Главная | Обратная связь

Учасники цивільного процесу

 

лава XI

 

СТОРОНИ

§ 1. Поняття сторін у цивільному процесі

Визначення сторін у цивільному процесі та їх правового становища обов'язковою передумовою винесення законних і обґрунтованих удових рішень.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства сторона-

пі іі цивільному процесі є позивач та відповідач. Позивачем і відпо-

іідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (ст. ЗО

ІК). Це дозволяє стверджувати, що сторони — це особи, чий спір

ю право суд повинен вирішити. Дане положення випливає також і з

иііих статей закону, які під сторонами розуміють таких осіб, спір яких

і ід розглянути в суді.

Так, у ст. З ЦПК зазначається, що кожна особа має право в порядку, становленому цивільним процесуальним законодавством, звернутися [о суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних ірав, свобод чи інтересів. Згідно із ст. 15 ЦПК суди розглядають у по-(Дку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, неви-тних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із іільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також їх правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ про­пилиться за правилами іншого судочинства. Таким чином, поняття * і орін у цивільному судочинстві пов'язане з поняггям суб'єктів спору про право, який віднесено законом до юрисдикції загального суду.

Деякі вчені, на відміну від подібного висновку, вважають, що сто­рони — це суб'єкти матеріальних правовідносин, які є предметом су-іового розгляду в цивільній справі. Разом з тим особи, які виступають

10* 291

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

як сторони, зовсім не обов'язково повинні бути учасниками матеріали них правовідносин, через які виник спір про право. Нерідко маюіь місце випадки, коли суд, розглянувши справу, встановлює, що позиші чу не належить право, на яке він претендує, чи особа, яка притягт 11 як відповідач, не завжди є зобов'язаною особою в матеріальних прано» відносинах. Отже, спроба давати визначення сторін з врахуванням суб'єктної структури спірної правовідносини не обгрунтована.

Поняття сторін не може бути зведене до зв'язку із суб'єктами ма­теріальних правовідносин, хоча в більшості випадків сторони суб'єкти матеріально-правових відносин. Слід виходити з того, що сторони в процесі — інститут процесуального права, а тому при ви­значенні сторони повинні поєднуватися матеріально-правові та про цесуальні ознаки цього поняття. В іншому випадку напрошується висновок про те, що при відсутності матеріально заінтересованих осій у процесі немає сторін.

Таким чином, поняття сторони в цивільному процесі ширше зі поняття сторони в матеріальних правовідносинах, а уявлення про сто­рони як учасників матеріальних правовідносин є неповним.

Регламентація правового становища сторін не пов'язана з матері­альними правовідносинами. Сторони в дійсності не завжди є сторона­ми спірних матеріальних правовідносин. Більше того, для визнання сторін наявність таких відносин взагалі не має значення. На момент відкриття провадження у цивільній справі, а також у провадженні і<> судового розгляду і навіть під час судового розгляду існування матері­альних правовідносин невідоме, оскільки їх наявність чи відсутність встановлюється рішенням у справі. Наявність чи відсутність між сто­ронами матеріальних правовідносин жодною мірою не відбивається на їх правовому становищі.

З урахуванням того, що до моменту розгляду справи не можна мати вірогідного судження про сторони як учасників матеріальних право­відносин, багато авторів стверджують, що сторони — передбачувані учасники спірних матеріальних правовідносин. Така постановка пи­тання суперечить законодавству. Чинне цивільне процесуальне зако­нодавство не містить норм, у яких ця обставина була б врахована і якимось чином мала вплив на правовий статус сторін. Навпаки, ст. 33 ЦПК, яка передбачає порядок заміни неналежного відповідача, дозво­ляє зробити протилежний висновок. Відповідно до цієї статті суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляд справи, замінює пер­вісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено

 

Глава XI. Сторони

до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі

раві іншу особу як співвідповідача.

Таким чином, основним у характеристиці сторін є те, що вони

асниками правового спору, переданого для розгляду суду.

У кожній цивільній справі завжди є дві сторони: позивач і відпо-НІдич. Позивач — особа, яка звернулася до суду за захистом своїх по-шених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, якщо цміїжає їх такими. Однак, враховуючи той факт, що, відповідно до ч. 2 і і \ ЦПК та ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповно-ІЛжений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юри­дичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, Юбод чи інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів > і брати участь у цих справах, вищезазначене визначення поняття по-нінача є неповним. З урахуванням того, що вищезазначені суб'єкти ' пер гаються до суду хоча і від свого імені, але в інтересах інших осіб, |і і позивачем слід розуміти такого суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин в позовному провадженні, який звертається до суду на иміст своїх прав, свобод чи інтересів, якщо вважає їх порушеними, оспореними чи невизнаними, або на захист прав, свобод чи інтересів його звернувся відповідний правоуповноважений на звернення до суду І уб'єкт.

На відміну від позивача відповідач — це особа, яка, на думку по­ні кача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не иіпнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.

Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, |ка пред'являється до нього. При цьому згода відповідача на притяг­нення його як такого не обов'язкова.

Крім того, принциповим є момент, з якого позивач та відповідач набувають свого статусу. Цей момент збігається з постановлениям («вали про відкриття провадження у справі, оскільки з цим моментом пов'язане виникнення процесуальної діяльності по справі та придбан­ий суб'єктами процесуальної діяльності притаманних їм прав та ■бев'язків, що визначаються їх процесуальним статусом.

Оскільки сторони — це особи, спір між якими повинен вирішити

суд, то з цього випливає такий практичний висновок: цивільний процес

може виникнути лише за наявності двох сторін (позивача та відповіда-

і.і); якщо позивач не називає відповідача, що порушив його право,

процес виникнути не може. Позивач та відповідач, так би мовити,

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

персоніфікують цивільну справу. Згідно із ст. 119 ЦПК позовна зая! повинна містити точну назву позивача і відповідача, їх місце про: вання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, ном засобів зв'язку, якщо такі відомі, зміст позовних вимог. Якщо су, встановив, що цих правил не дотримано, то він не може прийняти яву про порушення цивільної справи і повинен прийняти ухвалу п залишення заяви без руху та надати строк для усунення недолі (ч. 1 ст. 121 ЦПК).

Якщо позивач чи відповідач вибуває і процесу й процесуаль правонаступництво неможливе, то справа підлягає закриттю (пп. 6, СТ.-205 ЦПК).

Стан спору про цивільне право між сторонами приводить до то: що сторони є носіями протилежних юридичних інтересів. Ці інтере можна охарактеризувати як намагання сторін отримати певні бл шляхом судового підтвердження наявності відповідних прав чи в: сутності визначених обов'язків, а також отримати рішення певно: змісту (про задоволення позову чи про його відмову).

Юридична заінтересованість сторін є структурованою. Розрізня матеріально-правову й процесуальну заінтересованість позивача відповідача. Матеріально-правова заінтересованість позивача вира ється в прагненні отримати те благо, яке принесе йому судове рішен (набуття суб'єктивного права, припинення правовідносин тощ Матеріально-правова заінтересованість відповідача виражається в жанні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-як зобов'язань перед позивачем (зобов'язання передати речі, здійсн дію, не пов'язану з передачею майна тощо). Процесуальна заінтерес ваність сторін полягає у бажанні отримати рішення про задоволен позову (для позивача) або у відмові у позові (для відповідача). Як в но, за характером юридична заінтересованість позивача і відповіда є однотипною, а за змістом — різною, оскільки інтереси позивача відповідача прямо протилежні, але в цілому її можна охарактеризува­ти як заінтересованість, що має особистий характер.

ІІК

Юридична заінтересованість сторін відмінна від заінтересованос­ті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси і які можуть на підставі ст. З ЦПК та ст. 45 ЦПК звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Заінтересованість цих осіб має

Глава XI. Сторони

»ки процесуальний, а не особистий матеріально-правовий характер, і п.ки вони діють в інтересах інших осіб, хоча і від свого імені. Викладене є підставою для підсумкового висновку про те, що сто-»ни в цивільному процесі — це особи, правовий спір яких вирішу-іі.ся в суді, які мають юридичну заінтересованість у результатах вправи, наділені комплексом цивільних процесуальних прав та Зв'язків, необхідних для захисту своїх прав та законних інтересів, N іакож для здійснення судової діяльності.

§ 2. Процесуальні права та обов'язки сторін

Цивільне процесуальне законодавство надає сторонам широкі про-суальні права і покладає на них обов'язки.

Як особи, які беруть участь у справі позовного провадження, сто-іни згідно із ст. 27 ЦПК мають право знайомитися з матеріалами прави, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до І прави, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засі-іаннях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати Витання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, Нсспертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні її письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо Витань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти і юпотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою іоііомогою, знайомитися із журналом судового засідання, знімати І нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його непра-іильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати пись­мові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскар­жувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Стаття 31 ЦПК передбачає процесуальні права, якими наділені тільки сторони. Так, крім прав, визначених ст. 27 ЦПК, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. До початку роз­гляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання пись­мової заяви змінити предмет або підставу позову. Відповідач, крім прав, передбачених ст. 27 ЦПК, має право протягом усього часу розгляду

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

справи по суті визнати позов повністю або частково. До початку | гляду судом справи по суті відповідач має право пред'явити зустріч позов.

Сторони мають право укласти мирову угоду на будь-якій ст цивільного процесу. Крім того, кожна із сторін (позивач та відповід має право вимагати виконання судового рішення в частині, що сто ється цієї сторони.

Процесуальні права сторін різноманітні і тому їх доцільно згр' вати залежно від змісту таким чином: права, пов'язані із самостійнії визначенням обсягу захисту своїх прав та інтересів; права, пов'яз з використанням процесуальних засобів захисту; права сторін на м ливість добиватися перевірки законності й обґрунтованості судово рішення і права, пов'язані з примусовим виконанням рішень.

Крім прав, на сторони покладаються певні процесуальні обов'яз Сторони як основні суб'єкти процесуального провадження для гг твердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наяв у них докази до або під час попереднього судового засідання, а як попереднє судове засідання у справі не проводилося — до початку р гляду справи по суті (ч. 2 ст. 27 ЦПК). Основним загальним процесу ним обов'язком сторін є те, що сторони зобов'язані добросовісно зді снювати процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

У сфері доказування кожна сторона повинна довести ті обставин на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст ті 10, 60 ЦПК).

Сторони зобов'язані з'явитися за викликом суду у разі, якщо с визнає потрібним, щоб та чи інша сторона дала особисті пояснення п справі (ст. 169 ЦПК).

Особа, яка просить про виклик свідка, у своїй заяві повинна зазн~ чити його ім'я, місце проживання (перебування) або місце робот обставини, що він може підтвердити (ст. 136 ЦПК).

У заяві про витребування доказів (письмових або речових) сторон зобов'язана зазначити, який доказ вимагається, підстави, за яких ос~ ба вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які ма підтвердити цей доказ. Крім того, цивільне процесуальне законодав" покладає на сторони також інші обов'язки, а саме: беззаперечно ви конувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому за сіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, щ свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді прави (ч. З ст. 162 ЦПК), тощо.

Глава XI. Сторони

Відповідно до закону сторони користуються рівними процесуаль­нії правами та на них покладено рівні обов'язки, але можливість іристування рівними процесуальними правами не означає, що сторо­ні користуються винятково однаковими правами. Рівноправність мірі и означає рівні можливості використовувати процесуальні засоби і місту. Позивач має право змінити підставу чи предмет позову, збіль-іи і її чи зменшити розмір своїх позовних вимог, врешті-решт може ювитися від позову. Відповідач, природно, таких прав не має. У той час у відповідача є права, специфічні для нього: він може визнати J0 юв повністю чи частково, а також заявити зустрічний позов. Харак-ір прав та обов'язків, які притаманні сторонам, обумовлюється їх і|и)цесуальним становищем.

§ 3. Процесуальна співучасть

Згідно із ст. 32 ЦП К позов може бути пред'явлений спільно кіль­кома позивачами або до кількох відповідачів. Кожний із позивачів або иідповідачів щодо другої сторони виступає в процесі самостійно.

У частині 2 ст. 32 ЦПК, в якій законодавець робить спробу визна­чити поняття процесуальної співучасті, зазначаються умови, за яких процесуальна співучасть можлива. Так, участь у справі кількох пози­вачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, Ікщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох пози-Іачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відпо-ІІдачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права та обов'язки.

Для визначення суті процесуальної співучасті мають значення та­кож статті 216 та 126 ЦПК. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що обов'язок чи право стягнення є солідарним. Відповід­но до ст. 126 ЦПК суддя під час відкриття провадження у справі, під-і о говки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох 0 і порідних позовних вимог за позовами одного й того самого позива­ча до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або іа позовами різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Таким чином, хоча у ч. 2 ст. 32 ЦПК і робиться спроба визначити поняття співучасті, але таке визначення навряд чи можна вважати пов-

Частіша друга. Провадження у суді першої інстанції

ним без урахування принципових характеристик інституту, що глядається. Більш повне визначення поняття інституту процесуал співучасті можливо при системному тлумаченні названих та ін статей ЦПК, які містять сутнісні характеристики співучасті.

На основі аналізу наведених статей ЦПК можна сказати, що оз кою процесуальної співучасті є множинність осіб на стороні пози" чи відповідача. На початковій стадії дослідження проблем співуч в цивільному процесі співучасть визначалась як множинність осіб стороні позивача чи відповідача, як участь в одному й тому ж прої декількох позивачів чи декількох відповідачів.

Однак для співучасті характерно також те, що це така множинні осіб на стороні позивача, при якій право вимоги кожного із співпо вачів є самостійним, тобто право вимоги одного позивача існує по із правом вимоги іншого, так само як і обов'язки відповідати на по іншого відповідача. Тому важливою ознакою співучасті є наявні у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямо ністю матеріально-правових вимог чи юридичних обов'язків. Ця оз ка дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів уч ті множинності заінтересованих осіб, від участі третьої особи, заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Нарешті, ще однією ознакою процесуальної співучасті є те, що во можлива тільки за умови, коли вимога декількох позивачів чи вимо до декількох відповідачів заявлені для спільного розгляду в одно" провадженні в момент відкриття провадження у справі чи якщо су при підготовці справи до судового розгляду об'єднує для розгл~ в одному провадженні декілька однорідних позовних заяв в позо одного й того ж відповідача чи до різних відповідачів чи за позов різних позивачів до одного й того ж відповідача, а також якщо у в падках, передбачених законом, суд (суддя) притягне до справи спі учасників.

На основі сформульованих положень процесуальну співучас можна визначити як участь в одному й тому ж процесі декількох зивачів чи відповідачів, інтереси яких не суперечать один одному.

Процесуальну співучасть прийнято класифікувати за видами. лежно від того, на чиєму боці виникає співучасть, вона поділяється активну, пасивну та змішану.

Якщо у справі беруть участь декілька позивачів і один відповідач, тут наявна активна співучасть. Усі учасники такої співучасті називают співпозивачами. У співпозивачів завжди є спільні інтереси щодо відп

Глава XI. Сторони

іча. Така співучасть має місце, наприклад, при пред'явленні кількома коємцями за законом позову до спадкоємця про визнання заповіту

йсним та при витребуванні майна, що належить спадкоємцям.

У тих випадках, коли у справі декілька відповідачів і один позивач,

місце пасивна співучасть. Усі відповідачі називаються співвідпо-ами. Наприклад, Л. звернулася з позовом до К. та В. про визнання

ійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини будинку і про пере-

ння на неї прав та обов'язків покупця¹. Співвідповідачі за пасивної

асті пов'язані з позивачем протилежними матеріально-правовими

ресами.

Змішана співучасть має місце лише тоді, коли на стороні позивача дповідача виступає група осіб з протилежними інтересами. Напри-і ііч, Н. 3., С 3. та І. К. пред'явили позов до Київського заводу «Укр-Юбель»,виконкому Шевченківської ради м. Києва та до Ч. про визнан-ііі недійсним ордера, виданого останньому, і надання їм житлового приміщення, що звільнилося².

Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона, як Правило, можлива тільки з ініціативи співпозивачів. Можливі співпо-іішачі в справі повинні повідомлятися судом про те, що в проваджен­ні суду знаходиться конкретна цивільна справа, в яку вони можуть і і упити як співпозивачі. Не можна визнати правильним твердження, іпо співпозивачі можуть притягатися до справи без врахування їх дум­ки І Іаприклад, інколи рекомендується у справах, пов'язаних з обміном і и їла, притягати як співпозивачів осіб, які пропонують свої варіанти "им і ну. Втім це суперечить закону, принципу диспозитивності.

Активна співучасть є специфічною ще у тому, що всіх співпозива-'іін обов'язково об'єднує спільність матеріально-правових інтересів стосовно відповідача.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініці-ргиви позивача (позивачів), так і з ініціативи суду, який може притяг­нути особу як співвідповідача для участі в справі. Так, наприклад, за позовом Т. до В. Ж. про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок наїзду на автомобіль, що належав позивачеві, мотоцикла, яким керував нідиовідач, до участі в справі як співвідповідач судовою колегію в ци-ніп.них справах обласного суду був також притягнутий батько В. Ж. — Ф. Ж., на ім'я якого був зареєстрований мотоцикл. Позов був задово-

¹ Див.: Практика судів України в цивільних справах [Текст] // Бюл. законодавства
і іорид. практики України. - 1995. -№ 2. - С 73-74.

² Там само.-С. 164-165.

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

лений, а заподіяний збиток стягнений з обох відповідачів. У касаці скарзі Ф. Ж. послався на те, що він необгрунтовано притягнутий у с ві як співвідповідач.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України саційну скаргу залишила без задоволення і в ухвалі вказала на т При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки, що вибул володіння власника, але при наявності його вини, відповідальній вчинений збиток суд може покласти як на особу, яка використову джерело, так і на його власника. Ф. Ж. не заперечував того, що в^: забезпечив надійного зберігання мотоцикла, що дало його сину м ливість безконтрольно ним користуватися. За таких обставин вол джерела підвищеної небезпеки правильно притягнутий разом із с до відповідальності¹.

Крім активної, пасивної й змішаної співучасті велике иракти значення має поділ співучасті на обов'язкову (необхідну) і факуль тивну (можливу, допустиму).

За обов'язкової співучасті роздільний розгляд кількох вимог можливий, оскільки без вирішення питання про право (обов'яз одного з співучасників неможливо визначити право (обов'язки) ін співучасників у справі, не можна правильно вирішити справу.

Обов'язкова співучасть застосовується, наприклад, у позові звільненні майна від арешту (про виключення з опису). Відповідач у справі суд притягує: боржника, особу, в інтересах якої наклад арешт на майно, і в необхідних випадках — особу, якій передано м но, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли опис провод ся для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь дер ви, як відповідач притягується відповідний фінансовий орган².

У справах про захист честі й гідності громадян та організацій, я позов містить вимогу про спростування відомостей, поширених у сі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, теле ченню тощо), як відповідач притягується автор і відповідний ор масової інформації (редакція, видавництво тощо).

У позовах про спростування відомостей, що ганьблять особу, ви
дених у службових характеристиках, відповідачами визнаються ос
що підписали їх, і підприємства, заклади, організації, від імені яких в
дано характеристику. У таких і в інших випадках обов'язкової співучасті
______________

¹ Рад. право. - 1988. -№ 10. - С 75.

¹ Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах [Текст] // Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1995. - № 1. -» С 438-439.

Глава XI. Сторони

співучасників — обов'язкова умова вирішення протиріччя. Тому,

... і позов пред'явлений не до всіх, хто повинен відповідати у тій чи

11 и и вимозі, суд зобов'язаний притягнути інших співучасників.

Іовсім по-іншому вирішуються справи, коли позов пред'явлено не

їм особами, яким належить спірне право. Як вже підкреслювалося,

■ і * - може з власної ініціативи, виходячи з принципу диспозитивнос-

мрмгягнути інших учасників як співпозивачів.

І >гже, обов'язкова співучасть можлива тільки на стороні відпо-

і.і'ііи.

Факультативна співучасть має місце в тих випадках, коли у справі

11, участь співучасники, хоча питання про право одного з відпо-

іік можна було б вирішити самостійно, незалежно від прав

пв'язків інших співучасників. Така співучасть можлива як з ініці-

п шиї позивача, так і з ініціативи суду. Відповідно до ч. 2 ст. 118 ЦПК

ивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог,

і іаних між собою, а суддя, відповідно до ч. 1 ст. 126 ЦПК, поста-

... ні і и ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних

Позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного гого самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом |н тих позивачів до одного й того самого відповідача.

Факультативна процесуальна співучасть повинна викликатися до­цільністю, коли вона сприяє скороченню часу й витрат, пов'язаних із «мірпиенням справи.

Об'єднання позовів, таким чином, може провести і сам позивач

формулюванням у заяві кількох позовних вимог для розгляду водному

принадженні. Якщо ж позивачем подано кілька заяв з однорідними

шпетними вимогами, то об'єднати їх правомочний і суддя. Як умова

і ікого об'єднання позовів може виступати спільність предмета позову

кількох позивачів до одного відповідача або одного позивача до кількох

' іиовідачів, спільність підстав позову й процесуальна доцільність.

Разом з тим слід звернути увагу на те, що об'єднання однорідних

позовів (факультативна співучасть) на практиці не завжди сприяє про-

альній економії й прискорює вирішення спорів. При об'єднанні

«порідних вимог процес може затягнутися через неявку одного із

іівучасників справи на стороні позивача чи відповідача або у зв'язку

рі «ними процесуальними діями суду й осіб, що беруть участь у спра-

і Щоб уникнути такого ускладнення, суди допускають об'єднання

и и'рідних справ в одне провадження дуже рідко і, як правило, лише

нескладних справах.

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

Наприклад, суддя може об'єднати позови про відновлення на боті й стягнення заробітної плати за вимушений прогул; позови розлучення, стягнення аліментів і про розподіл нажитого разом ма У випадку, коли позови між тими самими особами не пов'язані, їх можна об'єднувати. Не підлягають об'єднанню, наприклад, позови стягнення аліментів та про розподіл житлової площі; позови про знання шлюбу недійсним та про поділ майна тощо.

Отже, розгляд питань співучасті приводить до деяких практич висновків.

Співучасть можлива з ініціативи позивача чи суду.

Співучасть — інститут процесуальний, його не можна пов'язу з багатосуб'єктністю так званого спірного матеріального правові шення.

Підставами співучасті можуть бути спільне право вимоги чи сп« ний обов'язок відповідати за позовом; пов'язаність між собою кіл вимог, що пред'явлені позивачем для сумісного розгляду; доцільн" розгляду однорідних позовних вимог, об'єднаних суддею в одне вадження.

Співучасть може бути обов'язковою і факультативною. П обов'язковій співучасті вона є необхідною для правильного виріше справи і законності судового рішення; при факультативній кожна зовна вимога, що пред'являється, могла б бути розглянута в самое™ ному провадженні.

Співучасть може бути активною, пасивною чи змішаною зале" від того, на стороні позивача чи на стороні відповідача має місце м жинність заінтересованих осіб.

Обов'язкова співучасть може бути активною і пасивною як з і ціативи позивача, так і суду. Факультативна співучасть може 6} активною, пасивною чи змішаною як з ініціативи позивача, так і cj У змішаній співучасті ці правила акумулюються.

§ 4. Неналежний відповідач і порядок його заміни. Залучення співвідповідачів

Сторони в цивільному процесі — це особи, спір яких слід розгл дати в суді. Щоб посісти становище сторони, позивач повинен легіти­мувати себе та відповідача як заінтересованих у вирішенні справи осіб.

Глава XI. Сторони

равове становище сторін не пов'язано з дійсним існуванням матері-ьних правовідносин між позивачем та відповідачем, оскільки перед­мовами порушення цивільного процесу є умови, які мають виключно роцесуальне значення (статті 3, 122 ЦПК). Однак у ході розгляду вільної справи може бути виявлено, що позов пред'явлений не тією обою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна ідповідати за позовом, тобто встановлено, що позивач чи відповідач є є правозобов'язаними суб'єктами матеріальних правовідносин.

Чинне цивільне процесуальне законодавство, на відміну від ЦПК %3 р., не передбачає можливості заміни «неналежного позивача» навіть не передбачає такого поняття. У тому випадку, якщо позов ред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, і це буде 'ясовано судом, суд має відмовити такій особі в задоволенні позовних имог. Однак щодо випадків пред'явлення позову до неналежного від-овідача, то можливість його заміни в законі передбачена (ст. 33 ПК).

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких від-овідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що ни не є зобов'язаними за вимогою особами. На перший погляд це начення є точним і випливає із ст. 33 ЦПК. Насправді ж воно не овідає законодавству, оскільки не враховує, що заміна неналежно-відповідача належним — питання процесуальне, а поняття нена-ежного відповідача враховує передбачені законом умови і порядок ого заміни. В іншому випадку не можна розрізняти неналежного від-овідача й відповідача, відносно якого в позові відмовлено.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача еналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку ідповідати за даним позовом. Установлення цієї умови — підстава ія ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати ідповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані ро те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. ро неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, ли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, — алежного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач — це особа, притягнута по-

вачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна

ідповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що

бов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі — належ-

ому відповідачеві.

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

Визнання відповідача неналежним можливе тільки в судовому сіданні й тільки тоді, коли відбувається заміна. Лише у випадку замін відповідач, що вибуває, визнається неналежним. В іншому випад відповідач, який міг би бути замінений, бере участь у справі, має в© комплекс прав та обов'язків, які надані йому статтями 27, 31 ЦГІ та ін. Указане правило безпосередньо випливає із змісту ст. 33 ЦП яка передбачає умови і правила заміни неналежного відповідача.

Закон не передбачає як підставу для відмови у відкритті провадж ня у справі пред'явлення позову до неналежного відповідача. П встановленні того, що відповідач є неналежним, останній може замінений тільки в стадії судового розгляду в порядку, встановлено: ст. 33 ЦПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 ЦПК суд за клопотанням позивача, припиняючи розгляд справи, замінює первісного відповідача належни відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відн відати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як спі відповідача. Аналіз зазначеної норми цивільного процесуального з конодавства дозволяє зробити такі висновки:

1. Заміна неналежного відповідача належним може відбутися тіл ки за ініціативою позивача.

2. Обов'язковою умовою заміни неналежного відповідача нал ним є клопотання позивача.

3. Клопотання позивача про заміну неналежного відповідач має бути розглянуте як відмова від позову щодо неналежного від повідача.

4. Суд позбавлений можливості за своєю ініціативою проводил заміну неналежного відповідача.

5. При встановленні судом у судовому засіданні факту пред'явлення позову до неналежного відповідача при відсутності клопотання по­зивача він може залучити належного відповідача як співвідповідача.

На наш погляд, ст. 33 ЦПК має суттєвий недолік, який полягає у тому, що належний відповідач може бути залучений судом у справу як співвідповідач. Таке положення закону суперечить природі інсти­туту процесуальної співучасті, оскільки інтереси співучасників не протирічать один одному, а обов'язок відповідати за позовом у спів­відповідачів існує паралельно. У тому ж випадку, коли судом з'ясовано той факт, що позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, і відома особа, яка має відповідати за цим позовом, і вона притягується до процесу, ні в якому випадку суд не може задовольни-

 

Глава XI. Сторони

позовні вимоги щодо неналежного відповідача. Визнавши відпо-дача неналежним, суд вже заздалегідь вирішив питання щодо від-ови в задоволенні позовних вимог відносно неналежного відповідача.

му доцільніше було б зазначити у ст. 33 ЦПК, що належний відпо-

ач має бути притягнутий у справу не співвідповідачем, а як другий

повідач. Відповідно до ч. 2 ст. 33 ЦПК після заміни відповідача або залу-

ння у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відпо-дача або залученого співвідповідача розпочинається спочатку.

§ 5. Процесуальне правонаступництво

Згідно із ч. 1 ст. 37 ЦПК у разі смерті фізичної особи, припинення ридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а та-ж в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник нір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сто­пи або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Сторона або третя особа може вибути з процесу з різних причин: зв'язку зі смертю (фізичні особи), у зв'язку з реорганізацією (юри-чні особи). Відповідно до статей 512 та 520 ЦК у зобов'язанні може ати місце уступка вимог позивача і переведення боргу відповідача. названих випадках може відбутися правонаступництво, інакше ка-учи, перехід прав та обов'язків однієї особи (правопопередника) до і мої (правонаступника).

Зміст ч. 1 ст. 37 ЦПК дозволяє сказати, що можливість процесуаль-

ого правонаступництва визначається можливістю правонаступництва

матеріальному праві. У матеріальному праві виділяють універсальне

сингулярне правонаступництво. Універсальне правонаступництво

и місце в тих випадках, коли перехід прав та обов'язків однієї юри-

Нчної особи до іншої відбувається в результаті реорганізації, а поміж

і пічними особами — в порядку спадкування. Сингулярне правонас-

иництво має місце, коли сторона перепоступається правом вимоги,

здійснює переведення боргу, або приймає борг іншої особи на себе.

поділ матеріального правонаступництва на універсальне та сингу-

рне пов'язаний з об'єктом прав та обов'язків, що переходять до

Ьвонаступника.

Вирішуючи питання про можливість процесуального правонаступ-цтва в кожному конкретному випадку, слід мати на увазі, що смерть

Частіша друга. Провадження у суді першої інстанції

боржника викликає припинення зобов'язання, якщо воно нерозрі пов'язане з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконано д|| гою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо нерозривно пов'язано з особою кредитора (ст. 608 ЦК). Зобов'я ми припиняється ліквідацією юридичної особи, крім випадків, коли коном чи іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'я' ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну осо( зокрема за зобов'язанням відшкодування шкоди, заподіяної каліцті іншим ушкодженням здоров'я чи смертю (ст. 609 ЦК).

Процесуальне правонаступництво неможливе за позовами п| стягнення аліментів, про відновлення на роботі тощо, оскільки ці ві моги тісно пов'язані з особою позивача чи відповідача.

Слід також урахувати, що процесуальне правонаступництво можливе й у порядку уступки вимоги, якщо зобов'язання нерозриї пов'язане з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях щодо відші дування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здорої чи смертю (ст. 515 ЦК).

Однак в окремих випадках закон зобов'язує кредитора передг свої вимоги іншій особі. Наприклад, до поручителя, який виконі зобов'язання, що забезпечено порукою, переходять всі права креді ра в цьому зобов'язанні, у тому числі і ті, які забезпечували його m конання (ст. 556 ЦК).

Переведення боргу як підстава процесуального правонаступниі допускається лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК).

Таким чином, в основі процесуального правонаступництва лежі правонаступництво в матеріальному праві, яке настало після відкрит тя провадження в цивільній справі. Матеріальне правонаступницті може бути універсальним чи сингулярним, однак процесуальне прав наступництво, хоча і є необхідним наслідком правонаступництва в теріальному праві, завжди універсальне: в рамках процесу правонас тупник в усіх випадках цілком заміняє правопопередника і користу­ється комплексом процесуальних прав та обов'язків сторони чи тре і і.оі особи.

Процесуальне правонаступництво може мати місце на будь-якііі стадії цивільного процесу — в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, при перегляді у зв'язку з нововиявлени-ми обставинами та перегляді рішень Верховним Судом України, а тг кож у виконавчому провадженні. Такий висновок безпосередньо ві пливає із ч. 1 ст. 37 ЦПК.

Глава XI. Сторони

Правонаступництво в матеріальному праві, хоча і є основою про-суального правонаступництва, все ж не повинно розглядатися як зумовна підстава для процесуального правонаступництва. Згідно із . 1, 2 ст. 201 ЦПК у випадку смерті або оголошення фізичної особи мерлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини пускають правонаступництво, та закриття, приєднання, поділу, пере->рення юридичної особи, яка була стороною у справі, суд зобов'язаний пинити провадження в справі. Провадження в справі зупиняється до тупу в справу або притягнення до справи правонаступника чи за-нного представника (ст. 203 ЦПК).

У випадку ж сингулярного правонаступництва (уступка вимоги, реведення боргу) вступ або притягнення до процесу правонаступ-ка відбувається без зупинення провадження у справі.

Після оформлення матеріального правонаступництва провадження справі повинно відновитися і настає процесуальне правонаступни-во. Такий висновок випливає із змісту ст. 204 ЦПК.

На підставі принципу диспозитивності процесуальні правонаступ-ки користуються своїми правами тільки з власної ініціативи. Якщо зивач (правонаступник) не бажає вступати в процес, справа закри­ється за п. З ст. 205 ЦПК. У випадку повторної неявки в судове за-ання позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд спра-и за його відсутності, суд залишає заяву без розгляду (п. З ст. 207 ПК).

Процесуальне правонаступництво відповідача також можливе лише

тому випадку, коли позивач дає згоду на провадження процесу з но-

м відповідачем. У випадку відсутності такої згоди справа повинна

ти закрита за п. З ст. 205 ЦПК, оскільки позивач фактично відмов-

ється від позову до іншого відповідача.

Питання про вступ правонаступника в процес вирішується в судо­му засіданні. Правонаступник повинен пред'явити в суд докази, які і іінерджували б правонаступництво в матеріальному праві (свідоцтво о право власності, документ про реорганізацію юридичної особи, реуступний напис), а суд виносить ухвалу про те, що правонаступник мінив у спірних правовідносинах сторону, що вибула. Відмова суду допуску правонаступника до процесу може бути оскаржена чи опро-стована в касаційному порядку.

Системне тлумачення статей 37, 26, 27, 31 ЦПК дозволяє зробити сновок, що правонаступник сторони чи третьої особи, який вступив процес, набуває всіх процесуальних прав та обов'язків свого право-

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

попередника. Відповідно до ч. 2 ст. 37 ЦПК усі дії, вчинені в циві ному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього Т само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.

Розгляд процесуального правонаступництва порушує й питані про те, у чому полягає відмінність даного інституту від заміни нен^ лежного відповідача. Ці відмінності можна звести до наступного.

Процесуальне правонаступництво і заміна неналежного відпо ча мають різні процесуальні умови та підстави. Різними є і про альні наслідки правонаступництва та заміни неналежного відлові при процесуальному правонаступництві правонаступник продо участь у процесі правопопередника, а процес продовжується з стадії, на якій правонаступник вступив у справу. Тому дії, що бул вчинені правопопередником, для правонаступника є обов'язковими При заміні неналежного відповідача справа за клопотанням ново відповідача розглядається спочатку і процесуальні дії неналежно відповідача та їх наслідки не є обов'язковими для нового відповідач якого залучено до процесу.

Таким чином, процесуальне правонаступництво — це заміна в п~ цесі особи, яка є стороною чи третьою особою, іншою особою з пере* ходом до неї всіх процесуальних прав і обов'язків тієї особи, яку во замінює.

Питання для самоконтролю

1. Чому сторін визнають головними учасниками цивіль судочинства?

2. Як відбивається на процесуальному статусі сторін те, вони с учасниками (суб'єктами) спору про право?

3. Якою є природа процесуальної співучасті?

4. Якими є матеріально-правові та процесуальні підстав і наслідки визнання відповідача неналежним?

5. У чому виявляються особливості процесуального пра наступництва і його відмінності від правонаступницті у цивільному праві?

 

 

 

Глава XII. Треті особи

лава XII —————^———^-
\ ТРЕТІ ОСОБИ

і— § 1. Поняття про третіх осіб

Крім сторін у результаті цивільної справи можуть бути заінтересо-ікіііі й інші особи, які не є суб'єктами спору, переданого на розгляд і ішріміення суду. Вони називаються третіми особами.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає два види третіх сіб — треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета пюру, та треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо пред-Мета спору. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо пред­мета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгля-|) пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Вони мають усі про­цесуальні права і обов'язки позивача (ст. 34 ЦПК). Треті особи, які не шянляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити і праву на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рі­шення, якщо рішення у справі може вплинути на їх права або обов'язки її и мо однієї зі сторін. Вони можуть бути залучені до участі в справі Гакож за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду (частини 1-2 ст. 35 ЦПК).

Інститут третіх осіб, як і інститут сторін, забезпечує захист прав, вобод та інтересів громадян і організацій. Разом з тим він має само-• гійне значення. Інститут третіх осіб розрахований на захист прав, І іюбод та інтересів, відмінних і незалежних від прав, свобод та інте-ресів сторін. Правове становище третіх осіб у процесі посідають особи, які мають юридичний інтерес до справи, але інтерес, не рівноцінний ні пресам сторін (позивача чи відповідача). Цей інтерес диференційова­ний і виражається в тому, що рішення суду безпосередньо стосується иуб < ктивних прав та обов'язків третіх осіб чи, встановивши між сторо-і відповідні правовідносини, побічно впливає на їх суб'єктивні Права та обов'язки. Звідси — неоднорідний склад третіх осіб і відмін­ім н і і в правовому становищі не тільки від сторін, а й між собою.

Таким чином, треті особи своєю юридичною заінтересованістю

Певною мірою близькі до правового становища сторін, але метою

час її третіх осіб є все-таки захист своїх прав, відмінних і незалежних

ні і прав сторін. Тому захист прав, відмінних та незалежних від прав

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

сторін, — основна функція інституту третіх осіб у цивільному чинстві.

Захист прав, відмінних і незалежних від прав сторін, — не єд функція інституту третіх осіб. Участь третіх осіб у цивільному проц крім того, забезпечує більш швидкий розгляд цивільної справи, в вступають чи залучаються треті особи. Завдяки участі у справі тр осіб відбувається більш повна концентрація доказового матеріалу, допомагає не тільки захисту прав третіх осіб, але і правильному гляду в цілому цивільної справи, порушеної первісним позивачем відповідача. Незалучення до участі в справі третьої особи, заінтерс ваної у вирішенні спору, тягне за собою не тільки порушення прав особи, а й недоліки в дослідженні фактичних обставин справи.

Інститут третіх осіб у цивільному судочинстві — це специфіч інститут цивільного процесуального права, специфічна форма уч в процесі кількох заінтересованих осіб поряд із процесуальною с участю (ст. 32 ЦПК) і участю в одній справі належного чи ненале го відповідача (ст. 33 ЦПК).

Таким чином, треті особи в цивільному судочинстві — це ос які вступили у розпочатий процес для захисту своїх суб'єктивних п свобод чи інтересів, відмінних від прав, свобод та інтересів пози^-та відповідача.

Названі ознаки є характерними для третіх осіб по відношенню сторін. Разом з тим між третіми особами, які заявляють самості вимоги щодо предмета спору, і третіми особами, які не заявляють мостійних вимог щодо предмета спору, є відмінності, які зумовлю комплекс їх процесуальних прав та обов'язків і правове становищ

— § 2. Треті особи, які заявляють самое і і вимоги щодо предмета спору

Згідно із статтями 34, 193 ЦПК треті особи, які заявляють са стійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу початку судових дебатів, подавши позов до однієї чи обох сторін. Во користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета с ру, заінтересовані у вирішенні справи і вступають у процес, поруше" позивачем, оскільки вважають, що права чи законні інтереси, з п воду яких виник спір між сторонами, належать їм. Заявляючи са

Глава XII. Треті особи

йні вимоги щодо предмета спору, вони тим самим заявляють про вність у них самостійних прав, відмінних та не залежних від прав рін. Тому вступ у справу третьої особи, яка заявляє самостійні ви­ги, не тягне процесуальної співучасті на сторбні позивача. Третя ба посідає автономне процесуальне становище поряд із позивачем, тому інтереси третьої особи і первісних сторін протилежні та ви-чають один одного.

При вступі у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги

до предмета спору, суд розглядає спільно дві вимоги (позивача та

ьої особи), хоча ці вимоги могли б бути розглянуті і в різних судо-

провадженнях. Причому обов'язковою умовою спільного розгляду

ог позивача та третьої особи, як випливає із ст. 34 ЦПК, є єдиний

дмет спору. Цю умову необхідно враховувати для правильного ви-

шення питання про можливість прийняття заяви у третьої особи та

ступ у процес.

На думку одних науковців, предмет спору — це не тільки матері-ний об'єкт, з приводу якого виник спір між позивачем та відповіда-, а й правовідносини, з яких виник спір. Інші вважають, що пред­ом спору можуть бути і обов'язки з приводу володіння, користу-ня, розпорядження майном, особистими немайновими благами, онання робіт, надання послуг, дій, що виникають із договорів івлі-продажу, дарування тощо. Уявляється, що предметом спору Про право цивільне завжди виступають спірні матеріальні правовідно-< шиї, а не об'єкти цивільних справ. Цей висновок випливає із ст. 15 ІUІК, відповідно до якої суд розглядає справи по спорах, що виникають її цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Вирішуючи спори, суд встановлює наявність чи відсутність відпо-иідиих правовідносин і робить висновки про права та обов'язки сторін. ¹ її кільки третя особа заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору і'іорін, то, природно, вона, як і самі сторони, заінтересована при роз-іяді та вирішенні справи в установленні наявності чи відсутності шдновідних правовідносин і вирішенні справи по суті.

Отже, основою участі третіх осіб у справах, які вже перебувають провадженні суду, є наявність у них самостійних вимог щодо пред­мета спору, а також характер, що виключає їх юридичну заінтересова­ні' 11» і з позивачем, і з відповідачем. Цей висновок мас практичне т.імення для правильного вирішення судом (суддею) питання про до-к третьої особи до участі у справі.

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

Якщо третя особа пред'являє вимоги до позивача чи до відпов^: ча або до обох сторін, однак ці вимоги не направлені на предмет сп між сторонами, що знаходиться на розгляді суду, в допуску до у справі третій особі необхідно відмовити. Невиконання цього п ження призвело б до вступу в цивільну справу особи, яка не має ношення до предмета спору і не має юридичної заінтересовано в даній справі.

Наприклад, був би явною помилкою у спорі про виселення най через неможливість спільного проживання в будинку, що нале> праві особистої власності, допуск до участі у справі як третьої о( яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, іншого найм що просить відшкодувати збиток, завданий майну відповідачем; чи пуск до участі у справі про відібрання дитини як третьої особи, яка являє самостійні вимоги щодо предмета спору, особи, що не має вих підстав на її виховання, тобто юридично не заінтересованої.

У статті 34 ЦПК передбачено, що треті особи, які заявляють са стійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити в спр пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі цесуальні права і обов'язки позивача. Отже, формою вступу тр особи у справу є звернення до суду з позовною заявою. Тому нор які регулюють порядок подання позовної заяви та прийняття з у цивільних справах (статті 118-121 ЦПК), повинні застосовува" й при вирішенні питання про прийняття заяви від третьої особи.

Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимо повинна за змістом і формою відповідати закону (ст. 119 ЦПК). Т~ особа повинна подати позовну заяву з копіями відповідно до кіль; відповідачів. Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні моги щодо предмета спору, як і заява позивача у справі, оплачу судовим збором, також сплачуються витрати на інформаційно-техні забезпечення розгляду справи.

Перелічені вимоги закону є необхідною умовою дотримання рядку вступу третьої особи у справу.

У процесуальній літературі ставиться рідко, а вирішується однаково питання про процесуальні наслідки недотримання ви закону про порядок подання позовної заяви третьої особи про в у справу, хоча це питання має принципове практичне значення, а й правильне вирішення гарантує третій особі право на судовий захи

Чинне законодавство це питання прямо не регулює, однак вказі у ст. 34 ЦПК на форму вступу в справу третьої особи, яка заявляє са

Глава XII. Треті особи

стійні вимоги щодо предмета спору, дозволяє зробити висновок про по при вирішенні питання про допуск третьої особи в справу по­винен застосовуватися або інститут залишення заяви без руху (ст. 121 ЦІ ІК), або інститут відмови у прийнятті заяви (ст. 122 ЦПК).

Однак слід підкреслити, що процесуальне законодавство в цій Частині потребує вдосконалення у зв'язку з тим, що стосовно третіх Осіб інститути залишення заяви без руху й відмови у прийнятті заяви Достатньою мірою не узгоджені. Лише ч. 9 ст. 193 ЦПК говорить про Тс, що позовну заяву від третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, подану після початку судових дебатів, суд своєю ухвалою повертає заявнику.

Якщо позовна заява третьої особи не відповідає вимогам закону чи не сплачені судові витрати, то є підстави ставити питання про залишен­ий заяви без руху (ст. 121 ЦПК). Разом з тим слід мати на увазі, що треті особи вступають у вже розпочатий процес іншими особами і роз­гляд між ними спору не можна ставити в повну залежність від виправ-Н пня недоліків позовної заяви третьої особи. Тому застосування інсти-залишення заяви без руху і надання третій особі строку для ви­правлення недоліків у заяві чи сплати судових витрат процесуально нинравдано, якщо цей строк не перебільшує строку розгляду цивільних і прав (ст. 157 ЦПК). Якщо заява третьої особи про вступ у справу по­пи а в судовому засіданні, однак не відповідає вимогам закону чи не ■и іачена державним митом і немає можливості відкласти розгляд спра­ви на підставах, передбачених ст. 191 ЦПК, то розгляд спору між пер­ин ними сторонами ставити в залежність від виправлення недоліків позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, та відкла-'.и п розгляд справи не можна. У даному випадку необхідно відмовити v прийнятті позовної заяви третьої особи. Попри всю універсальність і 122 ЦПК, яка передбачає підстави для відмови в прийнятті заяви, жоден з її пунктів не можна застосувати відносно процесуальної ситуа-іііі, яка розглянута. Вихід тут бачиться в доповненні ст. 122 ЦПК.

Крім дотримання порядку подання позовної заяви, умовою допус-ретьої особи у справу є наявність у неї права на звернення до суду, ікс залежить від наявності передбачених законом підстав (ст. 122 ЦПК). Наприклад, у прийнятті позовної заяви третьої особи слід від­мовити, якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спо­ру між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, рі­шення суду чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від позову ибо про затвердження мирової угоди сторін; якщо у провадженні суду

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

є справи по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і | же підстав, та в деяких інших випадках.

Таким чином, наявність у третьої особи самостійних вимог цу предмета спору та юридичної заінтересованості у вирішенні спрі порушеної первісним позивачем, дотримання порядку звернення в і наявність права на пред'явлення позову в сукупності складають ви для прийняття позовної заяви третьої особи й допуску її в спр; Іншого законодавство не містить.

У юридичній літературі зустрічаються й інші міркування. Напр клад, стверджується, що при вирішенні питання про допуск цих осі у процес суд повинен виходити також із доцільності спільного р гляду основного позову та позову третьої особи. З цим погодитися можна.

Треті особи можуть вступити у справу тільки за своєю ініціаті вою.

Згідно із ст. 130 ЦПК під час проведення попереднього судово: засідання суддя, зокрема, вирішує питання про склад осіб, які бр муть участь у справі. Стосовно третіх осіб, які заявляють самостій вимоги, це, зокрема, означає, що суддя може повідомити третю осо¹ про наявність у провадженні суду справи, у вирішенні якоїзаінтерео вана третя особа. Залучати третю особу в справу суддя не може.

Вступ третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо пре, мета спору, а також відмова в допуску до участі у справі повин оформлятися ухвалою суду (судді). За змістом закону (ст. 293 ЦПК) ухвалу суду (судді) про допуск третьої особи не може бути подаіапеляційна скарга. Щодо можливості оскарження ухвали про відмову в допуску третьої особи в процес між первісними сторонами, то в лі« І гературі з цього приводу даються різні рекомендації.

На думку одних вчених, третя особа не може подати апеляційн) скаргу на ухвалу суду, якщо їй відмовлено в допуску до участі в про цесі між первісними сторонами, оскільки в цих випадках третя особяне обмежена можливістю здійснювати своє право на захист шляхом пред'явлення самостійного позову поза процесом між первісними сторонами. Існує і протилежна думка. Дійсно, з одного боку, відмова у прийнятті позовної заяви (у відкритті провадження у справі) третьої особи не заважає можливості захисту своїх прав; з другого боку, ст. 293 ЦПК передбачає можливість оскарження ували суду про відмову у від­критті провадження у справі. За систематичним тлумаченням закону треба застосовувати ст. 122 ЦПК. 314

Глава XII. Треті особи

< і\ пивши у справу із самостійними вимогами, третя особа по-I іаиовище, наближене до становища позивача. Після вступу ну третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета і права за клопотанням цієї особи розглядається спочатку. мі о їй третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, змішують зі німпиивачами, що вступили у справу після її порушення. Однак |)іш .ивачі, на відміну від третіх осіб, не пред'являють жодних вимог Позивача. Інтереси співпозивачів не виключають один одного, ви­ні ж і ретьої особи завжди виключають вимоги позивача. Гретя особа, яка заявляє самостійні вимоги, вступає в справу шляхом | ними позовної заяви. Виникає питання про те, хто із сторін у справі || піпиідачем за позовом третьої особи. У ЦПК говориться, що третя \(ш може пред'явити позов до однієї чи обох сторін (ст. 34).

н іридичній літературі заперечується обґрунтованість норми, яка кріплена у ст. 34 ЦПК. Одні автори висловлюють думку, що відпо-і іч.іми за позовом третьої особи завжди є дві сторони. Інші вважають, її шовідачами за позовом третьої особи можуть бути дві сторони ■ті чи тільки позивач, а звернення із позовом тільки до відповідача Можливе. Дане питання має принципове значення. Залежно від того, хто за-ниіі третьою особою як відповідач, повинні розподілятися судові .ми і формулюватися рішення суду в справі. Суд (суддя) повинен

ч... маги заяву третьої особи лише в тому випадку, коли в ній конкрет-

і піно відповідача (ст. 119 ЦПК). Мі пашу думку, ст. 34 ЦПК є обгрунтованою та передбачає всі піні випадки визначення відповідачів за позовом третьої особи, і і являє самостійні вимоги щодо предмета спору. Найбільш частими є випадки, коли третя особа пред'являє позов іох сторін. Так, Ф. звернулась із позовом про виселення із житла і і 11, як піднаймачів. Відповідачі пред'явили зустрічний позов про ••и міліція за ними права на кімнату, яку вони займали. Виконком всту-і-праву із самостійними позовними вимогами до Ф. про виселен­ий особи, що втратила право на займану житлову площу, а до С. та про виселення як тимчасових жильців. Тут вимоги третьої особи позивача і відповідачів у первісному позові мають самостійний ісі і самостійні підстави. Гре і я особа також може пред'явити позов тільки до позивача. Так, І і іппінв заповіт, де вказав, що все майно, яке залишиться після його Мері і. він заповідає дочці І. Виконавцем заповіту був призначений 3.,

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

який відмовився видати майно. І. пред'явила в суд позов до 3. передачу майна покійного батька.

Друга дочка покійного Е. вступила у справу як третя особа, заявляє самостійні вимоги, пред'явивши позов до І. про визнання повіту недійсним і визнання права на спадкоємне майно.

Тут третя особа заінтересована лише у визнанні права власності спадкоємне майно і не ставить перед виконавцем заповіту питання передачу майна.

Можливими є випадки, коли треті особи звертаються до суду з зовом до відповідача. На практиці з такими випадками доводить зустрічатися у спорах про віндикацію майна. У випадку, коли первісн позов пред'явлено до відповідача з метою віндикації майна і тр особа заявляє самостійні вимоги, вона повинна їх адресувати тіль відповідачеві. Оскільки мета віндикаційного позову полягає у пере чі майна власнику, а самі речі знаходяться у відповідача, то він і пов нен бути відповідачем за позовом третьої особи.

_^— § 3. Треті особи, які не заявляють

самостійних вимог щодо предмета спору

Стаття 35 ЦІІК передбачає, що треті особи, які не заявляють сам> стійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити в справу стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, як рішення в справі може вплинути на їх право або обов'язки щодо Q нієї зі сторін. Вони можуть бути залучені до участі в справі також клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з і ціативи суду.

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог що предмета спору, зумовлений перш за все необхідністю забезпечи можливість здійснення відповідними суб'єктами права регре Цивільне законодавство, наприклад, передбачає регрес зобов'язання. Згідно із ст. 543 ЦК при солідарному обов'язку бор ників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржник разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і частині боргу.

Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржник звільняє решту боржників від виконання кредиторові. 316

Глава XII. Треті о* юби

Іиіржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворот-іиімоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, по інше не встановлено законом або договором. І вким чином, суть інституту третіх осіб, які не заявляють само-

.... іих вимог, полягає в тому, що він є процесуальним забезпеченням

Ирина регресу, а умова, що за законом треті особи залучаються чи

мають у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає,

Нін участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які

язують її з однією із сторін у процесі. В іншому разі конструкція

Ими о інституту була б недоречною.

Іи'язок двох позовів — основного та регресного позову колишньої

трони (позивача та відповідача) до колишньої третьої особи дає

і іс уявлення про юридичну заінтересованість, що спонукає вступи-

процес третю особу, яка не заявляє самостійних вимог. Юридична

"іиі'ресованість третьої особи пов'язана з можливим регресним по-

ом. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову,

і и особа сприятиме з'ясуванню обставин справи, що може попере-

|И і и пред'явлення до неї регресних вимог.

I Ісзважаючи на те, що за задумом законодавця інститут третіх осіб
спрямований на забезпечення права регресу, його застосування

її іьшому дещо розширилося й інститут третіх осіб почали ви­ні і ову вати для захисту інших інтересів, які випливають не тільки ресних зобов'язань.

І ак, при розгляді у справах про відшкодування аліментів на дітей і іvi в ході підготовки справи до судового розгляду чи при розгляді принц, встановивши, що відповідач виплачує аліменти за рішенням иа інших дітей чи ним проводяться виплати за іншими виконав-документами, зобов'язаний залучати заінтересованих осіб до і" 11 в розгляді справи як третіх осіб на стороні відповідача.