 |
|
Глава 12. Шлях царя Модая
Атей і Орія гнали своїх коней, намагаючись відірватися від переслідувачів. Ковили, які вже встигли піднятись під першими променями ранкового сонця, були вкриті росою. Там, де пролітали коні втікачів, здіймалося в небо прозоре вологе марево. За змиленими конями пролягала широка стежка прибитих копитами трав.
Атей, щосили стиснувши круп коня колінами, низько нахилився до гриви. Вітер уривчасто бив його у обличчя. Краєм ока він бачив Орію. Дівчина сиділа на коні прямо, ледь нахиливши голову. Її довге волосся тріпотіло, немов прапор якогось відчайдушного жіночого воїнства.
Атей озирнувся – здавалося, гонитва зупинилася далеко позаду. Тепер найкраще за все було б звернути до плавень, які широкою зеленою смугою тягнулися вздовж Борисфену. У заплутаних лабіринтах можна було б легко заховатися від будь‑яких переслідувачів. Утім, запросто можна було б і назавжди заблукати. Згідно розрахунку Атея, плавні повинні були знаходитися на півдні, за день‑два кінських переходи.
Сонце вже наближалося до зеніту, коли Атей почув вигук Орії:
– Зупинись!!!
Утім, Атей і сам вже давно відчував, що його кінь занадто важко дихає, залишаючи на ковилах клапті білої піни. Хлопець натягнув повіддя, і кінь, мотляючи головою, зупинився. Орія теж зістрибнула на землю й намагалася заспокоїти свого вороного, ласкаво тріплячи його по холці.
– А дійсно, ще трохи, і ми загнали б коней… – тяжко дихаючи, промовив Атей. Він уважно вдивлявся у той бік, звідки вони примчались. Але степ, здавалося, був геть спокійним. Наскільки сягало око, степова далечінь розкинулася під гарячим сонцем, насолоджуючись першим після холодної весни спекотним полуднем.
– І куди далі? – спитала Атея дівчина.
– Зачекай, Оріє, – відповів Атей, якого захопив спокій, яким, здавалося, бриніло навіть повітря навкруги, – трохи перепочинемо, а потім визначимось.
– Добре, – кивнула головою Орія, – через тебе я потрапила в цю халепу, так що тепер моя доля залежить від тебе.
Атей скинув із зопрілої спини коня попону, витер, як зміг, його круп і втомлено сів на землю, намагаючись зосередитися. Але тільки він опустив голову, як думки його закружляли, немов схарапуджені коні. Атей ліг навзнак, машинально підсунувши собі під голову нагрітий сонцем Щит Таргітая, і тільки встиг заплющити очі, як миттю провалився у глибокий, позбавлений будь‑яких сновидінь сон.
Коли Атей прокинувся, сонце вже повільно опускалося за обрій. Хлопець миттєво підхопився, шукаючи поглядом коней. Його кінь спокійно пасся неподалік. Довга тінь від нього сягала постаті хлопця, але коня Орії не було. Не побачив Атей і самої Орії. «Щит Таргітая!» – схаменувся хлопець і підбіг до місця, на якому щойно спав, – щита не було. Замість нього на зеленій траві лежав рудий лисячий хвіст…
…Ноги у Атея підкосилися, і він впав на землю, обхопивши голову руками…
…Скільки минуло часу, поки болюче відчуття гострого розпачу ятрило його душу, Атей не знав. Лише коли повний місяць вже завис над його головою, хлопець підвівся з землі, сів на коня й спрямував його у відкритий степ. Тільки одна думка залишилася у нього – і чого це я не вмер на тому кургані від стріли хМерця? Чого не відправився до тіней, які охороняли царську могилу?
Повний місяць заливав білим маревом все навкруги. Прохолода, що підіймалася з землі, марно віяла в обличчя Атея. Він не відчував нічого, крім пекучого болю у грудях. Він не зміг виконати останній заповіт батька, втратив останню реліквію свого роду. Залишалося тільки одне…
…Атей побачив високий курган і, ледь торкнувши повід, спрямував свого коня до нього. Під’їхавши до підніжжя могили, Атей зістрибнув з коня й повільно зібрався на її вершину. Хлопець знав, що на полювання до себе Таргітай бере тільки тих воїнів, які загинули під час бою, але Атей був згоден вічно залишатися просто стражником кургану. Хлопець втомлено сів і витягнув із піхов свій акінак. По блискучому лезу майнув відбиток блідого місяця. Атей деякий час дивився на гостре лезо, потім встромив меч у курган і зашепотів: «Дякую тобі, вірний мечу‑акінаке, за те, що так довго й вірно допомагав моїм предкам. Допоможи й мені, допоможи останній раз останньому з роду сколотів, Атею, сину Аріанта».
Атей схилився перед мечем і поклав на тяжке руків’я обидві долоні. Відчувши жорстку шкіру, якою було обтягнуте руків’я меча, Атей стрепенувся, немов струмінь могутньої й нездоланної сили пронизав його. І в цю мить хлопець остаточно зрозумів, що він є справжнім скіфським воїном, і вдача сколотів поки ще не облишила його.
Атей підвів голову, і у його очах спалахнули зірки, які були рясно розсипані по небу. Тепер він знав, що у нього є вказівник, який виведе його до бажаної мети й надасть сили, щоб подолати власну слабкість і невдачі. Це був Шлях Модая. Так називали старі скіфи густий розсип зірок, який йшов крізь небо. Розповідали, що колись, дуже давно, скіфами правив великий цар Модай, якого прозвали Трьохруким за те, що він під час битви тримав у кожній руці по мечу і так вправно й швидко володів своєю зброєю, що, здавалося, у нього не дві, а три руки. Куди б не йшли непереможні скіфські кіннотники за Модаєм, вони завжди перемагали. Модай завоював майже увесь світ, але скіфські боги покликали його до себе, і тоді цар Модай, зібравши найкращих воїнів, відшукав сліди Таргітая і ними довів своє військо до обрію. Пролітаючи небом, дзвінкі копита скіфських коней залишили сліди, які з того часу і запалали на небі, нагадуючи про великого царя і його відчайдушне військо. А ще Атей згадав, що на прапорі царя Модая був зображений Срібний Яструб…
…Атей поклонився мечу, висмикнув його з землі й побіг до свого коня, одним стрибком хлопець злетів у сідло й помчав степом. Туди, де прямувала зоряна доріжка…
…Він тепер напевно знав, що вона приведе його до Щита Таргітая…