 |
|
Глава 3. Підземелля Залізної Брами
…Лише вранці Атей і Алауган вибралися з Сухого лісу. Позаду залишилися пронизливі завивання емегенів, оселя, в якій жила відьма Карушан, і декілька вбитих потвор.
Коли мандрівники виїхали із лісу, Атей вже радісно дивився на високі гори, що велично підіймалися перед ним, осяяні ранковим сонцем.
– Погано, що не було у нас часу довше побути у Сухому лісі, – бідкався Алауган, – ми б усіх емегенів там перебили. А так ще подумають, що Алауган втікав від небезпеки.
– Але ж у нас дійсно немає часу, – промовив Атей, згадавши про своїх друзів, які так очікували на його повернення.
– Добре, наступного разу я знищу всіх потвор у Сухому лісі, присягаюся Золотим Дебетом! – урочисто промовив Алауган, – а зараз нам дійсно треба відправлятися у країну емегенів і відвідати їх головну фортецю – Залізну Браму.
Вони сиділи на галявині у підніжжя довгого гірського хребта. Наскільки сягало око, тягнулася суцільна гірська гряда.
– Там, за цією грядою, Залізна Брама, до неї ведуть лише два перевали, на яких знаходяться сильні застави емегенів.
– А довго до неї добиратися? – обережно запитав Атей.
– Якщо твоїм конем, то довго прийдеться, – загадково відповів Алауган.
Атей спохмурнів.
– Не сумуй, брате! – поплескав його по плечу Алауган, – ти забув про мого коня Гемуду.
– А що він – набагато швидший за мого коня? – трохи ображено кинув Атей.
Алауган тільки посміхнувся:
– В Нартії набагато більше див, ніж ти можеш собі уявити.
Нарт підвівся і підійшов до свого коня. Потріпавши його по холці, він промовив, звертаючись до свого скакуна:
– Ну що, Гемудо, сьогодні нам прийдеться подолати довгий шлях.
Кінь заіржав.
– Ось і добре, – кивнув головою Алауган і озирнувся на Атея, – що ж, прийдеться тобі залишити свого коня тут. Розсідлай його – нехай пасеться собі спокійно. Не турбуйся – невдовзі з гір будуть спускатися табуни нартів, і про нього подбають.
Атей, не тямлячи, до чого веде нарт, розсідлав свого коня.
Алауган кивнув головою і заскочив на Гемуду.
– Сідай позаду, брате! – гукнув він Атея. Той заскочив на спину скакуна Гемуди, нарт пронизливо свиснув, і кінь, відразу зірвавшись у галоп, помчав уперед.
Гемуда скакав легко, немов не відчував на собі тягаря двох вершників. Вони швидко минули долину і дісталися до краю розщілини. Втім, Алауган не повернув свого коня, навпаки, він зовсім відпустив повіддя, і Гемуда стрибнув у розщілину. У Атея перехопило дихання, і він мимоволі заплющив очі. Йому здалося, що він летить. Раптом скіф відчув, як хвиля повітря майнула йому у обличчя. Атей відкрив очі і побачив, що вони летять все вище і вище на широких крилах, які раптом з’явилися у Гемуди. Атей закинув голову назад і радісно засміявся – дивне відчуття переповнювало його груди. Гори і долини залишилися десь далеко, навколо тепер розкинулися дивовижні білі замки і чудернацькі фігури. Атей навіть не відразу здогадався, що вони летять серед білих хмар.
Вони пролітали над широкими долинами, на яких паслися безмежні табуни і отари, полями, засіяними пшеницею та ячменем, великими поселеннями, бурхливими ріками та водоспадами.
– Це землі нартів! – урочисто повідомив Алауган, – але зараз, як тільки ми перетнемо гірський хребет, почнеться земля емегенів.
Тепер вони пролітали прямо над гірським хребтом, хмари стали темними, десь, майже біля них, прорізала небо блискавка. Коли через деякий час Атей знову наважився подивитися вниз, то побачив тільки темні скелі, землю, вкриту камінням, і чорні ліси.
– А ось і Залізна Брама, – промовив Алауган, вказуючи на чорні стіни і башти, що похмуро темніли на вершині гори.
Раптом почувся пронизливий свист. Атей озирнувся і побачив великі крилаті створіння, які швидко наближалися.
– А ось і крилаті дракони емегенів, вони охороняють підступи до Залізної Брами! – крикнув Алауган і схопив свій лук.
Дракони швидко наближалися. Атей ясно бачив їх величезні червоні очі, лускату зеленувату шкіру, гострі гребені вздовж могутнього зміїного тулуба, довгі пазури на лапах, широкі жорсткі крила.
Драконів було троє, вони летіли, повільно змахуючи своїми крилами.
– Швидше затулися Щитом Таргітая! – крикнув Алауган. Атей швидко перекинув Щит собі на плече. І вчасно. Дракон, який був зовсім близько, розкрив пащу, звідки вирвався довгий язик полум’я. Атей відчув жар, але йому здалося, що його Щит немовби створив могутнє захисне коло, проти якого вогонь драконів був безсилим.
– Хто ж так зустрічає гостей! – вигукнув Алауган, – що ж, прийдеться і нам віддячити господарям!
За цими словами він вихопив зі свого сагайдака лук і пустив декілька стріл у найближчого дракона із трьома головами. Всі стріли влучили у шию дракона. Той різко заплескав крилами, намагаючись вирівняти свій лет, але остання стріла вп’ялася йому прямо у вищирену пащу. Дракон безсило сплеснув крилами і стрімко полетів на землю.
В цей же час інший дракон вже опинився прямо над головою Алаугана. Нарт миттєво зірвав булаву, що висіла біля сідла Гемуди, і щосили вдарив нею по лапі, якою дракон намагався схопити його за голову. Дракон із пронизливим ревінням відлетів у бік, але нарт встиг добряче оперещити його по крилу.
Третій дракон розвернувся і швидко щез між хмарами.
– Ну що ж, ось ми і дісталися землі емегенів, – промовив Алауган, повернувши голову до Атея.
Невдовзі крилатий кінь Гемуда опустив мандрівників на берег невеликого струмка, який котився з високої скелі. Навколо росли дерева, і навряд чи це місце могли побачити дракони чи сторожа емегенів. Десь вдалечині можна було побачити між горами верхівки Залізної Брами.
Відпустивши коня пастися, Алауган сів на березі струмка і, здавалося, занурився у якісь думи. Атей тим часом дістав Щит Таргітая і став уважно розглядати складне плетиво візерунків, викарбуване на його поверхні. У нього з голови все не йшли слова Анахарсія – «Щит на все зможе дати відповідь…»
Немовби вгадавши його думки, Алауган підвівся і торкнувся пальцями Щита.
– О, Тейрі! Як я відразу не здогадався! – вигукнув нарт, – тепер я знаю, хто зможе нам допомогти! Брате Атею – сам великий бог Тейрі послав тебе сюди!
Алауган радісно обхопив Атея за плечі.
– Завжди скіфи були нашими братами!
Схвильований нарт узяв Щит Таргітая і підніс його до свого чола. Потім обережно поклав його на землю і почав легенько стукати по ньому своїм мечем. Почувся тихий дзвін. Атей здивовано дивився на Алаугана. Нарт відклав свій меч і припав вухом до поверхні Щита. На його суворому обличчі з’явилася задоволена посмішка.
Вловивши здивований погляд Атея, нарт махнув рукою:
– Зачекай, брате, зараз сам побачиш…
Атей сів під деревом і почав дивитися на дивні дії Алаугана, майже впевнений, що його побратим трохи не в собі.
Раптом земля біля Щита заворушилася, потім почала осипатися, немовби якийсь величезний кріт вперто вибирався назовні, торуючи собі хід. Через деякий час утворився досить великий отвір, з якого спочатку вилетів заступ, а потім на поверхні з’явилася замурзана голова. Атей ошелешено вскочив на ноги.
Якийсь бородань із довгим скуйовдженим чорним волоссям, чхаючи від пилу, озирався навкруги. Помітивши Алаугана, він останній раз чхнув і промовив:
– І що тобі не сидиться вдома, Алаугане? Самому не сидиться та іншим не даєш займатися своїми справами. Якби не дзвін Щита Таргітая, нізащо б не поперся я з самої печери Кришталевого Велетня до цієї клятої Залізної Брами! Чого регочеш, краще допоможи мені видертися на поверхню!
Алауган підійшов до чоловіка і протягнув йому руку. Той вчепився своєю маленькою рукою у широку долоню і швидко видряпався на поверхню. Атей побачив, що дивний незнайомець був напрочуд маленьким на зріст, не більше чотирирічної дитини, але мав широкі плечі, був одягнутий у цупку шкіряну сорочку і на його широкому чересі висів величезний кинджал у срібних піхвах. Опинившись на поверхні, чоловік марно спробував обтрусити свій одяг від бруду і пилу, а потім звернувся, немов за співчуттям, до Атея:
– Цей навіжений нарт Алауган завжди такий! Він і тебе втягнув до якоїсь карколомної витівки? До речі, Алаугане, як звуть твого супутника?
– О, це хоробрий воїн зі Скіфського Степу! Його звуть Атей.
– Радий вітати тебе, Атею! – бородань протягнув хлопцю свою руку, – я багато чув про ваш славетний степ, але сам там жодного разу не бував. Немає у вас гір. Ось. А мене звуть Жехту, я голова роду підземних мешканців і, на свою голову, побратим цього непосидючого телепня Алаугана.
– Так ось що привело вас під цю кляту Залізну Браму, – промовив Жехту, коли Алауган завершив розповідь про мету своєї подорожі, – що ж, дещо я чув про цю справу. Два тижні тому тисяча емегенів привезли у Залізну Браму закутого у кайдани воїна Сурхата. Зараз він знаходиться у підземній в’язниці Залізної Брами. Завтра його повинні стратити на площі Смерті. Ось і все, що я знаю…
– Так ось які справи, – повільно промовив Алауган, – прибули ми вчасно. А ти нічого не чув про жезл Золотого Дебета?
Жехту сплеснув руками:
– Аякже! Як я міг забути про жезл Золотого Дебета! Разом з Сурхатом емегени привезли і чарівний жезл Золотого Дебета. Але користі їм від нього ніякої. Той відразу, як тільки потрапив до Залізної Брами, перетворився на звичайну палицю. Але цар емегенів Нуцах тримає його біля свого трону – сподівається, що знов оживе чарівна сила жезла.
– Ну, тоді нам залишається одне – пробратися у Залізну Браму, звільнити Сурхата, потім викрасти жезл Золотого Дебета і повернутися. Дуже просто… – бадьоро промовив Алауган.
– Так, дійсно дуже просто, – криво посміхнувся Жехту, – а як це ви думаєте пробратися у фортецю?
– А ти хіба не здогадуєшся? – щиро здивувався Алауган, – ти сам нас і проведеш. Хто краще за тебе знає всі підземні лази і ходи і хто краще за тебе зможе прорити хід усюди?
Тут вже настав час здивуватися Жехту:
– А хіба ти не знаєш, нарте, що ми, жителі підземних печер, не воюємо з емегенами? І це твоя справа, а не моя.
– Е ні, брате, – протягнув Алауган, – а хіба ми з тобою не побратими? Хіба не я врятував одного разу твоїх родичів від велетнів‑людожерів, коли ті вирішили влаштувати на вас полювання? Тим більше, ніхто тебе не примушує битися із емегенами. Ти нас тільки проведи до підземної в’язниці, де знаходиться Сурхат, а далі ми вже самі впораємося.
Жехту трохи подумав, запустивши долоню у свою скуйовджену бороду, і нарешті погодився, кивнув головою:
– Згода, воїни, нехай буде по‑вашому! Знаю я один забутий підземний хід, якщо його трохи доробити, то він приведе саме до підземної в’язниці.
– Ось і добре, друже, – хлопнув по плечу карлика Алауган, – зараз трохи відпочинемо, поїмо, і гайда на Залізну Браму! До речі, Атею, твоя зброя була потрощена емегенами, на, візьми мій кинджал. Його вже не зламає жодна сокира емегенів.