Главная | Обратная связь

Законна сила судового рішення 4 страница

Відповідно до ч. З ст. 224 ЦПК у разі зміни позивачем предмета .и ю підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає су­довий розгляд для повідомлення про це відповідача. Це означає, що " п.-які зміни розміру позовних вимог позивачем мають бути підста­ві ми для відкладення судового розгляду. Мова йде як про збільшення, і;ік і про зменшення розміру позовних вимог. У разі зменшення по­пі иачем розміру позовних вимог відповідач у цьому випадку може визнати позов із відповідними наслідками (ст. 174 ЦПК).

Процесуально важливим є і те, що суд має вирішувати питання Подо заочного розгляду справи до початку розгляду справи по суті і відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦПК про заочний розгляд справи суд по-I і аиовляє ухвалу. Законом не передбачено вимоги щодо документально­го» цесуальної форми цієї ухвали. Тому така ухвала може бути оформ­лена як окремий процесуальний документ відповідно до вимог ч. 1 м 210 ЦПК або протокольно відповідно до вимог ч. 2 ст. 210 ЦПК. Иідсутність ухвали про заочний розгляд справи процесуально уне-іивлює сам заочний розгляд і є достатньою підставою для скасу-м.іііпя процесуальних актів, ухвалених по справі, що розглядалася | іочному порядку¹.

1 Іри заочному розгляді справи усні пояснення надає тільки позивач І 11 іьки він бере участь у дослідженні доказів. Якщо у справі задіяні інші особи, які беруть участь у справі, то вони дають свої пояснення,

¹ http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/602350.

Частини друга. Провадження у суді першої інстанції

а суд досліджує докази, надані цими особами. Якщо під час розгля справи виникає потреба призначити експертизу, то суд у встановлеї му порядку повинен це зробити. Якщо відповідач після одержанії копії позовної заяви із копіями доданих до неї документів не скорм тається своїм правом надати додаткові докази, суд ухвалює заочне р| шення на підставі тих доказів, що надані позивачем та іншими бами, які беруть участь у справі.

Заочне рішення, як і рішення, постановлене при розгляді спран у звичайному порядку, є актом правосуддя і тому має відповідати м гальним вимогам, які висуваються до судових рішень. Заочне рішені повинно бути законним, обґрунтованим (ст. 213 ЦПК). Як процесу;: и ний документ заочне рішення має відповідати вимогам ст. 215 ЦІ II тобто містити: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну част' ни. Воно має бути також повним, ясним і точним (статті 219 221 ЦІ ІК і Відповідно до ст. 227 ЦПК копія заочного рішення не пізніше Tf днів з дня його проголошення направляється рекомендованим лисі із повідомленням відповідачам, які не з'явилися в судове засідапп Обчислення даного строку провадиться за загальними правилами числення та перебігу процесуальних строків (ст. 69 ЦПК), тобто з н ступного дня після відповідної календарної дати або настання под з якою пов'язано його початок.

Виходячи з наведеного, у Постанові № 14 Пленуму Верховно Суду України від 18 грудня 2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі»¹ наводяться деякі тлумачення окремих положень щодо заочно­го рішення. Зокрема, у постанові вказується, що заочне рішення є ріі* новидом судового рішення і тому при заочному розгляді справи сі дання повного рішення, яке слід називати заочним, може бути ві,і дено, проте в силу статті 227 ЦПК повний текст рішення відпот [І чеві у будь-якому випадку має бути направлено не пізніше п'яти дн з дня проголошення рішення суду або його вступної та резолютивно частин. Суд повинен ухвалити заочне рішення, яке за своїм зміси має відповідати вимогам статті 215 ЦПК (містити в собі вступну, они сову, мотивувальну та резолютивну частини у визначеній послідов­ності). При цьому в описовій частині заочного рішення необм вказати, що заочний розгляд справи відбувся за відсутності відпоні і» ча (усіх відповідачів); у резолютивній частині цього рішення мас І

зазначено, крім загального порядку оскарження, також строк і пор>

подання відповідачем заяви про його перегляд.

Вісн. Верхов. Суду України. - 2010. - № 1. - С 4-9.

6X2

Глава XXIX. Заочний розгляд справи

І Іаголошується також, що виправлення описок чи арифметичних

омії.іок, ухвалення додаткового рішення чи роз'яснення рішення при

і'чному розгляді справи здійснюються за загальними правилами,

рс юаченими статтями 219-221 ЦПК. При цьому додаткове до заоч-

оіо рішення не може бути оскаржене відповідачем до суду, що його

і л ти, у порядку статті 228 ЦПК. Тобто у цілому, як видно, проце-

і 11.ний режим заочного рішення та рішення, ухваленого у порядку

ІИчайного позовного провадження, є однаковим.

§ 4. Порядок перегляду заочного рішення

()собливістю заочного рішення є специфічний (спрощений) порядок "id перегляду за ініціативою пасивної сторони. Як зазначалося, такий прядок притаманний усім моделям заочних рішень. Спрощений по­лок перегляду заочного рішення характеризується тим, що він мож-иінііі за ініціативою відсутньої на усному судовому розгляді сторони ' і. уб'єктом перегляду виступає суд, який ухвалив заочне рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦПК заочне рішення може бути пере-і шуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Икоиодавець тим самим відступив на перший погляд від принципу іііімості судового рішення, допустивши перегляд судового рішення іим самим судом. Утім передбачене ЦПК правило є природним та по-Кідним від законодавчо визначених умов ухвалення заочного рішення. уті можна стверджувати, що заочний розгляд справи та ухвалення очного рішення за умов роз'яснення стороні процесуальних прав та її пдків їх здійснення грунтується на згоді позивача. Ця згода є до­мни, ою підставою для процедури заочного розгляду справи. Крім для врівноваження процесуальних прав сторін на участь в усних аннях справи логічно встановлюється спрощена для відповідача роцедура перегляду судового рішення. При цьому слід додати, що ні ніс процесуальне законодавство передбачає два способи перегляду іочиого рішення: у загальному порядку, тобто в апеляційному, і у ирі тісному порядку — за письмовою заявою відповідача про перегляд рішення судом, який його ухвалив (ст. 232 ЦПК).

івкон встановлює десятиденний строк на подання заяви про пере-11 і точного рішення після отримання його копії відповідачем (ч. 2 і !28 ЦПК). У даному випадку цей строк обчислюється не за загаль-ими правилами обчислення процесуальних строків щодо типових

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

процедур перегляду судових актів, тобто не з дня винесення заочно рішення, а з дня отримання відповідачем його копії. У принципі т правило є логічним, оскільки рішення по справі ухвалюється у по~ ку заочного розгляду справи за відсутності відповідача і обчислен строку подання заяви про перегляд заочного рішення є своєрідно пільгою відповідачеві.

Строк на подання заяви на перегляд заочного рішення є процес альним, тому відповідач може звернутися з клопотанням про поно лення пропущеного строку. Правила поновлення та продовжен процесуальних строків передбачені ст. 73 ЦПК.

Питання про поновлення строку може вирішуватися за відсутно ті сторін. Що в такому випадку визнавати моментом оголошення ухв ли: дату постановления ухвали чи дату повідомлення відповідача п задоволення клопотання? На наш погляд, обчислення поновлено строку повинно починатися з моменту оголошення ухвали в судово" засіданні, яке призначалося для вирішення питання про поновлен пропущеного строку. ЦПК не вказує, яким чином особи, які бер участь у справі, повідомляються про вчинення процесуальної дії, сторони самі повинні дбати, щоб їм був відомий хід процесу, у резу татах якого вони є заінтересованими.

Заява про перегляд заочного рішення відповідно до ст. 229 ЦП подається у письмовій формі. У заяві про перегляд заочного рішен повинно бути зазначено: найменування суду, який ухвалив заочне рі шення; ім'я (найменування) відповідача або його представника, я подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер з собів зв'язку; обставини, що свідчать про поважні причин неяв в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це; посила ня на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення прот вимог позивача; клопотання про перегляд заочного рішення; перелі доданих до заяви матеріалів.

Задоволення заяви про перегляд заочного рішення можливе за н~ явності таких обставин: суд встановить, що неявка сторони виклик; поважними причинами, а про причини неявки сторона не мала змо своєчасно повідомити суд; сторона надасть докази, які можуть впл нути на зміст прийнятого рішення.

При поданні заяви про перегляд заочного рішення судовий збір н стягується (ч. 6 ст. 229 ЦПК).

До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішен застосовуються правила ст. 121 ЦПК, тобто якщо заява про перегля

Глава XXIX. Заочний розгляд справи

гакого рішення за формою і змістом не відповідає вимогам закону, то вона залишається без руху та повертається заявникові для усунення не юліків. Якщо відповідач у встановлений судом строк усуне недо-ііки заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявникові.

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рі­шення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї ма-ісріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд по­відомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду за­їки. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження (ст. 230 ЦПК).

Розгляд заяви відповідача про перегляд заочного рішення здійсню-і и.ся судом першої інстанції в судовому засіданні. Неявка осіб, на­лежним чином повідомлених про час і місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви, але у випадку неявки в судове засідання Осіб, які беруть участь у справі, або їх представників, не повідомлених пі іежним чином про час і місце розгляду заяви про перегляд заочного рішення, суд повинен, керуючись загальними правилами, відкласти розгляд заяви на підставі ст. 169 ЦПК.

Закон встановлює вичерпний перелік повноважень суду при роз­гляді заяви про перегляд заочного рішення. Відповідно до ч. З ст. 231 ЦІ ІК у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може залишити заяву без задоволення або скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку. При цьому суд постановляє відповідну ухвалу.

—^— § 5. Оскарження заочного рішення

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ЦПК у разі залишення заяви про перегляд іаочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене и загальному порядку. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановления ухвали про за-нишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Щодо права відповідача оскаржувати заочне рішення в апеляцій­ному порядку, то слід зазначити, що в деяких країнах взагалі існує іа< юрона оскаржувати заочне рішення в апеляційному порядку. Поряд і ним є інші підходи — оскарження в апеляційному порядку відповіда-[і і (пасивною стороною) взагалі можливе після використання спеці-

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

ального порядку перегляду заочного рішення. Перший підхід викор товуеться, як правило, в англосаксонській системі права, якій притг на модель заочного рішення, що ухвалюється в самостійному заочн провадженні за формальної оцінки наявних доказів у справі, то у спрощеній процедурі цивільного. Другий — використовується, правило, у континентальній системі права. Процедура ухвалення го рішення в такому випадку не є спрощеною, оскільки суд здійсн неформальну оцінку наявних доказів у справі за загальними праві судового розгляду, як і при ухваленні звичайного рішення, за сво властивостями може бути об'єктом апеляційного оскарження.

Що стосується порядку перегляду заочного рішення за чинн процесуальним законодавством, то воно передбачає для пасивної с~ рони (відповідача) можливість вимагати поступового перегляду зао го рішення, у тому числі і в апеляційному порядку.

Незважаючи на те, що в ЦП К не згадується про право відповід оскаржити заочне рішення в загальному порядку без звернення із зг про його перегляд до суду першої інстанції, право на апеляцію у нь є. Виходячи з наявної моделі заочного рішення, послідовний поряд перегляду для відповідача заочного рішення є в принципі обгрунтова: і доктринально, і практично з огляду на існуючу в процесуальному конодавстві форму апеляції. Оскільки суд при ухваленні заочного ріш ня здійснює неформальну оцінку доказів і по суті розглядає справу загальними правилами, можливість апеляції на таке рішення є доречн з точки зору інстанційності (інстанційних періодів розгляду спра і функцій суду першої та апеляційної інстанцій.

За існуючої регламентації строків реалізації права на апеляцій оскарження заочного рішення виникають певні проблеми щодо визн чення строків на апеляційне оскарження заочного рішення позиваче Право позивача на апеляційне оскарження заочного рішення пов'язане з правом відповідача на апеляцію, але знову ж таки, оскі ки в законі передбачена процедура перегляду заочного рішення у сп; щеному порядку за заявою відповідача, реалізація права на апеляцій оскарження заочного рішення позивачем повинна відповідати проц дурі перегляду заочного рішення судом першої інстанції. Перш за слід зазначити, що процесуальне законодавство не ставить перешк для можливості виникнення та конкуренції двох проваджень — ус першої інстанції з перегляду заочного рішення за заявою відповіла та в суді апеляційної інстанції — за апеляційною скаргою позивач Мова, по суті, йде про подвійне провадження у тій самій справі.

Глава XXIX. Заочний розгляд справи

конодавство, на жаль, не дає відповіді на питання, як виходити з такої процесуальної ситуації, хоча зрозуміло, що вона є нелогічною з точки тру конструкції цивільного процесу в аспекті його інстанційності. У процесуальній літературі висловлювались пропозиції, які зводились до того, що можливу конкуренцію різних проваджень у справі можна усунути правилом, відповідно до якого подання заяви про перегляд заочного рішення мас закривати апеляційне (касаційне) провадження. Апеляційне (касаційне) провадження не повинно здійснюватися до розгляду заяви про перегляд заочного рішення. У випадку задоволення заяви про перегляд судом першої інстанції заочного рішення прова­дження по апеляційній (касаційній) скарзі повинно закриватися. Апе­ляційну (касаційну) скаргу слід залишати без руху до закінчення стро­ку на подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення¹.

Що стосується початку перебігу строку оскарження заочного рі­шення позивачем, то він, як і у випадку його визначення для відповіда­ча. визначається системою юридичних процесуальних фактів. Якщо нідповідач подавав заяву про перегляд заочного рішення, право пози­вача на апеляційне оскарження має бути реалізоване за умов наявнос­ті ухвали про відмову у задоволенні заяви про перегляд заочного рі­шення в межах строків та процедур апеляційного перегляду судових рішень. У разі неподання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції право на подання апеляційної скарги у позивача виникає після перебігу строку на подання заяви про пере­гляд заочного рішення.

Стаття 232 ЦП К передбачає можливість оскарження позивачем та нідповідачем у загальному порядку так званого повторного заочного рішення. Про повторне заочне рішення йдеться лише у даній статті. Наявність права на апеляційне оскарження повторного заочного рі­шення означає можливість ухвалення такого рішення відповідно до загальних законодавчих вимог, які визначають умови заочного рішен­ня та процедуру розгляду справи у заочному порядку. Відповідно до и. 2 ч. З ст. 231 ЦПК у разі скасування заочного рішення суд призначає Вправу до розгляду в загальному порядку.

Таким чином, можливий повторний розгляд справи у заочному порядку і ухвалення повторного заочного рішення. Особливістю тако-кі заочного рішення є лише те, що воно вже не може бути переглянуто і \ юм першої інстанції за заявою відповідача.

¹ Черных, И. И. Заочное производство в гражданском процессе [Текст] / II II. Черных. - М. : Городец, 2000. - С. 94-96.

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

Що стосується процедури розгляду справи і умов ухвалення і вторного заочного рішення, то жодних особливостей закон не перс і бачає. Це стосується і складу суду. Як правило, розгляд справи пі* і скасування заочного рішення може здійснюватися не лише в поря і заочного розгляду справи, а й тим самим складом суду. Хоча це пи і аи ня може бути дискусійним, суто формально законодавчих підстав щод неможливості розглядати справу тим самим складом суду немає. Крі того, не можна аргументувати неможливість розгляду справи у заочн< му порядку тим самим судом і правилами, що регламентують відвод суддів (ст. 21 ЦПК). На наш погляд, можливість розгляду справи їм самим складом суду з ухваленням повторного заочного рішення ві і биває наявну в законі модель заочного розгляду справ і заочного pj шення. Заочний розгляд справи є специфічною процедурою цивіл ьно го судочинства. Він здійснюється в межах позовного провадження і і загальними правилами, а заочне рішення не ґрунтується на неправої пасивної сторони. Що стосується повторного розгляду справи післ скасування першого заочного рішення, то він по суті і функціонал 1.11 є продовженням позовного провадження в суді першої інстанції.

З цього приводу звертає на себе увагу Постанова № 14 Пленум Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. «Про судове рішенії у цивільній справі», в якій зазначається, що повторне заочне рішення у тому числі ухвалене тим же складом суду, оскаржується в загальне му порядку, встановленому ЦПК, про що має бути зазначено в рез лютивній частині рішення (ч. З ст. 232 ЦПК).

Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загально порядку, встановленого ЦПК (ст. 233 ЦПК). Заочне рішення, яке на брало законної сили, має всі ознаки рішення, що визначають йог правову дію: незмінність, виключність, преюдиційність, обов'язковість виконавчість.

——— Питання для самоконтролю

1. Якою мірою існуюча модель заочного розгляду справ впл вас на ефективність цивільного судочинства?

2. Якими є законодавчі умови заочного розгляду справи?

3. Як кваліфікувати неявку відповідача з точки зору можливос­ті заочного розгляду справи?

4. У чому полягають особливості перегляду й оскарження за очного рішення?

Розділ 7

Окреме провадження

Глава XXX

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ

___ § 1. Історичний нарис окремого провадження

У цивільному процесуальному законодавстві протягом майже пів­тора сторіччя закладена конструкція декількох форм цивільного судо­чинства — спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу, викликаного необхідністю формулювання спеціальних норм процесуального права. Деякі дослідники пов'язують цей факт з тради­цією римського права, яка виділяє спірне позовне судочинство та без-спірне (добровільне), котра, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав¹.

Так, при розробці Статуту цивільного судочинства Росії 1864 р. як критика судочинства за попереднім законом — Зводом законів 1857 р. ііказувалось, що одним з істотних недоліків чинного на той час зако­нодавства було проведення різних порядків судочинства. Як відомо, Звід законів передбачав загальний порядок судочинства, чотири голов­них та шістнадцять особливих. На думку департаменту законів та цивільних справ Державної ради, таке законодавче рішення викликало повільність судочинства та розвиток формалізму².

¹ Див.: Штефан, М. Й. Цивільний процес [Текст] / М. Й. Штефан. - К. : 1н Юре,
1997.-С. 5-6.

² Судебные Уставы 20 ноября 1864 г., с изложением рассуждений, на которых они
основаны [Текст]. Ч. 1. -СПб. : Изд-во Гос. канцелярии, 1866. -С. VIII.

Чистіша друга. Провадження у суді першої інстанції

.

 

При остаточній редакції Статуту думка департаменту Державної ради була врахована і прийнятий у 1864 р. Статут цивільного судочин­ства передбачив лише спірний (позовний) порядок здійснення право­суддя у цивільних справах. Разом з тим вже через короткий час були зроблені протилежні кроки: відбулися доповнення Статуту Книгою IV «Судочинство охоронне», у квітні 1866 р. введена особлива форма судочинства. Таке рішення мотивувалось тим, що необхідно було ви­значити, крім спірного (позовного) порядку судочинства, і правила неспірного або охоронного порядку. У той же час відзначалося, що змішування цих окремих категорій справ становить одну з надзвичай­но суттєвих причин недосконалості цивільного судочинства'. У по­рядку охоронного провадження розглядалися справи: про виклик спадкоємців померлої особи та охорону її маєтку; про поділ спадщини; про введення у володіння нерухомим майном; про викуп родового майна; про засвідчення у безвісній відсутності; про узаконення дітей; про усиновлення та ін. Коло цих справ не завжди було однаковим².

Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 p., що діяв на території Західної України, також передбачав диференціацію цивіль­ного процесу. Розділ II цього кодексу, що мав назву «Провадження у судах першої інстанції», містив главу V «Окремі провадження», яка регламентувала особливості розгляду окремих категорій справ: про­вадження за вексельними позовами, провадження за позовами, які виникають з угод майнового найму, провадження у третейському суді, провадження за позовами про винагороду за збитки, спричинені чина­ми судового відомства. Крім того, у систему окремого провадження включалося наказне провадження³.

Радянське цивільне процесуальне законодавство також базувалось на концепті різних форм цивільного судочинства. Перші радянські нормативні акти про цивільне судочинство розрізняли два види цивіль­ного судочинства: позовне та охоронне, яке мало назву окремого без-спірного, або непозовного. Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 р., не даючи визначення позовного та окремого проваджень, за­кріплював факт наявності так званих справ окремого провадження.

¹ Судебные уставы 20 ноября 1864 г., с изложением рассуждений, на которых они
основаны [Текст]. Ч. I. - СПб. : Изд. Гос. канцелярии, 1866. - С. 669.

² Див.: Васьковский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Вась-
ковский. - Краснодар, 2003. - С. 493-495.

³ Австрийский Устав гражданского судопроизводства 1895 года в сопоставлении
с нашим уставом [Текст] / под ред. Н. А. Тура. - СПб.: Тип. Правительствующего Сената,
1896. (Приложение к № 10 «Журнала Министерства Юстиции» (декабрь 1896 г.). -
С. 209-226).

 

Глава XXX. Загальна характеристика окремого провадження

Окреме провадження передбачалось як безспірне провадження. У тимчасовій інструкції Нарком'юсту України від 4 січня 1924 р. (цир­куляр № 4) робилась спроба визначити природу окремого проваджен­ня. У цьому документі окреме провадження протиставлялось позов­ному за двома ознаками: а) встановлення права у позовному прова­дженні та встановлення факту в безспірному порядку; б) можливість заперечень, а отже, і виклик сторін у позовному провадженні та про­вадження без відповідача в окремому провадженні¹.

Незважаючи на виділення в цивільному процесі окремого прова­дження як відносно самостійного, загальні для всіх справ окремого провадження норми, які регулювали б порядок їх розгляду, не були сформульовані, і ЦПК УРСР закріпив перелік справ окремого прова­дження та правила їх розгляду. Відповідно до ст. 191 ЦПК УРСР 1924 р. до справ окремого провадження належали справи: а) про розпоряджен­ня судом майном померлих; б) про третейські записи та рішення; в) про депозит; г) про видачу судових наказів по актах; д) про розірвання шлюбу, про позови з утримання та про встановлення прізвища дітей; є) про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; є) про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями.

У подальшому, в ЦПК УРСР 1929 p., також передбачалось окреме провадження. Відповідно до ст. 218 ЦПК до справ окремого прова­дження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про ви­дачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на по­точні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про поновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів. Крім того, відповідно до глави 26-а ЦПК 1929 р. до справ окремого провадження були віднесені справи про розірвання шлюбу.

Як видно, протягом тривалого періоду у цивільному процесуаль­ному законодавстві, яке передбачало наявність охоронних (окремих проваджень), не визначалися критерії цих проваджень, відмінність їх під позовного провадження цивільного процесу. Законодавець тільки давав перелік справ, які віднесені до окремого провадження.

¹ Сборник статей и материалов по гражданскому процессу за 1922-1924 г. [Текст]: іб. науч. ст. / под ред. С. М. Прушицкого. - М. : Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1925. -С.34-35.

Частина друга. Провадження у суді першої інстанції

У літературі висловлювалася думка, що наявність у законодав двох видів цивільного судочинства зумовлюється тим, що характ окремого провадження визначається відсутністю спору про пра цивільне в цьому провадженні, що на відміну від позовних спр справи окремого провадження розглядаються у спрощеному поряді і тут не застосовуються деякі інститути позовного провадження (м рової угоди, відмови від позову, третіх осіб та ін.)¹. Ця думка павр чи повністю відбиває суть проблеми, бо порівняльний аналіз систс справ окремого провадження в різні періоди розвитку цивільного щ цесуального законодавства показує, що до них належали справи, я з великою ймовірністю об'єднувалися однією ознакою — відсутніст спору про право цивільне. Свого часу був правий Є. В. Васьковськиіі, який писав стосовно Статуту цивільного судочинства 1864 p., що охо­ронні справи є такими різноманітними і різнорідними й охопити їх одним визначенням неможливо².

Як приклад, аналіз ст. 218 ЦПК УРСР 1929 р. дає підстави зробити однозначний висновок про те, що в межах окремого провадження були об'єднані різні за природою справи, а предмет судової діяльності в окремому провадженні не був однорідним. Так, у справах про видачу судових наказів суд безспірно підтверджував права кредитора на стяг­нення грошей без майна. У справах про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредит­них установах суд давав дозвіл установі, яка учиняє стягнення, при стягненні недоїмок по податках та сум неподаткового характеру, які за законом стягуються в безспірному порядку, якщо виникає необхідність, звернути ці стягнення на поточні рахунки і вклади в кредитних уста­новах. У справах про звільнення особи від військової служби за релі­гійними переконаннями суд на підставі чинного на той час закону про обов'язкову військову службу вирішував, чи дійсно релігійне вчення секти, до якої належить заявник, забороняє чи забороняло до 1917 р. відбування військової служби і чи дійсно до цього вчення належить заявник за народженням та вихованням.

Як видно з наведених прикладів, предмет судової діяльності у спра­вах, які входили до окремого провадження, є досить різноманітним.

¹ Див.: Тараненко, В. Ф. О видах гражданского судопроизводства в советском
гражданском процессуальном праве [Текст] / В. Ф. Тараненко, В. В. Блажеев //
Актуальные проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам. - М. :
ВЮЗИ, 1990.-С. 32.

² Васьковский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Васьковский.-
М. : Изд. бр. Башмаковых, 1917. - С. 399.

I

Глава XXX. Загальна характеристика окремого провадження

У першому випадку суд надавав документові виконавчої сили — при виданні судових наказів; у другому — суд давав дозвіл на звернення стягнення у разі недоїмки на такі специфічні об'єкти, як поточні ра­хунки і вклади у кредитних установах; у третьому — встановлював факт належності заявника до релігійної секти та звільняв від виконан­ня державного обов'язку — обов'язкової військової служби.

Неоднорідність окремого провадження як самостійного проваджен­ня в структурі цивільного процесу ще більше посилилась у зв'язку з прийняттям Постанови ЦВК і РНК СРСР від 11 квітня 1937 p., яка скасувала адміністративний і встановила судовий порядок вилучення майна у колгоспів, кустарно-промислових артілей та громадян на по­криття недоїмок за державними і міськими податками, обов'язковим окладним страхуванням, обов'язковими натуральними поставками та штрафами¹. Поряд із цим Конституція СРСР 1936 р. передбачала мож­ливість судового оскарження неправильностей у списках виборців. 1 Іорядок розгляду цих справ був установлений Інструкцією НКЮ СРСР від 5 травня 1938 р.² У подальшому постановою РНК СРСР від 24 листопада 1942 р. «Про відповідальність за невиконання обов'язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі колгоспними дво­рами та одноосібними господарствами» передбачалось залишення у силі судового порядку звернення стягнень за недоїмками³. Такі зміни в законодавстві того періоду, визначення спеціальними нормативними актами порядку судового розгляду цих справ знову поставили питання про їх природу і віднесення до того або іншого виду судочинства, пе­редбаченого ЦПК. І незважаючи на те що встановлювався особливий порядок розгляду цих справ, який принципово відрізнявся від позов­ного та окремого проваджень, передбачалось, що цей порядок є по­рядком «окремого провадження». Разом з тим очевидно, що переліче­ні категорії справ, що були віднесені до судової юрисдикції, за своєю юридичною природою відрізнялись від тих, які того часу в цивільному