 |
|
Глава 3. Курган Анахарсія
Так, за довгими розмовами (а філософ Марк міг розповісти чимало цікавого) вони подолали більшу частину свого шляху. Поступово кількість скіфів, які просувалися до могили Анахарсія, збільшилася за рахунок все нових і нових воїнів до трьох тисяч. Очікуючи раптового нападу, вождь Отан розіслав роз’їзди легких кіннотників, які пильно роздивлялися навкруги. Але степ неначе вимер. Лише степові орли гойдалися десь у височині.
Споглядаючи за орлами, Марк зронив:
– Орли над нашими головами – це хороша ознака, ознака вдачі. Орли – провісники перемоги. Їх надсилають до нас боги, щоб підтримати нашу мужність і показати, що вони на нашому боці. У Римі авгури[22]завжди ворожать по тим знакам, які через птахів посилають до нас боги, провіщаючи лихо чи радість.
– Що ж, будемо сподіватися, що боги не залишать нас, – замислено сказав Астаг, дивлячись примруженими очима у синяву небес.
Надвечір воїни Срібного Яструба побачили Великий курган, який височив понад берегом Борисфену.
– Могила Анахарсія, – пронеслося по колонам вершників. Військо зупинилося. Атей стримав свого коня, захоплено вдивляючись у той краєвид, що розстилався перед його очима.
А тут дійсно було чим замилуватися!
По широкому степу, немов морські хвилі, коливалася під вітром висока ковила. Великий курган велично переливався під променями сонця райдужними травами. На його вершині світилося на сонці зображення воїна, викарбуване з білого каменю. За курганом синіли, уходячи кудись у незнану далечінь, води Борисфену. Атею багато приходилося мандрувати степом, багато бачив він дивних і величних краєвидів, але цей вражав своєю величчю й дивовижною силою, якою, здавалося, було насичене навіть повітря. Атей відчув, як його тіло переповнює ця сила. Бувалі скіфські воїни, які, здавалося, бачили на своєму віці чимало країн і, мабуть, не один раз цей курган, все одно захоплено озиралися навкруги, вдихаючи на повні груди п’янке повітря. Їх очі сяяли радістю і нестримним захопленням.
Отан підняв руку, і скіфські колони зупинилися. Вождь легко торкнув повіддя свого коня, і той повільно виїхав на курган. На самій вершині Отан зупинив коня і легко, немов вісімнадцятирічний юнак, зіскочив із сідла.
Атей, затамувавши подих, напружено дивився, як вождь клану Срібного Яструба витягнув свій меч‑акінак і встромив його в землю. Вождь став на коліна перед мечем, який стирчав із землі, і низько поклонився йому. Атею здавалося, що Отан щось шепоче. Колони воїнів не рухалися. Скіфи благоговійно спостерігали за молитвою свого провідника. Запала тиша.
Нарешті Отан підвівся, витягнув акінак із землі і підніс його над головою:
– Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! – гучно й грізно, немов рик лева, пронеслись над степом його слова.
– Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! – підхопили сотні голосів.
– Агов! – пронісся над рядами могутніх воїнів бойовий клич скіфів. Здавалося, все навколо здригнулося від нього. Сотні акінаків, списів і сагаріс блимнули своїми смертельними лезами над головами воїнів.
– Агов! – підхопив бойовий заклик Атей, вихопивши свій акінак і простерши його вгору.
– Агов! – кричали Сагір і Орія, Астаг і філософ Марк, здіймаючи до неба свою зброю.
Довго не змовкали скіфи, вигукуючи без перестану свій стародавній заклик, з яким їх предки обійшли майже всю Ойкумену.
Аж ось Отан опустив свій меч. Знову настала тиша. Атею здалося, що одним рухом руки Отан може легко керувати такими буйними, й войовничими масами воїнів.
– Вечір і ніч ми будемо віддавати почесті нашим богам! – знову залунав грізний голос Отана, – а завтра збереться Велике Коло воїнів! І цей день вирішить подальшу долю нашого народу!
Ввечері скіфи, розбивши великий табір навколо кургану Анахарсія, почали великі жертвоприношення й освящення зброї.
Сагір і Астаг разом з іншими воїнами готувалися до свята зброї і жертвоприношень. Атей і Орія вже й не знали куди майнути, щоб побачити найцікавіше. Чи туди, де вершники, показуючи богам свою вправність у військовому мистецтві, змагалися, хто з них зможе поцілити з луку на повному скаку підкинуту вгору шапку, чи, пустивши коня чвалом, підхопити зубами з землі хустку, чи рівно розсікти навпіл тонку лозу, або підхопити списом вузьке кільце. З усіх боків табору доносилися довгі, повільні співи –
це старі й молоді воїни, ставши колом і обійнявши один одного за плечі, співали про звитяги героїв, оспівували смерть своїх побратимів у бою або славетні перемоги колишніх звитяжців.
Деінде траплялись скіфи, які, відклавши зброю і, підігруючи собі на кімвалах, промовляли речитативом стародавні мелодійні перекази про давно забутих звитяжців, про переможні походи у далекі краї та зустрічі із богами.
Атей, немов заворожений, слухав ці переспіви. Один найбільше вразив його. Він підійшов, коли пісня вже закінчувалася. Старий скіф із довгою сивою бородою, яка спадала довгими пасмами до широкого чересу, повільно перебираючи тонкими пальцями струни на своїй арфі, піднявши сліпі очі до неба, співав, ледь погойдуючись:
…І як обступили вороги Таргітая,
Наїжачилися списами й мечами,
Немовби хотіли небо проштрикнути,
Поклали стріли на тятиви своїх тугих луків.
І побачив Таргітай, що нема вже вірних побратимів навколо.
Хіба що вірний кінь його, огир, б’є копитами,
Про зраду промовляє.
Махнув Таргітай тоді списом,
До матері своєї, Гілеї, промовив:
«Чи мені смерть варто прийняти,
Чи славу смертю здобути?»
Поклонився він діду своєму – Борисфену,
Поклонився побратимам своїм,
За честь полеглим,
Поклонився степу й вітрам степовим
І сказав ворогам своїм:
«Не буде вам слави мене вбити,
Хіба що об панцир мій мечі затупити!..»
Двісті стріл Таргітай щитом відбив,
Та ще сто руками зловив,
Тисячу ворогів списом пронизав,
Та ще тисячу мечем порубав…
Але ворогів прибуває,
А Таргітай знемагає.
Немов хмара, вороги його обступили,
Оточили у високої могили…
Таргітай б’ється, рубає,
До свого коника промовляє:
«Кінь мій вороненький,
Товаришу вірненький,
Служив ти мені і в степах широких,
І серед скель високих,
Тож зіслужи ти мені службу
І серед лав ворожих».
Із цими словами Таргітай коня розганяє,
Кінним скоком з кургану стрибає.
Чотири лави ворожих пролітає
Та й серед хмар зникає…
Тільки й майнула тінь Таргітая,
Там, де червоне сонце на сході сяє…
Старі й молоді воїни – скіфи, алани, готи – зосереджено слухали прадавню пісню. Веремія, що гуділа навколо, здавалося, не зачіпала їх, заглиблених у чарівний світ давно забутих легенд. Серед воїнів навколо співця Атей помітив і Марка. Молодий римлянин уважно слухав співи, шкрябаючи гострою паличкою по дощечці, намащеній воском.
Атей теж завмер, намагаючись назавжди закарбувати у своїй душі кожне почуте слово. Він не рухався з місця, навіть коли співець замовк. Раптом хтось торкнувся його плеча, і хлопець почув голос Марка:
– Жоден служник музи Кліо[23]не може краще переповісти істину, ніж ті, хто зберігає ці пісні.
Очі Марка палали. Він показав дощечку. Вся вона була списана грецькими письменами.
– Якби ти знав, Атею, скільки дивовижних і прекрасних пісень і легенд зібрав я тут! Хіба можна порівняти холодну й бліду поезію наших римських і грецьких митців з цим сповненим життя диханням степу й пристрастей, якими дихає кожен рядок цих пісень і легенд!
– А що це за кинджал, яким ти малюєш ці візерунки на дощечці? – запитала Орія.
– Це? – Марк здивовано покрутив у руці загострену паличку, – це стилос. З його допомогою я навік зберігаю все, що почув і побачив у цих степах.
– Мабуть, ти великий ворожбит і маг? – вражено промовила Орія.
– А ще були мандрівники, які залишили назавжди такі письмена про скіфів? – запитав Атей, який вже не раз бачив грецькі письмена й завжди мріяв оволодіти цим магічним мистецтвом – карбуванням знань.
– Були, були, – засміявся Марк, – як я вже казав, вирушаючи з Херсонесу, я захопив із собою власноруч зроблену копію однієї великої книги, в якій докладно описується стародавнє скіфське життя та великі війни, що відбулися у цих степах. Навіть коли я навмання блукав випаленим степом, уходячи якомога далі від Печери Грифонів, то прагнув би краще вмерти, ніж загубити свої папірусові сувої. Але боги й скіфи дозволили мені не тільки залишитися живим, але й зберегти цю безцінну книгу.
– А міг би ти переказати нам цю книгу? – захоплено запитав Атей.
– Коли ти читаєш книгу чи чуєш слова, закарбовані в ній, то починаєш розуміти, що це з тобою розмовляють самі боги, які й вклали в душу автора талант і покликання бути зберігачем минулого. Вождь Отан наказав мені прочитати рядки цієї книги перед Великим Колом. Для мене це велика честь. І я дивуюся розуму Отана, який знає, що декламація книги – це не менш важливо, ніж всі інші дійства, покликані привернути милість богів. Це, до речі, розумів і великий грецький філософ Платон, який вважав, що той, хто долучений до знань, стає долученим до священної містерії,[24]під час якої людина спілкується з богами. Тому ходімо за мною.
Заінтриговані Атей і Орія відправились за Марком.
…І дивно було бачити, як йде між юрбою скіфів людина, що притримує свій плащ, немов сенаторську тогу, а в руці в неї сувій папірусу із грецькими письменами…
Марк зупинився на невеличкому пагорбі, зручно вмостився на покритому попоною сідлі й звернувся до Атея:
– Я хотів би попрохати тебе, Атею, потримати біля мене смолоскип, щоб я зміг побачити при його світлі все, що написано тут. Щоправда, я вже стільки перечитував розділ цієї книги, у якій Геродот розповідає саме про Скіфію і скіфів, що майже вивчив її напам’ять. Можливо, я буду не зовсім точно переповідати все, що тут написано, бо мова сколотів трохи відрізняється від грецької мови…
Атей підхопив смолоскип і сів поруч із Марком. Орія взяла ще один смолоскип і сіла з іншого боку. Марк дістав увій, розгорнув його й почав читати.