочинства

У цьому зв'язку заслуговує на увагу Ухвала Судової палати у цивіль­них справах Верховного Суду України від 23 січня 2003 р. по конкретній справі, яка обґрунтована тим, що викладення касаційної скарги росій­ською мовою не могло бути підставою для застосування правил ст. 139 ДПК України 1963 р. У цій справі у березні 1998 р. Г. у порядку, перед­баченому гл. 31-А ЦПК, звернувся зі скаргою на дії посадових осіб Ні­жинського районного суду Чернігівської області у зв'язку з тим, що вони понад два місяці не розглядали його скаргу на відмову Ічнянської район­ної прокуратури в порушенні кримінальної справи стосовно голови Іч­нянського районного суду Чернігівської області.

Ухвалою судді Чернігівського обласного суду від 1 квітня 1998 р. у прийнятті позовної заяви відмовлено на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК (у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в судах). Ухвалою судді Апеляційного суду Чернігівської області від 3 жовтня 2001 р. касаційну скаргу Г. на зазначену ухвалу залишено без розгляду через те, що вона викладена російською мовою, і надано строк до жовтня 2001 р. для усунення вказаного недоліку. Оскільки Г. не зробив цього у зазначений термін, скаргу ухвалою судді Апеляційного суду Чернігівської області від 29 жовтня 2001 р. визнано неподаною і повернуто скаржникові.

У касаційній скарзі Г. просить ухвалу від 29 жовтня 2001 р. скасу­вати як таку, що суперечить Конституції України та вимогам процесу­ального права, і розглянути його справу по суті.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ка­саційну скаргу задовольнила з таких підстав.

Постановляючи ухвалу про повернення касаційної скарги Г., суддя апеляційного суду виходив із того, що вона оформлена з порушенням вимог, встановлених ст. 322 ЦПК. Однак суддя не врахував, що в за­значеній статті вимоги щодо форми і змісту касаційної скарги є ви­черпними.

Подання касаційної скарги до суду не українською мовою, а росій­ською не могло бути підставою для застосування правил ст. 139 ЦПК, оскільки вимога щодо мови викладу скарги ст. 322 ЦПК не передбаче­на. Посилання в ухвалі апеляційного суду на те, що подання касаційної скарги російською мовою суперечить вимогам ст. 10 Конституції — безпідставне, як зазначено в ч. З цієї статті, у нашій країні гарантують­ся вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов на­ціональних меншин України.

Згідно зі ст. 5 Закону від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР» громадянам України гарантується право користуватися націо-

Частіша перша. Уведення в цивільний процес

пальною або будь-якою іншою мовою. Громадянин вправі звертатис до державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою сторонами.

Статтею 18 цього Закону, як і ст. 9 ЦПК, передбачено і забезпечено право осіб, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою про­вадиться судочинство, робити заяви, давати пояснення і показання, виступати в суді та заявляти клопотання рідною мовою, а також корис­туватися послугами перекладача.

Це передбачено також ст. 10 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 p., ратифікованої За­коном України від 9 грудня 1997 р.

Враховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верхов­ного Суду України касаційну скаргу Г. задовольнила, ухвалу судді Апеляційного суду Чернігівської області від 29 жовтня 2001 р. скасу­вала, а справу повернула до апеляційного суду для виконання вимог статей 323-325 ЦПК'.

Для цілей застосування Європейської хартії регіональних мов або мов меншин термін «регіональні мови або мови меншин» означає мови, які: традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельні­стю менша, ніж решта населення цієї держави, та відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів (п. «а» підп. і), іі) ст. 1). Термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова менши­ни» означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і за­охочувальних заходів, передбачених у цій Хартії (п. b ст. 1).

Хартія передбачила зобов'язання Сторін будувати свою політику, законодавство та практику в контексті забезпечення розвитку регіо­нальних мов або мов меншин, зокрема, виходячи з поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншини, з метою забезпечення, щоб існуючий або новий адміністративний розподіл не створював перешкод розвиткові відповідної регіональної мови або мови меншини; сприяння викорис­танню регіональних мов або мов меншин, в усній і письмовій формі, у суспільному та приватному житті, заохочення такого використання тощо. Сторони також зобов'язуються усунути будь-які необгрунтовані

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 2 (36). - С 21. 168

 

 

Глава VI. Організаційно-функціоначьиі принципи цивільного судочинства

розрізнення, виключення, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншини та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Особливо слід підкреслити, що в контексті застосування Хартії вжит­тя спеціальних заходів у галузі регіональних мов або мов меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами, що вживають ці мови, і рештою населення або які належним чином враховують їхній кон­кретний стан, не розглядаються як акт дискримінації проти тих осіб, що вживають більш поширені мови.

—і § 5. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами як засада судочинства закріплена у п. 7 ст. 129 Конституції України. Зміст принципу гласності судочинства регламентований і у ст. 6 ЦПК. На відміну від конституційного припису щодо гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, ст. 6 ЦПК має назву «Гласність та відкритість судового розгляду» і ре­гламентує головним чином підстави закритого розгляду справи в су­довому засіданні.

Гласність судового процесу в цілому є похідною від принципу не­залежності суду і рівності сторін у судочинстві і забезпечує «прозо­рість» судочинства. Судовий процес стає «прозорим» за умов визнання пріоритету прав людини і громадянина. Суспільство зацікавлене у не­залежному суді та рівності сторін і тому лише в умовах гласності су­дова незалежність і рівність сторін стають гарантованими. Гласність судочинства також є необхідним елементом правосудної діяльності органів судової влади та умовою реалізації права на судовий захист та інтересів суспільства у справедливому правосудді. Виходячи з цього, гласність судочинства має три аспекти: як обов'язок суду забезпечити гласність судочинства; як право сторін на гласний розгляд справи; як право бажаючих бути присутніми у відкритих судових засіданнях, по­ширювати та отримувати інформацію про діяльність суду.

Враховуючи різноплановість прояву гласності судочинства, ви­окремлюють гласність загальну і гласність сторін. Загальна гласність означає можливість присутності у суді всіх бажаючих при розгляді

Частина перша. Уведення в цивільний процес

судових справ і допустимість у різних формах, і перш за все у засобах масової інформації, висвітлення діяльності судів. Загальна гласність забезпечує належну судову процедуру і сприяє підвищенню довіри до судової влади та авторитету правосуддя. Реалізація гласності сприяє свободі засобів масової інформації, які висвітлюють діяльність суду. Гласність судочинства у цьому аспекті не зводиться тільки до свобод­ного доступу у зал судового засідання і до права присутніх інформу­вати інших осіб про те, що вони спостерігали у судовому засіданні. Гласність судочинства означає також право кожного з присутніх у су­довому засіданні за допомогою відповідних засобів спостерігати за ходом процесу, а також фіксувати хід судового засідання.

Частина 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випад­ків, установлених процесуальним законом. Учасники судового про­цесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслю­вання судового засідання допускається за рішенням суду.

Згідно з п. 8 ст. 7 ЦПК учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмо­ві записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

Гласність для сторін, на відміну від загальної гласності, відбива­ється в їх праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідом­леними про зміст вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріа­лами судової справи, бути вислуханими у судовому засіданні тощо. Суд має всіляко гарантувати це право. Гласність судочинства прита­манна формально всім провадженням судочинства — при розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному переглядах (крім наказ­ного провадження). Разом з тим у практиці Європейського суду з прав людини виникали питання про дотримання принципу гласності в апе­ляційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряються прийняті рішення. У справах Монелля проти Швеції (рішення від 22 лютого 1984 р.) та Моріс проти Швеції (рішення від 2 березня 1987 р.) перед судом постало питання про можливість відходу в апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і наводити доводи на свій захист, з урахуванням особливос-170

 

Глава VI. Організаційно-функціонаяьні принципи цивільного судочинства

і і національного процесуального права. Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, то її відсутність у судах другої і третьої інстанції може бути виправдана особливостями про­цедури. Якщо скарга стосується виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у апе­ляційному або касаційному суді¹. Як видно, ССПЛ в даному випадку тлумачить гласність у контексті розуміння гласності для сторін.

Важливим аспектом гласності судочинства є відкритість судових засідань. У статті 6 Свропейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий судовий розгляд пов'язується з відкритим розглядом справи. Конвенційною вимогою є також те, що судова постанова оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися до залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження мораль­них засад, громадського порядку або національної безпеки в демокра­тичному суспільстві, коли того вимагають інтереси малолітніх чи за­хисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі неминучої потреби, коли, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Оскільки принцип гласності реалізується через обсяг прав, обов'язків і повноваження суб'єктів процесу та процедури їх здійснен­ня, можна говорити, що в системі засад судочинства гласність може бути певною мірою обмежена. Так, загальна гласність може обмежува­тися за колом осіб (наприклад, для неповнолітніх) або за характером досліджуваних обставин (які містять державну таємницю або станов­лять особисту таємницю, містять відомості про інтимні сторони жит­тя осіб, які беруть участь у справі, таємницю усиновлення тощо). Відповідно до ст. 6 ЦПК розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Закритий судовий розгляд допуска­ється у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення гаємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у спра­ві, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

¹ Европейський суд по правам человека. Избранные решения [Текст] : в 2 т. Т. 1. - М. : НОРМА, 2000. - С. 584-585.

Частіша перша. Уведення в цивільний процес

І

Закон України «Про державну таємницю» визначає державну гаєм ницю як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди націо­нальній безпеці України та які визнані в порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону). Так, наприклад, у сфері економіки, науки і техніки до державної таємниці належить інформація про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання страте­гічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номен­клатуру і фактичні запаси державного резерву; про використання тран­спорту, зв'язку, потужностей інших галузей та об'єктів інфраструктури держави в інтересах забезпечення її безпеки тощо.

Втім цим Законом забороняється віднесення до державної таємни­ці будь-яких відомостей, якщо при цьому будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завда­ватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.

Не належить до державної таємниці інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастро­фи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти й куль­тури населення і деякі ін. (ст. 8 Закону).

ЦПК передбачає закритий розгляд справи не лише з підстав дер­жавної, а й іншої таємниці, яка охороняється законом, — нотарільної, банківської, адвокатської, комерційної, медичної тощо. Так, медична таємниця — це сукупність інформації про стан здоров'я людини: відо­мості щодо звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, діагнозу її захворювання, стану здоров'я тощо.

Про закритий судовий розгляд суд постановляє мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності — свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Елементом гласності судового процесу є правило про те, що рішен­ня суду проголошується прилюдно.

Відповідно до принципу гласності особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання

Глава VI. Організаційно-функціонапьМ принципи цивільного судочинства

о їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право знайомитися з матері­алами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених Ю справи, одержувати копії рішень і ухвал (п. 9 ст. 6 ЦПК).

Поряд із загальною гласністю може бути обмеженою і гласність сторін. Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не бере участі у тих чи інших судових процедурах або не має можливості знайоми­тися з матеріалами справи тощо.

Обмежена гласність сторін не є наслідком порушення процесуаль­них прав, і тому обмежену гласність слід відрізняти від її порушення. Так, відповідно до ст. 338 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, або якщо суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не були притягну­ті до участі у справі.

Суттєвим аспектом загальної гласності судочинства є публікація су­дових рішень та інформації про цивільні справи, що розглядаються суда­ми, а також право кожного отримувати інформацію про судові справи.

Закон України «Про доступ до судових рішень» визначає порядок до­ступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння одна­ковому застосуванню законодавства. Цим Законом регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ве­дення Єдиного державного реєстру судових рішень (ст. 1 Закону).

Відповідно до ст. 2 Закону кожен має право на доступ до судових рішень. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення можуть опубліковува­тися у друкованих виданнях, поширюватися в електронній формі з дотриманням вимог цього Закону. Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечується доступ до судових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним законом. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайомитися із судо­вим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо стосуєть­ся їхніх прав, свобод, інтересів чи обов'язків, у порядку, передбаче­ному цим Законом.

Частина перша. Уведення в цнві.іьнш'і процес

Відповідно до ст. 31 Митного кодексу України судові рішення стосої но митної справи загального характеру, що набрали законної сили, nij лягають офіційному опублікуванню у порядку, встановленому законом.

З питаннями гласності судового процесу пов'язана проблема взаєм( відносин суду та преси, що в сучасних умовах має важливе значення практики судочинства та преси. Відповідно до ст. 26 Закону України «П{ друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», здійснюючи свої діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використав) права та виконує обов'язки, передбачені Законом України «Про інформг цію» та цим Законом. Журналіст мас право: на вільне одержання, виї ристання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимоіу доступу інформації; відвідувати державні органи влади, органи місцевої і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і орге нізаціїта бути прийнятим їх посадовими особами; відкрито здійснюі записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за ви­нятком випадків, передбачених законом, тощо.

Що стосується публікацій про судові справи у засобах масової ін­формації, формальних обмежень чинне законодавство не містить. Разом з тим допустимість таких публікацій обумовлена неприпустимістю порушення конституційних прав і свобод громадян та законодавчих заборон щодо впливу на суддів у будь-який спосіб.

Гласність судочинства в Конституції поєднується з повною фікса­цією судового процесу технічними засобами, оскільки фіксація судо­вого процесу технічними засобами розглядається як спосіб забезпе­чення гласності судочинства. Недотримання встановлених правил при складанні та оформленні протоколів позбавляє їх доказової сили і про­цесуального значення.

Питання для самоконтролю

1. Яким с значення організаційно-функціональних принципів цивільного судочинства?

2. У яких джерелах цивільного процесуального права закріп­лені організаційно-функціональні принципи цивільного судочинства?

3. Охарактеризуйте сутність організаційно-функціональних принципів цивільного судочинства, зважаючи на предмет їх правового регулювання.

4. Чи можна стверджувати про пріоритет того чи іншого організа­ційно-функціонального принципу цивільного судочинства?

Глава VII ^^^—————і^^^—
ФУНКЦІОНАЛЬНІ
ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО
І СУДОЧИНСТВА

«■■« § 1. Принцип законності

Відповідно до п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України основною за­садою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до загальноправових принципів. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх по­садові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По-перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов'язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процеду­ри, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності. Тому логічно, що ЦПК у системі вимог, що ставляться до судового рішення, називає його законність (ст. 213 ЦПК).

Вимоги принципу законності в цивільному судочинстві звернені до суду й учасників цивільного процесу. Вимоги принципу законності до суду зводяться до правильного застосування судом норм матеріаль­ного і процесуального права. Вимоги принципу законності до інших учасників цивільного процесу зводяться до здійснення ними своїх процесуальних прав відповідно до цивільної процесуальної форми і належного виконання ними процесуальних обов'язків.

Згідно зі ст. 8 ЦПК: Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Він застосовує піші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на під-I і аві, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією і а законами України. У разі виникнення у суду сумніву під час роз­гляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта

_т

Частина перша. Уведення в иив'їльний процес

Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд зверта­ється до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конститу-ційності закону чи іншого правового акта. У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. У разі невідповід­ності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір. Суд також застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності тако­го — суд виходить із загальних засад зак