Здавалка
Главная | Обратная связь

Глава 6. Сонце над прірвою



 

На небі з’явилася тінь, і невдовзі на площу спустився крилатий кінь Гемуда.

«Але ж кінь не зможе винести нас трьох!» – подумав Атей.

Немовби вгадавши його думки, Сурхат вигукнув:

– Здається, мені ще треба вбити десяток‑другий емегенів! А ви вже летіть удвох.

– Ні, брате, – промовив Алауган, – я прийшов сюди, що б врятувати тебе і жезл Золотого Дебета. Отже, забирай жезл і мого коня і лети з моїм побратимом у Нартію. А я вже якось і сам впораюся…

Поки вони так сперечались, брама фортеці захиталась і ось‑ось мала впасти.

Тим часом нарти продовжували свою суперечку. Нарешті Алауган примирливо сказав:

– І чого це ми скубемося? Нехай Атей летить сам, а нам удвох буде веселіше.

– Згода! – погодився Сурхат і озирнувся, – а де ж Атей?

А Атей, схопивши Щит Таргітая, вже біг по сходинам, що вели на вершину найбільшої башти Залізної Брами.

– Атею!!! – в один голос закричали нарти, але хлопець тільки махнув їм рукою.

Через мить Атей вже видерся на вершину головної башти. Вітер вдарив йому у обличчя. Величний краєвид відкрився перед ним. Здавалося, що зараз він може узяти на долоню цілий світ. Щит світився дивним полум’ям, від нього струменіла нездоланна сила. Він нахилився і крикнув нартам:

– Прощавайте, брати, ми ще зустрінемось!

Нарти замахали йому руками. Брама під ударами таранів емегенів почала падати. Чорні тіні драконів з’явилися вдалечині, вони стрімко наближалися. Атей глянув униз – прямо у підніжжя башти відкривалося чорне провалля прірви.

Атей ще раз озирнувся навкруги – декілька драконів неслися прямо на нього, він вже бачив їх огидні пащі, з яких вилітали струмені полум’я. Сурхат і Алауган злетіли на крилатому коні за мить до того, як площу Смерті затопили юрби емегенів. Вони намагалися перерізати шлях драконам, які летіли на Атея.

Атей міцніше схопився за Щит, відійшов на декілька кроків від краю башти і набрав повні груди повітря.

– Агов!!! Таргітай!!! – закричав він і щосили стрибнув з краю башти назустріч ранковому сонцю, яке щойно зависло над обрієм.

 

Атей стояв на кургані Кам’яного Воїна. Яскраво‑червоне марево у його очах поступово розсіялося, і крізь нього він побачив запеклий бій. Здавалося, що тут, навколо цього кургану, все застигло, поки він перебував у Нартії, а тепер знову закрутилося у вихорі битви.

Атей бачив, як андрофаги лізуть на вози антів, як Доброгаст, притримуючи поранену руку, рубається з декількома людожерами, як Велемир ледь відбивається від нападників, оточений десятком ворожих вершників, як Орія спливає кров’ю серед поранених антів, як решта воїнів‑антів намагається пробитися до своїх ватажків.

Атей стрибнув на якогось коня, що іржав, втратив ши вершника, і кинувся у саму веремію битви. Хлопець став на стремена і підняв у гору Щит Таргітая. Андрофаги, що траплялися йому на дорозі, падали на землю, немов вражені блискавками, їх коні, немов засліплені, починали битися, збиваючи своїх вершників під копита.

За мить все змінилося. Андрофаги, які вже вважали себе переможцями, охоплені якимось надлюдським жахом, почали панічно тікати. Анти, сили яких, здавалося, збільшилися у десятки разів, перейшли в атаку. Невдовзі лише окремі постаті втікачів чорніли, швидко зникаючи у степу…

…Доброгаст, тяжко дихаючи і витираючи кров з чола, підійшов до Атея.

– Ти зміг повернутися, – прохрипів він.

– Але я ще мушу встигнути на річку Сірої Вовчиці, – промовив Атей. Він зіскочив з сідла і кинувся до Орії. Та ледь змогла відкрити очі, відчувши долоню Атея на своєму плечі.

– Я повернувся, Оріє, ти врятувала мені життя, – сказав Атей.

Дівчина ледь посміхнулася.

– Ми спробуємо вилікувати її, – тронув Атея за плече Велемир. Атей кивнув. Він підвівся і пішов до свого коня…

…Над степом вітер здіймав чорний пил…

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.