Главная | Обратная связь

Глава XXXVIII __ ПРОВАДЖЕННЯ 2 страница

7 лютого 2003 р. відділ охорони здоров'я перерахував решту боргу на банківський рахунок заявника.

Частина четверта. Виконавче провадження. Відновлення втраченого...

А. Шмалько звернувся до районного суду з позовом до Дніпропе­тровського обласного відділу казначейства про компенсацію моральної шкоди, спричиненої надто тривалим невиконанням цим органом судо­вого рішення від 29 листопада 2000 р. 19 травня 2003 р. районний суд відмовив у задоволенні цього позову.

Заявник стверджував, що невиконання відповідними органами судового рішення у його справі у належний строк є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції. Він також зазначав, що з боку держави мало місце не­справедливе втручання у його право власності всупереч вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд відзначив, що право на суд, яке закріплене у ч. 1 ст. 6 Конвен­ції, було б лише ілюзією, якщо б держави допускали такий стан речей, коли остаточні рішення національних судів залишалися б невиконани­ми. Суд звернувся до положень, сформульованих у його попередніх аналогічних справах, зазначаючи, що тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції винятково як такої, що стосується лише доступу до суду та процедури розгляду справи у суді, було б несумісним із принципом верховенства права, який держави-учасниці зобов'язались дотримувати, ратифіку-ючи Конвенцію.

Зважаючи на це, виконання рішення будь-якого суду повинно роз­глядатись у світлі вимог ст. 6 Конвенції складовою частиною процесу у справі.

Загалом не може вважатись прийнятним виправдання державою невиконання рішення суду відсутністю достатніх державних коштів. Затримання виконання судового рішення може бути виправданим лише за виняткових обставин. Проте у будь-якому разі таке затримання не може бути настільки тривалим, аби була знищена сама сутність того права, яке захищається ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Відтак невиконання державою судового рішення у справі заявника протягом 15 місяців було втручанням у право заявника на мирне воло­діння своїм майном. Суд зазначив, що держава, не забезпечивши ви­конання рішення протягом такого тривалого строку, перешкодила за­явнику скористатись грішми, на які він мав право. Формулюючи цей висновок, Суд також звернув увагу на особливу ситуацію заявника. Крім того, Суд відзначив, що нестача державних коштів на галузь охорони здоров'я не може бути виправданням упущення, що мало місце у справі заявника. Тому Суд постановив, що мало місце пору­шення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції¹.

¹ Адвокат. - 2004. - № 9. - С 24-25. 944

Глава XXXIX. Виконавче провадження у структурі цивільного процесу

Подібне рішення було постановлене Європейським судом 7 травня 2002 р. у справі Бурдов проти Росії.

Анатолій Бурдов — громадянин Росії. 1 жовтня 1986 р. військові органи притягли його до участі в надзвичайних заходах, які провади­лися в районі Чорнобильської атомної станції. Він працював там до 11 січня 1987 p., внаслідок чого зазнав значного радіоактивного опро­мінення. 1991 р. на підставі експертного висновку про незадовільний стан здоров'я, пов'язаний з його участю в чорнобильській операції, йому присудили виплату компенсації. 1997 р. у зв'язку з невиплатою цієї компенсації він подав позов проти Управління соціального захис­ту населення у м. Шахти. З березня 1997 р. Шахтинський міський суд ухвалив рішення на користь А. Бурдова і присудив виплатити йому 23 786 567 російських рублів заборгованої компенсації, а ще таку саму суму у вигляді штрафної неустойки. У 1999 р. п. Бурдов учинив позов проти Управління соціального захисту населення, оскаржуючи змен­шення суми щомісячних виплат і вимагаючи надання несплаченої компенсації. 21 травня 1999 р. Шахтинський міський суд відновив первинну суму компенсації і зобов'язав Управління соціального за­хисту населення здійснювати щомісячні компенсаційні виплати в роз­мірі 3011,36 р. з подальшим проведенням індексації. Суд також наказав сплатити ще не виплачені 8752,65 р.

Проте кілька разів, від 16 вересня 1999 р. до 16 травня 2000 p., за­явника повідомляли, що виплата сум неможлива через брак коштів.

9 березня 2000 р. Шахтинський міський суд наказав провести ін­дексацію суми штрафної неустойки, присудженої 3 березня 1997 p., яку ще не виплачено. Було також видано додатковий судовий наказ про виконання рішення щодо виплати 44095,37 р.

5 березня 2001 р. Управління соціального захисту населення у м. Шахти, після ухвалення Міністерством фінансів рішення, виплати­ло заявникові заборговану суму — 113 040, 38 р. Згідно з інформацією Управління соціального захисту населення від 11 лютого 2002 p., роз­мір компенсації за період від квітня 2001 р. до червня 2002 р. оцінено в 2500 р. на місяць.

Постановляючи рішення у цій справі, Європейський суд нагадав, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба роз­глядати як невід'ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод, де йдеться про необхідність забезпечення спра­ведливого судового процесу. Орган державної влади не мав права по-

Частина четверта. Виконавче провадження. Відновлення втраченого...

сплатися на відсутність коштів як привід для невиконання рішення п{ виплату боргу. У цій справі держава не повинна була перешкоджат заявникові в отриманні допомоги, присудженої йому внаслідок суде вого розгляду, посилаючись на стверджувані фінансові труднощі.

Не вживаючи протягом кількох років необхідних заходів для ви­конання остаточних судових рішень, органи влади Росії позбавилі положення п. 1 ст. 6 будь-якої практичної сили; отже, допущено по­рушення п. 1 ст. 6. Крім того, відсутність у заявника можливості де могтися виконання цих рішень, принаймні до 5 березня 2001 р., стг новило втручання в його право на мирне володіння своїм майном, передбачає ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції (захист права власності) Уряд не навів жодних виправдовувальних аргументів стосовно цьої втручання, і Суд визнав, що відсутність коштів не може виправдовува­ти таку бездіяльність.

У зазначених справах Суд нагадав, що ч. 1 ст. 6 забезпечує кожне му право на розгляд його справи, що стосується цивільних прав обов'язків, при цьому право на доступ, тобто право розпочати прова­дження в суді у цивільній справі, є лише одним із аспектів. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система дозволя.1 остаточному та обов'язковому судовому рішенню залишатися без дії на шкоду однієї зі сторін. Було б неприпустимо, якби ч. 1 ст. 6 деталі но визначала процесуальні гарантії, надані сторонам у провадженні провадженні, що є справедливим, публічним та оперативним, -забезпечення виконання судових рішень¹.

Поряд з цим у своїх інших рішеннях Європейський суд зазначав що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно nej шою і другою стадіями одного провадження, підкреслюючи, що ви­конавче провадження не може бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес {Скор-діно проти Італії; Джордж Естіма проти Португалії; Сіка проті Словакії тощо).

Зокрема, ці висновки покладені у підставу рішення у справі Круты проти України від 27 листопада 2008 р.

У серпні 2003 р. заявник подав позов до Московського районної суду м. Харкова про стягнення з державного підприємства «Харків­ський електромеханічний завод» компенсації за втрату частини заро-

¹ Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2002. - № 2. - С. 156-158; Шевчук, С. Порівняльне прецедентне право з прав людини [Текст] / С Шевчук. - К., 2002. - С 193-194.

 

ГлаваXXXIX. Виконавче провадження у структурі цивільного процесу

бітної плати через затримку її виплати, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої несвоєчасною виплатою відповідачем за­робітної плати.

З листопада 2003 р. суд ухвалив рішення, яким зобов'язав сплати­ти заявнику 634,03 грн компенсації за втрату частини заробітної плати через затримку її виплати.

Ухвалою від 25 грудня 2003 р. апеляційний суд Харківської області частково змінив це рішення та присудив заявнику додатково 1072,62 грн відшкодування моральної шкоди. У той же день ухвала набрала за­конної сили.

У січні 2004 р. заявник та підприємство-відповідач подали каса­ційні скарги. У грудні 2004 р. заявник звернувся до Московського ра­йонного суду із заявою про видачу виконавчого листа за рішенням на його користь. Суд відмовив у видачі виконавчого листа на підставі того, що справа була направлена до Верховного Суду України.

7 квітня 2006 р. Верховний Суд України залишив без змін ухвалу апеляційного суду. 20 липня 2006 р. заявник отримав виконавчий лист. 27 липня 2006 р. заявник подав виконавчий лист до державної вико­навчої служби. 12 вересня 2006 р. заявник отримав присуджені йому кошти.

Заявник скаржився за п. 1 ст. 6 та за ст. 13 Конвенції стосовно того, що розгляд його справи судом був тривалим, так само, як і невиконан­ня рішення від 3 листопада 2003 p., зміненого ухвалою апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2003 р.

Уряд висунув заперечення стосовно прийнятності вимоги. Суд за­значає, що ці зауваження мають бути відхилені. Суд вважає, що скарги заявника не є очевидно необгрунтованими у значенні п. З ст. 35 Кон­венції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд оголошує їх прийнятними.

Уряд стверджував, що затримка у виконанні рішення, винесеного на користь заявника, сталася не з вини держави та що заявник не був заінтересований у виконанні рішення з огляду на те, що до того, як його справа була передана до Верховного Суду України, заявник не отримав та не подав до державної виконавчої служби виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження за рішенням.

Суд зазначає, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес.

Частина четверта. Виконавче провадження. Відновлення втраченого...

Суд зазначає, що скарга заявника стосовно тривалості судового провадження у його справі зводиться до загального твердження, що його справа розглядалась судом близько двох років та десяти місяців. Судове провадження розпочалось у серпні 2003 р. та було завершено 7 квітня 2006 р. винесенням остаточного рішення Верховним Судом України. Таким чином, тривалість провадження у судовій стадії стано­вила два роки та вісім місяців у судах трьох інстанцій, під час якого немає жодного періоду бездіяльності, який стався з вини національних судів.

Стосовно відповідальності держави щодо затримки виконання рішення, винесеного на користь заявника, Суд зауважує, що підприємство-боржник належало державі. Отже, відносно підприєм­ства був застосований Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», який забороняє арешт та продаж його нерухомого майна та основних фондів. Суд також визначає, що в укра­їнській правовій системі ні суди, ні державна виконавча служба не мають права скасовувати чи зобов'язувати державу вносити зміни в за­кони про бюджет. Навіть припустивши, що заявник раніше звернувся б із заявою про відкриття виконавчого провадження, вищенаведений закон значною мірою завадив би виконанню рішення, винесеного проти підприємства-боржника. Більше того, поки справа розглядалася Верхо­вним Судом України, між клопотанням про видачу та видачею вико­навчого листа минув період більш як за півтора року.

Отже, Суд доходить висновку, що за обставин даної справи, неза­лежно від того, що у період з 25 грудня 2003 р. до 27 липня 2006 р. формально виконавче провадження не було відкрито, держава була зобов'язана виконати рішення упродовж періоду з 25 грудня 2003 р. до 12 вересня 2006 р. Суд також зауважує, що затримка у виконанні рі­шення від 3 листопада 2003 p., яке було змінено апеляційним судом Харківської області 25 грудня 2003 p., складала близько двох років та десяти місяців.

Таким чином, мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції через тривале невиконання рішення на користь заявника.

Практика Свропейського суду з прав людини знайшла своє законо­давче відтворення у національному законодавстві щодо виконання Згідно зі ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» у редакції Закону від 15.03.2006 р. виконавче провадження визначається як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб).

Глава XXXIX. Виконавче провадження у структурі цивіїьного процесу

—— § 2. Учасники виконавчого провадження

Коло суб'єктів стадії виконання судових рішень має певну специ­фіку у порівнянні з іншими стадіями процесу. Так, у виконавчому провадженні немає позивача і відповідача, третіх осіб, які заявляють або не заявляють самостійних вимог на предмет спору, свідків та ін.

До учасників виконавчого провадження належать: органи виконан­ня, якими закон називає державних виконавців; особи, які беруть участь у справі: сторони (стягувач, боржник) та їх представники; та особи, які сприяють виконанню: експерти, спеціалісти, суб'єкти оціночної ді­яльності — суб'єкти господарювання, перекладачі, поняті, працівники органів внутрішніх справ, представники органів опіки і піклування, інших органів і установ.

Відповідно до Закону України від 24 березня 1998 р. «Про держав­ну виконавчу службу»¹ та Закону України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»² виконання рішень судів та інших органів здійснює державна виконавча служба, яка входить у систему органів Міністерства юстиції України. Систему органів державної виконавчої служби складають: Департамент державної виконавчої служби Мініс­терства юстиції України; відділи державної виконавчої служби Голов­ного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції; районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Виконання рішень судів та інших органів покладено на державних виконавців районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби. Державними виконав­цями згідно із ст. 4 Закону «Про державну виконавчу службу» є за­ступник директора Департаменту державної виконавчої служби Мініс­терства юстиції України — начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головний державний виконавець, старший державний вико­навець, державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники підрозділів примусового виконання рішень від-

¹ Голос України. - 1998. - 21 квіт.

² Бюл. М-ва юстиції України. - 2002. - № 3.

Частина четверта. Виконавче провадження. Відновлення втраченого...

ділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Мі­ністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступ ники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, держави виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділів держави виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Сева стопольського міських управлінь юстиції, начальник, заступник началь­ника, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного в місті відділу державної виконавчої служби.

Державний виконавець є представником влади і здійснює приму­сове виконання судових рішень, постановлених іменем України. 1.1 рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено н державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. Де" жавні виконавці є державними службовцями.

Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Міі стерство юстиції України через Департамент державної виконавч служби Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиі Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласн Київське та Севастопольське міські управління юстиції — через від повідні відділи державної виконавчої служби.

Законом передбачено також судовий контроль за рішеннями, ді чи бездіяльністю судового виконавця (розд. VII ЦПК).

Ряд важливих питань у стадії виконання вирішується не державни виконавцем, а судом у судовому засіданні: про відстрочку, розстрочку зміну чи встановлення способу виконання; видачу дубліката викон чого листа або судового наказу; поновлення пропущеного строку пред'явлення виконавчого документа до виконання; затвердженії мирової угоди; тимчасове влаштування дитини до дитячого або ліку вального закладу тощо (розд. VI ЦПК).

У літературі висловлюється думка, що органами виконання у перед бачених законом випадках є також установи Національного бані України та комерційних банків, органи державної податкової служб та державного фінансового управління, бухгалтерія і фінансові части ни організацій та інші органи, діями яких реалізується судове рішення Однак ця думка суперечить чинному законодавству, оскільки ст. 2 3;

¹ Див.: Штефан. М. Й. Цивільний процес [Текст] / М. И. Штефан. - К. : Ін Юре 1997.-С. 514-515.

Глава XXXIX. Виконавче провадження у структурі цивільного процесу

кону України «Про виконавче провадження» точно вказує, що приму­сове виконання судових рішень покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до ст. 9 Закону «Про виконавче провадження» у випадках, передбачених законом, рішення судів та інших органів щодо стягнен­ня коштів виконуються податковими органами, установами банків, кредитно-фінансовими установами. Такі органи, організації та особи не є органами примусового виконання, крім органів та посадових осіб, які виконують рішення про притягнення до кримінальної чи адміні­стративної відповідальності. Отже, наведені установи та органи ви­ступають як стягувачі, держателі майна тощо, дії яких підконтрольні державному виконавцеві.

Так, органи державної податкової служби та державного фінансо­вого управління займають процесуальне становище стягувача і не можуть визнаватися органами виконання, бо мають процесуальну за­інтересованість у справі. З тієї ж причини не можна визнавати органа­ми виконання дільничні виборчі комісії або дільничні комісії по рефе­рендуму, які вносять виправлення у списки виборців при виконанні судових рішень у справах щодо неправильності у списках виборців; органи РАЦС або інші органи, що оформлюють відповідні документи згідно з рішенням суду про встановлення факту, який підлягає реєстра­ції в органах РАЦС або оформленню в інших органах; органи опіки і піклування та РАЦС при виконанні рішень судів про визнання грома­дянина безвісно відсутнім або оголошення померлим, а також про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; нотарі­усів при виконанні рішень судів щодо неправильно вчинених нотарі­альних дій або відмови у їх вчиненні; органи, що вчиняють платежі при виконанні рішень судів у справах про поновлення прав на втраче­ні цінні папери на пред'явника. Як держателі майна боржника висту­пають організації за місцем його роботи, банки.

Гарантією законності дій державного виконавця з виконання рішень є право сторін заявити відвід державному виконавцю. Відповідно до ст. 17 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець, а також експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у ви­конанні рішення, якщо вони є близькими родичами сторін, їх пред­ставників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому проваджен­ні, або заінтересовані в результаті виконання рішення, або є інші об­ставини, що викликають сумнів у їх неупередженості.

 

Частина четверта. Виконавче провадження. Відновлення втраченого...

За наявності обставин для відводу зазначені особи зобов'язані явити самовідвід. З тих же підстав відвід їм може бути заявлений стягувачем, боржником або їх представниками. Відвід має бути вмо­тивованим, викладеним у письмовій формі і заявленим у будь-який час до закінчення виконавчого провадження.

Питання про відвід державного виконавця вирішується начальни­ком відповідного органу державної виконавчої служби, про що вино­ситься постанова.

У разі відводу державного виконавця виконавчий документ пере­дається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або до іншого підрозділу державної виконавчої служби.

Відмова у задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена до відповідного суду у 10-денний строк, а відводу експерта, спеціаліста, перекладача чи суб'єкта оціночної діяльності — суб'єкта господарювання — у той же строк начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, а у разі його відмови — до суду.

Державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконав­чі дії.

Для цього державний виконавець:

здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі — виконавчий документ), у спосіб і порядок, визначені виконав­чим документом;

надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;

розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого проваджен­ня та їх клопотання;

роз'яснює сторонам їх права та обов'язки тощо.

Державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право:

одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію;

здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників;

безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать борж­никам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і схо­вищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому по­рядку, опечатувати ці приміщення і сховища;

Глава XXXIX. Виконавче провадження у структурі цивільного процесу

накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

на виконання рішення суду про стягнення коштів або накладення арешту, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в уста­новах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;

використовувати за згодою власника нежилі приміщення, що є в комунальній власності, та інші приміщення — для тимчасового збері­гання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна;

звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз'ясненням рішення, порушувати клопотання про зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення;

звертатися до суду з поданням про розшук боржника або дитини чи про постановления вмотивованого рішення про примусове про­никнення до житла чи іншого володіння боржника чи іншої особи;

викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих до­кументів, що знаходяться у виконавчому провадженні;

залучати до проведення виконавчих дій понятих, інших осіб у вста­новленому порядку, а також експертів, спеціалістів, в тому числі для оцінки майна;

накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом;

здійснювати інші повноваження, передбачені цим та іншими за­конами.

Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач та боржник.

Стягувачем може бути фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником може бути фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішен­нями) або утриматися від їх вчинення.

Процесуальне становище стягувача та боржника не пов'язане не­розривно зі становищем позивача та відповідача. Як правило, стягува­чем стає позивач, але ним може стати і відповідач, якщо у позові по­зивачу відмовлено і з нього стягуються судові витрати на користь відповідача. Стягувачем може стати третя особа із самостійними ви­могами на предмет спору, якщо її вимоги судом задоволені, а боржни-

Частина четверта. Виконавче провадження. Відновлення втраченого...

ком — третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, у справах з тру­дових відносин, якщо суд визнає її винною у тому, що звільнення або переведення було проведено з явним порушенням законодавства.

У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів або боржників. Кожен з них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників.

Стягувач та боржник як основні учасники виконавчого провадження наділені певними процесуальними правами. Стягувач та боржник мають право бути присутніми при вчиненні виконавчих дій або уповноважити на це своїх представників, знайомитись з усіма матеріалами виконавчо­го провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додатко­ві матеріали, заявляти клопотання, давати усні й письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених законодав ством, одержувати довідки про хід виконання, оспорювати належніст майна та його оцінку, оскаржувати дії державного виконавця та ухвали судді, суду з питань виконання рішень, подавати заперечення проти роз рахунку державного виконавця про розподіл стягнутих грошових сум між стягувачами; укладати мирову угоду, яка затверджується судом.

Стягувач має право подати заяву про видачу дубліката виконавчо документа, про поновлення строку пред'явлення виконавчого доку­мента до виконання, про відмову від стягнення і повернення виконав чого документа; зменшити розмір стягнення, надати боржнику від строчку чи розстрочку виконання, заявити про своє бажання запиши за собою непродане майно боржника або будинок у рахунок стягуван з боржника сум. Боржник має право вказати майно, на яке слід зве] нути стягнення в першу чергу, оскаржити оцінку описаного майна, а також визначити черговість його продажу. Сторони наділені й інши­ми процесуальними правами.

У виконавчому провадженні сторони зобов'язані сумлінно корис­туватись своїми процесуальними правами, не перешкоджати виконан­ню, виконувати вимоги державного виконавця, сповіщати про зміну свого місця проживання, роботи. Боржник зобов'язаний допускати державного виконавця для огляду своїх приміщень з метою виявлення належного йому майна, сплачувати витрати, пов'язані з примусовим виконанням рішення.

Глава XXXIX. Виконавче провадження у структурі цивільного процесу

У разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за подан­ням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником (ст. 378 ЦПК). Суд роз­глядає це питання у десятиденний строк у судовому засіданні з повідом­ленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконав­чого провадження. Для правонаступника усі дії, вчинені до його всту­пу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником здійснюється на підставі документів, якими правонаступник визна­чений. Такими документами є: рішення суду (господарського суду); статут; свідоцтво про право на спадщину; інші документи у передба­чених законодавством випадках.

У виконавчому провадженні, як і в інших стадіях процесу, сторони можуть діяти особисто або через законних чи договірних представни­ків. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, за винятком випадку, коли борж­ник зобов'язаний згідно з рішенням вчинити певні дії особисто.

Державний виконавець має допустити представника у виконавче провадження на підставі належно оформлених документів, форма яких залежить від виду представництва.

Неповнолітні та особи, визнані судом недієздатними, здійснюють свої права та виконують обов'язки у виконавчому провадженні відпо­відно до вимог закону.

Якщо стороною виконавчого провадження є особа, визнана судом безвісно відсутньою, державний виконавець залучає до участі у ви­конавчому провадженні особу, яка є опікуном її майна.

Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи.