Главная | Обратная связь

ПРО ТЕРНОПІЛЬСЬКУ ЧУДОТВОРНУ ІКОНУ БОЖОЇ МАТЕРІ

На Поділлі, над річкою Серетом, є гарне, розлоге місто Тернопіль. Воно засноване в 1540 році. Перед Другою світовою війною начислювало воно вже коло сорок тисяч мешканців, в тому числі було 25% Українців, 29% Поляків і 46% Жидів.

Найстаршою церквою в Тернополі була церква над ставом, під покровом Воздвиження Чесного Хреста Господнього, її називали: надставною церквою. Вона була вимурована в тім самім році, коли й засновано було місто Тернопіль, тобто в 1540 році. (Сьогодні вона має за собою 425 років існування.) крім цієї надставної церкви, в місті Тернополі є ще дві церкви, а саме, одна в середмісті, т. зв. Середня Церква, при колишній Руській вулиці, що є під покровом Рождества Христового. Ця церква первісно була деревяна та при кінці XVI ст. згоріла і тоді в 1600 році почато будувати нову муровану церкву на тому самому місці. Церква вимурована в формі укріплення з баштами і стрільницями. Її торжественно посвячено 1 січня 1608 р. Святив її єпископ Єремія Тесаровський. І ще є одна наша церква в Тернополі, т. зв. Манастирська, при вул. Острозького, вимурована в 1836 р., з прегарною дзвіницею. На кілька літ перед Другою світовою війною її дуже поширено і прегарно украшено старанням і коштом ОО. Редемптористів, що коло неї мали свій манастир. (Тепер цю церкву і дзвіницю знищили большевицькі окупанти України).

Час, коли засновано місто Тернопіль і побудовано в нім першу нашу церкву, був під оглядом релігійним, часом занепаду Української Церкви. Першим львівським єпископом відновленої галицької єпархії був архимандрит святоюрського манастиря у Львові, Макарій Тучапський, якого висвятив в 1540 р. київський митрополит Макарій ІІ. Після смерти єпископа Макарія став львівським владикою Арсеній Балабан (1549-1568 р.), а згодом Гедеон Балабан (1569-1607 р.), за володіння якого львівське єпископство підупало було докраю так, що прізвище Балабанів увійшло було в приповідку. На означення чогось негативного, вживали вислову "це балабанський звичай". Це був час, коли вся Европа переживала моральну кризу й не було країни, де б цієї кризи не було, починаючи від Італії і Франції, а кінчаючи Німеччиною і Московщиною.

Реакція вийшла з низів, із кореня, бо корінь українського народу був здоровий. На захист Церкви стало міщанство. В ХV-ХVІ століттях – Братства, що в них організувалися міщани при Церкві, в короткому часі підпадають під вплив т. зв. цехових організацій так, що згодом церковні братства перейшли на зразок цеховий, мали свій правильник, сувору дисципліну та розвивали серед своїх членів громадську і національну свідомість.

Перше нещастя, що грозило загладою молодому містові, був відомий похід величезної турецько-татарської армії, що йшла на Україну під проводом самого турецького султана Могамеда IV, в 1672 р. Тоді татарські загони кримського хана Селім Гірея, наступного року, т. зн. 1673, рівночасно вдарили на Теребовлю і Тернопіль. Із відомого татарського шляху, Татари вдерлися до Тернополя й окружили його так, що про відсіч навіть не могло бути думки, бо з трьох сторін окружені міщани й козаки, що тоді стояли в Тернополі залогою, відбивалися з валів, маючи тільки опір на церкві Рождества Христового, де була сильна обсада і гармати та на ставі, з якого не могли вороги загрожувати містові. Нарід зібрався у надставній церкві і в гарячій молитві просив Матір Божу про чудесну допомогу. В часі відправлювання Параклиса, т. зн. великого Молебня до Пресвятої Богородиці, вчули люди проймаючий крик коло церкви і рівночасно вбігає переляканий Жид, що стояв у часі відправи недалеко церкви. Він побачив над церквою якусь паню, що розстелювала – як він казав – якесь довге вузьке полотно в повітрі над церквою. Та яке було його велике здивування, коли, вбігши в церкву, він пізнав у тім образі (іконі), Її, що перед нею клячучи, молився нарід. Це була Пречиста Божа Мати. Саме в тім часі пригнався на коні Татарин з-під Теребовлі, де власними мінами і стрілами Татари дізнали діймаючої поразки, з дорученням, щоб і цей загін чим скоріше відступав за ріку Збруч. Це була очевидна чудесна охорона Тернополя від певної заглади.

В історії нашого церковного життя в Тернополі є дуже важна дата – 1730 рік. Був це час, коли гетьманом на Великій Україні обрано, в порозумінні з московським урядом, миргородського полковника, Данила Апостола. Це був останній із співробітників Мазепи, втаємничений у його протимосковські пляни, людина освічена, визначний знавець військової справи, що бував у далеких походах, між іншим, навіть у Персії. При кінні 1729 р: гетьман Апостол поїхав до Москви і був при тому, як помер молодий московський цар Петро II (18. І. 1730). Члени "Верховного Савєта" покликали на царицю, дочку царя Івана Олексієвича – Анну Іванівну, яка коронувалася на московську царицю 28. IV. 1730 р. в Москві. Нова цариця під політичним оглядом була прихильно настроєна до України. За її дозволом вернулись в Україну Запорожці, що від 1716 р. жили у Алешківській Січі, в турецькому підданстві, та крадькома в наметі перед іконою Богоматері молили Бога словами: "О, милий Боже України – не дай в неволі на чужині згинуть козакам..."

На жаль, у релігійному житті, в тому самому часі, церква на Україні дізнавала великих утисків. Неосвічене і темне московське духовенство нахабно втручувалось у церковні справи на Україні та наносило велику шкоду Українцям, не тільки для самої віри, але і для церковної архітектури.

Знову ж та частина України, отже і Галичина, що були тоді під польською займанщиною, була виставлена і на польонізацію, і на латинізацію свого населення. Митрополит Атанасій Шептицький, що вступив на києво-галицький митрополичий Престіл у 1729 р., просить Апостольську Столицю про допомогу проти насильної польонізації і латинізації українського населення. І тодішній папа Климентій XII, декретом з 29. VII. 1731 р., пригадує Полякам, що булла папи Урбана VIII з 7. II. 1624 р. важна і зобовязує до послуху, та що перехід з одного обряду на другий без дозволу Апостольської Столиці неважний і недійсний!

Сумні, отже, часи переживав тоді наш нарід. А коли візьмемо ще до уваги, що були це часи страшних епідемічних хворіб – чуми і холери, то положення і життя нашого народу було дуже оплакане. Тоді й Матір Божа заплакала в своїй Тернопільській іконі над недолею нашого народу. А історія тернопільської ікони ось така:

В часі Великого Посту 1730 р., в хаті шевця Василя Маркевича в Тернополі, появилися сльози на образі (іконі) Божої Матері, який в його родині був у великому почитанні. Василь Маркевич був заможним промисловцем-купцем, належав до цеху, до найкращих і найбільш впливових сфер міщанства. Його мешкання було над стрімким, високим східнім берегом ставу, недалеко від греблі, що замикає став з південної сторони, по якій йде дорога до Львова. Власне його дім був у сусідстві надставної церкви.

Місцевий священик зі свідками ствердив правдивість чуда. Бувший львівський єпископ, а в тодішньому часі вже києво-галицький митрополит Атанасій Шептицький, прислав духовну комісію, яка канонічно розслідила й усталила правдивість сліз плакучої Ікони Пресвятої Богоматері, а справу передала до рішення митрополитові Кир Атанасієві. Митрополит признав, що сльози на іконі Божої Матері є дійсними сльозами і надприродного походження і проголосив її, своїм декретом в 1730 р., чудотворною іконою, та доручив цей декрет прочитати два рази, в часі двох празників, а саме на Положення Ризи Божої Матері і на Покров Пресвятої Богородиці, та у ці дні відправляти Службу Божу з виставленням Найсвятіших Тайн і відбувати процесійний похід. В році 1737 цей декрет поновлено, а в 1744 році, потвердив його митрополит Григорій Яхимович.

Після першого декрету митрополита Кир Атанасія, чудотворну ікону Божої Матері перенесено торжественно з дому Маркевичів до церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього, тобто до надставної церкви й уміщено його за головним престолом для прилюдного почитання. Тут уславилась Пречиста Божа Мати у тій чудотворній іконі численними чудами, доказом чого є численні дари вдячности, вота, завішені довкруги ікони в кількох рядах.

В часі Першої світової війни, з огляду на забезпеку чудотворної ікони, перенесено її до середньої, тобто парафіяльної церкви Рождества Христового. Чудотворну ікону вміщено над головним престолом на грубій червоній оксамітній заслоні.

Батато-пребагато людей приходило перед цю ікону Пречистої Діви Марії Тернопільської, багато-пребагато людей проливало гіркі сльози в своїх тяжких хвилинах життя! І Вона, Предобра Ненька, вливала розраду в зболілі серна і чудесно помагала у всякій потребі.

Чи можна зчислити ті важкі зітхання, ці болі, прикрощі, смутки людей, що може нераз дійшли б були й до розпуки, що їх нарід виявляв і виповідав перед іконою своєї любої Неньки. Але й ніхто не в силі зчислити і тих радісних виявів подяки за вислухані просьби і молитви, за несподівану і нераз проти надії, дізнану поміч у важких хвилинах життя.

Хто ж із нас не потребує помочі й заступництва Пречистої Діви Марії? Всі ми потребуємо Її пресвятої опіки, до Неї звернім наші очі і думками та почуваннями нашого серця линьмо перед престіл у тернопільській церкві, над яким стоїть чудотворна ікона Божої Матері. Вона й сьогодні просить Свого Сина кращої долі для нашого народу. Там Бона добра мати "плаче й за нами – в тернопільськім храмі", як перед двісті тридцять роками плакала в тій Своїй іконі над гіркою долею нашого народу.

Шкода, що дотепер ще нема якогось товариства, що мало б за ціль видання чудотворних ікон Пречистої Діви Марії, щоб і на далекій еміграції ми могли дальше почитати Пречисту Діву Марію в наших святих іконах, як її почитали колись наші батьки й матері. Кінчу цю проповідь строфою пісні до чудотворної ікони Тернопільської Божої Матері:

"Але Ти ласк повна, Небесна Царице!

Що чудо вчинила в подільській столиці,

Покрий нас покровом прийми нас наново

В свою оборону до смерти, до скону".