Главная | Обратная связь

Та виконання рішень іноземних судів 2 страница

Враховуючи те, що ухвала судді Київського міського суду від 7 лютого 2000 р. відповідає вимогам закону та поданим матеріалам, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України залиши­ла її без зміни, а скаргу корпорації — без задоволення¹.

У міжнародних договорах про правову допомогу в цивільних спра­вах передбачено, що порядок прийняття рішення про визнання та ви­конання, як і саме виконання рішення, врегульовується законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої рішення виконується. На­приклад, у ст. 23 Договору між Україною та Республікою Кіпр під-

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 2. 1104

Глава XLVII. Витання та виконання рішень іноземних судів в Україні

креслено, що обидві Договірні Сторони застосовують до процедури визнання та виконання рішень своє національне законодавство.

Тому в ст. 395 ЦПК передбачено детальній порядок розгляду кло­потання, бо визнання і виконання судового рішення здійснюються договірною стороною, до якої звернене клопотання, згідно з порядком, встановленим її законодавством. Компетентний суд при розгляді кло­потання перевіряє його на предмет відповідності встановленим формі та змісту і наявності підстав для визнання і виконання рішення, але не може перевіряти його по суті справи, оскільки це порушувало б суве­ренітет держави, суд якої ухвалив рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 395 ЦПК компетентний суд України повинен у п'ятиденний строк письмово повідомити боржника про надходжен­ня клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду і запропонувати йому у місячний строк подати мож­ливі заперечення проти цього клопотання у письмовій формі.

Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотан­ня заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що сторони повідом­ляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду (ч. 2 ст. 395 ЦПК).

За заявою будь-якої із сторін і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Неявка без поважних причин у судове засідання будь-якої із сторін або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопо­тання, якщо будь-якою зі сторін не було порушено питання про пере­несення його розгляду.

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкри­тому судовому засіданні (частини 3, 4, 5 ст. 395 ЦПК).

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом сторонам у триден­ний строк із дня постановления ухвали. Ця ухвала може бути оскар­жена сторонами в апеляційному порядку в строки, передбачені ч. 2 ст. 294 ЦПК України.

Частини п ята. Міжнародний цивільний процес

Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, комш тентний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно під­лягає виконанню.

Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в ін( земній валюті, суд, який розглядає це клопотання, відповідно до ч.. ст. 395 ЦПК визначає суму в національній валюті за курсом Націонг ного банку України на день постановления ухвали.

Якщо компетентний суд України в резолютивній частині ухвали не визначив суму в національної валюті, ухвала про надання дозволу нї примусове виконання рішення іноземного суду підлягає скасуванню.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозваг на його примусове виконання, що набрала законної сили, компетентнш суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконані в порядку, встановленому Законом України від 21.04.1999 р. «Про ви­конавче провадження» в редакції Закону від 04.11.2010 р.

За загальним правилом порядок примусового виконання регулю­ється законодавством Договірної Сторони, на території якої повинне бути здійснено примусове виконання.

§ 3. Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню

Порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає при мусовому виконанню, регламентує гл. 2 розд. VIII ЦПК.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусово виконанню, практично здійснюється у такий самий спосіб, як і звеї нення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусові му виконанню. Тому, на наш погляд, не було жодного сенсу регулюва ти порядок визнання таких рішень окремою главою ЦПК. Доцільніші було б передбачити в розд. VIII ЦПК деякі особливості визнанн рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню До речі, у цій главі міститься відсилка до чотирьох статей, а сам статей 392-394, ст. 396 гл. 1 розд. VIII ЦПК, які аналогічно регулюю питання про підсудність справ про визнання та виконання рішень іно земних судів в Україні, порядок подання клопотання, вимоги до кл потання, а також про підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання та виконання рішень іноземних судів. А у більшості до-

 

Глава XLVII. Витания та виконання рішень іноземних судів в Україні

говорів про правову допомогу підкреслено, що договірні Сторони взаємно визнають судові рішення у цивільних справах із немайнових правовідносин.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, у процесуальній науці та у міжнародному приватному праві, має декілька схожих визначень. Так, задумкою М. И. Штефана, визнання — це надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права¹. В. Л. Чубарєв вважає, що визнання рішення іноземного суду означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов'язань у тому самому розумінні, як рішення свого власного суду². На думку Ю. Д. Притики, визнання рішення іно­земного суду — це інститут цивільного процесуального права України, в основі якого лежить акт легітимації судового рішення іноземної держави та поширення на нього законної сили рішень національних судів відповідно до встановлених норм процесуального законодавства'. Таке рішення має всі якості рішення місцевого суду, що набуло чин­ності, тобто є беззаперечним, виключним, обов'язковим і виконуваним на території України в межах національної юрисдикції. Якщо рішення не підлягає негайному виконанню в державі походження, воно не може бути виконаним і за кордоном, навіть якщо в аналогічних умовах рі­шення місцевого суду підлягало б такому виконанню.

Відповідно до ст. 23 Договору між Україною та Республікою Бол­гарія рішення органів юстиції однієї Договірної Сторони, визнані від­повідно до цього Договору на території іншої Договірної Сторони, мають таку ж силу, як і рішення, постановлені органами юстиції іншої Договірної Сторони.

У договорах про правову допомогу по-різному вирішується питан­ня про коло рішень, які не потребують примусового виконання. В окре­мих договорах указується на конкретні категорії справ, рішення по яких визнаються на території іншої Договірної Сторони без проведен­ня дій про визнання. Так, у Договорах між Україною та Республікою

¹ Штефан, М. Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс [Текст]
/ М. Й. Штефан.. - К.: Концерн «Вид. Дім "Ін Юре"», 2005. - С. 592.

² Чубарєв, В. Л. Міжнародне приватне право [Текст]: навч. посіб. / В. Л. Чубарєв.
- К.: Атіка, 2006. - С 502.

' Див.: Міжнародний цивільний процес України [Текст]: навч. посіб. Практикум / за ред. д-ра юрид. наук, проф. С. Я. Фурси. - К. : Вид. Фурса С Я. ; КНТ, 2010. -С 247.

Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

Польща, Республікою Молдова йдеться про рішення по цивільних ні майнових справах, що набрали законної сили, а по справах, що стос; ються батьківських прав, — про рішення, які не набрали законної с але підлягають негайному виконанню.

Угодою про правову допомогу в цивільних справах між Україно: та Грецькою Республікою передбачено, що рішення судів, а також і ших компетентних установ у цивільних справах стосовно особистої статусу, прийняті на території Договірних Сторін, визнаються бе спеціального провадження (ст. 20).

Проте багато договорів зовсім не розрізняють рішення про визн і про виконання. Наприклад, у ст. 39 Договору між Україною та Коре: ською Народно-Демократичною Республікою зазначається, що:

1) Договірні Сторони взаємно визнають і виконують рішення суді що набули законної сили, в цивільних справах, а також вироки в чаї тині відшкодування збитків, завданих злочином;

2) на території Договірних Сторін визнаються без спеціально провадження рішення установ юстиції в цивільних справах, які не m требують за своїм характером виконання.

Слід зазначити, що у гл. 2 розд. VIII ЦПК передбачені по суті та; самі умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає прим совому виконанню, які передбачені у ст. 390 ЦПК відносно іноземн рішень, що підлягають примусовому виконанню. Зокрема, відповідні до ст. 399 ЦПК рішення іноземного суду, що не підлягає примусово: виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верхо ною Радою України, або за принципом взаємності.

Підкреслимо, що на відміну від розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, у справі про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому вико­нанню, основні учасники називаються заінтересованими особами, за­мість сторін — стягувача та боржника. Це пов'язано перш за все з тим, що предметом клопотання про визнання є рішення не про присудження, а рішення про визнання певних прав, правовідносин, а також рішення за деякими категоріями справ окремого провадження (про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про визнання фізичної особи не­дієздатною або обмеження її в дієздатності, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою та ін.).

Як вже зазначалось, згідно із ст. 400 ЦПК порядок подання заінте­ресованою особою клопотання про визнання рішення іноземного суду,

 

Глава XLVII. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

що не підлягає примусовому виконанню, а також вимоги до цього клопотання, практично такі самі, що встановлені статтями 392-394 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду.

Разом із тим, враховуючи специфіку рішень про визнання, слід за­значити, що перелік документів, які повинні додаватися до клопотан­ня про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусово­му виконанню, значно вужче переліку документів, які передбачені у ч. З ст. 394 ЦПК на випадок його відсутності у міжнародному дого­ворі. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 400 ЦПК до клопотання про ви­знання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому вико­нанню, додаються тільки такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;

2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набра­ло законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнарод­ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналіз ст. 401 ЦПК дозволяє зробити висновок, що порядок роз­гляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не під­лягає примусовому виконанню, практично такий самий, який встанов­лений ст. 395 ЦПК для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п'ятиденний строк письмово повідом­ляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Після подання заінте­ресованою особою заперечень у письмовій формі або у разі її відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу по­відомлення заінтересованої особи про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що заінтересовані особи повідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його роз­гляду. За заявою заінтересованої особи і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє за­інтересованих осіб. Розгляд клопотання про визнання рішення іно­земного суду, що не підлягає примусовому виконанню, проводиться

Частина п ята. Міжнародний цивільний процес

суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка без по­важних причин у судове засідання заінтересованих осіб або їх пред­ставників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм пові­стки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою із заінтересованих осіб не було порушено питання про перенесення його розгляду (частини 1-5 ст. 401 ЦПК).

Розглянувши подані документи, а саме: клопотання заявника, копію рішення іноземного суду, а також заперечення заінтересованої особи у разі його надходження, компетентний суд України постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у за­доволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Навряд чи буде правильним за на­слідками розгляду клопотання постановляти ухвалу про визнання в Укра­їні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення, як це зазначено в ч. 6 ст. 401 ЦПК. Справа в тому, що подання заперечень на клопотання не є обов'язком заінтересованої особи, а є її суб'єктивним правом. Компетентний суд України повинен надіслати копію ухвали заінтересованим особам у триденний строк з дня постановления ухвали про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у за­доволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (ч. 8 ст. 401 ЦПК).

Відповідно до ч. 9 ст. 401 ЦПК ці ухвали можуть бути оскаржені в порядку і строки, встановлені ЦПК, зокрема, в апеляційному (стат­ті 291-296 ЦПК) або в касаційному порядку (статті 324-327 ЦПК).

Згідно із ч. 7 ст. 401 ЦПК у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, установлених ст. 396 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 396 ЦПК клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами. Наприклад, у визнанні рішення й дозволі на його примусове виконання може бути відмовлено згідно зі ст. 22 Угоди про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Грецькою Республікою:

a) якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з'явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої було винесено рішення;

b) якщо раніше вже було винесено остаточне рішення між тими самими сторонами у тій самій справі судом Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане та виконане;

Глава XLVII. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

c) якщо рішення, яке повинно бути визнане та виконане, може спричинити шкоду публічному порядку Договірної Сторони, на тери­торії якої таке рішення повинно бути визнане та виконане;

d) якщо відповідно до законодавства Договірної Сторони, на тери­торії якої судове рішення має бути визнане та виконане, суди цієї До­говірної Сторони мають виключну компетенцію у розгляді справи.

Найчастіше суди України відмовляють у наданні дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду, якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з'явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договір­ної Сторони, на території якої було винесено рішення. Компетентні суди повинні ретельно перевіряти докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про су­довий або арбітражний розгляд чи з інших причин не могла подати свої пояснення.

Деякі договори про правову допомогу в цивільних справах не перед­бачають підстав для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Наприклад, договори між Україною та Республікою Кіпр, між Україною та Угор­ською Республікою, між Україною та Турецькою Республікою не містять статей, присвячених підставам для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, однак вони окремо регулюють умови визнання та виконання.

Якщо міжнародними договорами не передбачено підстав для від­мови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, суди України повинні керуватися ч. 2 ст. 396 ЦПК. Відповідно до цієї статті у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключ­но до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до за­кону органу України;

4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало за-

Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

 

конної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, зго­да на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8) в інших випадках, установлених законами України.

Перелік передбачених договорами підстав для відмови у задово­ленні клопотання, як правило, є вичерпним.

Питання для самоконтролю

.

1. Поняття визнання та виконання рішень іноземних судів.

2. Які існують умови визнання та виконання рішень інозем­них судів?

3. Що треба розуміти під «рішеннями іноземного суду», які підлягають визнанню та виконанню в Україні?

4. Який встановлено процесуальний порядок визнання та звер­нення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню?

5. Який встановлено процесуальний порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню?

 

Глава XLVIII. Конвенційний Механізм захисту прав людини...

Глава XLVIII __«. КОНВЕНЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛІОДИНИ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СУДОМ З ПРАВ ЛЮДИНИ

—^^ § 1. Статус Європейського суду з прав людини

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод сформувала міжнародну процесуальну систему, тісно пов'язану з національними правовими та процесуальними системами. Будучи між­народним регіональним актом, який закріплює основоположні права та свободи, що мають громадянський та політичний характер, вона ство­рила найрозвинутіший та ефективний регіональний механізм захисту прав людини. Це відбулося завдяки послідовній діяльності такого орга­ну, як Європейський суд з прав людини, який, так би мовити, зробив Конвенцію «живою», постійно розвиваючи та фундаментулізуючи її своїми прецедентами та надаючи їй прогресивного тлумачення.

Механізм захисту конвенційних прав покладає на ЄСПЛ двояку функцію — здійснення індивідуального контролю у разі винесення рішень про порушення державою — учасницею Конвенції того чи іншого права, а також загальну функцію, яка полягає у виробленні принципів та стандартів захисту прав людини. У цьому і виявляється унікальність Конвенції та діяльності Суду. Вони здійснюють вплив не лише на міжнародні стандарти захисту прав людини, а й на формуван­ня цих стандартів на національному рівні. Особливо слід відмітити вплив ЄКПЛ та практики Суду на країни Східної Європи, конституції яких приймалися на підставі європейської практики¹. Дуже цікавим є те, що вплив ЄКПЛ та Суду вже вийшов за межі суто Європи, оскіль-

¹ Про це особливо наголошувалося в Докладі Комітету міністрів Ради Європи у 2006 р. (див.: Report of the Group of Wise Persons to the Committee of Ministers [Елек­тронний ресурс] II CM(2006)203. - 15 November, 2006. - Режим доступу: http://wcd. coe.int I ViewDoc.jsp? ID = 1063779; BackColorlnternet - 9999CC; BackColorlntranet = FFBB55; BackColorLogged = FFAC75).

Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

ки вищі суди Австралії, Канади, Нової Зеландії, Намібії, Гонконгу та Південної Африки посилалися на рішення ЄСПЛ, даючи тлумачення власним національним актам щодо прав людини.

Відповідно до ст. 10 Статуту Ради Європи її органами є Комітет міністрів, Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної влади, поряд із якими діють контрольні органи ЄКПЛ. Спочатку Кон­венція закріплювала існування двох головних контрольних органів: Європейської Комісії з прав людини та ЄСПЛ. Цей двоступеневий механізм передбачав, що скарги від приватних осіб надходили та роз­глядалися Комісією, яка приймала рішення про відхилення скарги чи прийняття її до провадження, а також про можливість та доцільність держави-члена чи самої Комісії звернутися до Суду. Таким чином, спочатку фізичні особи не мали безпосереднього доступу до ЄСПЛ. Лише з набранням чинності Протоколом № 9 до Конвенції у жовтні 1994 р. фізичні особи, групи осіб та неурядові організації набули пра­во звертатися до Суду після того, як Комісія з прав людини прийме справу до провадження. Утім, незважаючи на ці зміни, Суду відводи­лася другорядна роль, тому для підвищення ефективності механізму захисту прав людини в межах Ради Європи була ініційована реформа, що втілилася в Протоколі №11, який набув чинності в листопаді 1998 р. (Протокол № 9 втратив свою чинність). Згідно з реформою створював­ся єдиний Європейський суд з прав людини, який замінив раніше іс­нуючі Комісію та Суд, а Конвенція доповнилася новими статтями. Реформа дозволила чітко провести розмежування компетенції органів Ради Європи по вирішенню спорів щодо порушення прав людини, оскільки Комітет міністрів втратив можливість вирішувати подібні спори, а відповідна юрисдикція перейшла до новоствореного Євро­пейського суду з прав людини.

У подальшому необхідність у поліпшенні контрольних механізмів Конвенції виникла знов, коли до ЄСПЛ почала надходити така кількість справ, з якою він не міг впоратися. У зв'язку з цим для підвищення ефективності роботи ЄСПЛ Конференція з прав людини міністрів єв­ропейських держав, що відбулася у листопаді 2000 р. у Римі з нагоди 50-річчя ЄКПЛ, закликала Комітет міністрів якомога швидше розпочати вивчення шляхів для забезпечення ефективності Суду. У квітні 2004 р. Комітет з прав людини направив до Комітету міністрів звіт своєї діяль­ності із проектом Протоколу щодо змін Конвенції. 12-13 травня 2004 р. Протокол № 14 був відкритий для підписання, а чинності він набув 1 червня 2010 р.

Глава XLV1II. Конвенційний механізм захисту прав людини...

Основні зміни, які запропонував Протокол, полягають у такому: перегляд повноважень Суду щодо фільтрації скарг, які надходять до нього (рішення щодо прийнятності можуть прийматися Судом в од­ноособовому складі замість трьох суддів за старою системою, при цьому йому асистує доповідач, який не є суддею);

- визначення нового додаткового критерію визнання скарги неприй­нятною — факт того, що позивач не постраждав від порушення дер­жави — учасниці Конвенції або за наявності порушення шкода вияви­лася дуже незначною;

- у Суду з'явилася можливість розглядати схожі скарги за спроще­ною процедурою, якщо вони стосуються однієї структурної проблеми держави — учасниці Конвенції (ці скарги можуть розглядати комітети з трьох суддів замість сімох за старою системою).

На підготовчій стадії Протоколу № 14 досить довго обговорювала­ся можливість створення нового судового органу (регіональних судів першої інстанції), який би був відокремлений від Суду, по фільтрації скарг, які вже отримали вирішення в прецедентній практиці Суду. Утім ця ідея була відкинута, оскільки це могло призвести до розходження практики новоствореної судової ланки із практикою Суду'.

Нововведення Протоколу № 14 дозволять у подальшому знизити навантаження на ССПЛ. Наприклад, суддя одноособово може вирішу­вати питання про прийнятність справи або про вилучення справи з реєстру (до цього це робилося комітетом із трьох суддів). Якщо зва­жити на те, що 90-95 % скарг визнаються неприйнятними, то одноосо­бова робота суддів скоротить час на розгляд скарг, які не мають під собою підстав. Також додався новий критерій неприйнятності спра­ви — те, що заявник не зазнав суттєвої шкоди.

Протокол № 14 по суті зафіксував той факт, що в рамках Ради Св-ропи сформувалася міжнародна регіональна процесуальна система, яка існує поряд із національними процесуальними системами, має субсидіарний характер відносно національних судів та чітко окресле­ну юрисдикцію.

Юрисдикція ССПЛ визначена ч. 1 ст. 32 Конвенції. Вона поширю-бться на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Кон­венції та Протоколів до неї та які передаються йому відповідно до

¹ Див.: Caflisch, L. The Reform of the European Court of Human Rights: Protocol No. 14 and Beyond [Текст] IL. Caflisch II Human Rights Law Review. -2006. - Vol. 6 (2). - P. 403^ 15; Mowbray, A. Beyond Protocol 14 [Текст] I A. Mowbray II Human Rights Law Review. -2006. - Vol. 6 (3). - P. 578-584; Mowbray, A. Crisis Measures of Institutional Reform for the European Court of Human Rights [Текст] І A. Mowbray II Human Rights Law Review. - 2009. - Vol. 9(4). - P. 647-656.

Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

 

статей 33, 34, 47. Тобто юрисдикція Суду полягає у визначенні того, чи виконує держава — учасниця Конвенції свої зобов'язання, покла­дені на неї, а це означає, що відповідачем у Суді може бути лише дер­жава, яка підписала та надала обов'язковості Конвенції, та лише щодо порушення прав, закріплених Конвенцією або протоколами, в яких вона бере участь. Це пояснюється тим, що саме держава, представлена своїми органами та установами, має виконувати взяті на себе в рамках Ради Свропи зобов'язання.

Характерним і принциповим для юрисдикції ССПЛ є те, що вона не поширюється на зміну чи скасування національних судових рішень або національного законодавства, а також на його тлумачення. ССПЛ не слід розглядати і як апеляційну інстанцію щодо національних судо­вих установ. Він являє собою субсидіарну систему захисту порушених прав. Важливим також є те, що ССПЛ не відповідає за виконання сво­їх рішень. Це зобов'язання покладається на Комітет міністрів Ради Свропи, який наглядає за виконанням рішень та виплатою призначеної компенсації. Якщо виникає спір щодо юрисдикції Суду, то він вирішу­ється самим Судом (ч. 2 ст. 32 Конвенції).

Свропейський суд з прав людини складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості держав — учасниць Конвенції, тобто з 47 суддів. Судді повинні володіти високими моральними якостями, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суд­дівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності. Судді обираються строком на дев'ять років Парламентською Асамб­леєю від кожної держави-учасниці більшістю поданих голосів за спис­ком із трьох кандидатів, запропонованих відповідною державою.

Для розгляду переданих йому справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, Палатами у складі семи суддів і Великою Палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.

_^^_ § 2. Порядок звернення до Європейського суду з прав людини

Право на звернення до ССПЛ мають фізичні, юридичні особи, група фізичних та юридичних осіб, які стверджують, що вони є жерт­вами порушень їх прав, визнаних Конвенцією та доданими до неї про­токолами, з боку держав — учасниць СКПЛ (ст. 34 Конвенції).