 |
|
Глава 5. Казан із киплячим сріблом
І знову Атею довелося гнати чвалом свого коня, рятуючись від несамовитого переслідування. Тільки на цей раз переслідували його не вершники.
Місяць ще не був повним, але його бліде світло вже заливало рівнину, якою стрімголов неслися троє вершників. Атей не чув за собою ні галасу переслідувачів, ні глухого дріботіння копит стрімких ворожих коней. Але ще ніколи, рятуючись від погоні, не відчував Атей такого жаху. Йому здавалося, що сама смерть дихає йому у спину, невідступно наближаючись, і жоден кінь не зможе втекти від неї.
Сагір, кінь якого був обтяжений вагою срібних злитків, помітно відставав. Атей краєм ока помітив, що брат шмагає свого коня канчуком, але вже не може прискорити його біг. Атей озирнувся назад і здригнувся – на тлі місяця він ясно побачив чорні обриси грифонів. І їх зловісні тіні швидко наближалися.
– Прямуйте на пагорб, до Кола Зберігачів! – почув Атей крик Сагіра.
Хлопець згадав, що коли вони прямували до Печери Грифонів, то Сагір показав велике коло, викладене з кам’яних цеглин.
До пагорбу залишалося не більше десяти летів стріли, але їх коні вже захлиналися від скаженої гонитви, а грифони швидко наближалися.
Атей щосили хлюснув свого коня тупим кінцем списа.
Ось і пагорб.
Атей вже чув за собою жорсткий тріск крил грифонів. Раптом тінь накрила Сагіра. Грифон стрімко, немов стріла, впав із нічного неба на нього. Атей скрикнув від розпачу. Сагір, підхопивши торби зі сріблом, встиг зіскочити зі свого коня і покотився по землі. Могутні лапи грифона схопили тварину, яка залишилася без вершника, і Атей побачив, що грифон підхопився у небо. Хлопець закричав і щосили метнув спис у лев’ячий тулуб. Спис тільки подряпав лапу грифона, але той випустив із пазурів коня. Кінь покотився по густій траві, але Атей його вже не бачив – попереду біліли камені рятівного Кола Зберігачів.
В ньому вже знаходилася Орія.
– Швидше, сюди! – кричала вона, простягаючи до хлопця руки. Атей відчув, як хвиля гарячого повітря вдарила його в спину. Хлопець не витримав і озирнувся – грифон вже завис над ним. Лапи з гострими пазурами ось‑ось мали вчепитися в плечі Атея. Від божевільного жаху кінь хлопця зробив відчайдушний стрибок, перетнувши межі Кола Зберігачів. Грифон, немовби відкинутий незримою стіною, з пронизливим клекотом сахнувся назад. Атей зістрибнув з коня і повис на повіддях, зупиняючи його шалений біг.
За мить у середині Кола опинився й Сагір. Зграя грифонів ще деякий час кружляла навколо пагорбу, але жодна істота так і не змогла перетнути його межі. Коли на обрії заграло світло світанку, грифони щезли, немовби розчинилися у залишках темряви…
Скелястий берег звисав гострим виступом над рікою. Дерева щільним колом оточували невелике кам’яне плато. Сагір, Атей і Орія дісталися до нього, коли сонце променіло в зеніті. День був напрочуд спекотний. Серед дерев вони знайшли невелику криницю, старанно обкладену товстими дубовими зрубами. Чекаючи, поки коні трохи остигнуть і можна буде їх напоїти, Атей і Орія вийшли на берег. На кам’яному грунті Атей помітив відбитки чотирьох кінських копит. Він здивовано присів біля них і торкнувся пальцями гарячого каменю.
– Це таємне святилище Таргітая. Саме з цього місця він споглядав за усім скіфським степом. І саме з цього місця він зміг стрибнути за обрій… Але у нас зараз обмаль часу. І у нас зараз багато роботи.
Сагір показав місце, де знаходилося майстерно зроблене сховище. З глибокої ями вони витягли великий казан, ковальські прилади й декілька шкіряних лантухів з вугіллям, три луки зі згорнутими тятивами і три горити. Кінці кожного луку були прикрашені майстерно зробленими зі срібла фігурками яструбів. Горити теж прикрашали срібні пластини з виритуваними зображеннями яструбів. Поки Сагір встановлював казан та облаштовував невеличку ковальську майстерню, Атей та Орія розійшлися по діброві, збираючи сухе гілля.
Невдовзі під казаном вже палало полум’я, від розпеченого вугілля несло жаром. Атей підганяв повітря міхами, згадуючи такі вже, здавалося, давні часи роботи в батьковій майстерні.
Сагір узяв один злиток срібла й довго розглядав його, немовби назавжди запам’ятовуючи таємничі малюнки, викарбувані на його поверхні. На кожному зі злитків Сагір накреслив наконечником стріли знак – квадрат, вписаний у коло. Атей і Орія зі здивуванням дивилися на його дії.
Один за одним підносив Сагір злитки вгору, і сонячні промені відбивалися на них, немовби насичуючи своїм світлом і чарівною силою. Потім Сагір обережно поклав злитки у розпечений казан. Туди ж він кинув декілька жмень якоїсь речовини і сухих трав.
– Боги створили метали для того, щоб зберігати в них свою чарівну силу, – пояснив Сагір, коли вони всілися навколо казану, чекаючи, поки розплавиться срібло, – найбільше магічної сили криється у сріблі. Єдиний метал, в якому немає сили, це золото, і тому Темрява прирекла людей вбивати за цей метал. Коли людина вбиває когось за золото, то цим вона посилює темну силу демонів. Але там, де є Темрява, завжди знайдеться Світло. Ці три срібні злитки охороняли в своїй печері грифони з дуже давніх часів. Але Зберігачі вирішили допомогти нам його дістати. І, можливо, це срібло допоможе нам подолати Гістаса. Отже, Атею, прийдеться тобі згадати свої ковальські навички. Що й казати, а наш батько вмів передати свою науку!
– Хіба я багато вмію? – знизав плечима Атей.
– Вмієш, вмієш, – посміхнувся Сагір, – справжню науку не тільки у кузні опанувати можна, але і в сідлі свого коня. І цю науку не тільки в словах батька почути можна, але і у дзенькоті тятиви, у свисті стріли, у завиванні степового вітру. Все тебе навкруги навчає, іноді так, що й сам не помічаєш….
Невдовзі срібні злитки почали плавитися. Таємничі знаки розплилися, і злитки перетворилися на блискучу масу, на поверхні якої підіймалися й лопалися прозорі кулі.
Сагір виклав перед казаном декілька форм для виготовлення наконечників стріл.
– Зараз ми виготовимо стріли зі срібними наконечниками – вони допоможуть нам впоратися з мерцями, але нехай срібло ще плавиться у казані. Я накреслив на злитках знак, який означає Місто Мерців. Цієї ночі воно вже не буде таким неприступним. У давнину скіфи ніколи не будували фортеці, але могли захопити будь‑яку ворожу фортецю. Навіть велика твердиня уратів Тайшеба колись пала перед нашими предками. Цієї ночі зійде повна луна і сила Гістаса посилиться, але не настільки, як він очікує. Потім ми зробимо з цього срібла наконечники стріл і для кожного оберіг – знак Срібного Яструба.
Допомагаючи брату, Атей, захоплений роботою, не помітив, як минув час. Орія стояла край берега, уважно пильнуючи за навколишнім простором. Але степ, розпечений сонцем, немовби завмер. Тяжкі річкові хвилі повільно котилися, зблискуючи під променями.
Нарешті Сагір і Атей завершили свою роботу. Сагір розділив виготовлені стріли на три рівні частини. Атей вклав свої стріли у горит, прикрашений зображенням яструба і напнув тятиву луку. Йому відразу здалося, що стріла, пущена з цього луку, буде мати силу, набагато більшу, ніж міг надати їй інший лук.
На дні казана ще залишалося трохи розплавленого срібла. Орія витягла свій довгий кинджал і торкнулася його гострим кінцем блискучого металу. Коли вона витягла кинджал, то декілька крапель срібла застигли на лезі, немов краплі роси.
– А це обереги Срібного Яструба, – промовив Сагір і протягнув їм три срібні фігурки, що нагадували яструба, який, склавши крила, падав на здобич.
Вони прив’язали обереги до тонких шкіряних шнурків і почепили собі на груди.
– Здається, все готове, – стиха промовив Сагір, коли вони заховали казан і ковальське знаряддя, – настав час сідлати коней.
…Сонце вже схилялося до обрію, коли вони вирушили у дорогу.
їх шлях пролягав до Міста Мерців…