 |
|
Доказування та докази
Глава XXI ^^^^^мма^^н^^шм ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
— § 1. Поняття судового доказування
У цивільному процесі доказування становить важливий ас процесуальної діяльності та є елементом процесуальних провадж Тому завдання цивільного судочинства щодо справедливого, неупе женого та своєчасного розгляду й вирішення цивільних справ і за. ту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інте~ суб'єктів права можуть бути досягнуті за умов одержання фактич даних, які становлять юридико-фактичну основу для вирішення вільної справи.
Відповідно до ст. 10 ЦП К сторони та інші особи, які беруть уч у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна вести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх ви або заперечень. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обст справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення п цесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав. Ця стаття є центр-ною для з'ясування поняття судового доказування, оскільки визна обов'язки вказаних у ній суб'єктів щодо подання доказів та їх у доказовій діяльності.
У теорії значного поширення набула точка зору, згідно з якою казування стосується тільки фактичних обставин справи, встановле
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
плазування. Але поряд з цим існує думка, що процес доказу-Цоплює і умовиводи про спірні правовідносини, права ізки сторін.
'изку з такими різними трактуваннями судового доказування
шори виокремлюють поняття доказування і судового пізнання.
іу доказування визначається як засіб пізнання фактичних об-
ИМ «прави. Щодо правової кваліфікації фактів і відносин, то як
і ні іііання вказується не на доказування, а на судове пізнання.
и мнения судового доказування і судового пізнання ґрунтується
■ г млінні диференціювати роль і функції сторін та інших осіб,
у 11, участь у справі, та суду у сфері доказової діяльності. І тому
мі іад Л. А. Ванєєва розглядає судове пізнання виключно як ді-
|і 11, суду, а судове доказування — як діяльність осіб, які беруть
і. \ справі1. Співзвучною є точка зору, яка зводиться до того, що
|і минання — це діяльність суду, спрямована на встановлення
ни \ справі, а судове доказування — діяльність таких суб'єктів
і\ нання, як сторони та ін.2
її що наведені судження є результатом протиставлення процесу-
і.> пізнання та доказування, враховуючи певні функції суду та
) часників цивільного процесу, то М. И. Штефан виходить із
, що доказування — це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів
пня, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесу-
і порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи,
і ппов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствер-
ін і я юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, при-
і і ібирання, витребування, дослідження і оцінки доказів3. У такій
пні характеризував сутність доказової діяльності В. М. Семенов.
іінажав, що за змістом судове доказування є процесуальною та
тою діяльністю суду й осіб, які беруть участь у справі по вста-
......... о наявності або відсутності дійсних обставин справи4.
• \ нове доказування як структурний компонент судового прова-и тім втілюється у процесуальній діяльності сторін та інших осіб, і> 11, участь у справі, по доведенню тих чи інших фактів, тобто
Ванеева, Л. А. Судебное познание в советском гражданском процессе [Текст] / И.шеева. -Владивосток, 1972.-С. 37-43.
' Дин.: Афанасьев, С. Ф. Специфика судебного познания в гражданском процессе 11 / ('. Ф. Афанасьев // Вести. Саратов, гос. академии права. - 1996. - № 1. - С. 122. ІМтсфан, М. Й. Цивільний процес [Текст] / М. Й. Штефан. - К.: 1н Юре, 1997. -
рвжданское судопроизводство [Текст]. - Свердловск, 1974. - С. 166-167.
Частина друга. Провадження у суді першої інстанції
обставин справи. Крім того, процесуальне доказування цих суб охоплює правову оцінку фактів. Хоча здійснення правосуддя є фу суду, але виконанню цієї функції сприяє активна діяльність с) доказування, які в процесі демонстрації своєї правової позиції ви люють оціночні судження по суті справи і тим самим сприяють ф< ванню у суду правильних висновків щодо правової кваліфікації «| та по суті справи. Особи, які беруть участь у справі, мають прано словлювати суду свої думки з приводу кваліфікації фактів, пранош син, що є предметом розгляду, і того, як, на їх погляд, має бути вир на справа. Сторони мають довести переконливість наданих ними. і« і хоча ці думки для суду є необов'язкові, втім їх аналіз сприяє прийн законного і обгрунтованого судового рішення.
Таким чином, судове доказування — це процесуальна діяльність рін та інших осіб, які беруть участь у справі, яка за своєю суттю зв( ся до обгрунтування обставин цивільної справи та спрямована на новлення цих обставин і вирішення спору між сторонами по суті.
У теорії судового доказування дискусійним є питання про ві сення суду до суб'єктів судового доказування. Дискусіиність питання була закладена у 50-х роках минулого століття професор К. С Юдельсоном та А. Ф. Клейнманом1. На думку К. С. Юдель суд є суб'єктом доказування фактів, покладених в основу судо рішення, а тому — суб'єктом доказування. При тому суд мотиі дове рішення щодо встановлення тих чи інших фактів. Заперечу К. С. Юдельсону, А. Ф. Клейнман вважав, що суд зобов'язаний в шити спір, а не здійснювати доказування, а мотиви судового ріше мають значення лише при перевірці законності та обгрунтован судового рішення. Автор звертав увагу на те, що К. С Юдельсон змі доказування у логічному та процесуальному смислах.
Щодо визначення суду як суб'єкта доказування, то відповідь питання має пов'язуватись із наявною моделлю національного чинства та метою доказування. Що стосується цивільного судочин то воно засноване на розподіленні функцій суду, сторін, інших о які беруть участь у справі, та принципі змагальності, який хараї зується, зокрема, тим, що сторони мають доказувати наявність інших обставин цивільної справи, тобто подавати докази, їх дослі
1 Юдельсон, К. С. Субъекты доказывания в советском гражданском проц [Текст] / К. С. Юдельсон II Учен. зап. Свердлов, юрид. ин-та. Т. II. - Свердло" С. 119-120; Клейнман, А. Ф. Основные вопросы теории доказательств в совет гражданском процессе [Текст] / А. Ф. Клейнман. - М.: Л. : Изд-во АН СССР, 19 С. 40-41.
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
"in чити перед судом. Суд у принципі не має права збирати іа своєю ініціативою. Тобто роль суду має залежний від зма-і сторін характер і не зводиться до збору доказів. За таких умов оути суб'єктом доказування, оскільки інше означало б те, м.к шінтересованість у справі, яку він розглядає. мік-іювок, який є похідним від суб'єктної активності сторін як о'єктів доказування, означає, що суд, здійснюючи право-U іює судове рішення у справі лише на підставі тих юридико-11'і них даних, які надаються сторонами і грунтуються на право-пи сторін. Ніяких дій, які спрямовані на додатковий збір досі іраві з метою перевірки їх тверджень або заперечень, офіцій-іійснює. Отже, кінцевою метою судового доказування і переконання суду в наявності своєї правової позиції, що являє ■ шість юридико-фактичних ознак конкретного правового спо-нк орган судової влади має розглянути і вирішити цивільну ні ііювідно до заявлених вимог, враховуючи юридико-Юі ічне обгрунтування сторін у межах правового спору, що імііом судового розгляду, і в умовах забезпечення справедливо-іоної о розгляду, тобто забезпечення рівних процесуальних гаран-
горін правового спору. і її іасвоєння проблематики судового доказування як процесуальні і 11.пості певних суб'єктів цивільного процесу має питання тяга-\ вання, тобто розподілу обов'язків між суб'єктами доказуван-| гакож наслідків невиконання чи неналежного виконання цих їв, виходячи з того, що ст. 10 ЦПК закріплює функції з доками» як певні обов'язки з доказування.
11 юридична природа тягаря доказування в літературі так і не на. Свого часу С. В. Васьковський писав, що тягар доказуваній гехнічний термін, нерівнозначний терміну «обов'язок до-
Ш. я»: такого обов'язку не існує, бо взагалі у сторін немає про-
• и.них обов'язків, — сторони вільні не здійснювати жодних про-
і.пих дій.Оскільки сторона, яка бажає виграти справу, має до-
И обставини, на яких вона засновує свої вимоги або заперечення,
І ни 'і ія і ь, що на ній лежить «тягар доказування» цих обставин. Таким
під «тягарем доказування» розуміється необхідність для даної
■ ипі нсіановити обставини, нез'ясованість яких може спричинити
ні і и і і для неї наслідки1.
і конский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Васьковский; VI. В. Ломоносова, юрид. фак., каф. гражд. процесса ; Куб. гос. ун-т, юрид. і к|і і ражд. процесса и трудового права. - Краснодар, 2003. - С. 295.
Частіша друга. Провадження у суді першої інстанції
Це питання є непростим, оскільки в процесуальній теорії не ясності у науково-практичному тлумаченні не лише обов'язку з зування, а й наслідків його невиконання.
Як випливає із ст. 10 ЦПК, очевидно, що закон передбі обов'язки з доказування, подання доказів та доведення їх переко вості. Така юридична формула має на увазі перш за все, що до; вання, враховуючи змагальний характер цивільного процесу, с гальним обов'язком або тягарем сторони, а не суду або інших ників цивільного процесу. І це є фундаментальним з точки зору слідження обставин цивільної справи і формування доказового м ріалу з метою її розгляду. Що стосується подання доказів як пени процесуального обов'язку з доказування, то цей обов'язок сторон стосується форми здійснення головного обов'язку з доказування і являється в тому, що сторона має надавати докази — як такі, що мі тверджують і підстави своїх вимог, і підстави заперечені, проти ні іншої сторони. І крім того сторона має довести ті обставини, на и вона посилається.
У зв'язку з цим деякі автори вважають, що зміст доказування новлять такі процесуальні дії, як збирання, витребування доказів адвокатів) і надання доказів особами, які беруть участь у справі. інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторої рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказу» ня. Крім того, поняття доведення пропонується вважати ширш і таким, що містить у собі поняття доказування. Наприклад, наво і ся такі випадки, якщо одна сторона буде клопотати про допит свід; який перебуває в родинних стосунках із нею, то інша сторона не М^ права відвести такі показання (ці показання є належними до сири і за сучасним законодавством такі показання є допустимим засоб; доказування), але вправі висловити з цього приводу свої заперечення та міркування. Та лише суд остаточно вирішує питання щодо належ-' ності доказів у справі й допустимість засобів доказування. При цьому така позиція фактично не є доказуванням, оскільки вона базуватиме! > ся на розумовій діяльності і узагальнюватиме досвід допиту близі родичів як свідків, на свідчення яких негативно може впливати роди ний зв'язок тощо1.
1 Див.: Фурса, С. Я. Докази і докачування у цивільному процесі [Текст] : практ. посіб. (Серія: Процесуальні науки) / С. Я. Фурса, Т. В. Цюра. - К. : Ви Фурса С. Я., КНТ, 2005. - С 14; Цивільний процес України: академічний курс [Теї і і1 підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.; за ред. С. Я. Фурси. - К.: Вид-во са С. Я. : КНТ, 2009. - С 361-367.
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
і ; шво звернути увагу, що загальнообов'язковий характер до-N шия для сторін і процесуальний спосіб його реалізації означає, іування у контексті завдань цивільного судочинства вимагає формування сторонами переконання суду в результаті здійсненії і ми доказування, що є можливим завдяки активній участі в їх 11 пі і доведенні їх переконливості.
їдячи з цього, тягар доказування умовно можна структурува-н | гри складові: тягар доказування в цілому, що відбиває структу-і імісі змагальності цивільного судочинства, тягар подання до-ігар переконання суду щодо юридико-фактичної складової і нк підстави застосування матеріального закону і правильного рішення.
Що ж стосується тягаря доказування як специфічного процесуаль-
ооов'язку. то слід зауважити, що його не можна інтерпретувати
ичний процесуальний обов'язок, який корелює з певним
і \и < мившім процесуальним правом. І тому тривалі дискусії у цій
типі навряд чи можна назвати коректними, оскільки ці дискусії
і. мі і кутом зору того, чи є можливою юридична відповідальність
• н пі іежне виконання обов'язків з доказування.
І ні ар доказування — специфічний феномен цивільного судочин-Іо-перше, очевидно що за своєю правовою природою обов'язок ' ' вання не підкріплено ніякою санкцією у традиційному розуми юридичної відповідальності. Як не парадоксально, приписи ст. 10 не засновуються, власне, на юридичному примусі і формулюють иГм »ок з доказування як певний правовий стан, який детерміновано м. і уальним становищем сторони, гармонізованим із завданнями н п,ного судочинства у контексті своєї власної заінтересованості •мманні судового рішення.
По іруге, виходить так, що нездійснення обов'язків з доказування
Наслідком не юридичну відповідальність, а специфічні наслідки.
Доведеність позиції сторони у справі призводить до неотримання
и- мня на свою користь та «програшу» справи. Очевидно, що роз-
| і и и такі наслідки, як юридична санкція, немає жодних підстав.
її очевидно, що мова йде про певні процесуальні наслідки як ре-
и їм недоведення стороною своєї позиції, які в теорії кваліфікують-
ик специфічні для правового регулювання цивільних процесуальних
іпоімдносин, — процесуальні тяжкості1.
1 Див.: главу XX цього підручника.
Частини друга. Провадження у суді першої інстанції
Судове доказування як складна процесуальна діяльність мін і структуру і складається з певних елементів. Як елементи доказув виділяють такі: твердження про факти, визначення доказів, по іаЩ витребування доказів адвокатом або за клопотанням сторін та дослідження доказів. М. К. Треушніков слушно звертає ува елементи доказування не збігаються за обсягом процесуальних стадіями цивільного процесу в межах того чи іншого провад цивільного судочинства1.
Твердження про факти — специфічні процесуальні дії суб'с доказування, які зводяться до визначення кола фактів, з якими пов V виникнення суб'єктивних матеріальних прав і обов'язків сторін у ї чи іншій цивільній справі і формування юридико-фактичного склі. по справі в цілому. Твердження про факти за своїм юридичним зміс взаємозалежні від предмета позову, який переданий на розгляд су визначальним для правової позиції сторони.
Визначення доказів сторонами та особами, які беруть участь у с ві, означає вказівку на докази, які, на їх думку, слід залучити до спрі Наприклад, відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК позовна заява пошт містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставин). 11 явність підстав для звільнення від доказування.
Подання доказів здійснюється сторонами та іншими особами беруть участь у справі, і означає передачу їх у розпорядження , Важливо підкреслити, що відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'я; подати свої докази суду до або під час попереднього судового засц ня у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводи ся — до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенії цих вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази її: дано несвоєчасно з поважних причин. Сторони до або під час nonepJ нього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідаші у справі не проводиться — до початку розгляду справи по с| зобов'язані повідомити суд про всі відомі їм рішення судів, що сто ються предмета спору, а також про всі відомі їм незавершені с; провадження, що стосуються предмета спору.
З поданням доказів тісно пов'язане розкриття доказів сторони Суть розкриття доказів зводиться до того, що сторона, що подає докімає ознайомити з ним інших осіб, які беруть участь у справі. Прича це має бути до початку судового засідання. Але за чинним цивільнії
1 Див.: Треушников, М К. Судебные доказательства [Текст] / М. К. Треушни М. : АОА «Изд. дом "Городец"», 2004. - С. 36-47.
ГлаваXXI. Доказування в цивільному судочинстві
< , і и,ним законодавством у цивільному процесі розкриття донг передбачено як самостійна процедура цивільного судочинства. і і им в окремих випадках закон вимагає розкриття доказів. Так, но до ч. 1 ст. 120 ЦПК позивач повинен додати до позовної и копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно Шюсті відповідачів і третіх осіб.
и і рсбування доказів здійснюється за певних умов судом за кло-
і шиям осіб, які беруть участь у справі. Витребування доказів ре-
• і' иіусться ст. 137 ЦПК. Згідно з цією статтею у випадках, коли
РДО отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь
| ііриві, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребу-
иіи іакі докази. Клопотання про витребування доказів має бути
і ми. до або під час попереднього судового засідання, а якщо по-
г 11 к судове засідання у справі не проводиться —до початку роз-
І і\ справи по суті із долученням відомостей про неможливість
|чім;ніня таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка
кість у справі. У заяві про витребування доказів має бути за-
ІЧено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що
находиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити
н іоказ.
окази, яких вимагає суд, направляються до суду безпосередньо.
може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь
.ті. одержати доказ для надання його суду.
мі окремо звернути увагу на те, що процесуальне доказування
і -шлема процесуальних дій суб'єктів доказування в окремих ви-
їдках не тільки «підтримується» судом, а й скеровується ним
officio. Мова йде про призначення судом експертизи (ч. 1 ст. 143
*1К) та судові доручення (ст. 132 ЦПК). Разом з тим у першому ви-
l м v суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь
• праві, а в другому — за необхідності провести ті чи інші процесу-
ЬНІ гії іншим судом.
Дослідження доказів — безпосереднє сприйняття, вивчення до-ии. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принци-і пості та безпосередності. Дослідження доказів — вкрай важливий
• мені процесуального доказування, виходячи із того, що судове рі
пи і я по справі може бути засноване лише на тих доказах, які були
Нііджені в судовому засіданні. Дослідження доказів, крім того, здій-
.ся за участю сторін та інших суб'єктів доказової діяльності.
цивільного процесу 481
Частини друга. Провадження у суді першої інстанції
У ході дослідження доказів здійснюються їх перевірка, зіетавл^И одного доказу з іншими, усуваються протиріччя між ними тощо і її рядок дослідження доказів регламентовано цивільним процесуалі законодавством.
Деякі автори до структури доказування як її елемент відіп оцінку доказів. Разом з тим оцінка доказів судом виходить за судового доказування, оскільки суд не є суб'єктом доказування.
Згідно зі ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім пері»' конанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному і безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден і не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює на ність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а так< достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результат оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотни їх прийняття чи відмови у прийнятті (ст. 215 ЦПК).
Оцінка доказів — це процесуальна діяльність суду, пов'язана 11 1.1 стосуванням норми матеріального права відповідно до доведених пері і
судом на підставі доказів юридико-фактичних обставин цивілі...
справи. У цьому розумінні оцінка доказів спрямована в суто юридим» ному плані на: 1) з'ясування наявності фактичних обставин; 2) виси і ки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів і відносин; 3) правовий і фактичний висновок по справі в цілому.
Наведені загальні положення теорії судового доказування стосі ються процесуального доказування у позовному провадженні. Що стосується наказного і окремого провадження, то можна стверджувати про наявність суттєвих особливостей процесуального доказуванії і у цих провадженнях цивільного судочинства.
Для наказного провадження характерним є те, що воно як док) ментарний порядок розгляду певних справ не передбачає процесуальної форми доказування, як такої, що грунтується на принципі змагальності та тягарі доказування сторін у цивільній справі. Окремі провадження як специфічне провадження цивільного судочинсіи.і відповідно до закону є безспірним провадженням, в якому не дії принцип змагальності і розгляд цих справ засновується на активнім ті самого суду, оскільки з метою з'ясування обставин справи окремі» го провадження суд може за власною ініціативою витребувати всі необхідні докази (ч. 2 ст. 235 ЦПК).
Глава XXI. Доказування а цивільному судочинстві
§ 2. Поняття судових доказів
іоі іами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює ник 11, або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і запере-і сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення її (сі. 57 ЦПК). 111 їлиі встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх цінників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, іпнич цоказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Ні міовідно до наведеної статті основна ознака судових доказів по-і н в і ому, що вони є фактичними даними, тобто це відомості про і і и ()днак у правовій літературі судові докази розглядались як відо-|' її і и, з допомогою яких можливе встановлення невідомих фактів. Іііриклад, С В. Курильов стверджує, що доказ — це відомий суду II і який перебуває в певному зв'язку з невідомим1. Така точка зору in речить процесуальному законодавству, оскільки судові докази -Ні факти, а відомості про факти, тобто фактичні дані. і \ іові докази повинні мати й інші ознаки. За допомогою доказів і.нюнлюються не будь-які факти і обставини, а лише ті, які треба і,июни ги в тій чи іншій цивільній справі. Тому істотною ознакою ' їм < те, що ними визнаються не фактичні дані взагалі, а лише ті,
..... юмогою яких можуть бути встановлені обставини, що мають
Нііімспня для вирішення цивільної справи. Наприклад, позивач за поціним, який виник із договору купівлі-продажу, заперечує факт плате-і шовідачем. Свідок же показує, що сторони за його присутності і мін юговір. Викладені свідком дані прямо і безпосередньо обгрун-іогь, з одного боку, відсутність юридичних фактів, що лежать іп іві вимог позивача, з другого — наявність юридичних фактів, які п ь в основі заперечень відповідача і є доказами. 11, і решті істотною ознакою судових доказів є те, що за їх допомогою і піоилюється наявність або відсутність обставин, які обґрунтовують и и або заперечення сторін або інші обставини, які мають значен-" і ні справи, тільки в передбачених законом процесуальних формах, • і ' у визначеному законом порядку.
Процесуальним законодавством передбачено, що обставини в ци-
і її.пін справі встановлюються не довільним шляхом, а лише тими
нами доказування, які названо самим законом — поясненнями
1 Дм».: Курылев. С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии [Текст] і И Курылев. - Минск, 1969. - С. 139.
Частина друга. Провадження у суді першої інстанції
сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, вими доказами і висновками експертів. Крім того, закон передб також порядок одержання доказів, дотримання якого необхідно того, щоб одержати в суді свідчення про факти, які мали доказову с Так, закон передбачає порядок допиту свідків (статті 180-184 порядок дослідження висновку експерта (ст. 189 ЦПК) тощо.
Таким чином, докази в цивільному процесі являють собою єдні фактичних даних, які мають значення для правильного виріше справи, та їх процесуальної форми.
Судові докази, як зазначає М. К. Треушніков, — єдине поня в якому взаємопов'язані як зміст і процесуальна форма фактичні дг засоби доказування1. Дійсно, якщо свідченням про факти не надано повідної процесуальної форми, тобто вони не одержані із передбач* законом засобів доказування, якщо засіб доказування не містить сві; про факти, то вони не можуть бути використані як судові докази.
Отже, ні свідчення про факти окремо від засобів доказуванн засоби доказування окремо від свідчень про факти не можуть доказами.
Науково-практичне значення має класифікація доказів.
Докази можуть класифікуватися за різними підставами. Залежно характеру зв'язку змісту доказів із тими фактами, які необхідно вст вити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі й непрямі.
Докази називаються прямими, якщо вони безпосередньо вказу на той або інший факт, який має значення для справи. Прямими казами є показання свідка-очевидця, розписка, акт про нещасний падок, який відбувся на виробництві, тощо.
До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обстав що лежать в основі вимог або заперечень сторін, а встановлюють побічні факти, які в їх сукупності і взаємозв'язку дозволяють зроб правильний висновок про обставини справи. Непрямими доказ" можуть бути квитанція про поштовий переказ, визнання відповіда-батьківства та ін.
Значення класифікації доказів на прямі й непрямі полягає в то що їх різниця повинна враховуватися судом при їх оцінці. Суд прагнути того, щоб ухвалити рішення у справі на підставі прямих казів. Якщо прямі докази зібрати неможливо, то суд повинен прагн розширити коло непрямих доказів, що дозволило б зробити висно про права й обов'язки сторін і виключити всі припущення.
1 Див.: Треушников. М. К. Судебные доказательства [Текст] / М. К. Треушни М. : АОА «Изд. дом "Городец"», 2004. - С. 79.
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
южно від засобу утворення доказів вони розподіляються на
їм 11 й похідні. Первісними називають докази, одержані із першо-
і.і Наприклад, первісними будуть дійсні документи, речові до-
;>що. Докази, які не є першоджерелами і відображають зміст відо-
й, одержаних з інших джерел, називаються похідними. Напри-
, похідними будуть копії документів, показання свідків зі слів ін-
| '"10 ТОЩО.
Іиачення поділу доказів на первісні й похідні полягає в тому, що
ЦІ им докази відображають встановлені ними обставини не безпо-
и 11,о. а опосередковано. При використанні похідних доказів під-
і і ься ймовірність неправильного встановлення фактів, тому вони
И in гають більш старанної перевірки.
Ра юм з тим законодавство не містить обмежень використання по-
...... їх показів. Однак згідно із ст. 64 ЦПК письмові докази, як прави-
и «даються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд 'питанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати тим оригіналу.
Докази можуть класифікуватися і за їх джерелом. Залежно від того, і/ксрелом доказів людина або матеріальний об'єкт, виділяють
| К |
исті й речові докази. Така класифікація тісно пов'язана з проце-| 11.пою формою, тобто із засобами доказування. До особистих доказів належать пояснення сторін і третіх осіб, попий свідків, висновок експертів, а до речових — письмові й речо-
...... сази.
І Ірм класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені, крім особистих
і» к чиїх, виділяють змішані докази. Обґрунтовується це тим, що про-
||і і формування змішаних доказів складається з двох частин і інфор-
і чия про факти надходить із двох джерел — особистого і речового
ні пірмклад, висновки експерта)1.
§ 3. Предмет доказування. Факти, які не потребують доказування
ривалии час в юридичній літературі як предмет доказування ропі сукупність обставин (юридичних фактів), встановлення яких обхідним для вирішення справи судом, винесення законних і об-
1 Див.: Курылев, С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии [Текст] И Курылев. - Минск, 1969. - С. 177-179.
Частина друга. Провадження у суді першої інстанції
грунтованих рішень. У деяких дослідженнях, присвячених проб судового доказування, це положення піддають сумніву.
Окремі автори вважають, що зміст предмета доказування не но диференціювати залежно від осіб, які беруть участь у справі, формують. Предметом доказування позивача буде підстава поі предметом доказування відповідача — обставини, які покладені ним в основу заперечення проти позову. Предмет доказування інших о які беруть участь у справі, також підлягає диференціації. Змісі 11 мета доказування кожної особи зумовлюється метою її участі в цесі. Що стосується суду, то його предмет доказування широкий \аЛ лює всі обставини, необхідні для винесення законного і обірунтон го рішення1.
Предмет доказування структурують також іншим чином, кол в його змісті виділяють юридичні факти матеріально-правового харш теру, які сторонами покладено в основу своїх вимог і заперечені процесуально-правові юридичні факти, на які сторони посиланим н
у своїх вимогах і запереченнях; будь-які юридичні факти, включеі
предмета доказування за ініціативою суду; обставини, які не маюті юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом дп і встановлення шляхом доказування з метою правильного вирішення справи2.
Уявляється, що виділення предметів доказування для осіб, які беру 11 участь у справі, або включення до предмета доказування усіх обставим (фактів), які так чи інакше встановлюються при провадженні цивільної справи, є неправильним. Предмет доказування — специфічна категорія. яка окреслює коло фактів матеріально-правого значення, що підлягаю 11. встановленню для вирішення цивільної справи по суті, тобто тільки для вирішення питання про суб'єктивні матеріальні права й обов'язки сторін Коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх ви мої і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним а предмет доказування по конкретній цивільній справі досить визначений. На його склад вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в даному конкретному випадку.
Таким чином, предмет доказування — це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших
1 Курылев, С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии [Тексі |
С. В. Курылев. - Минск, 1969. - С. 179.
2 Див.: Курс советского гражданского процессуального права [Текст]. - М. :
Наука, 1981. - Т. 1. - С. 392-399.
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
і in які встановлюються при розгляді справи, однак не пов'язані • пи и,ним вирішенням питання про права і обов'язки сторін. 11 шильне процесуальне законодавство встановлює підстави звільни під доказування. Згідно із ст. 61 ЦПК обставини, визнані сторо-и її іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають і\ ванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потре-і. юказування. Обставини, встановлені судовим рішенням у ци-іііи господарській або адміністративній справі, що набрало за-<ч сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть її її і і самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. і \ кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова уду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, онно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань: чи мали
ці дії та чи вчинені вони цією особою. І.іким чином, до обставин, які не підлягають доказуванню, нале-• нісгавини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть
| $ |
' и и. v справі; загальновідомі факти; преюдиціальні факти, тобто У мі, встановлені рішенням або вироком суду по раніше розглянутій І Іірині, постановою у справі про адміністративні правопорушення. 1 N іс іавини, визнані сторонами, — це факти, щодо яких доказуван-дійснене. Це, по суті, факти, що підлягали доказуванню по Іірині та були доведені визнанням сторін.
{.и альновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли
ми визнані такими судом. Частіше загальновідомими фактами є різні
ми (смлетрус, посуха тощо). Загальновідомість того чи іншого факту
маги різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої
- іаі 11, населеного пункту. Це об'єктивні межі загальновідомості пев-
юридичного факту. Але крім об'єктивних меж загальновідомість
юго юридичного факту має і суб'єктивні межі: даний факт повинен
мі відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населе-
... «» пункту), а й усьому складу суду, який розглядає справу.
Іноді загальновідомі юридичні факти змішують із подіями, що є її і и.новідомими, однак не мають юридичного значення для конкрет-• і"і цивільної справи, або з календарними фактами1.
Пишання загальновідомості того чи іншого факту при розгляді
шип іі.ної справи має бути оформлене ухвалою суду, винесеною у вста-
... і іеному порядку.
і ражданское процессуальное право УССР [Текст]. - Киев, 1989. - С. 146.
Частіша друга. Провадження у суді першої інстанції
Преюдиціальними фактами визнаються юридичні факти, \ч встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або стративній справі або вироком суду по кримінальній справі. ОскІ вони встановлюються в порядку, передбаченому процесуальнії? конодавством, у процесуальній формі, то законодавець обгруип встановив, що вони не повинні доказуватися вдруге.
Преюдиціальний зв'язок рішень і вироків виникає з різних ці них справ, оскільки ті самі юридичні факі и можуть маги різні пр наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди джерелом підвищ небезпеки входить до предмета доказування і у справі за позовом Щ відшкодування збитків, і у справі за позовом власника джерела ш щеної небезпеки до безпосереднього заподіювача шкоди. Фам крадання є і підставою притягнення особи до кримінальної ві нюні дальності, і предметом доказування у справі про відшкодування дженим збитків потерпілому від злочину.
Закон встановлює неоднакові правила нреюдиції судових рішені Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарі і або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказую 11. ся при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи а( особа, щодо якої встановлено ці обставини. Тут правило преюдиі стосується усіх доказів, що входять до предмета доказування об'єднуючою ознакою є тотожність суб'єктів правових спорів, які глядаються у різних судочинствах.
Що стосується вироку у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанови суду у справі про адміністративне правопорушеп ня, вони обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або поста нову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цієї особою. Тобто інші, крім названих обставин, не є преюдиціальним» і підлягають доказуванню (наприклад, вина, розмір шкоди тощо).
—»_ § 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування
Судове рішення як акт правосуддя повинно бути обґрунтованим, тобто ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. З ст. 213ЦПК).
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
мування доказового матеріалу з цивільної справи потребує ання всіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, сбування, дослідження доказів, які не належать до справи. Статик 11,1 Ж передбачає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які ні. значення для справи, тобто в ній сформульовано правило про с/киість доказів.
І іа ісжність доказів інколи трактують не як правило з певним зміс-. а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доці \ процес. Вважаємо, що належність доказів — це правило, яке ссовано і суду, і всім суб'єктам доказування — особам, які беруть пі. у справі.
Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес мування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. аконі не міститься вказівки на коло доказів, які мають бути зібрані м чи іншої справи.
І Іравило належності, хоч і сформульоване для суду, але стосується оцесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які уть участь у справі, зобов'язані також керуватися правилом належ-ті доказів і надавати докази, необхідні й достатні для вирішення ї чи іншої справи. Питання про належність доказів вирішується судом, однак, при-аючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується »В:ї ивними критеріями.
При вирішенні питання про належність доказів суд бере до уваги дмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів з конкретної ави, які передбачені нормою матеріального права, на основі якої де вирішена цивільна справа. Предмет доказування — той критерій, мкий допомагає правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у визначенні належності доказів веде до збирання ікпотрібних доказів або до того, що не досліджуються надані докази, її і стосуються справи.
У цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які і.юешечують реалізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Так, згідно із ст. 119 ЦПК у позовній заяві повинні бути ви-Юіадені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і докази, що підтверджують кожну обставину. Статті 134, 136, 137 ЦПК перед-бачають, що особи, які заявляють клопотання про витребування або [©слідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані іказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.
Частіша друга. Провадження у суді першої інстанції
Крім належності доказів, цивільне процесуальне законодаво передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно і вільним процесуальним законодавством наявність або відсл ии обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші ставини, що мають значення для правильного вирішення спранп. ■ новлюсться такими засобами: поясненнями сторін, третіх осі" І представників, допитаних як свідки, показаннями свідків, письмоип доказами, речовими доказами і висновками експертів (ст. 57 11,11 Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені псшпі засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими з;кч><. доказування (ст. 59 ЦПК).
Допустимість засобів доказування також є однією з найважлиніп умов, які забезпечують законність і обгрунтованість судових ріпи-
Допустимість судового доказу, як випливає з наведених ств ЦПК, — це відповідність його процесуальної форми (засобів док вання) вимогам закону, яку потрібно розглядати у широкому і вузько плані.
Правило допустимості в широкому розумінні закріплено в ст. 57 ЦПК і допускає наявність певного кола засобів доказуван в яких можуть міститися фактичні дані, з тим, щоб вони могли б; судовими доказами. Це правило має виключний характер, оскіл встановлене законом коло засобів доказування не може бути розши не або звужене за розсудом суду. Так, суд не може покласти в обґр тування висновків по справі фактичні дані, одержані телефоном а під час особистої бесіди, і, навпаки, не може відмовити у використ" ні перерахованих у ч. 2 ст. 57 ЦПК засобів доказування, якщо т обмеження не передбачене законом.
Правила допустимості у вузькому розумінні закріплені у ст. 59 і стосуються передусім тих випадків, коли по справі можуть бути пустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених закон Вони конкретизуються в нормах матеріального права. Наприкл згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК недотримання простої письмової форми уго позбавляє сторону можливості у разі спору посилатися на її підті дження на показання свідків.
Згідно з Положенням про медико-соціальну експертизу, затверд ним постановою Кабінету Міністрів України від 2.12.2009 р. № 131 процедура проведення медико-соціальної експертизи призначаєт хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку виробництві та професійного захворювання, інвалідам з метою ви
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
ия ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання,
и інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей
и, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, про-
ійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та
\ологічній реабілітації.
Медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертають-ія встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профі-ичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, вальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що під-джують стійке порушення функцій організму, обумовлених за-рюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричи-пь обмеження життєдіяльності.
Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку иробництві та професійного захворювання проводиться після гю-ня акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування фесійного захворювання за встановленими формами, затвердже-и постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. 112, висновку спеціалізованого медичного закладу (науково-іідного інституту професійної патології чи його відділення) про фесійний характер захворювання, направлення лікувально-офілактичного закладу охорони здоров'я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму •їм професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції •і'"ііду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи про-кураіури. Якщо потерпілий не належить до категорії осіб, обслідуваний яких згідно з діючим положенням покладено на медико-соціальну 11 пертну комісію (МСЕК), то встановлення причин інвалідності, І і \ пеня втрати працездатності провадиться судово-медичною експер-іп юю за правилами, передбаченими для МСЕК.
Для встановлення психічного стану громадянина в момент вчиненії і пї або розгляду цивільної справи допустимим буде тільки такий U і" доказування, як висновок судово-психіатричної експертизи. Треба зазначити, що правила допустимості судових доказів, які 111 їй і і псують для встановлення окремих обставин справи використання Певних засобів доказування, не звільняють суд від обов'язку оцінюва-111 юс ювірність таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних і ііраві доказів. Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого доказу,
| к |
'<>хідно перевірити не тільки відповідність процесуальної форми 491
Частина друга. Провадження у суді першої інстанції
доказу вимогам закону, а й дотримання передбаченого закон цесу їх формування. Результатом порушення вимог закону, я ляться до порядку формування засобів доказування як процесу форми судових доказів, є недопустимість цих засобів доказунм неможливість використання фактичних даних, які містяться вин Ш розгляді справи.
Одним із засобів збирання доказів є судове доручення. Воно н но бути виконане з дотриманням усіх вимог закону. Згідно із СІ ЦПК виконання судових доручень здійснюється судом з дотримлі усіх встановлених законом процесуальних правил. Неприпустим є передача виконання судового доручення технічним працішіиі а також відібрання письмових пояснень замість з'ясування постам и в ухвалі питань у судовому засіданні із складанням протоколу. ( і повинні попереджатися про відповідальність за дачу свідомо непр дивих показань і відмову від свідчень. Огляд і дослідження письмі і речових доказів потрібно здійснювати всім складом суду, npoiu iflfl експертизи — в порядку, передбаченому законом.
Крім того, що фактичні дані мають бути одержані за допомот певних засобів доказування, із додержанням встановленого закон процесу формування цих засобів, закон містик, певні вимоги, які і ляться до самих носіїв фактичних даних і до процесуальної форми сприйняття фактичних даних. Так, ст. 51 ЦПК містім ь положення и осіб, які не підлягають допиту як свідки.
—- § 5. Стандарт доказування та оцінка доказів судом
Стандарт доказування характеризує можливість закінчення ро| гляду цивільних справ при наявності певних передумов (системи пі редумов) для ухвалення рішення на користь тієї чи іншої сторони Категоріально стандарт доказування — це сукупність критеріїв. Н І підставі яких суд ухвалює рішення по справі1.
Перш за все стандарт доказування визначає кінцеву мету доказуван
ня і можливість ухвалення рішення відповідно до цього. Сучасна си< п
----------------------
1 І. В. Решетнікова зауважує, що стандарт доказування с швидше за все терміном англо-американським (див.: Решетникова, И. В. Доказательственное право в граж іан ском судопроизводстве [Текст] / И. В. Решетникова. - Екатеринбург : Изд-во Гумани і ун-та, 1997.-С. 271).
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
касування. про що йшла мова, передбачає як мету цивільного су розгляд справи за умов дотримання процесуальної справедливі і пстеми процесуальних гарантій, що випливає із ст. 1 ЦПК. Иі гема доказування визначально засновується на тягарі доказу-горін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому «•пою для визначення наслідків реалізації таких специфічних ів (іягаря доказування) виступає заінтересованість у розгляді і н.мої справи на свою користь. Ніякої юридичної відповідальності іиа у доказуванні сторона не несе, оскільки тягар доказування не • и юридичних обов'язків, сторони не несуть юридичних обов'язків то ілння доказів і розкриття всіх обставин справи, зокрема і тих, И< І іажані для сторін з точки зору їх правової позиції та процесу-НО'і ілшіересованості або не є бажаними для сприятливого заверни процесу. Таким чином, сторони можуть притримувати докази ні і инк» користь.
мовою стандарту доказування є те, що спір підлягає розгляду м інше у межах заявлених позовних вимог та наданих сторонами и и. Суд ухвалює рішення на основі досліджуваних доказів і доми \ сторонами обставин цивільної справи. При цьому, вирішуючи
суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. її иидно, стандарт доказування визначає можливість ухвалення Удового рішення залежно від того, якою мірою сторона спромоглася
N... тім свої функції у процесуальному доказуванні.
І йка модель стандарту доказування ставить питання, які вже поїм договорюватися в процесуальній літературі, про ймовірність по судді при розгляді цивільних справ і можливість ухвалення ІННЯ на основі ймовірності встановлення фактів, що входять до і а доказування, та використання статистичних даних для вста-иіія фактів, що мають значення для справи'. І Ці) стосується оцінки доказів судом, то цивільне процесуальне і и- кшство передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім і копанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному (посередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ їм для суду наперед встановленого значення (ст. 212 ЦПК). ' «пінка доказів складається з визначення судом достовірності й до-I і пмості доказів.
Гі иістникова, И. В. Доказательственное право в гражданском судопроизводстве
| І |
і І II. В. Решетникова. - Екатеринбург : Изд-во Гуманит. ун-та, 1997. -і 286.
Частина друга. Провадження у суді першої інстанції
Визначення достовірності доказів зводи і вся до перевірки доори і ності джерела доказів, а також самою процесу формування доказів приклад, даючи оцінку достовірності показання свідка, суд повинен іи і вірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний 11 їх запам'ятати, а також чи правдиво він дає про них показання. І Ірії і ці достовірності висновку експерта суд має перевірити компетенції експерта, при оцінці письмових доказів — їх справжність тощо.
Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх доі і ність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підсілій браних по конкретній справі доказів зробити певний виснової наявність фактів, які належать до предмета доказування, про іі| і обов'язки сторін. Але цей умовивід суд робить, враховуючи сгаидпр» доказування.
Оцінка доказів судом може бути попередньою, остаточною і ком рольною. Попередню оцінку доказів здійснює суд до виходу ю І радчої кімнати. Остаточна оцінка здійснюється судом у нарадчій наті і є підставою для ухвалення рішення по справі. Контрольну оцім ку доказів здійснюють вищестоящі суди при перевірці законнім 11 й обгрунтованості судових рішень.
Визначення судом достовірності й достатності доказів складне сутність оцінки доказів у цивільній справі. Однак для правильної.■ розуміння механізму оцінки доказів необхідно керуватися передбач* ними законом положеннями оцінки доказів. Ці положення закріплені у вже згадуваній ст. 212 ЦПК.
Перш за все судова оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням суддів. Внутрішнє переконання — це заснований ні доказах висновок суду про обставини справи. Положення про оцінку доказів за внутрішнім переконанням випливає з принципу здійснений правосуддя тільки судом, повноважень суду остаточно вирішувані питання про права й обов'язки сторін.
Докази повинні бути оцінені судом всебічно, у повному обся й об'єктивно. Положення про повноту оцінки доказів означає, що с повинен вивчити і використати докази в повному обсязі, який < ю статнім для правильних висновків суду по суті справи. Положення при всебічність і об'єктивність розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи означає, що суд повинен взяти до уваги всі докази, які обі р\ 11 товують як вимоги позивача, так і заперечення відповідача.
Нарешті при оцінці доказів суд повинен керуватися тим положен ням, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сил
Глава XXI. Доказування в цивільному судочинстві
І означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жо-із доказів не має переваги над іншим. Вищестоящі суди наперед
і мають права вирішувати питання про достовірність, недостовірність перевагу того чи іншого доказу.
§ 6. Забезпечення доказів
Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що особи, які
уть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є не-
ливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право ііиявити клопотання про забезпечення цих доказів (ст. 133 ЦПК).
Забезпечення доказів — це заходи, спрямовані на збереження відо-
іостей про обставини справи, коли є підстави припускати, що вико-
ічитання цих відомостей у подальшому може стати утрудненим або
неможливим (від'їзд свідка у тривале закордонне відрядження, втрата
якостей речі тощо).
Забезпечення доказів віднесено виключно до компетенції судів. 11 11 іо із ч. 2 ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є донні свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд до-іі іів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.
За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.
У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної
ви заявник повинен подати позовну заяву протягом трьох днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання по-іовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК).
У заяві про забезпечення доказів мають бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими ІОказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних до-і і іів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для мкої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.
Заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає • праву, а якщо позов ще не пред'явлено — місцевим загальним судом,
іежах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.
Частіша друга. Провадження у суді першої інстанції
Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яні | з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які бе| участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.
У разі обгрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можі встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява Щ забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за учі заявника.
Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Осі ження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а 11 не перешкоджає розгляду справи.
Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення N казів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші мато| али щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглм справу (ст. 135 ЦП К).
Питання для самоконтролю
1. Яким є зв'язок змагальності цивільного судочинства Ті моделі доказування?
2. Якими є суттєві ознаки доказування як процесуальної 11 яльності?
3. Яким є коло суб'єктів доказування у цивільному процесі?
4. Що таке «тягар доказування»?
5. Дайте поняття судових доказів та засобів доказування. Яко їх співвідношення?
6. Що таке предмет доказування і як він визначає належнії 11. та допустимість засобів доказування?
7. Які факти не потребують доказування?
8. Яким є значення стандарту доказування у судовому право застосуванні?
9. За якими правилами суд оцінює докази?
Глава XXII. Судові докази
іваХХП
СУДОВІ ДОКАЗИ
§ 1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників
ояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників є одним із «чи доказування. Ці пояснення мають статус доказів за умов, що ни, треті особи та їхні представники допитані як свідки та по-іііія давалися за їх згодою (ст. 62 ЦПК).
оказове значення мають лише ті пояснення сторін, третіх осіб та представників, в яких містяться відомості про факти, що мають синя для справи.
оряд із поясненнями по суті справи сторони, треті особи та їхні ставники мають право надавати свої доводи і міркування з усіх ань, що виникають у ході судового розгляду, брати участь у допиті пі і к і в і експертів, висловлювати свою думку з приводу змісту й до-іонірності письмових і речових доказів тощо. Подібні пояснення оряд із заявами розпорядчого характеру (визнання позову, відмова від ці юну тощо) не є доказами у справі.
Гаким чином, пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників иоть неоднакове значення, а доказами в цивільній справі можуть бути і 11.мі ті пояснення, які містять відомості про факти, що належать до і- і мета доказування. У поясненнях сторін виділяють: 1) повідомлен-і нідомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) сутня про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргу-< и і и. за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обста-и у вигідному для себе аспекті; 5) прояв емоцій, настрою1. Такий і is ід можна застосовувати і до пояснень третіх осіб та представників орін (третіх осіб). І Іояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників як засіб домінування в цивільному процесі мають істотне значення, виходячи і "і о, що тягар доказування несуть сторони по справі. Визнаючи за тронами, третіми особами та їхніми представниками право давати нення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу роз-
Див.: Треушников, М. К. Судебные доказательства [Текст] / М. К. Треушников. -ЛОА «Изд. дом "Городец"». 2004. - С. 159.
Частина друга. Провадження у суді першої інстанції
глянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у сира повідомлених про час і місце судового засідання (ст. 314 ЦП К )
Відсутність усних або письмових пояснень сторін або тре і і\ и їхні представників, які не з'явилися в судове засідання, може при ти до постановления судом необгрунтованого рішення, оскільки нюється з'ясування взаємовідносин сторін. Тому навіть у ви неявки без поважних причин у судове засідання особи, яка бере у справі, питання про можливість розгляду справи за її відс) і Н повинно вирішуватися судом з урахуванням необхідності її пояси для з'ясування взаємовідносин сторін і достатності доказів.
Особливе значення пояснень сторін та третіх осіб ви знача» і ься \\Щ що вони є учасниками спірних правовідносин і можучі, дамі и відомості щодо фактів, які мають значення для справи. З цим пов'яЯІ і функції їхніх представників.
Специфікою пояснень сторін та третіх осіб як засобів доказуй
є те, що сторони (треті особи) юридично заінтересовані в резульгш справи і дача пояснень — їх право, а не обов'язок. Разом з ти сивність у доказовій діяльності призводить до ухвалення рішеним на користь пасивної сторони.
Зазначена специфічна ознака пояснень сторін (третіх осіб) 01 бливо виявляється в судовому засіданні. Суд визначає порядок доми-свідків, експертів і дослідження всіх інших доказів лише після заі і ховування пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у сиріші Це дає можливість суду обрати найбільш доцільний і швидкий 11 дослідження і перевірки всього доказового матеріалу, в ході якої мають бути підтверджені або спростовані твердження сторін (грог осіб). Така регламентація ходу судового засідання з цивільної сир орієнтує суд на критичне ставлення до тих пояснень, які надані сто нами (третьою особою) з метою обгрунтування і захисту своїх прав і законних інтересів.
Суд не може будувати висновки лише на заявах сторін (третіх 0(9 і повинен запропонувати сторонам (третім особам) обґрунтовувати с твердження. Не тільки твердження сторін (третіх осіб), а й визнанії фактів, якими вони обґрунтовують свою позицію, не є обов'язковим для суду і приймаються тільки тоді, коли немає сумніву, що визнай відповідає обставинам справи. Тому наявність одного лише посилання сторони (третьої особи) на те, що її твердження про факти, які май 111 значення для справи, не спростовано, не може розглядатися як дост
Глава XXII. Судові докази
ока і. Цим визначається і значення пояснень представників сторін
тіх осіб).
два види пояснення сторін (третіх осіб): твердження і визнання.
к 11» тверджень полягає в тому, що в них містяться відомості про
н. які згідно із законом повинна доказувати сторона як суб'єкт
вання. Сутність же визнання в іншому. Визнання сторони — це
пояснення, що містить відомості про факти, які згідно із законом
нна доказувати інша сторона.
11 а підміну від пояснень сторін (третіх осіб) про факти, які відпо-
ють їх процесуальній заінтересованості, а тому потребують об-
нтування іншими засобами доказування, визнання фактів, якими
ці і і орона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, які суперечать
процесуальній заінтересованості, може стати достатнім, і, отже,
ним доказом наявності відповідного факту, якщо, на думку суду,
и.шия відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх
ні і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства,
Грози або помилки.
У '.н'язку з цим виникає питання щодо суб'єктів такого роду визнан-
I Іл паш погляд, це право має персоніфікований характер і реалізу-
9Я перш за все самою стороною (третьою особою). Що стосується
піапня факту, який повинна доводити суду сторона, і який визна-
ід я судовим представником, то тут суду слід більш уважно підходи-
Щодо оцінки наслідків такого визнання.
Ніпнання стороною (третьою особою) факту звільняє іншу сторо-
< ірегю особу) від його доказування, якщо суд визнає цей факт
отопленим. Про прийняття судом визнання стороною факту має
пі нинесена ухвала.
( \ юве визнання стороною (третьою особою) факту може бути як ним, так і письмовим. Ви шання факту, зроблене не в судовому засіданні, не є доказом. іучи доказовим фактом, воно само потребує доказування, тобто об-п і \ мання іншими доказами.
Гак, факт позасудового визнання відповідачем батьківства у спра-Про встановлення батьківства суд встановлює на підставі доказів, і і іостовірністю його підтверджують.
< К обливе процесуальне значення має визнання стороною (третьою
ІІ к чо) факту, для підтвердження якого допустимі лише певні засоби
иання — письмові докази або нотаріальна форма угоди.
Частина друга. Провадження у суді першої інстанції
Недотримання передбаченої законом форми угоди позбавля рону (третю особу) права у випадку спору посилатися для ні дження її дійсності на показання свідків.
Процесуальне значення визнання стороною (третьою особою ту укладання угоди без дотримання юридичної форми полягає І що визнання факту робить можливим підтвердження угоди будь-засобами доказування, у тому числі й показаннями свідків.
Таким чином, особливості допиту сторін, третіх осіб та їх її ставників зводяться до такого:
1) сторони, треті особи та їхні представники можуть бути щ ні як свідки тільки за їх згодою;
2) ініціатором допиту може бути як позивач, відповідач, їх прі ставник, так і суд;
3) вказані особи можуть бути допитані як свідки тільки про ві їм обставини, що мають значення для справи;
4) вони дають показання як свідки згідно із правилами, встаї ними ЦПК (статті 180—182);
5) вказані особи мають право відмовитись віддавання показані наявності підстав, передбачених законодавством (правовий імуні і
— § 2. Показання свідків
Один із засобів доказування в цивільному процесі — показані свідків, тобто повідомлення суду свідком відомостей (фактичних них) про обставини, які мають значення для справи.
Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставин що стосуються справи (ст. 50 ЦПК). Свідок зобов'язаний з'явитися суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому ставини.
Як правило, свідками викликаються громадяни, яким особи< відомі будь-які істотні для справи обставини. Особи, які знають про і обставини зі слів інших чи в результаті ознайомлення з певним до^ ментом, за необхідності можуть також д