 |
|
Глава 14. Крила Срібного Яструба
Атей зчепив зуби й повільно опустив Щит Таргітая. Йому здалося, що вії Орії здригнулися. Гострий жаль обпік серце хлопця. Атей опустив голову. Він зловив на собі погляди Тімна й Марка. Атей розумів, що тепер, саме в цю мить, доля багатьох людей і, може, цілих народів залежала від його рішення. Атей відчув, як колотиться його серце від хвилювання. Вагаючись, Атей знову підняв Щит Таргітая, і раптом поверхня Щита яскраво зблиснула. Зблиск був таким міцним, що Атей мимоволі заплющив очі. Почулося іржання й глухі прокльони. Атей, продовжуючи мружитись, ледь зміг побачити, як казяться коні чорних вершників, скидаючи їх на землю, як застиг на місці засліплений Гістас із занесеним над головою Орії мечем.
– Агов! – заревів Тімн і щосили метнув свою сагарісу в Гістаса.
Чаклун із сокирою в грудях покотився з коня й впав під копита здиблених коней.
Орія підхопила повідця свого коня і погнала його до Кургану, на якому стояв Атей.
Тімн і Марк, підхопивши списи, що лежали біля їх ніг, кинулися на розгублених вершників, збиваючи їх на землю.
– Швидше, швидше! – кричала Орія, – Тікаймо, поки мерці не встигли отямитися!
– Рятуйтеся, поки є час! – вигукнув Тімн, спис у його руках крутився, немов блискавка, збиваючи чорних вершників на землю. – Тікайте, ми з Марком їх затримаємо!
І як не хотілося Атею залишитися, щоб допомогти Тімну і Марку битися із зловісними вершниками, треба було квапитися виконати своє головне завдання – вчасно передати Щит Таргітая Сагіру.
Атей закинув Щит за спину і вскочив на великого вороного коня. Хлопець ледь втримався, щоб не звалитися зі спини навіженого скакуна, і, щосили шмагаючи його краєм довгої вуздечки, майнув разом з Орією у відкритий степ.
Здавалося, що вони відразу випередили переслідувачів, хоча ті й не забарилися відправитися відразу у гонитву.
Коні Орії та Атея очманіло летіли степом, рятуючись від жаху, який ось‑ось міг з’явитися позаду. Коні винесли втікачів на берег Борисфену, і Атей з Орією погнали їх чвалом вздовж урвистого берегу. Глухий тупіт копит дроботом розкотився по сухій землі.
Атей і Орія вже вирішили, що переслідування не буде – позаду, до самого обрію, пролягав рівний степовий простір. Хлопець стримав свого коня, він побоювався, що втомлений кінь не зможе витримати такої скаженої гонитви. Орія теж натягла повіддя, стримуючи шалений біг свого скакуна.
– Все, – захрипів Атей, втомлено зіскочивши із сідла, – треба трохи перепочити, бо задурно загонимо коней.
Орія мовчки кивнула, зістрибнула на землю й поплескала коня по змиленій холці.
– Скоріше за все, зараз ми знаходимося біля Вовчого броду. Нам необхідно перейти його, і тоді навпростець можна майнути до річки Сірої Вовчиці.
– Так, – погодилася Орія, – тоді ми зможемо встигнути.
Атей сів на землю й витер рясний піт з чола.
– Як ти думаєш, чи змогли Тімн і Марк відбитися від чорних вершників? – спитав він Орію, яка пильно вдивлялася у той бік, звідки вони щойно примчали.
Орія знизала плечима.
– Хто зна? – замислено промовила вона, – Гістасу був потрібен Щит Таргітая. Але чому нема погоні?
– Ось це мене найбільше й непокоїть, – промовив Атей, озираючись навкруги, – навряд чи Тімну й Марку вдалося перебити півтори сотні вершників‑мерців.
– Але потвори могли загинути під сонцем, – сказала Орія.
– Могли… – з надією сказав Атей.
Вони мовчки посиділи ще деякий час.
– Ну що ж, пора вирушати, – промовив Атей, подивившись на небо, – сонце вже зависало у зеніті. Спека посилювалася. Розпечене повітря майже дзвеніло під його промінням. Хіба що легкий вітерець віяв від очеретяних хащ, що зеленіли вздовж берега.
– Добре, – погодилася Орія, – гайда до броду!
Вони вскочили на коней, які, втім, не дуже виявляли бажання вирушати у дорогу й відриватися від густої соковитої трави. Але коні відразу пустилися чвалом, як тільки відчули близькість ріки.
Атей і Орія з’їхали вузькою стежкою, що спускалася, петляючи між очерету, до самої води.
Єдине, що бентежило тепер Атея, так це комашня, яка хмарою зависала у повітрі, лізла у рот і очі. Недбало відмахуючись від комашні, Атей і Орія продиралися крізь хащі. Раптом, щось зашурхотіло поблизу в зеленій гущавині. Атей схопився за свій акінак.
– Що це може бути? – запитала Орія, вдивляючись у очерет.
– Хто його знає? – промовив Атей, знизавши плечима, – може, птах який?
Втім, йому стало не по собі. Він раптом відчув, що серед цих хащів зачаїлася прихована загроза, і нетерпляче очікував, коли вже нарешті вони дістануться до річкового простору, але їх коні не могли йти настільки швидко, наскільки вони прагнули. Кінські копита в’язли у болотяному ґрунті, і Атей боявся, що вони можуть зовсім загрузнути у болоті. Вони проїхали ще трохи й зненацька, коли, здавалося, до води залишилася зовсім невелика відстань, довга сіра тінь із зеленуватим відтінком стрибнула на Орію.
Почулося зловісне харчання. Дівчина скрикнула й ледь встигла виставити назустріч тіні щит, який висів біля її сідла.
Почувся глухий удар, і Атей побачив, що тінню був великий пес – його довгі ікла вчепилися у край щита, пазурі на лапах залишили довгі смуги‑подряпини на поверхні щита. Орія спробувала скинути пса зі свого щита, але її сил було замало. Атей спробував розвернути свого коня до неї, щоб допомогти скинути скаженого пса, але його кінь закрутився на місці, перелякано хропучи. Тим часом Орія відкинула свій щит із псом, що повис на ньому, і вихопила акінак. Атей встиг схопити Щит Таргітая і зробив це досить вчасно – ще декілька псів вискочили на стежку і оточили його коня. Кінь Атея встав на дибки, намагаючись збити своїми копитами лютих псів.
– Болотяні пси‑вбивці! – закричала із жахом Орія.
Ще один пес стрибнув на Атея, і хлопець ледь встиг закритися Щитом Таргітая. Сліпуче‑білі ікла у вискаленій пащі хижо зімкнулися майже біля самого обличчя Атея. Пазурі сковзнули по блискучій поверхні Щита, і пес із скавчанням покотився під кінські копита.
– Вперед, до річки! – загорлав Атей і щосили хльоснув коня плоским краєм акінаку.
І без того переляканий кінь рвонув уперед, декілька псів, потрапивши під його копита, зі скавчанням покотилися у парослі очерету. Орія, ледь встигаючи відбиватися мечем від все нових і нових болотяних псів, погнала свого коня за Атеєм.
Але псів ставало все більше й більше. Здавалося, що вони виникають, немов примарні тіні із отруйних випарів якихось темних і моторошних трясовин. Тепер всі очеретяні хащі тріщали під лапами псів, з усіх боків чулося жахливе харчання.
Ледь видершись із оточення болотяних псів‑вбивць, Атей і Орія гнали своїх коней до берега. Раптом кінь Орії пронизливо заржав, піднявся на дибки й повалився на бік, придавивши дівчині ногу.
У його шиї стирчала три стріли, древка яких були зроблені з довгих очеретин.
Лежачи на землі й не в змозі вибратися з‑під смертельно пораненого коня, Орія намагалася дотягнутися до свого меча, який випав з її рук. Але болотяні пси десь щезли, натомість замість них серед очерету з’явилися зігнуті постаті людей, які бігли до Орії. Люди були одягнуті в якісь зелені плащі, в руках у них були довгі списи, луки й короткі криві кинджали. З горлянок у зелених людей вихоплювалося якесь потворне, моторошне харчання.
Атей зіскочив зі свого коня, хоча до рятівної води йому залишалося всього декілька кроків, і підбіг до Орії. Майже одночасно до дівчини підскочив болотяний воїн і заніс над нею свій кривий кинджал. Атей на мить застиг і щосили метнув у нього акінак. Короткий меч вп’явся перевертню у груди, і він, захарчавши, впав на спину, схопившись розчепіреними пальцями за скривавлене лезо.
Атей підбіг до дівчини і, одночасно захищаючись щитом від стріл, що летіли зусібіч, допоміг встати їй на ноги.
– Тікаймо! – скрикнув він і потягнув шкутильгаючу дівчину за собою.
Захлинаючись від бігу і ухиляючись від стріл, вони вибігли на піщаний берег Борисфену.
– Десь тут має бути брід! – промовив Атей, безпорадно озираючись навкруги. Але могутня водяна течія крутилася перед ним широким потоком, і ніде не було помітно жодного натяку на Вовчий брід.
– Вночі був дощ! – здогадався збентежений Атей, – Брід затопило водою!