 |
|
Глава 8. Царський курган
– Скільки разів, скіфе Атею, мені ще прийдеться рятувати тебе від смерті? – немов здалека, крізь чорний туман, долетів до хлопця знайомий голос. Туман поступово розсіявся, Атей відкрив очі і ледь зміг зрозуміти, що сидить на коні, якого повільно веде, тримаючи за вуздечку, Орія.
– Хіба тебе теж вбили й ми разом відправилися на полювання до Таргітая? – ледь ворушачи губами, прошепотів він. За останній час він взагалі перестав дивуватися будь‑чому. Орія сумно посміхнулася:
– Здається мені, що для полювання ти занадто кволий, хоча, якщо стріла отруйна, то невдовзі ти дійсно зможеш приєднатися до своїх предків і до Таргітая.
І тут Атей відчув гострий біль у грудях. Він спробував розправити плечі, щоб мати гідну поставу, коли з’явиться перед Таргітаєм, але тіло не слухалося його. В очах знову все закружляло, неслухняними руками він вчепився у гриву коня, прихилився до його шиї і знову опинився у своїх мареннях.
Йому здавалося, що він знов лежить на кургані, поцілений стрілою чорного вершника. Холодний вітер проносив хмари над його головою. Хмари пролітали над головою Атея, і йому здавалося, що варто тільки протягнути руку й можна полетіти на хмари, немов У сідлі швидкого коня. Але сил у нього підняти руку не було. Раптом курган почав тремтіти, в середині його, десь у глибині, прямо під тим місцем, де лежав Атей, засяяло примарне біле світло. Поступово курган ставав прозорим, і внизу, прямо під собою, Атей побачив, як починають поступово виникати спочатку розпливчаті, а потім все більш чіткі обриси декількох постатей, освітлені мінливим світлом вогню. Невдовзі він вже зміг ясно побачити високого чоловіка із довгою сивою бородою. Чоловік сидів на яскравому килимі, поклавши широкі долоні на коліна. Прямо перед ним палав холодний білий вогонь. На голові у чоловіка був високий золотий шолом, тяжкий панцир прикрашала безліч майстерно оздоблених прикрас, на широкому бронзовому чересі висіли довгий меч, акінак і горит з луком та стрілами. В руках чоловік тримав золоту сокиру з широким лезом – ознаку царської влади. Навпроти чоловіка сиділа жінка у надзвичайно багатому, оздобленому золотими та срібними прикрасами вбранні. Голова її була сумно похилена. Навколо чоловіка й жінки сиділи декілька могутніх воїнів. В руках воїни тримали щити й акінаки. Здавалося, що вони готові за першим наказом свого царя миттю знищити будь‑якого непрошеного гостя.
І дійсно, декілька нерухомих тіл у зотлілому одязі лежали біля стражників.
Атей хотів вскочити й бігти якомога далі від страшного видовища, але з жахом відчував, що не може поворухнутися, здавалося, ця клята стріла назавжди прибила його до кургану, паралізувавши все тіло. Він знав, що спокій похованих у царських могилах не можна ніколи порушувати і що тих, хто наважувався це зробити, чекала страшна й безжальна кара духів, які стерегли ці останні пристановища мертвих.
Але тіні в кургані здавалися нерухомими, лише язики дивного полум’я тріпотіли у холодному підземеллі. Здавалося, ще мить – і морок поглине це видовище і ця могила знову перетвориться просто на високий і могутній курган. Але цього не сталося. Атей з жахом побачив, як мертвий цар повільно піднімає голову і його пронизливий погляд пронизує хлопця, немов безжальна стріла.
– Атею, сине коваля Аріанта, – почувся глухий, потойбічний голос, – що привело тебе сюди?
Атей намагався щось відповісти, але тільки ледь‑ледь зміг поворушити пересохлими губами.
– Часи мого народу скінчилися, – знову почув він голос скіфського царя, – тільки мерці можуть потрапити до цього кургану. Але ти поки що не мрець. Ти носиш моє ім’я…
Цар опустив голову. Його стражники повільно почали підводитися.
Атей відчув, як липкий страх пронизує його наскрізь. Але страх і допоміг йому зібрати останні сили. Хлопець ледь ворухнув рукою, і його пальці торкнулися холодного краю Щита Таргітая. В ту ж мить прямо над головою хлопця почувся пронизливий клекіт, поміж темними хмарами показався синій клаптик неба, в якому повільно гойдався на широких крилах блискучий білий птах.
– Срібний Яструб… – ледь вимовив Атей.
– Срібний Яструб… – донеслися до Атея голоси з кургану…
…І все закрила імла…
– Тримайся, скіфе Атею, – ледь розчув він голос Орії, – до Яру Матері‑Лисиці залишилася вже невелика відстань…
Глава 9. Яр Матері‑Лисиці
Більше Атей нічого не відчував і не пам’ятав. Видіння залишили його. Очуняв Атей у якомусь переліску. Над головою височили високі дерева, що густо вкривали низький яр. Він лежав на цупкому шкіряному чепраку[7]біля підніжжя високого дерева з розлогими гілками. Неподалік тихо журчав невеличкий струмок, біля якого горіло невелике вогнище. Як справжній степовий воїн, Атей насамперед згадав про свою зброю, без якої відчував себе геть безпорадним. Він полегшено зітхнув, побачивши біля себе акінак, щит і горит зі стрілами.
Втім небезпеки не відчувалося. Атей озирнувся навколо, жадібно вбираючи у груди, біль у яких майже не нагадував про себе, прохолодне повітря, в якому, втім, вже відчувався теплий подих весни. Перші паростки зеленої трави вже густо пробивалися із землі. Все навколо дихало миром та спокоєм, немов би події, що Атею довелося пережити, були просто жахливим сном.
Але невдовзі Атей почув легкий шерхіт. Йому здалося, що між деревами майнула тінню вогненно‑червона лисиця, і відразу десь з глибини яру донісся хруст гілля під копитами коня. Хлопець миттєво напружився, стиснувши акінак. Крізь дерева він побачив, що до місця, де він лежав, наближається вершник. Цим вершником виявилася Орія.
Дівчина‑сарматка їхала неспішно, трохи схиливши голову. Горит із луком та стрілами був недбало закинутий за спину, біля сідла мотлялися сірі тушки декількох впольованих зайців.
Наблизившись до галявини, Орія легко зістрибнула з коня й повела його, тримаючи за вуздечку. Глянувши на хлопця, дівчина посміхнулася:
– А я боялася, що ти вже відправився разом з Таргітаєм на полювання.
Атей посміхнувся:
– А ти вже точно була на полюванні.
– Я ще не вмерла, втім і Таргітай не бере на своє полювання дівчат. Нас забирає до себе Мати‑Лисиця й навчає тому, чому не можуть навчитися живі. Але за життя ми маємо довести їй, що гідні її великої науки.
Орія кинула впольованих зайців біля вогнища й заходилася ламати хмиз.
– Оріє, – спитав Атей, – а чому ти повернулася за мною?
Дівчина на мить зупинилася, озирнулася на Атея й знизала плечима:
– Мабуть, тому, що мені було цікаво – хто б переміг у нашому двобої, а може, я вже звикла рятувати тебе… Ми довго гнали степом своїх коней, і в якусь мить мені здалося, що я перелякалась, до того ж було б неправильно кинути тебе напризволяще…
– Здається, що ти пізно схаменулася, – насмішкувато промовив Атей.
– Не так вже й запізно, – зовсім неглузливо відізвалася Орія, – я ледь знайшла тебе…
Тут вона запнулася.
– І як ти мене знайшла? – передчуваючи, що відповідь принесе йому щось дуже важливе, спитав Атей, дивлячись на дівчину.
– Я побачила промінь, – повільно сказала Орія, – промінь, що підіймався прямо у небо, і в цьому промені повільно летів блискучий, немов срібний, птах. А може, і срібний. Це був яструб. Дуже великий. Таких великих, а тим більше срібних, яструбів я ще ніколи не бачила в небі над степом. Я спрямувала туди, звідки в небо підіймався промінь. Це був високий курган. В таких ховали царів нашого степу. Ще тоді, коли ви, скіфи, панували над цим степом… Але тільки я наблизилася до кургану, промінь зник. Зник і яструб. Піднявся сильний вітер, і пішов дощ. Перший дощ цієї весни. Я поклонилася духам, що живуть у кургані, і забралася на нього, і побачила там тебе. Ти лежав навзнак, і в грудях у тебе стирчала стріла…
– А чому я залишився живим? – спитав Атей і торкнувся руками грудей, що були перев’язані полотняною тканиною.
– Ось, – Орія протягнула хлопцю темну бронзову пластину, одну з тих, що були нашиті на його шкіряній сорочці. Посередині пластини стирчала довга чорна стріла.
Дівчина покрутила в руках пластину із чорною стрілою посередині. Атей побачив, що тільки половина наконечника стріли стирчить з внутрішнього боку пластини.
– Пластина зупинила стрілу, – продовжила Орія, – якби весь наконечник пройшов наскрізь, ти був би мертвим.
Атей згадав, як рік тому батько подарував йому цю сорочку. Захисні пластини коваль Аріант викував сам. «Носи цю сорочку, Атею, звикай до неї, нехай її вага стане часткою твоєї ваги. Нехай ця сорочка стане часткою тебе, тільки тоді вона зможе захистити тебе», – промовив тоді батько. Тепер ця сорочка врятувала Атею життя.
– Так, ця сорочка врятувала тобі життя, – немовби відчувши його думки, сказала Орія, – наконечник цієї стріли тільки розсік шкіру на твоїх грудях, але, але…
Тут Орія замислилася, уважно роздивляючись довгу чорну стрілу.
– Але це не проста стріла. І її наконечник. Не схоже, щоб вона була отруєною, але тебе довго била пропасниця й ти крутився, немов у лихоманці. Це не проста стріла, і не простий був, мабуть, вершник, який тебе поцілив…
Атей згадав чорні провалля на черепі несамовитого моторошного вершника й мимоволі здригнувся.
– Я бачила, що ти на межі, – продовжувала Орія, – і тому наважилася відвезти тебе в цей Священний Яр, де тече чарівне джерело, здатне вилікувати воїна від будь‑якої отрути. Взагалі наше таємне товариство воїтельниць Матері‑Лисиці забороняє приводити чужинців сюди, але зараз наші сестри відправилися разом з аланами й готами у великий похід на царство боспоритів, і тут ще декілька тижнів ніхто не з’явиться. А до того часу, я сподіваюсь, ти вже видужаєш…
– І що тоді? – байдуже запитав Атей.
Орія на деякий час замислилася.
– А тоді, коли ти видужаєш, – нарешті заговорила вона, роздмухуючи вогонь у майже згаслому вогнищі, – тоді ми зможемо продовжити двобій. Тільки ти будеш битися без свого химерного щита.
– А чому ти вважаєш дивним мій щит? – стрепенувся Атей, і погляд його сковзнув по тьмяній поверхні щита, який лежав поруч.
Орія теж подивилася на щит, і у очах її майнув якийсь дивний вираз.
– Знаєш, тоді, коли я побачила цей промінь, мені здалося, що він струменів саме з твого щита.
Декілька днів минуло з того часу, як Орія привезла Атея до Яру Матері‑Лисиці. Час у цьому ярі йшов дуже повільно, але все ж ішов. Хлопець поступово відчував, як сили знову повертаються до нього. Тепле весняне повітря все більше й більше запановувало над степом. На деревах вже набрякли бруньки. Зима остаточно відступила. Іноді Орія від’їжджала на полювання, і Атей залишався на самоті.
Тоді він довго розглядав Щит Таргітая, намагаючись розв’язати його таємницю. На перший погляд, Щит Таргітая нагадував звичайні скіфські щити, які Атей чимало бачив на своєму віці. Хіба що зроблений він був з якогось дивного металу, схожого на бронзу, легкий, але надзвичайно міцний. Посередині щита блищав срібний умбон.[8]Атей не знайшов на поверхні щита жодної подряпини. Здавалося, від щита струменить якась сила, що відштовхувала від нього зброю. Одного разу, коли Орія була на полюванні, Атей причепив щит на дерево й метнув у нього декілька стріл. Всі стріли влучили прямо у срібний умбон, але жодна з них не змогла навіть його торкнутися, немовби відкинута незримою силою.
Але найбільш дивовижними були візерунки, вирізьблені вмілою рукою майстра. По кромці щита тягнулося складне плетиво, у якому можна було побачити вовків, птахів, коней, грифонів, скіфських воїнів, дерева, квіти й незрозумілі Атею знаки, що нагадували літери, якими писали грецькі купці. На срібному умбоні був зображений яструб з розпростертими крилами. Здавалося, яструб ось‑ось злетить з щита й майне у синє небо. Від умбону півколом відходила одна доріжка до краю щита, складена із якихось незрозумілих Атею знаків. Хлопець відчував, що візерунок на щиті ще не доведений до завершення, але чого коваль Аріант залишив щит саме таким? Не встиг довершити свою роботу? Навмисне залишив її для якогось іншого майстра?
Атей розумів, що у Щиті Таргітая батько навмисно заховав якусь таємницю, але розв’язати її хлопець не міг. Атей відчував, що у його руках опинилася зовсім не проста річ, і саме на нього покладений обов’язок ретельно зберігати Щит Таргітая. Тому хлопець про всяк випадок видовбав під коріннями дерев невеличку схованку, вклав туди щит і старанно замаскував шматками дерну…
Що б із ним не сталося, але Щит Таргітая мав бути в безпечному місці.
Вечорами Атей і Орія сиділи біля вогнища й довго розмовляли. Про всяк випадок Атей розпалював вогнище, як це зазвичай робили скіфські воїни, коли хотіли залишатися непомітними для ворогів. Для цього він викопав яму для вогнища, а від неї видовбав під землею димохід на поверхню. Навіть у відкритому степу таке вогнище неможливо було помітити. Рана швидко загоювалася, і хлопець з кожним часом відновлював свої сили.
– Вода з цього джерела врятувала багато життів, – розповідала Орія, – це джерело і цей яр заповіла нашим предкам Мати‑Лисиця.
– Але чому ти розповідаєш мені про це джерело? – запитав Атей.
– Якщо я переможу тебе у двобої, то ти вже нікому не зможеш про нього розказати, – якось невпевнено вимовила Орія.
– Ну, це якщо, – буркнув Атей, опустивши голову, йому згадався двобій з Орією на березі Борисфену. – Скажи, а де ти навчилася так вправно володіти кинджалом?
Орія посміхнулася:
– Мої предки теж колись були царськими скіфами. Але потім визнали владу сарматів. Це було дуже давно. У нас кожна дівчина вступає до якогось таємного військового товариства. Але наше товариство Матері‑Лисиці наймогутніше. Хіба що тільки дівчата з клану Змії можуть рівнятися з нами. Але їх святилище знаходиться на одному з кам’яних островів Борисфену. Всі наші таємні посвяти та навчання військовому мистецтву, яке заповіла нам Мати‑Лисиця, проходять у цьому яру. В День Посвяти ми довго співаємо пісні на честь Матері‑Лисиці, приносимо їй жертви й закликаємо її дух. Тоді вона приходить під час видіння і каже кожній про зброю, якою кожна з нас буде володіти найкраще. Так, Томірида отримала довгий меч, Лаена – спис, а я – кинджал.
– І ти на власні очі бачила Матір‑Лисицю? – запитав Атей.
– Про це не можна розповідати, бо тоді Мати‑Лисиця може розлютитися, а від її помсти ніхто не зможе втекти. Розповідають, що колись, дуже давно, коли сармати тільки з’явилися на берегах Борисфену і ще підкорялися скіфам, один скіфський цар вирішив узяти собі в наложниці одну дуже гарну дівчину з сарматського племені саїв. Вона не хотіла йти за скіфського царя. Тим більше, що він був дуже старий і невдовзі мав померти. А за вашим звичаєм скіфських царів завжди ховали разом із жінками та наложницями. Тоді сарматська дівчина вирішила втекти. Довго вона уходила від гонитви, кінь її пав у степу, і вона ледь змогла добратися до цього яру. Наші боги вирішили врятувати її, і вона перетворилася на дух Матері‑Лисиці. Воїни, що переслідували її, обшукали весь яр, але дівчину не знайшли. Тоді вони вирішили заночувати тут. До ранку ніхто з них не дожив. З того часу почався занепад скіфської влади у цих степах.
– А які жертви ви приносите Матері‑Лисиці? – запитав Атей і озирнувся навколо. Йому стало трохи ніяково. Яр, який здавався йому досі таким привітним і затишним, тепер викликав у нього зовсім інші почуття. Хлопцю навіть здалося, що десь між деревами майнули якісь зловісні примари.
Але Орія не відповіла на запитання Атея, а в її очах блимнули недобрі вогники.