 |
|
Належність доказів і допустимість доказів.
Цивільний процесуальний закон, з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження не мають значення для справи доказів, встановлює вимогу про відносності доказів. Згідно ст. 28 ЦПК України суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. З'ясувати належність доказів - значить встановити, чи має воно значення для справи.
Мають значення для справи визнаються фактичні дані, які пов'язані з фактами, що підлягають встановленню у справі, і в силу цього зв'язку можуть підтвердити або спростувати їх. Наприклад, таким зв'язком по справах про стягнення заборгованості за договором позики з позичальника володіють наступні докази: письмовий договір позики; розписка позичальника в отриманні суми позики; лист позичальника, що свідчить про визнання позики. Ці докази можуть підтвердити або спростувати факт укладення договору позики.
Щоб полегшити суду визначення належності доказів, закон вимагає від осіб, які клопочуть про виклик свідків, про витребування документів або речових доказів, вказати, які мають значення для справи обставини можуть бути встановлені з їх допомогою.
Суд, відбираючи докази для дослідження в судовому засіданні відповідно до правила относимости, повинен керуватися вимогами достатності доказів. Достатність доказів означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку зробити не можна, то це вказує на недостатність доказів. Так, одиничне непрямий доказ завжди є недостатнім, оскільки дозволяє зробити лише можливу, а не достовірний висновок про доводити факт.
Принцип допустимості засобів доказування припускає дві вимоги до засобів доказування. По-перше, засоби доказування по всякому цивільній справі повинні бути такими, які перераховані у частині другій ст. 27 ЦПК, оскільки вона дає їх вичерпний перелік. Ця частина правила допустимості засобів доказування означає, що докази встановлюються поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів.
З цього випливає, що будь-яке доказ, отриманий за допомогою одного із зазначених коштів, якщо інше не встановлено законом, є допустимим.
По-друге, обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Такі конкретні обмеження вводяться нормами матеріального права. Так, наприклад, ст. 46 ГК України вводить обмеження у використанні показань свідків: якщо при здійсненні угоди була порушена обов'язкова проста письмова форма, то в разі спору сторони не вправі посилатися на показання свідків.
Одним із найважливіших положень про судові докази є правило про їх належність. Суть його полатає в тону, то суд повийся браги до уваги лише ті докази, ягі можуть підтвердити чи заперечити юридичні факти, що відносяться до даної справи. Це правило дає можливість суду запобігати загромадженню справ зайвими доказами, не допускати зловживань з боку недобросовісного позивача, відповідача чи третьої особи своїм правом надавати докази з метою заплутати або затягнуте справу.
Крім того правило про налележаість доказів орієнтує суд зосередити увагу на дослідженні тих доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказуванні.